Еммануель Макрон опинився перед найсерйознішою політичною кризою свого президентства, у якій кожен його крок має риси стратегічного покеру

Після трьох невдалих спроб сформувати дієздатний уряд президент фактично залишився без робочих варіантів. Його публічна заява про готовність «взяти на себе відповідальність», якщо колишній прем’єр Себастьєн Лекорню не досягне домовленості, стала сигналом не лише для парламенту, а й для всієї політичної системи Франції. Макрон натякає, що готовий або розпустити Національні збори вдруге, або навіть піти у відставку — крок, який раніше неодноразово відкидав. Обидва сценарії несуть ризики системного шоку для французької політики.

Водночас заява президента — це не лише попередження, а й важіль тиску. Макрон намагається змусити Республіканців (LR) та Соціалістичну партію (PS) погодитися на компроміс із його центристським блоком. Обидві ці сили усвідомлюють, що в разі нових виборів їхні фракції суттєво ослабнуть, тоді як головним бенефіціаром стане Rassemblement National Марін Ле Пен. У цьому сенсі стратегія Макрона — це спроба перетворити власну політичну вразливість на інструмент контролю, поставивши партнерів перед вибором між «поганим і катастрофічним».

Проблема, однак, у тому, що його політична база стрімко руйнується. Навіть колишні союзники, як-от Едуар Філіпп та, навіть, Габріель Атталь, дистанціюються від президента, критикуючи його за надмірну жорсткість і втрату політичної гнучкості. Для суспільства це сигнал, що Макрон поступово втрачає довіру навіть у власному таборі. Заяви Філіппа про можливий достроковий відхід Макрона після ухвалення бюджету на 2026-й рік — не просто політична спекуляція, а ознака пошуку нових центрів легітимності у постмакронівській Франції.

Тим часом соціалісти намагаються використати момент, щоб повернутися в політичну гру. Їхня готовність до компромісів — від перегляду позиції щодо пенсійної реформи до пом’якшення вимог щодо податку для багатих — свідчить про прагматичний розрахунок. Вони розуміють, що альтернатива — дострокові вибори, які лише зміцнять позиції крайніх сил. Таким чином, PS формує імідж відповідальної, але амбітної сили, здатної взяти на себе керівництво урядом, якщо Макрон зробить крок ліворуч.

На тлі цього права опозиція відчуває стратегічну перевагу. Rassemblement National бачить у можливих виборах свій шанс на історичний прорив. Марін Ле Пен уже охарактеризувала розпуск парламенту як «мудре рішення», а Джордан Барделла натякнув на готовність до союзу з частиною республіканців. Це формує політичну динаміку, яку Макрон намагається уникнути будь-якою ціною, адже альянс правих сил може остаточно зруйнувати центристський баланс, на якому трималася французька політика останні сім років.

Криза уряду Макрона виходить далеко за межі внутрішньополітичної боротьби. Вона фіналізує виснаження центристської моделі, що була основою французької стабільності після 2017-го року. Замість консолідатора президент дедалі більше нагадує лідера, який втрачає контроль над політичним полем.

Якщо подобається такий формат публікацій, не забувайте лишати реакції. І бажано, ввімкнути Сповіщення на каналі, щоб не пропускати нові.