Кінець осені має свою магію: повільні ранки, пухкі шарфи й особлива потреба в теплій чашці кави 🍁🧣
Саме зараз хочеться чогось яскравого на смак — і тут у гру входить кава від 25 Coffee Roasters🥰
Кожен знайде для себе смачну та ароматну позицію❤️

🔥 І увага! Спеціально для наших підписників діє знижка – мінус 15% на зернову каву (окрім дріпів, наборів та комбо).
Просто введіть промокод PSY20 на сайті — і кожна чашка стане теплішою й доступнішою ☕️💛

🟡 На сайті доступний підбір кави за смаком + завжди безкоштовний помел.
🟡 Є можливість придбати Підвішену каву для ЗСУ, яка дістанеться нашим захисникам.
🟡 З кожної пачки кави лінійки 25 Coffee Roasters перераховують 25 грн на допомогу армії.

Кінець осені може бути теплим — якщо в руках ваша улюблена кава від 25 Coffee Roasters🥰

Не проґавте: промокод PSY20 вже активний! 🔥🍂

Невизначена втрата

Іноді втрата не має ясних країв: людина поруч є фізично, але емоційно — ні; або близький пішов, але без поховання образу.

Такі втрати не дають можливості попрощатися, тому горе застрягає в підсвідомості. Це може бути хвороба, що змінила людину; еміграція, яка розірвала зв’язок; чи стосунки, що завершилися без ясності. У такі випадки наші традиційні ритуали прощання не працюють, і ми застрягаємо між надією й болем.

Працювати з цим — означає дозволити собі відчувати невизначеність, шукати символічні ритуали, створювати власні маркери прощання чи пам’яті. Це повільна робота: давати ім’я тому, що не можна покласти в коробку.
Навчитися жити з невизначеністю — це навчитися давати собі право на сум у його нечітких контурах.

Самопідривні патерни

Часом ми робимо кроки, які ніби підривають наші власні плани — від відкладання до руйнівних виборів.
Самопідрив — це спосіб ненавмисно зберегти знайоме страждання, бо воно хоч і болюче, але передбачуване. За ним часто ховається страх успіху, страх близькості або невіра у власну гідність. Ми наче підсвідомо прокладаємо шлях, який підтвердить стару істину: «я не витримаю».
Розпізнати патерн — перший крок: помітити, коли вибір повторюється і що передує йому у відчуттях. Далі — дбайливо вчитися новим стратегіям: маленькі експерименти, підтримка, плани, що враховують людську вразливість.

Змінити сценарій — значить дозволити собі іншу історію, не обов’язково без страху, але з більшою турботою про себе.

Вітаю. Мене звати Валерія. Я психолог, гештальт-терапевт.

Психотерапія допомагає знаходити способи полегшувати людські переживання, обережно і дбайливо зцілювати душу і тіло.

Мої принципи: повага до унікального шляху кожної людини, індивідуальний підхід, конфіденційність, делікатність, чесність, толерантність, уміння слухати та чути.

Працюю з такими запитами:

• Складні емоційні стани: тривога, апатія, провина, сором, злість, сум;

• Пошук власних опор та усвідомлення потреб, пошук себе і власних сенсів;

• Порушення особистісних кордонів, емоційне виснаження, занижена самооцінка;

• Переживання втрати, горювання.

Формат: індивідуальна консультація онлайн (Zoom)
Тривалість: 50 хвилин
Вартість: 1000 грн

Буду рада вам
+38 063 836 82 18 (Viber, Telegram, WhatsApp)

Вина тих, хто вижив

Коли ти перейшов через лихо живим, поруч лишилися ті, хто не зміг — і виникає тяжка провина.
Вина вижившого — складне почуття: «Чому мені пощастило?» Воно може переслідувати роками і робити радість провиною. Часто така вина блокує відновлення: людина відчуває, що не має права на щастя. Робота з цим починається з визнання болю й дозволу приймати підтримку, а також з пошуку способів вшанувати тих, хто пішов — через пам’ять, дії, зміст.

Поступова прощальна робота дозволяє повернутися до життя, не зраджуючи пам’ять. Немає «правильного» рецепту, є шлях маленьких кроків у прийнятті.
Жити далі — не означає забути, воно означає бережно нести пам’ять і дозволити собі існувати.

