Це поліцейський роман, події відбуваються у 1976 році (тому й взяла), одна з героїнь — працівниця поліції, в якої пошкоджений слух внаслідок вибуху. Очікую щось таке ретро-ностальгічне з купою детальок, сподіваюся, без педофіліі, бо щось це мені майже в кожній шведській книжці трапляється 🥲
Поки на початку вже згадані Інґмар Берґман, Астрід Ліндґрен та Улоф Пальме. Ще мають бути королівське весілля та Абба.
#читаю_зараз
Цитати кидати не буду, але якщо буде щось цікаве, то напишу 😄
З Boy Parts розлучилася на пару тижнів, бо треба поїхати, а там залишилось десь 100 сторінок і нераціонально тягти книгу з собою.

Прочитала десь 50 сторінок Dancing Queen, що сильно кидається в очі — наскільки тоді було гірше ставлення до жінок. Дивилася колись шведський фільм 50-х, там молоді чоловіки взагалі піздили своїх дівчат, і це подавалось не як щось страшне. Зараз у цьому плані великий прогрес.
Ще одну важливу річ згадала саме про 1976 рік в історії Швеції, але у книзі про неї поки не було (це про те, чому тут нація барбікенів).
#читаю_зараз

Як дочитаю, то візьмуся за Ріплі-4 та 5 💔

За клікбейти під час війни треба бити 😡

«Все, це смерть, пацани, прощайте! Слава Україні!» – це були останні слова Тіграна Оганнісяна.

Його із другом Микитою Хангановим вбили російські солдати в окупованому Бердянську Запорізької області. Це сталося рік тому 24 червня.

Хлопці були партизанами. Російська окупаційна влада звинувачувала їх у підготовці диверсії на залізниці, слідчі готували справу до суду.

У вересні 2022 року Тіграна та Микиту арештували, допитували та катували. Їхні родини зазнали переслідувань. Тиск з часом посилювався. Вдень перед вбивством хлопці відзначилися в окупаційній поліції.

Тігран та Микита були однокласниками. Навчалися в 11-му класі Бердянської школи № 7. Обом було по 16 років.

Тігран любив читати, захоплювався історією, мріяв стати військовим, однак у військкоматі йому відмовили через юний вік. Микита захоплювався комп'ютерними іграми, сучасною поезією.

На честь хлопців назвали вулицю у Запоріжжі.

Отже, що там у 1976.
Що кидається в очі у Швеції — це те, що серед корінного населення багато гарних та надзвичайно високих, фізично розвинених людей. Особливо це стосується підлітків 16-19 років, всіх наче клонували на якійсь ляльково-модельній фабриці (щоправда, дівчата намагаються зіпсувати природну красу помаранчево-брунатним мейком, але то вже таке 😄). І ось наче це все добре, але не покидає думка, що дійшли до цього не найкращим чином.

Думаю, що починається все з Карла Ліннея, який, звісно, був видатним шведським вченим, але також зробив вагомий внесок у расову теорію у 18 столітті. А у 1922 році в Уппсалі було відкрито інститут расової біології, що стало поштовхом до створення аналогічного закладу в Німеччині, та й взагалі нацистські ідеологи сильно надихалися саме шведськими ідеями.

Що ж там було на меті? Звісно, створення ідеального суспільства. І для цього було потрібно винищити «слабких», отже, офіційно було запущено програму примусової стерилізації з вимірюванням черепів та всім таким іншим. Для стерилізації було три підґрунтя: медичне (якщо вагітність може загрожувати життю жінки, ну то єдина нормальна причина), євгенічне та соціальне. І от під дію цього закону підпадали представники нацменшин (наприклад, роми та саами), бідні люди, важкі підлітки, діти, в яких були проблеми з навчанням (я так розумію, просто нейровідмінні). І так, вікових обмежень не було, а неповнолітніх після цього поміщали у заклади для перевиховання, де вони зазнавали фізичного та сексуального насильства. Відправити на стерилізацію могли навіть школярів з поганим зором, які не мали окулярів та не могли читати з дошки — просто вважали, що вони тупі.

Тишком-нишком ця програма проіснувала аж до 1976 року (довше, ніж в інших країнах), прикрили її завдяки протестам жертв та активісток жіночого руху. 1976. От просто в голові не вкладається: наче цивілізований світ вже встиг засудити нацистські злочини проти людства, і в той же час плюс-мінус той самий цивілізований світ скоює те саме, і нічого нікому не жме (та й у США не набагато раніше прикрили аналогічні програми). Масового розголосу все набуло лише у 1997 році. Але й на цьому все не закінчилось, бо аж до 2013 року стерилізації мали підлягати трансперсони.

Ну, можу сказати, що зараз ставлення принаймні до нейровідмінних людей покращилось, але щось знову набирають обертів всілякі нехороші тенденції в європейському суспільстві взагалі 🥲 нічому людей життя не вчить.

Це одна із тем, яку б я хотіла дослідити глибше, плюс всілякі нейровідмінні речі у скандинавських країнах, плюс те, як соціальні проблеми впливають на злочини сексуального характеру; у мене є декілька книжок, які я ще не прочитала, але планую, плюс трішки телевізійного контенту, плюс одна треш-історія з життя (не з мого; і це стосується безпеки підлітків, тому треба таке поширювати, а не те що я пліткарка) 🌚

Почитала трішки дискусії щодо жіночої та чоловічої літератури. Ну стосовно себе можу сказати, що проблеми середнього білого цисґендерного гетеромена мене не цікавлять, та й нічого нового для себе не відкрию.
Потім напишу ще про вибіркове читання.

