Час викорінювати толерантність до насильства.
Розголошення залаштунків театрів щасливих сімей - це прокляття для тих, чиїми найголовнішими цінностями є статус та репутація. Варто було тільки викласти погрози у соцмережі, як вони швидко все видалили та зникли з ефіру. Настала тиша з усіх сторін і я нарешті змогла відчути щось, крім страху бути пійманою матір'ю, що марить лікуванням мого психоза у психлікарні або колишнім, мрією якого було дочекатись мене з подорожі по морю ночі.

Психоз - це коли твоя несвідома частина притиснює свідому і керує твоїм тілом. Коли тримаєш у собі дуже багато мотлоху, темна кімната, що призначена для розмислення втрачає місце, де можна було б побути в спокої чи навіть запросити свою душу на розмову. Простір уяви перетворюється на виставку тригерів тривожних думок про незавершені справи та не прожиті почуття.

Я свідомо йшла в несвідоме. Я знала, що втрачу контроль. Але знала і також, що ця втрата контролю і тотальна довіра другому пілоту приведе мене додому. Коли я говорю “додому”, я маю на увазі стан цілісності, стан усвідомлення себе у вірному місці, у вірний час та у вірних обставинах. Я просто повірила у те, що чула від духовних майстрів, шаманів, алхіміків, психоаналітиків, філософів та поетів і не повірила у те, що чула від психіатрів, родичів та тодішніх друзів.

Мої вчинки були непосллідовними, поведінка - агресивною. Я носила в собі дуже багато притисненного гніву і мала бажання оголосити обвинувальний вирок кожному, хто спричиняє насильство і кожному, хто дозволяє середовищу для насильства існувати. Насамперед я виносила вирок самій собі і це набагато зручніше робити перед дзеркалом очей іншого.

Перепрошую за метушню, мої любі колишні родичі, друзі та коханці. Я порушила вашу стабільність випадково, через відсутність власного досвіду чи майстра поряд. Я більше не маю стрессу через те, що не виправдовую ваші очікування стосовно моєї поведінки та моїх виборів. Я починаю подорож з нуля і залишаю вас у минулому. Я відчуваю велику радість від свободи моменту без думок про те, що я комусь щось винна за своє спасіння, про яке я навіть не просила.

Я відчуваю себе країною, над якою втратили вплив і не можуть через це спокійно спати. Психіатр сказав би що це манія величі. Можна трактувати і так. Як на мене - гарна метафора боротьби за власні кордони. Я усвідомлюю, що я не країна, а звичайнісіньке самовпевнене дівчисько, але дуже сміливе і дуже задоволене собою нарцисичне створіння.

Велика радість - мати свій дім і свій час, який наповнюєш тим, що запалює вогник у душі.

Останні два тижні були трошки легшими, ніж попередні три тижні, які я провела у психлікарні. Матері було тяжко усвідомити, що психоз - це нормальний стан у контексті алхімічної трансформації. Для неї несвідоме - це щось про привидів. Для неї я хвора людина, яка потребує допомоги. Я хотіла, щоб вона поважала мій вибір і це було помилкою. Треба було одразу робити так, щоб вона не мала можливості втручатися у мої справи.

Коли я збирала речі вона питала куди поділась моя емпатія. Я мовчала, бо емпатії ніколи не існувало. Існувало лише бажання робити так, щоб батьки не параноїли, бо коли в них паранойя - вони починають мене контролювати і доводити до психозу. Несвідоме не витримує, виходить на сцену і тоді треба мати справу вже не зі мною, а з чимось більшим. Але їм це важко осягнути.

Я більше не хочу поваги. Я радію, що мене нарешті залишили у спокої.

Я обрала дати несвідомому вільно виражати себе і тепер я бачу мистецтво у кожній миті.

Я обміняла репутацію нормальної людини і статус надійної, безпечної та психічно здорової особистості на спокій існування в спогляданні за вільним потоком творчості несвідомого, яке я відчуваю, як невидиму дитину, яка дуже довго боялася вийти з кімнати управління поведінкою за алгоритмами безпечного існування. Я тільки починаю жити. Психічно - мені десь 10 років.
Саме у цьому віці мене розбудив внутрішній голос. Я їхала у 21 трамваї і раптово зрозуміла, що не пам'ятаю як саме опинилась там. Все було у порядку, я просто їхала до школи, але раптово усвідомила питання внутрішнього голосу:

Що саме ти не пам'ятаєш?

Я і сама не розуміла спочатку що я маю на увазі. Виявилося, що я не пам'ятаю як виглядали ключ, двері, ліфт, вулиця, перехожі. Я йшла на автопілоті. В цей час моя свідомість займалася прибиранням темної кімнати, тому що така можливість в мене є тільки тоді, коли я у безпеці, наодинці або із тим, хто сприймає спокійно як мою відсутність, так і присутність. Дорога до школи - найкращий час для медитації, після школи тривога стосовно того, що чекає на мене вдома паралізує у прямому сенсі слова.