Страх середнього віку — не лише про роки

Коли життя підводить під сумнів колишні цінності, з’являється тривога: чи це все, що я хотів(ла)?
Перехід середнього віку часто приносить питання: ким я був і ким став? Зовнішній успіх може співіснувати з внутрішнім пустирем. Це не тільки біологія — це дзвінок до переосмислення: що далі, які нові сенси? Дехто відчуває втрату молодечих ілюзій, інші — страх, що часу замало.

Це хороший момент для інвентаризації: від відносин до мрій. Маленькі оновлення — хобі, відносини, спосіб догляду за тілом — можуть стати початком великої перебудови. Іноді свобода приходить у визнанні: деякі мрії вже не для мене, але є інші, що ще приносять життя.

Середній вік — це не кінець шляху, а запрошення на іншу дорогу.

Цифрова близькість vs реальна близькість

У мережі ми можемо бути відкритими, але чи це замінює справжню зустріч?
Лайки та меседжі дають відчуття контакту, але вони легко замінюють глибокі бесіди, тілесну присутність, тривале слухання. Дистанційна близькість іноді створює ілюзію розуміння, але не навантажує нас відповідальністю бути з іншим у щоденних труднощах.

Різниця не в технології, а в якості: наскільки ми готові витримати паузи, тривогу, нудьгу поруч і при цьому не втекти у смартфон? Баланс — це вибір: користуватись зв’язком для з’єднання, а не для уникнення.
Цифрове тепло не завжди дорівнює затишку поруч; перевірка цього — у реальних днях і тиші разом.

Блок творчості — коли боїшся показати себе

Творчість проситься назовні, але щось зупиняє: страх критики, сором, внутрішній цензор.
Творчі блоки — це не тільки про «немає ідей». Це часто захисна реакція: краще не показувати, ніж ризикувати відмовою або приниженням. Дитячий досвід осуду або відсутність відгуку вчить ховати голос. Але саме через виставлення вразливості народжується творче життя.

Почати можна без великих жестів: робити для себе, експериментувати у безпеці, дозволяти невдале. Навколо себе шукати людей, які не знищують, а бережно відгукуються. Малими кроками повертається сміливість — і з нею творення.
Показати себе — це ризик, але й шлях до радості творіння.

Вигорання доглядача

Коли ти той, хто завжди дає, приходить момент, коли джерело виснажується.

Доглядачі — батьки, медики, родичі людей з травмою — часто працюють у режимі безперервного емоційного витрачання. Спочатку — відчуття сенсу й потреби, потім — виснаження, емоційне відчуження, почуття провини за «втомленість». Це вигорання не про недостатню любов, а про перевантаження емпатією.

Для відновлення потрібні не лише відпочинок, а й підтримка, межі, можливість проговорити свій стан і час для власних ресурсів. Вміння просити допомоги — не розкіш, а необхідна складова професійної чи сімейної стійкості.
Піклуватися про інших — не означає знищувати себе в ім’я допомоги.

Відмова без вини

Коли ти постійно погоджуєшся, всередині збирається тягар, який важко нести.

Вміння відмовлятись — це не грубість. Це про збереження своїх меж і ресурсів. Багато хто з нас виріс з установкою «бути корисним = бути в безпеці», тому слово «ні» звучить як загроза. Але без нього життя перетворюється на нескінченне нагромадження чужих очікувань.
Навчитися казати «ні» — це навчитися слухати: чи хочу я це робити? Чи залишиться в мене енергія після цього? Починати можна з маленьких «ні», з пояснення короткого й м’якого: «Дякую, але я не можу зараз». Ця простота навчить оточення поважати твої межі.

Сказати «ні» — це іноді найбільш ніжний спосіб піклування про себе.

Життя у режимі невизначеності

Невизначеність може стати постійним фоном — і це виснажує сильніше, ніж очевидна проблема.

Коли майбутнє не малюється чіткими лініями, нервова система працює в режимі підвищеної готовності: ми скануємо новини, плануємо і одночасно відчуваємо, що плани хитаються. Це не лише про інформацію — це про втрату опори: де раніше був план, тепер порожнеча. У такому стані важко мріяти, важко вкладатися у проєкти, важко віддавати серце іншим, бо весь ресурс іде на те, щоб тримати баланс.
Дбайливість до себе тут — це не розкіш, а стратегія виживання: прості ритуали, обмеження інформаційного потоку, маленькі стабільні дії, які говорять тілу: «ти в безпеці». Навчитися жити з невизначеністю — означає дозволити собі певний контроль там, де він можливий, і прийняття там, де немає відповіді.