Але бісить аргумент «а от все це певно тому, що жінки пишуть любовні романи». Шановні, почитайте любовні романи, написані чоловіками, потонете в шмарклях 🙄

Так!

Для мене дуже знаковою переламною книжкою стала “Being Written” Вільяма Конеску. Дуже хотіла її почитати через цікавий опис — герой книги був справді книжковим персонажем, який живе у книжках, але як же мене все це вибісило! Якщо коротко, то він був епізодичним персонажем різних книжок, чия роль приблизно зводилася до «передати сіль», але в одній книзі він зустрів жінку, яка йому сподобалась, та почав бунтувати, щоб стати головним героєм, нахабно лізти в її життя, коротше, тьху. І оце була квінтесенція маскулінної літератури в моєму розумінні, після чого я вирішила, що треба щось міняти, а незабаром натрапила на згадку жіночої премії, а потім — на описи експериментів зі свідомого читання виключно жіночої літератури. Дякую Конеску за поштовх, і це доводить, що будь-яка книжка може бути корисною!

#прочитане2017

Коротше, є два способи урізноманітнити свій читацький досвід. Перший радикальніший — читати лише книги, написані жінками. Другий більш мʼякий — не читати книжки за авторством білих гетеросексуальних чоловіків. В інтернеті є багато статей про таке, я потім закину невеличку добірку.

Скажу відразу, що білих гетерочоловіків я все одно періодично підчитую, але вони проходять дуже суворий відбір (жінки теж, я не буду читати авторку, яка викликає сумніви), ну й їх значно менше на моїх полицях, і це радше буде жанрова література, аніж якийсь Великий Американський Роман умовного франзена.

Може виникнути питання, чи не стає читання нуднішим та біднішим, якщо себе обмежувати. Відповідь: ні, не стає, навпаки можна відкрити для себе багато нового та цікавого та розширити горизонти. Ну й я все одно прочитала не одну тисячу книжок (на відміну від ображених сексистів), тому більшість якихось знакових чоловічих робіт я вже знаю (й іноді жалкую про це). Якби мені подобався мейлґейз, я б не стала таке робити, але так-то мені все одно завжди було цікавіше читати жінок, отже, я просто покращую свій читацький досвід.

А взагалі корисно вміти відмовлятися від токсичного контенту, щоб потім не кукурікати «як же жити без слова пацана, толстоєвського та лєта в піонєрском галстукє»😏

Ще от два моменти з класики, які чомусь мало кого обурюють, але мене дуже.
1. У Маркеса часто описується, як дорослі та старі чоловіки ґвалтують (я не буду писати «займаються сексом») дівчат десь років 12. Це мерзенно, ніякого сенсу не несе (можна вигадати й більш цікаві символи), підозрюю, що він був збоченцем.
2. Гидка сцена у фіналі «Грон гніву» Стейнбека. Якщо хто не читав, там одна героїня — юна вагітна жінка, наприкінці книги від неї втік чоловік і вона народила мертву дитину. Потім її родина наштовхнулася на якогось немолодого чоловіка, який помирав з голоду, і вона стала годувати його груддю. Чомусь багато хто сцить кипʼятком від цієї сцени, а мене від неї нудить. Знову звели жінку до ресурсу 🤢 А, й ну ота легенда про старого римлянина, якого годувала дочка, теж огидна.

Ось таку принесу статтю для початку: що почитати з жіночої творчості замість чоловічої. Пропонуються заміни якраз і «Гронам гніву», і Франзену, і Апдайку 😄 Я там для себе знайшла цікаві книжки; як на мене, список небанальний, наприклад, про Джіл Адамсон я й не чула, про Каролу Діббел лише трішки (але дещо посміялася, що замість Мартіна радять Робін Гобб, на обкладинці в якої якраз рекомендація Мартіна).

Але от ще скажу, що Буковскі мені подобається, Маккарті я б почитала, ну й шкода, що Мартін злився з циклу. А от Апдайк та Франзен — це якась простатитна література.

https://strandbookstore.medium.com/read-women-instead-1a4987903627

#списки

О, пишуть, що «Випадок із Рейчел» вже вийшов українською 🔥 До авторки в мене сильний кредит довіри, тому хочу прочитати всі її книжки.

Ще одна чудова книга!

"Крабат" Отфрід Пройслер

Сторінок: 366
Гривень: 472 (590)
У продажу: орієнтовно за місяць

Анотація від видавницвта (Час Майстрів):
Круто бути чаклуном... поки не розумієш, у що вплутався.
Про млин у Козельбрусі серед місцевих ходять погані чутки, і саме туди потрапляє підліток-сирота Крабат. Тут він навчиться не тільки мельникувати. Майстер вчитиме Крабата та інших 11 мельничуків чаклувати. Не всі умови навчання відомі одразу. Тільки згодом хлопець дізнається: щороку хтось із учнів помирає, щоб мельник жив далі. Втекти з млина неможливо, точніше, існує один-єдиний шлях.

Чому треба читати «Крабата»:
- яскравий лужицький колорит (книга написана на основі легенд);
- це приклад того, як написати сучасну книгу, використовуючи традиційну казкову структуру;
- прекрасно виражене протистояння добра та зла;
- чудово прописана дружба;
- без романтики теж не обійшлося;
- антимілітаризм;
- темна, похмура атмосфера;
- але гумор теж є;
- неоднозначні персонажі;
- відсутність романтизації чаклунства;
- це краще, ніж ГП 🌚