Внутрішній голос наполягав на спробах відстоювати власні кордони і взяв з мене обіцянку, що в повноліття я перерву комунікацію із родиною. Я порушувала обіцянку 12 років. Мені було страшно йти в нікуди. Я мала можливість жити в квартирі у центрі міста, а натомість бути на зв'язку і доповідати те, що я робила та про свої наміри на майбутнє. Періодично приймати у себе батька та матір, щоб вони були певні, що все в порядку. Кожен цей дзвінок та зустріч я відчувала гнів через те, що втрачаю час та натхнення на марні розмови, які мене тільки дратують.
Я не відповідальна за батьківське відчуття спокою. Напевне це і є безвідповідальність та мені не прикро. Я не можу робити людей щасливими ціною свого щастя. Це не помста, я просто хочу нарешті бути вільною та щасливою. Я сама собі тепер і батько, і матір, і середовище. Те, що колись здавалося пасткою, тепер стало полем для гри. Моє дзеркало більше не спотворює відображення. В кожному з нас є океан, повний таємниць, який варто досліджувати. Я зробила перший крок в глибину і дісталась дна.
Тепер я маю під ногами поверхню, від якою могу відштовхнутися, щоб дістатися до поверхні і побачити небо.

Щоб вийти із психлікарні треба брехати так, щоб донести певні сенси: я критично відношусь до свого стану, усвідомлюю себе у всьому винною, голосів не чую, до батьків претензій не маю, встану на облік, подумаю про отримання статусу людини з інвалідністю.

Цього року я опинилась там вже вчетверте і не чинила супротив. Я думала, що якщо я чемно викладатиму свою точку зору у приймальному відділенні - мене відпустять. Але як і в попередні рази мені не дали слова. За сценарієм лікар вислуховує родича, вичитує мої агресивні текстові повідомлення і мене силою заводять у відділення, привязують, колять невідомі ін'єкції і десь через тиждень пропонують підписати згоду на лікування або отримати більше уколів. І кожного разу я підписую.

Мені діагностують гострий поліморфний психотичний розлад із симптомами шизофренії і лікують від трьох тижнів до полутора місяця. Тривалість лікування залежить від поведінки, яку я демонструю. Через ліки я перетворююсь на зручного для всіх, тихого і товстого овоча, що на мові нормальних звучить як бідна хвора дитина, про яку ми маємо піклуватись. На щастя я маю навичку ховати таблетку у роті так, щоб її не знайшли, тому швидко оговтуюсь після уколів і вже через тиждень до мене фрагментами повертається пам'ять про останні події.

Кожного разу - одне й те саме: виникає бажання позбутися фонової внутрішньої тривоги, я проводжу аналіз думок та спогадів, які стоять за цим відчуттям, медитую над проаналізованим матеріалом і доходжу висновку, що спілкування з родичами викликає в мене роздратування і думки про власну нікчемність через те, що я 12 років порушую обіцянку і свідомо живу в ролі жертви через страх неможливості закрити базові потреби самостійно.

Далі я повідомляю родичів про те, що не хочу з ними підтримувати стосунки. Це активує їхню паранойю та актуалізує бажання мене ушпиталити якомога швидше, бо я кажу дуже незручні для всіх речі в соцмережах, не переймаючись ні цензурою, ні анонімністю.

Таким був лист старості нашої групи. Сьогодні ми розмовляли по телефону і я дуже радію, що маю аж два місяці, щоб скласти іспити.

Юлія, доброго вечора. Я не мала можливості написати вам раніше через те, що перебувала на примусовому лікуванні в обласному центрі психічного здоров'я. Я витратила всі сили на створення безпечного простору для існування і фізично не можу навчатись зараз. Підкажіть, будь ласка, алгоритм дій для отримання академічної відпустки, якщо це можливо в моєму випадку.

«Не кормите психопата»
Джексон Маккензи
Отличная книга.

«Тренируйте интуицию — это лучшая защита от манипулятора. Никто не сможет обратить вашу интуицию против вас. Это умение, один раз освоенное, будет служить вам всю жизнь.»

«Помните: психопаты – это люди, которые питаются чужим прощением. Они выпьют из вас все соки, пользуясь тем, что вам нужно ощущение завершенности. Они манипулируют вашим сочувствием и эксплуатируют ваше сострадание.»

«Будь вы даже самой привлекательной, сексуальной, остроумной, гениальной личностью в мире — все равно вы будете отвергнуты и забыты. Просто вы исчерпали себя как источник обожания и знаков внимания для психопата. Вы начали ставить под вопрос его поведение, разоблачать его ложь, пытались постоять за себя, докопаться до истины. И за это были наказаны.»

«Вот что следует помнить всем пережившим травму: в вас нет никакого изъяна. Вы прекрасны. Вас поставили в невозможную ситуацию, но вы выжили.»

Борьба с собой – вот спорт для мудрецов:
Главенство воли над упрямым телом
И духа торжество, в конце концов, –
Вот что у мудрецов зовётся делом!