Щасливого Різдва!

Я не хочу слідкувати за новинами - взагалі і тим більше тут. Але #це_спостереження і їх всього пару.

По-перше, коли говорять про диких протестувальників і звалюють на них всю провину за перетворення лідера світу на banana republic, то лукавлять. Коли Штати хочуть, то можуть. На фото - охорона Капітолію влітку під час BLM.

Хто і чому не хоче і як далеко це може привести (в Ріо!) - це вже питання для роздумів і ревізій.

Ну і по-друге. Мене засмучують не ці спритні чоловіки (загалом очікуваний тактичний хід у країні, яка придумала людину-павука), а інша, менш помітна деталь.

Що це за грядки під стіною? Що це за клумби в стилі Фастівської райради? Я розумію, американці з англійцями в особливих стосунках давно, але не до такого ступеня. Тим більше, що американці не гребують георгіанським стилем навіть в Білому домі, то чому не плекати традицію партерного газону біля федеральних будівель? Ну або по-європейські експерементувати з різнотрав'ям та мавританщиною 🌚

#це_спостереження

Трампа женуть - не з посади, а вже цілком в мисливському стилі. Але я пишу про це не через жалість до нафарбованого старпера (звідки б їй взятися), скільки через методи, використані його опонентами.

Те, що твіттер і фейсбук чинять - це, звісно, непримустимо. Але не тому, що це цензура: давайте не гратися з наївних інституток - інформації без (само)цензури існувати не може. Усі фантазії про "інтернет без втручання" з 90-х і 00-х, звісно, повна маячня ентузіастів, які дорвалися. Завжди є хтось in charge. Та поборникам інтернет-свободи здавалося, що найбільшим злом для неї є давно відомий левіафан держави. Вони дійшли до думки: чим менше в мережі держави - тим мережа вільніша.

Як відомо, американські урядові структури набагато менше втручаються в інтернет-життя, аніж їхні колеги з Європи або Далекого Сходу - менше законів, менше регулюючих правил, менше переслідувань компаній за реальні і вигадані порушення. І ось в цій ідилії, де розквітли сто квітів сто корпорацій, вдарив грім: чинного президента держави викидають на мороз як обгидженого кота. Причому паралельно блокують навіть державні екаунти і силами абсолютних монополій починають блокаду альтернатив типу досить убого Parler. Антиутопічність підживлюється швидкістю та, головне, відсутністю самої можливості до апеляції.

І ось тут я хочу сказати: корпоративна цензура гірша за цензуру державну. Першій для проведення чисток достатньо лише принципів засновників, корпоративних правил (які можна оновити заднім числом) і безкінечної кришнаїтської віри у прогрес. Державі ж, у силу бюрократизованого формату самого явища, треба закладати в основу своїх репресії закони і судові рішення.

"Цінності", "внутрішні правила" та "віру в прогрес" оскаржити не можна за визначенням. Тому мені, ретрограду, ближче помітне і зрозуміле державне регулювання в інтернеті. Зрештою, не лише для того, аби жити під ним, але й боротися - це легше робити з видимим супротивником по хоч якось визначеним правилам.

Можна іронізувати над шансами протистояти державі, але спробуй-но поіронізувати над протистоянням монополісту твоїх комунікацій.

Держава, тренована республіканськими механізмами, враховує громадянина (хоча б в мінімальній формі - від слова "рахувати") і здатна корегувати по ньому свою політику. В діджитал-корпораціях же існує лише добра воля власників, обмежена приватними релігійними вподобаннями та виведена з-під іншого впливу.

Тож, як би це не звучало дивно, GDRP краще за GAFA.

#це_спостереження

P.S. Щоправда, майбутнє суверенних корпорацій американського інтернету не таке вже й однозначне. Європейці витискують соки і технології регуляціями, але це не найгірше, що чекає на GAFA. Однак про це іншим разом.

Щоб там не наговорювали конспірологи, європейська режисура для американських погромів протестів необхідна — щонайменше, вона їх рятує естетично.

Звісно, я про красивий кліп Ромена Гавраса, який француз зняв для Джей Зі і Каньє Веста у такому, здається, далекому 2012-му.

Ох уж ці французи — нафантазують щось, а потім простим американцям втілювати.

#це_мистецтво

Пропагандистська карта, що показує майбутнє США у разі перемоги Центральних держав — обкладинка журналу "Life", лютий 1916 року.

#це_мапа

Зараз може здаватися смішною така неелегантна брехня, але так чи інакше це (а точніше і це теж) спрацювало і Штати було втягнуто у війну.

Ще зі смішного — агітатори грають на страхові американців знову стати колонією. І це через майже півтора століття незалежного існування! Не треба дивуватися, чому американці весь час марили (і марять) деколонізацією — на якомусь глибокому рівні для них це питання виживання.

