нам пизда як іранцям в 80-тому, стоялово потужне, людські хвилі використовувати зручно. За 8 років справимось

Те, що ми сприймаємо звірства війни як звірства є перемогою Благовіщення, перемогою Євангелія. Адже подібне насилля - це була звичайною справою на війні для усіляких ассирійців, персів, спартанців чи й люблених цивілізованих римлян - які пишалися винищеннями народів. Та й пізніші народи не гребували цим - жаху прогресивного 20 сторіччя не бачив світ. Тоді й зараз, з росією, не справа у якійсь певній ідеології, але у слідуванні демонічному життю з демонічними бажаннями, які неодмінно чекають того, хто не слідує за Христом. Ріка не може текти вгору, вона завжди стікає вниз, у долину, а там чекає уподібненню на звіра. Щоб йти в гору треба хрест. Хрест же каже, що так не має бути, він освячує і воїна, вказуючи шлях до святості і в пекельних обставинах. Церква дуже шанує своїх святих воїнів.
Останні десятиліття суспільство плекало свій образ Христа: Він усе прощає, не судить, не ненавидить і усе толерує. Він годиться для того, щоб втішити, щоб бути терапевтом, іноді моральним компасом для філософії всеприйняття, але чути якісь вказівки від Нього, вибачте, то занадто. Тепер в Україні триває пошук іншого образу - Бога не літости, лютости - який карає, не терпить і проливає гнів. На те є зрозумілі причини.
Утім, шукати треба самого Христа, а не сформоване культурою наше уявлення про нього, до якого полюсу воно не схилялося. Він особистість і Він є й всемилостивим, й справедливим; Він любить та карає; проливає милість та проливає гнів. Найперше, Він поніс усі наші страждання і Сам прийняв муку: Він знає нас. Від того й карати нас може і співчувати: бо як може карати і співчувати бог, який не втілювався?

Скільки коментарів і бруду я прочитав про Папу і католиків за останній тиждень! Інколи цей маразм доходив до того, що люди хотіли відмовитися від святкування Пасхи разом з католиками і... православними (бо москалі православні). Але, гадаю, люди, які так говорили, до святкування Пасхи мають лише посереднє відношення: повод бухнуть.

В будь-якому разі я не підтримую ініціативу Папи. А з іншого боку, те, що трапилося на ході, напевно, найменш крінжове, що взагалі було в історії Католицької церкви.

Але я не можу відмітити, що мотивація Понтифіка була цілком добросердечна. Як-не-як, українська війна вперше за довгі десятиліття пробудила Ватикан.

На пасхальній ході, яка символічно відтворює ходу на Голготу, українка і москалька тримали разом хрест на ХІІІ зупинці з роздумом про смерть. ХІІІ зупинка присвячена роздумам про смерть Ісуса, але тут був роздум про смерть усіх нас. "Навколо — смерть", говорив Папа. Тримання хреста на ХІІІ зупинці не було для демонстрації миру любою ціною чи "братських народів", ба воно говорить про протилежне: дві жінки, які уособлювали собою два народи, стояли по різні сторони хреста, і між ними нічого не було спільного, крім жертви. Папа цим не закликав до миру ні українців, ні москалів: власними (= людськими) діями чи прикладом зробити світ кращим неможна, як писала св. Тереза з Лізьє. А заяви про любити всіх і вся є не менш безглузді, як відмічав Теяр де Шарден.
Як два розбійники обабіч Христа на хресті, так і дві жінки обабіч хреста на ході: їх не єднає нічого, крім смерті. Але вінець перемоги отримав тільки один із розбійників, бо він належне прийняв жертву. А другий, москаль, просто сдох...

А какие у нас инструкции по Поклонской на сайте с учётом новых обстоятельств?