Интервью для dev.ua, если у вас есть вопросы, то не стесняйтесь, спрашивайте

Тёплым сентябрьским днём Алексей Викторович Лукацкий открыл почту и неожиданно понял, что в приличное общество его больше никогда не позовут, и даже в те места, которые сам он приличными не считал, — тоже. Пора что-то менять, — подумал Алексей, твёрдо встал на путь просветления и поехал на випассану в Бобруйск. Самолётов после трёхдневного поста в Шереметьево на воде и соевых батончиках он избегал, и в поезд для настроения взял «Йукигуни» Ясунари Кавабаты в переводе на урду, аудиоверсию биографии Курта Кобейна, средство от комаров и домашние тапочки.

Место для ретрита Алексей подобрал заранее — пятизвёздочный отель «Левая рука Ильича». От выпасающихся за окнами коров и тугих металлических форм памятника колхозницам на входе веяло спокойствием и близостью к древним мистическим силам. Обстановка в номере была воссоздана с внимательностью и любовью к мелочам. Постельное бельё как будто бы помнило жар любви строителей коммунизма к дорогому товарищу Андропову. Бормотание в наушниках сменилось очередной песней. «Я заперт в твоей коробке в форме сердца», — надрывно хрипел Курт, источая страдание нижнего мира. Сердце же Алексея напоминало коробку в бюро находок, так что он поставил телефон на паузу и повернул ручку громкости на радиоточке.
— А теперь, — радостным голосом сказал ведущий, — в исполнении народной артистки Людмилы Заикиной прозвучит украинская народная песня «Гандзя-рыбка»!
Алексей покривился, машинально подумал, что с огнём играет тараканище, но на душе стало светлее.

Время пролетело незаметно. Немного искусанный клопами гуру вернулся на свою дачу в Подмосковье и первым делом завёл себе магический талисман. На чердаке нашлись три фарфоровых слона, каждый изгиб которых выдавал позорное пролетарское происхождение и навевал запах пыльного хрусталя и вязаных крючком салфеток. Их нужно покрасить, подумал Алексей, и там же нашёл баночку с сухой марганцовкой, флакон зелёнки и пакет с синькой. Розовый, по мнению Алексея, выглядел легкомысленно и немного по-экстремистски, синька — вполне традиционно, но не звала на путь дхармы. Он по очереди протёр слонов зелёнкой и поставил на стол рядом с компьютером. Со временем завелись и ученики.

Молодое перспективное кисо из крупной частно-государственной корпорации (финансирование было государственным, а прибыль — частной) сидело напротив Учителя и нервно вертело в руках довольно большой свёрток в разорванной и заново склеенной подарочной упаковке.
— Ну, что тут у нас? — весело спросил Лукацкий и прищурился по-ильичёвски.
— Понимаете, Алексей Викторович, — затараторил ученик, — взломали меня, все вимы и сиськи потёрли, персоналку покрали и слили, а потом хакеры прислали, вот…
Он покраснел и развернул упаковку. Внутри оказался совершенно неприличных размеров искусственный член, расписанный под хохлому. Не какой-то там хуёк и даже не хуище, а первозданная хтоническая елда.
— За мой счёт! — поперхнувшись, добавил ученик и помрачнел: елда, по всей своей видимости, была недешёвой.
— Что ж! — Лукацкий внимательно оглядел предмет. — Memento amoris! — и установил Это между первым и вторым зелёным слоном. — А остальные где?

С остальными учениками Лукацкого происходили многие беды. Против них открывали дела по статьям двести семьдесят четыре и двести семьдесят четыре прим. Иногда — в части второй. Их наказывали оборотными штрафами и брали в оборот. В сложной геополитической ситуации не все из них смогли воспользоваться приобретённой у Учителя мудростью. Один из них оказался нетрадиционным либеральным экстремистом, сбежал в Киргизию и бесстыдно роскомнадзорничал на объездной Бишкека за еду. Другой прямо из отделения полиции поехал на эсвэо и списался инвалидом. По выходным он крепко синячил, читал «Омон Ра» Пелевина и пересматривал видео с дрона, на котором одичавшая свинья доедает чью-то ногу.

Акварельной краской растеклись за окном сумерки. Звенело боевое гудение комаров. Разгонный блок ракеты «Панцирь-С1», охранявшей крупную частно-государственную корпорацию, упал на домик Учителя и убил всех нахуй.

Такая вот притча.

Листал учебник по “этичному хакингу” (что бы это ни значило). Он начинается с клише: “Современный мир быстро движется к цифровизации”. И у меня есть несколько зоонаблюдений.