Ще деталь: внизу напис "My Country, 'Tis of Thee" — "Моя країно, про тебе". Це назва фактичного гімну США у 1831-1931 роках. Чому цю деталь я відзначаю? Тому що сто років американці урочисто вставали і слухали мелодію "Боже, бережу королеву" — так, гімн відрізнявся лише словами 🌚

Коли фантастика йде від реального до абсурдного і робить коло

Час від часу я глузую над американською безпосередністю, і, якщо чесно, на це є підстави. Але часом варто відзначити і протилежне.

Скажімо, нещодавно я мимохідь порівняв "Фатерланд" і "Людину у високому замку", звісно, не на користь останнього. З романом британця Роберта Гарріса все більш-менш ясно — правдоподібний, насмішкувато-реалістичний і актуальний (чого варта лише обкладинка першого видання — 1992 рік!).

"Людина у високому замку", беручи той самий варіант світу, де Об'єднані нації зазнали поразки, створює події, у які не віриш — у багатьох аспектах це агітка. Наприклад, автор описує повне винищення Райхом слов'ян та африканців, створення німцями колоніальної імперії (ха) та реалізацію багатостраждальної "Атлантропи". Тож не дивно, що "зонування" Америки у книзі базується на цій пропагандистській (і досить примітивній) карті.

Але Філіп Дік — справді талановитий письменник і це доводить не стільки описаний його досить ковбойський твір, але роман в романі — "І обважніє коник", який читають герої. Сам факт такої "матрьошки" та сюжет внутрішньої книги говорять про майстерність Діка. Події роману-в-романі розгортаються у "паралельній реальності" (паралельній до паралельної реальності основної книги — привіт, Нолане!), де Німеччина зазнала поразки. У цій версії історії Берлін штурмують британські танки (при чому не з Заходу), Америка виграє Китай, а "Холодна війна" ХХ століття розгортається між Сполученими Штатами і Британією. Nuff said.

Тож, навіть у, на перший погляд, простій літературі можна знайти цікаві деталі. Та і Роберта Гарріса ще повернуся — але якось пізніше.

Ілюстратор-карикатурист не приховує своїх симпатій: Європа у єдиному пориві йде у священну війну на Схід. Виключення — лише за англійцями, але ж це очевидно. Війна і справді подається священною — звіроподібний більшовик палить церкви. Прикметно, що у заручниках не лише країни Балтії (1940-й — справді свіжа жертва), але й Україна.

З цікавого дві деталі: по-перше, поки всі біжать у наступ, португалець дивится в океан. Повна амуніція натякає, що він на бойовому чергуванні — слідкує, значить, чи не наближається ворог Європи зі спини. Це, звісно, не просто перебільшення — це брехня. Португалія не лише ухилилися від війни на стороні Німеччини, вона навіть не планувала дотримуватися реального нейтралітету — передала свої Азори та Мадейру Британії для військових потреб. Ось такий надійний союзник Європи. Доречі, при передачі островів Салазар послався на "найдавніший у світі союз" з британцями — який, вважається, діє з XIV століття. Це сам по собі цікавий нюанс, що грає важливу роль у непростому генезисі португальської держави.

Ну а друга деталь теж характерна: поки всі нації гуркотять чоботами і зі зброєю несуться на зустріч своїй смерті, Франція при справі — вона урочисто вдягнена (сукня і фрігійський ковпак!), вказує напрямок руху. "Вперед, герої".

Commonwealth is dying. Long live Commonwealth!*

Треба було мені на місяць випустити з поля зору Європу з окраїнами, як на найближчій з них усе полетіло шкереберть. Звісно, я про найдзвінкіший з глухих кутів. На островах взялися за найсвятіше, що є у місцевих — за монархію.

На жаль, у мене немає часу зараз глибоко занурюватися углиб усіх хитросплетінь. Просто занотую тезово те, що розносить преса:

→ The Guardian задається питанням: а чи не настав час змін? Чи не буде Єлизавета останнім монархом Великої Британії? Привід для розмови — фінанси (вже добре, що не наркотики). Медіа раптом задалися питанням реальних грошей Віндзорів і наштовхнулися на події 1973, коли Її Величність заблокувала закон, який міг би розкрити статки її та родини. Ба більше — британська громадськість вражена — королеві належать маєтки, дорогоцінності, цінні папери, земля і навіть дно морське. Хто, ну хто міг би припустити таке? Адже Віндзори, як усім завжди було відомо, це монархи жартома, суверени ненасправді і взагалі просто — для приколу. O sancta simplicitas. Тема настільки резонує, що статтю навіть УНІАН переклав.

→ на цьому тлі журналісти продовжують чухати потилицю: а чи справді королева така бездіяльна та символічна? Звісно, щотижневий звіт-візит прем'єра до королеви обов'язковий (ну звісно, ніхто не змушує — традиція), хто б міг подумати, що це — не лише ритуал? O sancta simplicitas-2.

