Вражений характеристиками корейської міфічної істоти Енно, яка пожирає корумпованих та недалеких державних чиновників, що своєю некомпетентністю приносять шкоду державі. Якщо за своє життя Енно з'їдає сто таких персон, то її приймають до раю. Казки, яких нам не вистачає😅

Технологія Першої світової по маскуванню доріг від ворожих аеропланів. Третя битва на Іпрі, 1917 рік.

Сьогодні, в ізраїльську пʼятницю, коли в жарких тель-авівських просторах зроблений масив постколоніальної державницької роботи, хочу поділитись досвідом перетворення сакрального простору на публічний🤓

Церква, на іриті, це кнесія כנסיה, тобто за буквальним перекладом, це місце для зібрання людей. Наприклад, кнессет, ізраїльський парламент, має те ж саме семантичне значення. Збір людей по інтересам, в даному контексті політичним.

Так от, завітав я нещодавно в якусь з британських церков у студентському містечку, що безбожно стала хіпстерською кавʼярнею (фото вище). Подумалось, що чи не в цьому і полягала ідея древніх, що в певному місці збираяються люди, пʼють горячітєльні напої, говорять про щось земне і божественне в ненапряжній атмосфері? От мені прям захотілось подуамти про Господа, коли я жував круасанчік, а не під примусом ймовірності отримати кадилом за ненатхненне моління.

Ба більше, завітавши за потребою до гальюна, зі здивуванням побачив у дзеркалі рукомийника надгробок, під яким, судячи з напису, упокоїлась якась давня пані, очікуюичи ангельських труб аккурат навпроти пісуарів :) не те, що українського держслужбовця можуть принаймні якось смутити давно зотлілі сповідані рештки, просто я вирішив усвідомити контекст не травмованою консульською свідомістю, а притомним світоглядом середньостатистичного громадянина😄

Під час однієї з експедицій на Холмщину та Підляшшя (здається у 2018 р.) мою особливу увагу привернули сакральні природні об’єкти, у яких поєднуються ландшафт і релігійна практика. Передусім це Свята Гора Грабарка — головний центр православного паломництва в Польщі 🇵🇱. Її лісовий схил, вкритий численними хрестами, залишеними прочанами, постає як своєрідний «живий архів» віри, де природне середовище водночас виконує роль простору молитви та матеріального носія ритуалу. Не менш показовим був монастир святого Онуфрія з дубом, прикрашеним вотивними дарами, що демонструє, як природний об’єкт упродовж тривалого часу зберігає статус сакрального. Ці спостереження засвідчують, що релігійна культура даного регіону не лише пов’язана з храмовими чи монастирськими спорудами, а й органічно інтегрує природні елементи, перетворюючи їх на місця духовної присутності.