Археологія в стилі Індіано Джонса, або дослідник в епоху шукачів скарбів.
Для більшості людей, Судан переважно асоціюється з найтривалішою війною на Африканському континенті. Попри це - регіон був частиною стародавньої нумідійської цивілізації, руїни якої досі прикрашають безкраї пустелі та оази північно-східної Африки. Сьогодні, на території Судану (переважно північного) збереглись більше 250-и пірамід - престижних поховань правителів Мероітського царства, датованих 9-4 століттям до н.е.
Вражаючою є історія "відкриття" і дослідження цих пірамід європейцями - натуралістами, археологами та скарбошукачами.
Першим європейцем, який стародавнє місто Мерое в північному Судані, був Ліан де Бельфон (1821 р.). В тому ж році дослідження місцевих пірамід почав француз Фредерік Кайо.
Підхід до дослідження змінився у 1934 році, коли сюди прибув італієць Джузеппе Ферліні, який служив хірургом у єгипетській армії. Наслухавшись історій про багатства стародавніх царів, він вирушив на пошук пригод у "чорну Африку" - пустелі Судану. В околицях стародавнього Мерое він пограбував більше 40 пірамід, 5 з яких були стерті з землі разом з фундаментами вибухівкою. Він помилково вважав, що скарби ховаються в середині піраміди, навіть не здогадуючись, що під ними існують камери та тунелі. Лише після знищення десятка споруд, він знайшов підземний тонель та поховальну камеру цариці Аманішакете, у якій зберігався великий скарб коштовних прикрас. Щоб зберегти таємницю та не ділитись з робітниками, він приховав знахідки та звільнив всю команду. Це не допомогло, адже вони підняла бунт і італієць був змушений тікати в Європу.
Авантюриста чекали довгі роки поневірянь у спробі продати награбоване в європейські музеї. Йому там просто не вірили, що у "чорній Африці" хоча б колись була цивілізація, яка могла будувати піраміди і виготовляти такі багаті скарби. В результаті, знахідки ці все таки купили музеї Берліна і Мюнхена, в яких колекція зберігається і до нині.

Кілька фото пірамід Нубії, з Північного Судану, а ще, фото прикрас з гробниці цариці Аманішакете з Берлінського музею:

Татарське кладовище в місті Нямежис, Литва. Перші осадники татар тут згадуються ще з 14 ст. Сьогодні, в Нямежисі мешкають близько 120 нащадків литовських татар
https://sakralilietuva.lt/ru/lankytinos-vietos/nemezio-totoriu-kapiniu-mecete/

Фотография развалин города Саурана, расположенного в южной части современного Казахстана.

Туркестанский альбом, 1866 год.

Османське похідне шатро з Королівського палацу у Вавелі. Було захоплено королем Яном ІІІ Собеським після битви з османами під Віднем у 1683 році. Вивезено в Дрезден королем Августом ІІ в 1729 році. Повернено колекціонерами до Польщі 1933 року.

Ефіопський священник та Біблія 14 століття.

Иранские мотоциклисты, охотящиеся на иракскую бронетехнику, Ирано-иракская война, 1980-е.

На месте пасажира обычно находился гранатометчик.
Благодаря большей мобильности и небольшим размерам, такие соединения были менее уязвимы перед огнем вражеских орудий, нежели обычная бронетехника.

Конная пехота южноафриканских сил обороны во время патрулирования границы. Южноафриканская пограничная война, 1980-е.

Цікаві роздуми польського кореспондента і майстра документального репортажу Ришарда Капустінського про те, чим відрізняються польові дослідження у Європі та "Чорній Африці" (підійде і до інших регіонів Орієнту і не тільки):
"...Добре тим, хто пише про Європу. Наприклад, письменник може зупинитись у Флоренції. І все: решту за нього зробить історія. Безмежжям тем його забезпечать творіння давніх архітекторів, які збудували флорентійські храми, скульпоторів - авторів незвичайних статуй, багатих міщан, які могли собі дозволити вишукані ренесансні кам'яниці. Все це можна описати, не зрушивши з місця, або здійснити коротку прогулянку по місу. "Я стояв на Пьяцца дель Думо", - пише автор, який опинився у Флоренції. А далі може йти багатосторінковий опис багатства об'єктів, творів, чудес мистецтва, творінь людського генія і смаку... "А тепер я проходжу через Іль Корсо і Борго деллі Альбіцці в бік Музею Мікеланджело...". Як же йому добре! Досить іти й дивитися. Світ сам лягає йому на сторінку. Сторінки за сторінками тягнуться списки, переліки, каталоги речей і предметів, виготовлених кращими майстрами Європи."
І дійсно, за словами Капустінського, Африка ставить прибулого в абсолютно іншу ситуацію. Ідентичні на вигляд будинки, обшарпані й запущені, тягнуться кілометрами, а вуліці переходять одна в одну непомітно. Тут відчувається лише втома від складного клімату. Інтерєри будинків також - убогі і одноманітні. Будинки з гофрованої бляхи, заслонки замість дверей, отвори замість вікон. Із кухонного начиння лише великий горщик, в якому варять рис. А ще, трохи менший горщик - для соусу. Пластикова мідниця для миття в разі втечі від негоди чи війни стає ще й валізою, в яку жінки складають речі та переносять їх на голові...
/Ришард Капустінський. Гебан/

Про глибокі травми колоніального минулого та психологію:
Майже 200 років тому у Сполучених Штатах вирішили, що нащадкам чорношкірих рабів, які отримали свободу, місце лише на їх історичній батьківщині - в Африці. Що з цього вийшло? Одна з найперших незалежних держав континенту – Ліберія.
У 1821 р. від імені Американської колонізаційної спілки до Західної Африки прибув агент Роберт Стоктон. Він змушує місцевого короля обміняти 13 тис. квадратних кілометрів землі на 6 рушниць і ящик бісеру (ціною у 50$). Саме сюди кампанія розпочинає систематично завозити тих нащадків чорношкірих рабів Америки, які отримували свободу.
Навіть через 30 років їхня громада нараховувала лише кілька десятків тисяч осіб, що було менше 1% населення цих теренів. Це не завадило їм зайняти майже всю берегову смугу колонії Ліберія (майже 500 км.) та проголосити тут у 1847 році незалежну Республіку Ліберія.
Яку країну будуть будувати колишні раби, що нарешті отримали свободу? Лише ту, яку знають на власному досвіді - рабовласницьку.
За основу своєї незалежної держави новоприбулі американо-ліберійці взяли рабовласницький лад півдня США, який суттєво удосконалили апартеїдом. Вважаючи себе єдиними громадянами країни, вони оголосили місцеві племена безправними дикунами-язичниками. Подібно до «білих плантаторів», вони зводять собі панські маєтки, регулярно відвідують церкву, підкреслено вдягаючи жаркі фраки, креноліни й рукавички.
Щоб бути ще подібнішими до справжніх плантаторів, задовго до (африканерів Південної Африки) вони впроваджують систему апартеїду, забороняючи близькі контакти, ведення справ та шлюби з місцевим населенням. Вже дуже скоро вони створюють власні плантації рабською працею та активно продають місцевих аборигенів до сусідніх країв.
Така, в чомусь навіть карикатурна система, проіснувала майже до 80-х років ХХ ст. Закінчилась вона очікувано – військовим переворотом та кривавою війною за владу пригніченої і сегрегованої більшість у Ліберії.