Невизначеність не зникає миттєво, але її можна навчитися носити, не втрачаючи себе.

Смуток за втраченим майбутнім

Іноді сум приходить не через те, що сталося, а через те, що могло бути.

Ми мріємо про майбутнє — робимо плани, візуалізуємо, уявляємо себе через п’ять чи десять років. І коли життя змінює ці плани — через хворобу, війну, розрив або інші обставини — виникає особливий вид жалю: жалоба за втраченими можливостями, за сценаріями, які вже не здійсняться. Цей сум не завжди визнаний: суспільство чекає «пристосування», а внутрішня втрата залишається без ритуалу прощання.
Дати ім’я цьому суму — перший крок до зцілення. Можна створити символічні прощальні ритуали, писати листи втраті, говорити з близьким чи терапевтом. Через це приходить не повернення минулого, а можливість вибудувати інші мрії на ґрунті правди.

Плакати за тим, чого не сталося — це нормально. Це частина шляху до нового сенсу.

Втома від вибору

Коли варіантів забагато, навіть найпростішу дію важко зробити.

Ми живемо в епоху нескінченних опцій: кар’єри, стосунків, підходи до виховання, способи харчування, формати відпочинку. Це ніби свобода, але часто вона паралізує: страх прийняти «неправильний» вибір з’їдає енергію, а рішення відкладаються вічно. У такому стані з’являється втома вибору: ми втрачаємо радість від рішення і почуваємось відповідальними за кожну дрібницю.
Протиотрута - раціональне спрощення: обмежувати варіанти, встановлювати часові рамки, маленькі тестові кроки.
І пам’ятати: вибір рідко є катастрофою. Життя складається з послідовності малих рішень, не з ідеального вибору одного разу.

Обирати - це людське, помилятися - теж. І це дає досвід.

​​Englishdom вперше запускає групові уроки англійської!
Живі онлайн-заняття в міні-групах до 7 студентів на власній інтерактивній платформі — жодних PDF-файлів.
Вартість від 220 грн/урок у стартових групах.
🎁У подарунок — безлімітні спікінг-клуби
👉 Перші групи формуються зараз — залишай заявку, щоб встигнути

Моральні рани: коли ти зробив те, що суперечить цінностям

Іноді ми вчиняємо так, як не могли б у свідомому стані - і це лишає глибокий внутрішній біль.

Моральна рана з’являється, коли дія чи бездіяльність суперечить особистим етичним переконанням: це може статися в роботі, у стосунках, у кризовій ситуації. Після цього з’являється сором, каяття, відчуття «я зрадив себе». Такі рани не лікуються лише розумовими аргументами — вони вимагають процесу відновлення: визнання помилки, щире вибачення там, де можливо, і внутрішня робота для перетворення досвіду.

Робота полягає не в самокатуванні, а в рефлексії: що спонукало до такого вчинку?
Які обставини, страхи, обмеження?
І як зробити, щоб це більше не повторилося?
Часто важлива і підтримка: слухаючий інший або терапевт допомагають пронести провину без руйнівного самознищення.

Виправлення не завжди можливе зовні, але внутрішнє відновлення - можливе.

Самотність батьківства

Бути батьком чи матір’ю — означає безупинно віддавати. І іноді дуже самотньо робити це без відгуку

Дні переповнені турботою: годування, вкладання, переживання за здоров’я, складні емоції дитини. І якщо поруч немає підтримки — партнера, родини, спільноти — то роль доглядача відчувається як постійне навантаження.

Самотність батьківства має своє обличчя: почуття провини, що робиш недостатньо, втома, яка не минає, і страх, що втратиться власне «я».

Важливі речі тут — говорити про труднощі, шукати місця підтримки, навіть маленькі «перерви», делегування обов’язків.
Запитати допомоги — не зрада ролі батька чи матері, а спосіб зберегти здатність любити.
І пам’ятати: діти потребують не лише «функції» батьків, а людей, які вміють відновлюватися.

Самотність у батьківстві — це сигнал: треба дбати не лише про дитину, а й про себе.

Коли ти живеш не своїм життям

Іноді ми прокидаємося з дивним відчуттям: ніби це життя — не зовсім наше.

