Percival Everett. James

Дочитувала вночі, тому в мене вже є перша прочитана зимова книга (першою осінньою теж був твір афроамериканського письменника). Дізналася зараз, що вчора був день народження Марка Твена, ну то теж гарно співпало.

Отже, як всі знають, «Джеймс» був головним претендентом на цьогорічного Букера, але виграли толстоєвські в космосі (яких я читати не буду і з моїх обʼєктивних русофобських причин, і через погані відгуки; памʼятаю, що інший твір тієї авторки теж критикували за нудність). Думаю почитати ще когось з номінантів, але «Джеймс» був би гарним переможцем, бо книга цікава та динамічна і підіймає важливі питання, а не проблеми виживання матрьошок в космосі.

Про що книга, всі теж знають: це типу ретелінґ «Гекльберрі Фінна» від імені Джима, тобто Джеймса. Певно, треба буде перечитати оригінал, бо майже нічого не памʼятаю, але й так читалося нормально. Еверетт тут дуже цікаво зробив, надавши Джеймсу та іншим афроамериканцям подвійне життя: перед рабовласниками вони вдають нерозумних, забобонних та неграмотних людей і спілкуються специфічною говіркою, але насправді вміють спілкуватися літературною мовою, вміють читати та писати (Джеймс уві сні навіть спілкується з філософами), проте це треба приховувати, щоб не було проблем.

Взагалі багато з книги близько українцям, і добре, що «Джеймса» планують видавати (але цікаво, як передадуть мовні особливості). І це, звісно, триґерне читання. Атмосфера на початку може здаватися легкою, у книзі є гумор, але трагічного тут багато (лінія з олівцем 💔); і комусь поведінка Джеймса може здатися нелогічною та недостатньо хороброю, але наприкінці він трішки розслабиться 😊 Ну й один твіст там дуже неканонний, але мені сподобався (хоча сумно, що довелося робити один вибір).

#прочитане2024 #percivaleverett #james

Ну я 😈

Дочитала зараз This Is How You Lose the Time War, бо був час, ну й що то мінус, то й то. Не скажу, що книга зовсім погана, але просто максимально не моя.

Непопулярна думка: мені не сподобались листи, якісь вони надто цукрові на мій смак, хоч і були спроби утворити напругу «від ворогинь до коханок». Кому листи сподобались, рекомендую “84, Charing Cross Road” Гелен Ганфф (неромантичне саркастичне листування американки та англійця) та “I’m Very Into You” Кеті Екер та Маккензі Ворк (романтичне саркастичне листування жінки та трансгендерної жінки, але на час листування вона ще не робила перехід); обидві книги особисто я не люблю (другу навіть не дочитала), бо бісили Ганфф та Екер, але вайби дуже схожі, особливо в другій.

Взагалі було відчуття, що це фанфік про незнайомих мені персонажок, тому я якось не пройнялася. Сподівалася, що вони виявляться іншопланетними комахами, але марно. Мені було нудно, ну й на додачу без згадки про росіян не обійшлося. Але відгуки переважно гарні, тому нікого не відмовляю читати.
#прочитане2024 #thisishowyoulosethetimewar

Почала читати The God of the Woods, оце вже набагато цікавіше. Назва там пояснюється так: лісовий бог — Пан — паніка 😢
Асоціація поки трішки така:

https://youtu.be/er50h8W8vWg?si=GxCKkbpB9taeUzaX
#читаю_зараз #thegodofthewoods

Читаючи “The God of the Woods” (я поки на середині), згадала ще одну хорошу триґерну книгу — “Valentine” Елізабет Ветмор, де події також відбуваються в середині 70-х і також переплетені історії різних жінок та дівчат. Думаю, що треба буде прицільно пошукати ще щось про той період, бо дуже якось відгукується.

Liz Moore “The God of the Woods”

Цю книгу мені захотілося прочитати завдяки чудовим відгукам чудової I’d rather read, і це було насправді неймовірно. Поки читала, роман встиг виграти премію Goodreads, тому є надія, що його видадуть українською (ще він є в списку Обами, сподіваюсь, що видавництва й на це звертають увагу).

Починається все з того, що в літньому таборі зникає 13-річна Барбара Ван Лаар, і ймовірно, сталося щось страшне, бо це не перший випадок там, а поруч розгулює вбивця-втікач. Історія розгортається у різних часових проміжках, і ми бачимо її очима різних персонажів, серед яких соромʼязлива дівчинка Трейсі, яка несподівано для себе потоваришувала з Барбарою, нещасна мати Барбари Еліс, яка намагається приглушити біль від трагічних подій у своєму житті алкоголем та таблетками, молода слідча Юдита, яка намагається довести сексистському оточенню та консервативній родині, що вона чогось гідна, працівниця табору Луїз, яка переживає неприємні стосунки та намагається владнати проблеми з родиною.

Часто буває, що в книжках з подібною структурою якісь лінії провисають і хочеться швидше перейти до цікавіших героїв, але тут всі пови цікаві, і інтрига розподілена дуже грамотно, і бісять ті герої, які мають бісити, і співчувається тим, кому треба співчувати (як же мені було шкода Карла!). Багатії з їхніми тупими звичаями та бажанням розпоряджатися людськими долями викликали бажання влаштувати революцію 😡

Дуже сподобався образ Барбари, яка бунтує проти традицій, але водночас не засуджує нікого. І директорка табору Ті Джей, яку можна назвати ґендерно неконформною, теж дуже цікава.

