«Мій шлях почався ще з Майдану. Я тоді навчався в училищі на Рівненщині, та коли почалися події у столиці — поїхав туди. Там "скуштував" цього життя, і коли повернувся додому, зрозумів — усе вже не так. Мамі сказав, що їду у справах, а сам пішов до військкомату. Так потрапив у 130-й розвідбат.

Спершу був снайпером. Працював зі старенькою "трьохлінійкою" 44-го року. Це важка робота, особливо морально. Прямий постріл, коли ти бачиш ціль вдалині — це одне. А коли бачиш обличчя ворога в оптику вперше… це тяжко, та згодом приходить усвідомлення: або я, або він. І довелося стріляти.

Згодом вивчився на медика у 205-му центрі тактичної медицини. Пішов у медицину, бо бачив, як гинули хлопці просто через відсутність знань і нормального забезпечення. Ті старі джгути Есмарха, алюмінієві шини — це було жахливо.

З 2019 по 2023 рік я служив у госпіталі. Але в тилу мені стало "тісно". Коли привозили поранених, я просто приймав їх, і відчував, що маю бути там, на передовій. Тому сам попросився перевестися. Хотів саме в бойову бригаду, так і опинився в 72-й. Тут, на щастя, забезпечення чудове.

Зараз я бойовий медик, молодший сержант. Моє завдання — евакуація та навчання особового складу. Найважче — перевчати людей. Буває, приходять дорослі чоловіки, а турнікет в’язати не вміють, або ставляться до цього несерйозно. Один намотував його як бантик, довелося крикнути, щоб дійшло. Але люди змінюються моментально після першого обстрілу. Коли бачать "приходи", розуміють: якщо не думатимеш головою тут і зараз — за тебе ніхто не подумає.

Евакуація — це завжди ризик. Бувало, чекали на вивезення пораненого майже три доби, бо техніка просто не могла дійти. Ми використовуємо все: квадроцикли, суміжний транспорт. Одного разу, витягуючи пораненого, я сам отримав травми, ноги роздуло, але повз, тягнув старлінк, щоб викликати допомогу. Забирати мене приїхала моя дружина.

Ми познайомилися тут, на фронті. Вона теж медик, санітарний інструктор. Якось я приїхав на позицію, а вона мене змінювала. Так все і почалося. Розписалися в Межовій: за годину подали заяву, оплатили і стали сім'єю. Тепер, коли вона їде на виїзд, мене аж тіпає, переживаю за неї більше, ніж за себе.

Для мене побратими — це сім'я. Якщо ставитися до них просто як до колег по роботі — діла не буде. Війна змінила мене. До армії я був "нехлюєм", а тут зрозумів ціну життя. Плани на майбутнє? Вижити і повернутися додому. Війна назавжди в голові, але треба жити далі».

«Мені вистачило двох авіабомб на місто, щоб у голові щось заворушилось. Тоді різко переглянув свої погляди».

«Рідні були впевнені, що після школи я піду вчитися. Я навіть вступав по-справжньому, складав іспити, та в останній момент забрав документи. Потім чекав удома кілька місяців, доки виповниться 18, щоб нарешті підписати контракт.

Зараз я стрілець-снайпер, хоча посада для мене не головне — я в будь-якому випадку доєднався б до війська. На тренуваннях найбільше подобається з РПГ працювати: трасер красиво летить і вибухає.

Атмосфера теж особлива. Якось у нас була ціла церемонія «поховання» банана. Хтось викинув шкурку не там де треба, тож інструктори змусили влаштувати церемонію з прощальним залпом. Змайстрували хрест, поставили на нього картинку, обклали могилку камінцями. Це було і смішно, і повчально — швидко доходить, що десять таких похоронів на день — це трохи забагато, тому дисципліна понад усе.

Деякі мої друзі теж мобілізуються, хтось повертається з-за кордону. Є й ті, хто планує йти на небойові посади. Я завжди кажу чесно: тут об’єктивно не рай. Це війна, і люди мусять розуміти, куди вони йдуть.

Та друзі мій вибір підтримали найбільше. Мені неважливо, чи правильне це рішення в очах інших, я просто вірю в нього. Що далі? Після контракту піду вчитися військовій справі професійно або залишусь воювати. Буде це піхота, дрони чи щось інше — час покаже».