Вуглі буглі... Я вам хумана принесла. Тримайте))) Тримаєте? Ну ось і тримайте))))

Скетч

в мене був настрій та можливість щось намалювати... Вирішила зробити щось миле...

Вооооуууу оце так реакцій понакидали... може ще репости будуть 👀❤️

Тільки прокинулася... зі святом пухнасті (картинку стибзила)

всі від чиїх каналів я відпишуся - вибачте.
Я люблю всіх. І ціную. Але я думаю на цьому все... я фізично не витягну навчання якщо я буду активна в соціальних мережах...

прощавайте?...

Чому я, питання що багато з нас задає кожного дня. Чому це сталося зі мною? Що я такого зробив щоб це отримати? Можливо ви нічого й не зробили. Можливо це не ваша провина, а провина того злісного ока що ви спіймали поки прогулювалися парком.

Ми. Люди. Комплексні тварини що намагаюся триматися групками, бо одним у тиші та темряві занадто страшно. Напевно ми всі знаємо людей що світяться? Вони яскраві, надихають. Емоційні та приємні на дотик душі. Вони відкриті та допоможуть навіть якщо це зашкодить їм самим. Але хто ці люди? Ці люди боліють. Боліють болем та тугою бо вони засвітилися не від того що мали енергію, а від того що білю було настільки багато що вони не витримали. Від перенапруги деякі тріснули. Порвали ту маленьку металеву мотузочку що тримала голову над водою. Розгромили тіло, потріскали та розкидали по тому самому коридору де вони в останнє побачили близьку людини. Але деякі вистояли. Так вони подряпані та живуть на волосинці від такої ж участі як і інші. Коли вони приходять додому світло вимикається та тепер коли дивишся у середину видно кожну подряпинку.. тріщинку… кусочок пластику що вже ніколи не знайте своє місце. Вони йдуть приймати душ, чистять зуби та лягають спати. Можливо завтра вони не прокинуться. Ось тільки ніхто не знає чи це погані чи добрі новини. Чи хочуть вони жити? Чи хочуть увімкнути своє світло та вирушити в ту саму темряву від якої вони так довго тікали?
Люди не лампочки. Ми не маємо енергії у проводах. За нас не платять рахунки та не вираховують чи корисні ми для екосистеми. Ми йдемо у день з тим що нам дала природа. Не більше не менше. Ті ж обличчя, та ж усмішка. Тіло що не бачило обіймів роками, щоки що не були гріті відколи те саме перше кохання покинуло нашу душу. Руки що не мали відпочинку з народження. Постійно на ногах ми йдемо, біжимо, жмемо на педалі велосипеду.
Коли останнього разу ви без сорому зупинилися посеред вулиці та дивилися у небо не від страху, а від того наскільки в дітька гарна природа навкруги? Що якщо завтра буде останній день коли ви маєте те невеличке світло у середені?
Ви збережете його для себе?