Мій спотіфай намагається щось сказати 👀

Дівчата, пристебніть паски безпеки 🥵

Друзі, знайома в тредс питає які благодійні фонди є для підтримки українських дітей, повернених з ТОТ. Можете порадити щось надійне? Якщо нема, то просто фонди для підтримки дітей в Україні.

Відкритка для... Ой, та самі в коментарях відмічайтеся, буду я ще вас тут з шафи витягати))

❌ стара сварка
💅 стара яловичина (буквально)

#музика #Туніс #орієнтал_метал

Сталося НЕЙМОВІРНЕ!
Myrath нарешті виклали у себе в Спотіфай два своїх перших альбоми – ті, які я слухала ще в богомєрзкому вконтактіку і потім не могла знайти і послухати на музичних платформах.

Дуже раджу послухати, вони чудові, а з цієї пісні почалося моє знайомство з гуртом:

https://open.spotify.com/track/7bQhpti0llu0DyxrBLEPTb?si=U2d8SHQxSsifZqYvhpgF1w

Порахувала податки за другий квартал, стало боляче.
До речі, дорогі ФОП третьої групи, нагадую, що сьогодні перед-передостанній день для сплати ЄСВ за другий квартал. Все ще 5280 гримнів.

Я сплатила всі податки за другий квартал! Можна чілити до жовтня. А потім ридати. Таке життя :(

Олсо, ніц не знаю про нову Прем'єрку, але сам факт, що її зараз намагаються закенселити за жахливо дорогі прикраси (по 8 і 9к гривень + обручка за 40к) та неймовірно дорогу оправу окулярів за АЖ 19к гривень змушує мене дивитися на неї з певною симпатією та співчуттям.

Також: котяча пащенька!

Я дуже зрідка скаржуся на роботу в цьому каналі, але й мене зрідка щось вибішує прям в понеділок зранку.

Фейсбук-математика, бляха: якщо відео постить акаунт в 5к читачів спільно з акаунтом на 300к читачів, скільки людей побачить контент?
Тисяча. Одна тисяча. Курва, я вже не знаю які цій меті криваві жертви приносити.

Також: русня – гниль, всіх обіймаю.

І Одеса – навпроти міського саду, з 20:00 теж
Хмельницький 20:30, Майдан Незалежності

Апд: люди все ще збираються, якщо вірити соцмережам, тож можна встигнути приєднатися. В коментарях до посту ще додали міста.

Я не можу висловити, наскільки розчарована, шокована і засмучена цим турбозаконодавством.

Дуже хочеться щось робити на нервах, але я не знаю, що робити. Постараюся поспати і відновитися. Вам бажаю того ж.

Завтра протести, знаю, продовжаться в Києві та Харкові. Бережіть себе. Тихої ночі.

Архівна Агата відображає загальний муд тупо всьої моєї бульбашки

Успіху, дорогі коти на протестах. Бачу, що вас багато. Ви ❤️❤️❤️

Божепамажи 🙈

Видаляла зайві скріни з телефону, знайшла шедевр. Три місяці пройшло, ніц не змінилося. З іншого боку, а чого б йому змінюватися 😅

Олсо, дорогі всі, я тут трошки заплуталась. Як ви розраховуєте свою ринкову вартість як спеціаліста? Бо у мене за останні півтора року склалося враження, що це така обскурна тонка матерія, де на сайти з пошуку роботи орієнтуватися не можна, на запити в соцмережах орієнтуватися не можна, інфоцигани теж брешуть (звісно), і надійні джерела це лише питати колег та друзів з цієї ж сфери, але позицією вище. Шо прикольно, але не факт що об'єктивно.

Хочу розповісти про досвід довготривалої психотерапії, нащо копатися в стосунках з мамою, а також чи всім потрібно шукати корені в дитинстві. Увага, дуже довгочит! #маю_думку

Одразу зафреймлю: тут буде багато особистого досвіду. Мені не потрібні обіймашки, співчуття та коментарі про те, яка я сильна. Можна ділитися особистим досвідом, якщо він структурований; можна дискутувати про точку зору та різні психотерапевтичні підходи.

Про особистий досвід

Усього я в терапії з різними терапевтами приблизно 13 років. З поточною терапевткою почала споратичну роботу приблизно 6 років тому. Споратичну - бо в наших стосунках було щонайменше дві перерви до року кожна. Ми працюємо 1 раз на тиждень, рідше 1 раз на два тижні. Чому так довго? Який прогрес? Що відбувається у процесі?

Психотерапія - штука індивідуальна. Комусь вистачає року роботи. Комусь трьох. Мені потрібно більше - частково через перерви в процесі, частково через кПТСР, частково через зовнішні чинники (спасибі, йбнрсн, ти доклалася до мого стану). Рік тому я відчувала сором і дискомфорт через те, що так довго перебуваю в процесі терапії. Зараз це прийняла.

Один з результатів довготривалої психотерапії - те, що прийняти свій ритм вдалося без розбору ситуації з терапевткою. Я врегулювала себе сама і відчепилася від себе теж самостійно. Я відчуваю проблеск гордості за себе. Здатність хоча б інколи відчувати позитивні почуття до себе - теж один з найважливіших результатів психотерапевтичної роботи. Наразі це дійсно проблески: десять секунд, можливо, хвилина самовизнання перед хвилею звичного знецінення. Далі буде.