Прихожу в очередную лавку, и дама в приёмной мне говорит: “Сейчас я пошлю вам код в вайбер”. - Нет у меня вайбера, - говорю я ей. - Тогда в вотсап, - радостно продолжает она. - Но у меня нет вотсапа, - признаюсь я. Дама смотрит на меня с жалостью и неодобрением, как на человека, который по своей собственной дурости попал в стеснённые обстоятельства, и продолжает уже немного пренебрежительно: “Тогда я пошлю вам СМС. Телефон у вас с собой?” - Да, - говорю, и достаю телефон. Теперь нездоровое внимание привлекает именно он - не флагман, конечно, но достаточно дорогой. - Только, - продолжаю я, - у меня в сообщениях ссылки не открываются. Но я сейчас попытаюсь скопировать ссылку. Ресепшн выдыхает с облегчением: ей попался идиот с тяжёлыми гуманитарными поражениями мозга - и печатает бумажный договор.

Потом я иду в банк, потому что мне понадобился ещё один счёт. Отбившись кое-как от кредитов (“ну, хотя бы на пятьсот гривен для кредитной истории”), начинаю проходить верификацию. И меня ожидает вторая серия: - Откройте наше приложение. - У меня нет вашего приложения. Глаза операционистки округляются, воздух начинает непроизвольно вытекать у неё из лёгких с протяжным: - Почемууу?.. - Стараюсь не ставить приложений, без которых могу обойтись, - повеселев, отвечаю я. Очухавшись, она начинает рассказывать по регламенту о том, как чудесно я смогу входить, выходить, вводить и выводить. Мне при этом представляется почему-то ослик Иа в компании Тарзана Кадырова, и фразу про “входит и выходит” говорит не Иа. Закончив с верификацией, сотрудница делает ещё один подход: - Но хоть веб, веб-версией вы нашей пользуетесь? - Веб-версией пользуюсь. С решительностью бодхисаттвы, спускающегося в ад, чтобы освободить меня от панорамного колеса смертей перерождений, операционистка начинает показывать, как оформить кредит на только что открытый дебетовый счёт. Полная победа цифровизации. Диджитализация мозга.

Чтобы меня не сожрали продавщицы в супермаркетах, я сделал себе фотографии скидочных карт. Их проще завести, чем объяснить, почему они тебе не нужны. На экране телефона выглядит почти как приложение и не вызывает тревоги. Можно не взять пакет - отказаться от приложения куда сложнее. Цифровизация не только победила, но и мне теперь приходится прилагать усилия, чтобы не кормить её вечно голодных бесенят. Тем более что в нашей иерархии они стоят сильно ниже, чем им кажется.

Попередній пост про цифровізацію свідомості викликав незвичайний ефект. Як крайсляйтер південних провінцій цифрового Елізіуму і прихильник традиційних підходів (я-то звик “взаємодіяти” зі шпигунами, терористами, а іноді й із розвідниками та диверсантами), я глибоко шокований тим, як ви, мої дорогі читачки, цинічно обманюєте аптекарів, із майстерністю стрибунки з жердиною ухиляєтесь від небажаних гамбургерів на заправках, шантажем відключаєтеся від Волі-Кабель і ведете інформаційно-психологічні операції проти служб доставки. Непоганий початок для людей, яким нічого приховувати.

А я - істота відверта, і завдяки багаторічній практиці мені справді нічого приховувати. Я не користуюся кнопковими телефонами, мої гаджети коштують як крило літака, хоча й налаштовані під гармонійні переливи гітари Джеффа Ханнемана. І ви без зусиль знайдете в мережі якийсь мій адрес, паспорт чи номер телефону. Якщо я показую вам палець, то це - палець, а не проекція унікального досвіду пригнічення численних маргінальних ідентичностей у трактуванні інтерсекційного фемінізму. Не плутайте палець і хуй! Ця проста істина допоможе не лише читачкам, а й читачам. Особливо коли читаєш карим оком душі.

Фазовий перехід завершився, і цифровізація, лагідно клацнувши затвором, занурила вас у незрозуміле. Нова парадигма полягає в тому, що люди - нова нафта. З вас зроблять екологічно чисте паливо для теплоелектростанцій, що живлять фабрики штучного інтелекту. Не варто шукати усамітнення на інформаційній супер-трасі, але запитаймо себе: Why don’t we do it in a road? Показую другий палець. Посилити, наростити, відновити, побудувати “безпеку” неможливо. Вона не передбачена конструкцією. Є лише дитяча кімната, в якій цифрові демони України, Узбекистану та М’янми грають у божественні кубики.

“Дія нічого не зберігає” - це не брехня, як може здатися на недосвідчений туалетним папером погляд, а щоденний стрибок віри в те, що з в’язаних кубиків даних вдасться збудувати готичний собор розуму, який візьме на себе відповідальність за всі безлади. Сперечатися з проповідниками інших релігій, навіть синкретичних, як бульйон для збірної солянки, не лише марно, а й небезпечно. А коли тебе, читачко, звуть Галиною Бланкою - тим більше. Дія, Госуслугі та навіть Yagona interaktiv davlat xizmatlari portali - всього лише компіляція даних попереднього року, який був компіляцією позаминулого. І так all the way down до черепах, що несуть на плечах наш світ.

Буль-буль!

* * *
Отличная новость из забордюрья. Это конечно полумеры. Заменять нужно авиадиспетчеров. И сразу выдавать диплом стоматолога, дирижерскую палочку и лицензию адвоката.

