Це не АЦ Щастя
обіцяю пройти руїну
Всьо, обіцяночку виконано, бібліотека руїни пройдена. Думаю, у себе на кухні, забагатошарові партії мені найлегше розплутувати зачепившись за фразу чи образ, що найсильніше резонують. І зараз мені голову шкребе “Your desires convince me you've always been a human”, тож і почнемо з бажання. А краще з хвороби духу, від якої вся історія й відштовхується. Примирення, у нездатності уявити кращого, іншого ніж все це вбивче нормальне. Серед нього народжується протест, спроба збудити волю, ціною страждання, вона запускає цей ігровий цикл. Випущена назовні жага проколюється десятками непримітних кімнат і вулиць, та одним конкретним потягом (we don't talk about love town). Знову проливається через сефіри (подвійна перегонка, рахуючи попередню гру?), і врешті-решт, знову обіймає місто. Всі, хто приходять до бібліотеки, наче щиріші за інших містян. Бажання переконує у людяності. Людяності у всіх її недосконалостях, які розгортаються головними тематичними гілками руїни. Ось тут сила, що боїться діяти поза скрижалями з містоліній. Ось еґо, заслабке щоб вберегти лице від поглинання персоною. І все це, та багато іншого, чудово запаралелено і за стінами бібліотеки, й у конкретних очах між її полиць. Між цих полиць, луни забутих імен стають гучніше за зорі. Ну й те як поставлена кульмінація з відображень та взаємних провокацій.. Машина розриває еґо й персону, зробивши вибір на який здатна лише людина (і саме тому залишається машиною ). Ех, не найгірша гра щоб застрягти у її словнику майже на рік. Хоча ці сто годин можна було награти у разів десять швидше, але тут вже підвернулися недосконалості світу нагальнішого. Плюс, то в мене кілька місяців attempts to play or watch anything caused physical and mental nausea, то в силу обставин постала необхідність забути про вільний час та побути severely employed. Та кінець кінцем, я зараз це пишу, тож that is this, and this is that. І не знадобилось будувати Вавилон, щоб рухатись далі. Хіба що піввавилону.
🔥5