Пост двухходівочка)

Сучасний лос-анджелеський художник Алекс Шаефер отримав міжнародну популярність, коли під час кризи 2008 року він став малювати фантазійні політично забарвлені пленерні картини, що зображають відділення банків, що горять, великі банківські холдингові компанії у вогні і палаюча будівля Федерального резерву.

так от, сьогодні листав новини з Каліфорнії і подивувався як життя імітує мистецтво😧

Дуже неочікувано, але нетфліксовський серіал за романом Маркеса «Сто років самотності» цікавий. Не можу сказати який їхній проект може з цим зрівнятись? Щось зовсім поза межами їх політики: ні тобі перенасичення чорних трансгендерних бойових гелікоптерів, ні популяризацї тампонів в чоловічих туалетах, ні проблем самоідентифікації домашніх котів.

Серіал треба ливитись ввечері, коли нікуди не спішиш і закрив всі справи, як я вчора. Він красивий і розмірений, не руйнуйнує гармонію та перебіг тексту, навіть не очікував, що в епоху одноразових стрімінгових шоу нетфлікс потягне такий складний проект.

Дуже приємний спосіб знову звернутися до тексту і навіть поглянути на нього по-новому. Звичайно, "Сто років самотності" дуже видовищний, емоційний і мальовничий роман, і, звичайно, читаючи його, кожен бачив своє кіно, по-своєму представляв епічний будинок Буендіа, ландшафт, магію Мелькіадеса і цей дивний, особливий насичений стан повітря. Але мене інтерпретація творців серіалу анітрохи не збентежила, а навпаки, змусила переосмислити якісь забуті та втрачені моменти. Тут відчувається якийсь маркесівський дух який я відчував в романі, він бере своє і розставляє все по місцях.

Але якби спитали мене, то, безумовно, спочатку читаємо, потім дивимося. Хоча впевнений, у тих, хто не читав, після перегляду не залишиться вибору, і Маркес неодмінно займе важливе місце на їхній книжковій полиці.

Дуже люблю Рим, насправді, але не зміг не прийняти доволі влучний вислів Джеймса Джойса:

"Рим нагадує мені персону, яка заробляє на життя, показуючи туристам труп своєї бабулі"

Фотографії Риму кінця XIX-початку XX століття.