Чужі спадкоємці

Праві справедливо докоряють лівим у відсутності природнього зв'язку з корінням і своїм минулим. Але як з цим справи справа? Через плутанину та надто часто косплейний характер правиці виникають курйозні проблеми з атрибуцією спадку та рольовими моделями. І доходить до смішного.

Скажімо, американці у мілітарній пропаганді полюбляють порівнювати себе з хрестоносцями. Я згадував про це нещодавно, за сто років ситуація не змінилася — навпаки, образ "пішов в народ". Але нікого не обходить, що зустрінься з американським WASPом середньовічний хрестоносець, він порубав би його з завзяттям, справедливо вбачаючи у ворогах Риму супротивника небезпечнішого за мусульман (привіт альбігойцям).

Або ж, наприклад, вітчизняні православні фундаменталісти. Вони настільки зарилися вглиб традицій, що, здається, проскочили тонкі шари середньовічного минулого і просто промахнулися через 1054 рік — нічим іншим пояснити їхній дрейф у бік католицизму (демонстративно не надто традиційного у своїй сутності) я не здатен. Очевидно, що українська історія у модерний час почалася якщо не з протистояння католицькому світу, то точно з наголошення межі між "ними" і "нами". І межі відповідної часу — релігійної.

Так само з Римом — по обидва боки Атлантики у ньому шукають натхнення як культурного, так і історичного загалом і ледь не поклоняються йому та пов'язаним з античністю образам. Більше того — шукають алюзій з сучасністю. "О, велика Європо, знищена безжальними варварами." І, звісно, байдуже, що історія Європи як унікального цивілізаційного організму почалася після Римської імперії і саме завдяки зникненню останньої. Сама ж Imperium Romanum була не європейською, а середземноморською державою, частиною елліністичного світу. Недарма передовою і найбагатшою (і матеріально, і культурно) було не західна її частина, а східна. Зрештою, саме тому вона проіснувала довше на тисячу років. Античність — одна з найдостовірніших епох з величезною кількістю джерел та високим інтересом дослідників. І попри все це те, наскільки ми, обивателі, погано уявляємо цей час і ту культуру, прекрасно демонструє наочність — наприклад, реальний вигляд античної скульптури. [1]

Правильна атрибуція спадку — річ непроста. Але якщо вже хочеться нею пишатися, то краще зануритися в питання і не виставляти себе на посміховисько. [2]

#це_спостереження

[1] - У цьому контексті особливого блиску набуває геній митців Європи доби Відродження і Нового часу, які фактично перевинайшли античну скульптуру та передали нащадкам взірці краси та гармонії у білому мармурі.

[2] - Справедливості заради треба відзначити, що історія знає приклади, коли нації йшли на перехоплення чужого спадку. Але для цього завжди була ключовий критерій — це робилося усвідомлено, спеціально та з завчасно визначеною метою.

Для такої гри потрібні відповідні інтелектуальні, матеріальні та навіть технічні ресурси, масштабний горизонт планування, політичні інструменти. Простіше кажучи, для цього потрібна держава 🌚

Історія знає такі приклади. З яскравих — норманізація Данії та романізація Румунії. Той факт, що подібні формулювання можуть здатися абсурдними ("Данія — одвічний край вікінгів!"), свідчить лише про те, наскільки успішною була операція.

геній
https://youtu.be/bdry8syTRQY

by 𐑐𐑑