Лігурія, Ла Спеція, Генуя та національний парк Чінкве-Терре

Лігурія це область на північно-західному узбережжі Італії зі столицею в місті Генуя. Вибачте за справку з Вікіпедії, але раптом ви як я і теж про це нічого не знали. Як виявилося, регіон відомий своїми мальовничими краєвидами, різнокольоровими будинками та найсмачнішим песто в Італії. Про песто мені Італійці з інших регіонів розповіли і якщо честно, я зазвичай не фанат, але конкретно це готова хоч кожен день жерти. Поїхала туди бо хотілося подивитися на національний парк та побути подалі від цивілізації. Чінкве-Терре це взагалі одне з найтуристичніших міст Італії, але листопад це не сезон, як не дивно. Я дійсно не розумію, хто хоче хайкати в +40.

Корочє, з Флоренції я поїхала у Ла Спецію і це виявилося справжнім ковтком свіжого повітря. З пильного туристичного центру до маленького індустріального містечка на узбережжі. Ну як маленького, це один з найбільших портів в Італії та головний центр віськової промисловості. Як мені розповіли, ще років 30 тому все життя міста оберталося навкруги військової бази. Сама по собі Ла Спеція не дуже туристична, але вона є стартовою точкою на шляху до рівʼєри куди як раз всі хочуть потрапити. В будь-якому випадку, мені дуже сподобалося - не старий центр, красива гавань, апельсини на кожній вулиці. Дуже затишна атмосфера.

Мій хостел знаходився в невеличкому селі на холмі біля міста, 460 жителів, два кафе що відкриваються три рази на тиждень, три маленких магазини, автобус до міста раз на дві години. Це чудова стартова точка для хайкінгу по Чінкве-Терре, тому в сезон воно просто трещить від туристів. Але я потрапила туди як раз перед закриттям на зиму і в останній день у селищи був середньовічний фестиваль на честь заснування поселення десь тисячу років тому. Не жарт. Всі жителі були в костюмах чи обладунках, влаштовували танці зі стягами та грали на старих інструментах. Я була в абсолютному шоці з рівня підготовки. Подивилася на урожай з ківі, спробувала найжирніший пиріг в моєму житті (deep-fried тісто з сиром та салом), млинці з каштанів та полєнту з чимось. Це зовсім не туристичний івент, в гості приїхали виключно італійці з сусідніх міст. Раптово дуже теплим спогадом виявилася маленька церква в яку явно всі жителі вклали щось своє.

Навкого ліс та чудовий вид на море. В один з днів я примудрилася пройти 10км і мало не всратися від жаху на сходах біля обриву. Не боюся висоти, боюся ходити в конверсах по слизькому камінню. Не питайте, я вже купила собі нормальне взуття на майбутнє. Сам по собі національний парк це пʼять рибатських селищ заснованих ще в середньовіччі. За легендою, традиція фарбувати будівлі в різні кольори зʼявилася щоб рибакам було простіше знайти дорогу додому, але зараз всі прибрежні містачка від Генуї до Ла Спеції виглядають схожим чином. Ці пʼять селищ просто невимовно красиві, там майже немає машин, а ще, місцеві самі роблять морозиво, з базиліку, лимонів та меду. Звісно вони дуже налаштовані на туризм, але це вартує побачити.

По самій Генуї вдалося погуляти всього декілька годин, але мені сподобалося, хочу туди ще повернутися. Мені подобаються великі міста, міста в яких є дерева на вулицях, будівлі не тільки жовтого кольору та красиві набережні, думаю причина в цьому. Ще якимсь чином примудрилася там знайти найсмачніший сендвіч з усіх що пробувала в Італії, це вже щось. Доречі, виявилося що вона італійською Дженова.

На цьому етапі шляху я зустріла купу людей. З двома з них ми навіть тусили декілька днів, це була молода еко-активістка з Гамбургу та дуже позитивна жителька Нью-Йорку. Ми навіть примудрилися напиздити разом лимонів у Корніглії. Ще була дуже мила італійка, вона розповіла мені про озеро Комо та цю історію з найвідомішим песто. Італієць в якого прийомний син з України, говорили з ним про політику. Дуже веселий чувак з Гондурасу, розповідав мені історію своєї країни поки ми грали в дженгу.

Дуже рекомендую короче. Тільки не влітку, якщо ви не любите підсмажуватися на сонці до хрусткої скоринки.

Хайкінг.