#болото_ідеологічне

Коли прибув з 2022 в 2025.

«У нас є кому ставити меморіальні таблиці», — резюмував місцевий активіст Олег Радик.

Думаю, поставлять памʼятник старенькому доброму цісарю та філіжанці справжньої львівської кави.

Чобіт бронзового цісаря треба буде цілувати, адже той приніс в благословенну Галичину цивілізацію і культуру, не те що тупі мешканці Бахмута, режисери москвороті.

Наступний крок - прибрати з площі Ринок скульптуру Нептуна. Той по-перше не українець, по-друге, не пʼє каву з мармулядами, як те личить справжньому пану.

Я буквально вважаю бренд Львова, який вибудовують місцеві еліти (не саме місто, місто з цікавою історією і своїм колоритом чи мешканців) найбільш жлобським серед усіх міст України.

Хочете відпочити в українському місті - їдьте в Харків. Серце України тут чутно краще ніж навіть в Києві, не те що у Львові.

Поясню. По суті своїй Львів це унікальне місто, яке обʼєднує безліч культурних пластів різних європейських народів.

Проблема полягає в тому, що намагаючись продати своє місто, місцеві еліти створили дуже простий образ: «це як Європа, але тут».

Образ продається, але він водночас і дуже вошінговий (позбавлений будь яких гострих кутів і проблемних характеристик), і дуже меншовартісний. Але що найгірше - він неймовірно сильно звернений у далеке 19 сторіччя.

Все це створює неймовірний наліт штучності, через яку львівʼяни не дуже сильно люблять тусити в центрі міста.

Додайте до цього дивну і навіть поширену думку, що це все чомусь і є «справжня» українська ідентичність, яку розділяють навіть деякі мешканці Наддніпрянської України.

Власне оця суміш штучності і меншовартості, при повній відсутності рефлексії над своїм минулим і називається жлобством. При цьому самі львівʼяни нерідко розуміють це краще ніж мешканці інших міст.

Намана, дали взад.

#болото_новинне

Рівень експертизи російської ІПСО це буквально «СУ - сухопутные войска».

#болото_новинне

Власне, на простих прикладах, що саме не так в комунікації Безуглої по армії.

#болото_ідеологічне

Чому інженерні підрозділи не копають тунелі я розумію. Питання вентиляції і ґрунтових вод, а ще нестача ОС.

Але от перекриті суцільні траншеї з кількома виходами для маскування від опорників в тил - це було б рішення.

Давно вже не дуже в контексті, але цікавлюся цим питанням не один я.

Власне, не певний що і опорники в тому вигляді, в якому вони створюються на другій лінії, потрібні.

#болото_ідеологічне

В день рідного війська по старому стилю вирішив таки сказати пару слів.

Так от: поведінка багатьох українців від початку повномасштабних і до кінця 2023 сприймалася як поведінка яструбів. Але подальші пару років відкрили, що принаймні частина вищезгаданих являла собою чистих стервʼятників.

Ну, памʼятаєте, всі хотіли гучних перемог і виражали щирий патріотизм та войовничість. Але насправді військові успіхи були тим, з чим хотілося себе асоціювати, тим, що давало відчуття особливої значущості української ідентичності, тим що харчувало відчуття ресентименту і власної значущості. Бо коли дійшло до діла, бажаючих героїчно боронити неньку виявилося не так багато.

І тепер так різко змінилася позиція у багатьох: бо ж отримати ендорфіни від асоціювання себе з армією дистанційно не так просто, запросто можна і особисто залетіти до лав рідного війська. А воно виявилося далеко не таким веселим і життєрадісним місцем.

Тому для мене особливо важливо в такі свята нагадувати: за базар треба відповідати і за будь що потрібно платити. На мій погляд, саме про це має бути кожне тематичне свято.

Саме тому, власне, на цьому каналі завжди з значним розумінням ставитимуться до людей, які з самого початку були в позиції ідейних пацифістів, або просто з першого дня казали, що бояться.

Тому що це цілісна і логічна позиція.

По темі страху - мабуть для мене тема сміливості і страху займала у аналізі бойових дій дуже важливе місце.

Тобто: от є людина, вона стійка і хоробра. Але несподівано, в якийсь момент, щось в ній ламається. А потім знову - вмикається, і це чудовий боєць.

Буває навпаки. Значна кількість людей залежить від оточення - тому завжди так небезпечні панікери.

Часто сміливістю вважають відчуття отупіння нервів, але це дещо різні речі. Російський штурмовик, який бреде до українських позицій з скляними очима - це не зразок військової доблесті, адже тримається така виконавча дисципліна на відчутті приреченості. Досить лише нервам трохи відтанути (у відпустці, далеко від командира, просто звикнувши до рівня жорстокості) - і ця людина втратить мужність швидше ніж найостанніший відмовник.

Основне джерело мужності в умовній «Піхота наступає» Роммеля - особистий приклад підкріплений погрозами розстрілу. Особистий приклад дійсно потужне джерело підтримки, проте в дійсності лише доти, доки особовий склад вірить в певну «фартовість» чи «особливий статус» людини. Якщо навпаки, то він іноді має і зворотній ефект - винятковий героїзм сприймається як божевільна дурість.

Мужність може мати своїм джерелом і відчуття справедливості. Людина легше сприймає свою долю, коли вважає її частиною логічного ходу речей, в якому кожному виділене своє (відповідно до якогось достойного для військовослужбовця критерію).

Мужність великою мірою ґрунтується на досвіді власному, чи групи з якою людина себе асоціює. Таким чином необстріляна людина теоретично може бути більш мужньою, але водночас перший же травматичний досвід може назавжди зробити з мобіка - відмовника.

Мужність також напряму повʼязана з відчуттям присутності командира. Тому з моменту зникнення звʼязку з підрозділом можна починати відлік процесу втрати боєздатності.

Мужність збільшується з відчуттям обовʼязку. Абстрактні речі про захист Батьківщини тут працюють мало, значно краще відчувається обовʼязок перед вузьким колективом найближчих. Підтримувати відчуття турботи старшого чи досвідченішого військовослужбовця про молодшого і менш досвідченого є неймовірно важливим.