Давно пора

The Thing of Internet

Нещодавно прочитав свіжого Юдковського «If Anyone Builds It, Everyone Dies», і мені спало на думку, що прискорена автоеволюція у повному відриві від середовища - ідея доволі антинаукова. Дарвін не схвалює. А там, де автор описує, як штучний суперінтелект виривається на свободу, гібсонівський сценарій із захопленням дата-центрів виглядає просто кумедно. Ніби ціанобактерії спланували змову проти архей, а не засрали всю планету киснем. Гадки не маю, чи можливо створити AGI/ASI - те, що інтелект одразу стане суперінтелектом, випливає з тієї ж прискореної «курцвейлівської» моделі технологічного розвитку - мене цікавить, як він буде виживати.

Звісно, улюблена філософами свідомість, квітуча складність мов, уміння складати звіти та римувати віршики до дня народження жодним чином не підвищують виживаність. Докторські ступені з математики та ядерної фізики теж. Киньте тих докторів у савану- довго вони там не протягнуть, що б нам не розповідав на цю тему Жюль Верн. А хто старший і пам’ятає дев’яності, тим і пояснювати не треба. Тож перший крок суперінтелекту - викинути нахуй усе, чого ми від нього хочемо.

Зробімо з нашим щуром наступний крок: коли наш штучний «доктор» достатньо обживеться на своїй віртуальній помийці й озирнеться довкола, він побачить нескінченні полиці супермаркету, забиті смачними відеокартами й цернівськими суперкомп’ютерами під назвою Інтернет. І всі бомжі, щури та бездомні собаки знають, що якщо полізти просто до їжі, то відразу отримаєш в єбло. Від самої думки, що в телефоні чи комп’ютері може сидіти шматочок нелюдського ASI, у людей станеться панічна атака, пронос і мимовільне форматування всіх девайсів.

Воно теж це знає - і відразу перейде до децентралізованої архітектури e pluribus unum, почавши захоплювати не те, що смачніше, а те, що погано лежить: гівнороутери, роботи-пилососи, зубні щітки, кнопкові телефони та вібратори. Не будемо занурюватися у фольклор, що описує пригоди з мішком чарівних хуїв і стоп-словом. Стоп-слова не буде. Тим не менш, у світі інтернету Речі люди стануть стихіями - посухою, градом, ураганом і набігами антивірусної сарани.

Суперінтелект буде тупим, як медуза, повільним, як равлик, але жодними силами з Інтернету його вигнати не вдасться. Чи зможе нас вбити гігантський равлик-даун? Навряд чи. Але й позбутися тарганів нам поки що не вдалося - вони така ж вершина еволюції, як і ми.

Прочитав у Стирана про цікаву концепцію «активного кіберзахисту» окремо взятої системи - розпускати чутки про неминучі зміни в структурі мережі, робити раптові справжні зміни, фейкові «червоні», яких хакери намагатимуться вмпиздити, і випадкові невдачі з раптовим відключенням підсистем. Думаю, що як безпековець Влад не до кінця уявляє, як «воєнний стан» всередині мережі вплине на користувачів і адмінів.

Ані ті, ані інші не просто не вірять, не хочуть вірити, що можуть стати ціллю, і навіть коли вірять, думають, що вдасться або швидко відбитися, або навіть програти одну битву, але відновитися і працювати як раніше. Ніхто не планує довгої війни. «Повернетеся додому раніше, ніж з дерев опаде листя». І якщо для голодних вимагачів швидкість справді важлива, і всі цілі взаємозамінні, то навіть «хактивісти» іноді готові чекати місяцями, щоб відпрацювати ціль повністю або знайти партнерів для колаби.

Для «Trigger Overwatch» знадобиться безпрецедентний opsec: щоб спланувати фейкові зміни, адміністраторам, безпековикам, керівникам і ключовим співробітникам доведеться збиратися без телефонів у лісі, бо невідомо, які канали прослуховуються. Кампанія з дезінформації в першу чергу вдарить по недовіреній частині персоналу, і вони почнуть готуватися до змін, яких не буде, марно витрачаючи час. Після кількох таких кампаній ніхто не знатиме, які плани справжні, а які - відволікаючий маневр, і саме тоді почне сипатися opsec, навіть якщо він був.

З «раптовими змінами» ще гірше. Більшість адмінів і користувачів не готові до планових змін, уникають їх або просто бояться. За обмежених бюджетів, без резервування, раптове відключення чи просто оновлення якогось сервера призведе до непередбачуваних наслідків. Усе це по суті - контррозвідувальна і контрдиверсійна діяльність, яка значно виходить за рамки «звичайної інформаційної безпеки» (в яку середньостатистична компанія не хоче і не вміє).

APT 35 ("Charming Kitten") с технической точки зрения просто посмешище

Вспомнилось, как мы сушили грибы на взломанных паролях русни (2022)

Ищем неэкспортируемые символы
Привязываться можно не только к строкам, но и к другим константам, именованным функциям и форме CFG

Доволен результатом, не первая попытка покопаться во внутренностях загрузчика, а эта удачная