→ Лихоманить не лише метрополію: Канада сенсаційно переходить на бік республіканців (спойлер: Трамп ні до чого). За найсвіжішими даними в англомовній частині країни прибічників монархії 34%, а ось противників вперше стало більше — 39%. Ще понад чверть не можуть визначитися. Якщо додати традиційні результати Квебеку (проти монархії близько 75%) картина стає для Лондона геть безрадісною. Ну, принаймні на перший погляд.

→ Австралія не відстає: по пресі повзуть чутки (чи як їх сором'язливо називають нині "інсайди"), що уряд Австралії не присягне наступному монарху і в Канберрі готують відразу кілька варіантів виходу країни зі Співдружності.

До переказаних тез — пару власних думок.

Усе йде до того, що Єлизавета ІІ скоріш за все таки стане останнім монархом Сполученого Королівства (у цьому немає нічого безпрецедентного — її батько був останнім Імператором Індії, та й сама Її Величність залишила у минулому багато екзотичних титулів — наприклад, королеви Нігерії). Та справа не в республіці. Точніше в республіці — але не тій, про яку можна подумати: не через Англійську республіку, а через Ірландську, до якої неспішно, але невідворотно дрейфує Ольстер. Питання в іншому: чи встигне Чарльз (судячи з усього, під кодовим ім'ям "Георг №7" буде він, а не улюблений онук Вільям) стати останнім монархом Великої Британії? Я б ставив на корону Англії та Уельсу (це вже аванс, валлійці теж починають шукати можливості). Співдружність теж уже будуть скасовувати — звісно, суто юридично, під приводом розкручування єдиної метрополії. Але за англійську невидиму імперію я б не переживав — вона і в набагато гірші часи випливала.

Турбулентність на островах пішла така, що навіть позолота традицій з корпусу починає облазити. Тепер слідкувати за всім цим спадком (там навіть географічно розмах імперський — від голлівудських герцогів до гуджаратських магараджів) буде ще цікавіше.

*Як відомо, Commonwealth — це не лише назва нинішньої ітерації британської імперії, яку перекладають як Співдружність, але й англійське слово-калька з латинського res publica. Саме так, тобто республікою, назвали державу острів'яни, коли вкоротили на голову одного свого монарха.

Доречі, на випадок (ну а раптом?) смерті королеви існує цілий величезний план дій. З цікавого, що в такому разі очікує (ні, ну а раптом?): своєрідна музика в радіоефірі та заготовлені документалки на BBC, яких вистачить на 11(!) днів безперервного жалобного мовлення.

#це_спостереження

У цікавій мілітарній спільноті трапилося мені зображення німецької пам'ятної медалі, присвяченої підписанню Берестейського миру між Центральними державами та Україною. Шкода, що не виклали її повністю — у неї розкішний аверс з прапорами (за годинниковою стрілкою) Болгарії, Туреччини, Австро-Угорщини і Німеччини і штандартом УНР по центру.

Цікава своєю показовістю деталь: може здатися, що рукостискання виглядає якось неправильно. І правда — проте справа ажніяк не в помилці: медаль створено нюрнберзькою фірмою L. Chr. Lauer. Компанія, яка існує з XVIII століття до сьогоднішнього дня, що сама по собі чудова деталь, відома своїми прекрасними деталізованими і реалістичними роботами: наприклад ця або ця, присвячена фельдмаршалу Германну фон Айхгорну — за три роки до його вбивства у Києві, або ось ця, де російського ведмедя вбиває германець, причому робить це не голими руками зате чомусь оголений повністю.

Та повернімося до "берестейської медалі". Справа у тому, що на її реверсі — масонське рукостискання підмайстра, відоме також як "Шибболет". Як люблять повторювати самі діти вдови, pax vobiscum.

#це_артефакт

"Царська Росія — тюрма народів", СРСР 1936 рік.

#це_мапа

На диво інформативна карта як для більшовицької агітки. Загалом, здається, без новин — Росія до 1917 року фанатична рвалася на Балкани і Протоки, у Маньчжурію та Корею. Цікаве тут інше — напрямок руху в Індію: до російської зони віднесено не лише спірний Афганістан, але й Північно-Західну Індію, "Велику гру" тоді ще не забули.

Ще цікава деталь — "розмитість" кордону загарбницьких прагнень Росії — ніби націлилися на Пакистан, але якось невпевнено визначили межу. Це не дивно — 1936 року у Москві ніхто не підозрював ні про який "Пакистан". Та що СРСР — цю назву навіть в Індії тоді ще не чули. Але вже за 12 років за цю країну почнуть і вбивати, і помирати.

Треба вже завершувати індійський серіал — на сцені готові з'явитися мільйонери з секти асасинів на службі Її Величності.

Stay tuned.