Сам табір — це щось страшне для мене, прямо «Голодні ігри» з цим розподілом рюкзаків. Полювання на білок нажахало, і чесно кажучи, вважаю, що ось такі традиції разом із препаруванням жаб сприяють всіляким колумбайнам😡 Але образ самого лісу прекрасний, живий і таємничий.

Ще не можу не відмітити дещо про сприйняття часу. Наче 1975 не так далеко від нас, всього лише минуле століття, але коли один із персонажів каже, що народився у 1898, розумієш ту прірву. А ще в одному епізоді мені повіяло атмосферою «Брудних танців», і відразу ж сталася дуже схожа сцена)

Фінал непередбачуваний (ну, я не вгадала), і раптом мені згадалися “Lolly Willowes” та «Цирцея». І я б порадила цю книгу не тільки любителям трилерів (бо це й не трилер у класичному розумінні), а й всім, хто любить цікаві книги про жіночий досвід, про соціальні проблеми та про добро і зло. І це справді та книга, яку можна перечитувати, бо детективна інтрига — то не головне, найважливіше — то люди.

Забула ще написати, це вже друга книга за невеликий проміжок часу, де неприємного героя звуть Джон Пол.

#thegodofthewoods #прочитане2024 #lizmoore

Парадокс, який заганяє в тупий кут 🙈

Почала читати Funny Story, цікаво, але головний герой поки що максимально непривабливий для мене 😭 Сподіваюсь, в решті книжок Емілі Генрі чоловіки виглядають та поводяться інакше, бо шафки Гейзелвуд, якщо судити з відгуків, приємніші.
#читаю_зараз #funnystory #emilyhenry

Мізофобно кричу

Вболіватиму за героїніного колишнього, бо він гарний 😈😄

Круто, що українською видаватимуть південну готику (один з моїх улюблених жанрів, бо руйнація та занепад), але вже побачила, як пишуть «твори Карсона Маккалерса та Юдора Велті». Сюрпрайз, сюрпрайз, Карсон Маккалерс та Юдора Велті — це жінки. І навіть Фланнері О‘Коннор — жінка.
Я от навпаки, якщо бачу ґендерно незрозуміле ім’я, автоматично сподіваюсь, що це жінка (сумую, якщо це не так).

Апдейт по Емілі Генрі: головний герой працює у винарні, ну хоч якийсь плюс. Але він нечупара, плаксій, травокур та з опису (кирпатий ніс та борода) я уявляю собі Гаррі Стайлза, якого не люблю 😄 Незрозуміло, чому на обкладинці намальований Кларк Кент.
З гарного: підіймається проблема спілкування та комунікаційних навичок, і ще відчувається любов до читання (героїня працює в бібліотеці). Взагалі цікаво, але герой — ну таке.
Красунчик Пітер — нехороша людина, але головний мінус — він втілює ненависний мені троп «від друзів до коханців». Мені здається, були якісь історії саме з фокусом на таких парах, типу, дружили ще коли обидва на горщиках сиділи, і зрештою усвідомили свої глибокі почуття, коли хтось вирішив одружитися. Що ж ви, гівна, раніше не могли розібратися та не псувати життя іншим? Коротше, завжди бісило таке. Пікмі-піксі Петра теж бісить.
Злий дід-сусід — краш. Уявляю в його ролі Сквідварда.

Трішки розжилася книжками (англійською з секонду, шведською — списані з бібліотеки, себто безкоштовні 😎). Про шведські нічого не знаю, але оскільки це ретро, то принаймні з історичного погляду цікаво, «Шпигун» — знаю, що має бути крутий трилер, Том Вулф — знаю, що така книга є (ну просто пасивно тримаю в голові великий список звичайної та сучасної класики та хапаю, якщо є можливість, бо хто там знає, що воно буде).
У мене ще трішки покупок накопичилося, потім покажу.
(Зліва лежить бібліотечна Мошфеґ, взяла з собою почитати, бо тоненька).

Коли я років 5 тому починала читати «МакҐлю» (це, до речі, той самий бібліотечний екземпляр), то в мене ще не був читаний «Морський вовк» Лондона, але зараз добре бачу, що ці дві книги дотичні: схожа примарно-хвороблива-брудна атмосфера та гомоеротичні вайби. Взагалі море — то гарні декорації для гей-історій (Мелвілл ще згадується; певно, і в Стівенсона щось таке є), бо тут і закритий простір, і можливість у цензуровані часи подати це як чоловічу дружбу (Лондон от, прямо видно, похапцем кинувся вписувати картонну панянку, щоб ніхто нічого не подумав, але все одно все зрозуміло; ну там і не дружба).
Але я ще не дочитала, подивимось.

Тут ще є відсилання до «Сну літньої ночі» (Nick Bottom, Puck). Треба буде мати на увазі, що це не просто так.
#читаю_зараз #mcglue #ottessamoshfegh

Мій топ різдвяних фільмів:
1. “P2” (2007)

Все.

Буду щаслива знайти якусь таку книгу.