4 перших роки роботи з поточною терапевткою були здебільшого присвячені моїй матері: розбір ситуацій, особистості, образ, поведінки, її потенційних діагнозів. Я не впевнена, що ми до кінця розібрали хоча б одну травму, одну ситуацію - це особливості кПТСР, коли травмуючих впливів так багато, що вони зливаються в одне травмуюче існування. Для цього, до речі, навіть не треба, щоб в родині було "серйозне" фізичне або сексуальне насильство, але це вже тема для іншої розмови.

Впродовж цих розборів мінялося моє ставлення до ситуації, до себе, матері та динаміки оточуючого світу. Я пам'ятаю не все. Пам'ятаю, що шукала причину в собі, а потім дуже багато ненавиділа, проклинала, знову звинувачувала себе. Деякі спогади розблоковувалися в процесі і наводили на мене жах та огиду. Мені хотілося валідації звідусіль - її не було у тому вигляді, в якому я готова була її прийняти. Аж зрештою я прийшла до спокійного ставлення. Прийняла, що мій досвід не змінити. Що не все можна відремонтувати, як зламану іграшку - мене не можна відремонтувати. І я нарешті перейшла від оптики "хто винен в тому, що я така" до "ок, тож як я можу зробити своє життя кращим та комфортнішим для себе?"

Та спочатку було 4 роки мами з поточною терапевткою та ще 5 років до того.

Нащо копирсатися в стосунках з мамою загалом

Побутує думка, що психотерапія, особливо довготривала, це викачка коштів та безкінечне копирсання у стосунках з мамою, яка винна, що у дорослої людини все пішло не так. Психотерапія може займати рік, може два, може п'ять, а може, як у мене, 13. Все залежить від стану людини до терапії, її здатності витримувати процес, її бажання це робити, її діагнозів (психічних ТА фізичних), її бажання змінити ситуацію, оточення, і, нарешті, майстерності терапевта, його/її доброчесності, методу роботи та структури роботи.

Більшість психологічних травм, як правило, людина отримує в дитинстві. Це пов'язано з тим, що у неї немає досвіду психологічної резилієнтності, копінг-стратегій, і вона постійно перебуває у ситуації, де її ресурси, вибори та вплив дуже, дуже обмежені. Вона не знає правил світу. Постійно якісь нові ситуації та події, в результаті яких настають нові та невідомі наслідки. Більшість цих ситуацій закінчується нормально чи позитивно. Щось фруструє. Це теж ок і корисно.

А щось залишає болючий досвід, який психіка не здатна опрацювати ("що це було, якого біса, чому так погано/страшно/огидно/боляче?!!") чи опрацьовує деструктивним для особистості способом ("це було, бо я погана/негодяща/тупа/негарна/з мене немає толку/я сама напросилася"). Такі події та реакції на них називаються психологічними травмами.

Ми підійшли до мами. Чим менша дитина, тим чутливіша і сприйнятливіша її психіка та тим більшу частку реальності у її житті займає родина. В першу чергу - мама або її відсутність. Мама джерело їжі, похвали та покарань, вона - камертон, який налаштовує дитину на правильність та неправильність її життя, способу мислення, способу існування. Інші значимі та доступні дорослі теж грають роль - зазвичай тим більшу, чим більше часу вони проводять з дитиною. Мама (в основному) та родина (додатково) - це єдиний дитячий всесвіт. Потім додається садочок, школа, але дитина все одно вимірює правильність реакцій та світу залежно від того, як реагують батьки. І коли батьки реагують непослідовно, або ж дають дитині сигнали, що з нею щось не так (не з поведінкою, не з реакціями, не подієво - З НЕЮ), кривдять її, перекладають на неї відповідальність за власний емоційний добробут - вірогідно, виникне травма.

Чим більше у людини різноманітного досвіду, незалежності, здатності себе захистити та чим менша значимість неприємної події, тим менший шанс, що виникне травма. Я зараз про побут, звісно, а не про війну та окупацію.

Я сподіваюся, моє пояснення достатньо доступне, щоб відповісти на запитання "чому саме дитинство і чому саме мама?".

Чи кожному потрібно говорити про своє дитинство

Як на мене - ні, абсолютлі. Якщо людина не хоче - не треба. Буває, що людина не готова. Буває, що вона хоче просто змінити патерн поведінки. Буває, що кількість травматичних подій така, що розбирати кожну - займе 30 років терапії. А часу нема, грошей стільки нема, і хочеться, бляха, пожити в гармонії з собою хоч трошки.

Мене вчили, що хороший терапевт не б'ється лобешником в стіну, а йде туди, де двері відкриті: в подію, спогад, сьогоднішні прояви.

Просто комусь потрібно поговорити про маму. А комусь не потрібно. Головне, щоб це домогало покращити якість життя: в довгостроковій перспективі найнадійніший критерій користі від психотерапії - здатність щасливіше, самостійніше та адаптованіше жити власне життя.

Починаю складати вішліст до дня народження. Він, схоже, на третину складатиметься з текстових маркерів фабер-кастелл, а ще на третину - з блокнотів paperblank.
Любов до канцелярки то вічне XD