Зовні все виглядає «правильно»: робота, обовʼязки, ролі, люди поруч. Але всередині — тиха порожнеча або напруження, яке не має чіткого пояснення. Це стан, коли рішення ухвалювалися не з внутрішнього бажання, а з потреби відповідати: очікуванням сімʼї, партнерів, суспільства, часу. І поступово власний голос стає все тихішим.

Життя «не своє» не завжди відчувається як трагедія. Частіше — як хронічна втома, роздратування без причини, відчуття, що ти ніби постійно запізнюєшся до себе.

Усвідомлення цього болюче, бо за ним стоїть питання: а чого ж хочу я? І не завжди на нього є відповідь одразу.

Повернення до себе — це не різкий розворот, а повільне слухання: де я напружуюся, де змовчую, де зраджую свої потреби. І з цього починається рух.

Своє життя не завжди зручне. Але лише в ньому можна дихати повними грудьми.

Страх близькості, замаскований під незалежність

Іноді ми називаємо це силою. А насправді — це може бути страхом.

«Я все можу сам, мені ніхто не потрібен», «я не люблю залежати від іншого» — ці фрази часто звучать як маніфест зрілості. Але за ними може ховатися інше: досвід болю, зради, відкидання, коли близькість була небезпечною. І тоді дистанція починає здаватися єдиним способом вижити.

Такий страх не виглядає як паніка. Він тихий і раціональний. Він створює стосунки без глибини, розмови без оголення, контакт без ризику.

Людина ніби поруч, але не всередині. І водночас виникає відчуття самотності, яке важко пояснити навіть собі.
Вчитися близькості — означає не ламати захисти, а обережно дивитися: де я ховаюся за незалежністю? І що станеться, якщо мене справді побачать? Це шлях не до слабкості, а до живого контакту.

Близькість лякає, бо в ній неможливо сховатися. Але саме там ми перестаємо бути самі.

В українських школярів з’явилась власна територія для спілкування, де постійно розігрують класні подарунки та підлітки є частиною редакції каналу.

Меми, цікаві опитування, обговорення новин та трендів, самовираження в колі тінейджерів.

Серед партнерів, які щомісяця дарують подарунки:

🎁 підліткова косметика teens only (https://teensonly.care/)
🎁 бренд стильних рюкзаків, канцтоварів та аксесуарів YES (https://yes-tm.com/)
🎁 fashion-мережа INTERTOP (https://intertop.ua/)
🎁 мережа "Будинок іграшок" (https://bi.ua/ukr)

Кожен підліток може доєднатись до teens only: територія підлітків та взяти участь у розіграшах.

Щоб стати частиною редакції, прохання заповнити анкету https://forms.gle/rUYc27WTY9GJ7RzcA

Злість, якій не дали права на існування

Є емоції, які дозволені. А є ті, які ми, можливо, навчилися ховати.

Злість часто опиняється під забороною — особливо для тих, кого вчили бути «зручними», «хорошими», «розуміючими».
Її витісняють, замінюють усмішкою, раціоналізацією, терпінням.

Але злість не зникає. Вона йде в тіло, у психосоматику, у різкі реакції «на дрібниці», у внутрішню напругу.

Непрожита злість — це не агресія назовні, а агресія всередину. Вона руйнує кордони, бо людина не відчуває, де «досить». Вона руйнує стосунки, бо замість чесності зʼявляється пасивна відстороненість.

Дати злості місце — не означає завдавати шкоди. Це означає визнати: мені боляче, мене порушили, я не згодна. У цьому є сила і ясність.

Злість — це не завжди про руйнування. Це і про захист того, що для нас важливе.

Тиша після втрати, яку ніхто не помітив

Є втрати, про які не прийнято говорити вголос.

Це може бути розрив, який «давно був», мрія, від якої довелося відмовитися, версія себе, яка не змогла народитися.

Зовні життя триває, але всередині залишається тиха пауза — ніби щось важливе пішло, не отримавши прощання. І цю тишу часто не розуміють інші, бо «нічого ж не сталося».

Непрожиті втрати накопичуються. Вони роблять серце важчим, реакції — гострішими, а радість — коротшою. Бо кожна така втрата потребує місця, часу і свідка.

Навіть якщо це був лише внутрішній світ, який зруйнувався.
Дозволити собі сумувати — це не застрягти в минулому. Це дати досвіду завершення, щоб зʼявився простір для нового.

Іноді найглибше зцілення починається з визнання: так, це було для мене важливо.