Щоденник — це підвид жанру коментарів. Тому не дивно, що у мене теж з'явиться пост, про який вичерпно можна сказати — #це_коментар.

Існує такий відомий канал "Висока Порта". Окрім російської мови та такого ж походження автора (щоправда, умовного — там якийсь татарин з аспірантурою у Шотландії і колонками у московській ліберальній пресі), він має ще одну ваду — при прекрасному фактажі, заснованому на доступі до унікальних документів та досліджень з історії Сполученого Королівства та Близького Сходу, автор раз у раз робить до смішного дитячі, поверхневі та примітивні висновки. Тим більше, коли вони про Європу.

Наприклад у пості, доданому зображенням нижче — де він проводить паралель між переслідуванням юдеомасонства та (визнаю — сенсаційним) звинуваченням вустами міністра освіти Франції університетів у поширенні ісламогошизму. Для ілюстрації дослідник та аспірант UK взяв заголовки з двох газет. З Le Figaro все ясно — це історично праве видання, яке нині з очевидних причин хоч і тяжіє до центру та не проти критикувати лівих. Але друга газета... Невже у Франції справді хтось переслідував "юдеомасонів"? Ну, юдеїв - це ще можна якось припустити, але масонів? У Франції? ♟

Але так, щоправда не французи — а німецькі нацисти. Справа в тому, що наведений заголовок з Paris-Soir ("Вечірній Київ" здорової людини) — це паризьке видання від листопада 1940-го, з серця окупованої частини Франції (на Півдні виходив інший "Вечірній Париж", який критикував вішистів. [1]

Тому порівнювати пронацистську (чи піднацистську?) газету колаборантів з центристських виданням, яке цитує чинного міністра освіти (це не Україна, тому це — Посада) і ще й робити з такого притягнутого за вуха порівняння висновки — це щонайменше смішно.

Хтось взагалі розуміє, що таке насправді ісламогошизм, ісламолівацтво? Це вірус, який руйнує ісламізм як явище бунтівного села, повсталої з переляку архаїки та специфічного родича націоналізму. Явища, якому кинула виклик сама Республіка (звісно, вустами Макрона). Тому припускаю, що заява міністра дана з надією чи, скоріше, розрахунком — наприклад, підживити і збадьорити лівих мусульман в кампусах. "Хлопці, ми знаємо про вас, ми пам'ятаємо про вас, ми вас не кинемо" 🌚 Тому я б схилявся до поради запам'ятати слово ісламогошизм та приглядати за його розвитком.

PS. Від того каналу відписуватися не буду — автор на тлі Брексіту кинувся шукати, хто б допоміг йому перекласти наукове СV французькою та мовно підготувати його до співбесіди мовою Монтеня. Тобто, хоч і татарин, а відчуває куди дмухає вітер змін. Можливо, переїде на Континент і до цікавих фактів додадуться такі ж точно висновки.

[1] — Та це медіаімперію Жана Пруво це не врятувало, хоч він серед активів мав і найбільшу у країні Paris-Soir, і спортивний Match (культовий Paris Match), і вже тоді глянцевий Marie Clair. Хоча про Пруво ще варто поговорити окремо — бо він повернувся з потойбіччя і доклався до створення монстра європейських медіа, концерну RTL. Але це дійсно самостійна історія.

З днем народження.

NRPM

Неймовірно цікава карта, на якій польські емігранти вималювали собі буквально все, про що могли б фантазувати, звісно, в умовах Другої Світової. Тому дуже цікаво, як їхні мрії розійшлися з реальним майбутнім. І не завжди не на користь поляків!

Що полякам "не вдалося" з нафантазованого:
- їх позбавили усіх східних кресів
- від нахабно включеної Східної Прусії (№17) отримали лише болота на півдні
- з нафантазованих островів Узедом та Рюген (№20 і 20а) отримали лише порт-курорт Свінемюнде (нині Свіноуйсьце)
- найбільше нахабство, звісно, було в надії зберегти "подарунок Гітлера" — т.зв. Заолжя, спірну частину Тішенської Сілезії, яку Варшава отримала внаслідок поділу Чехословаччини. Звісно, цього не сталося

Що поляки отримали:
- більшу частину Померанії з містом Штеттін-Щецин (№18)
- усю Нижню Сілезію: поляки не планували включати її до складу своєї держави в результаті як Першої, так і Другої Світових воєн. У найсміливіших фантазіям вони обмежувалися т.зв. Надодржанською землею (№19) — частиною Сілезії узвдовж польського кордону. Тому Сілезію з Бреслау-Вроцлавом можна сміливо вважати чистої води сталінсько-черчильским подарунком Польщі.

Цікаво, як ці неймовірні територіально надбання Польщі було урівноважено фантастичним післявоєнним приниженням, коли британці та американці не просто політично зрадили поляків, але й по-орвелівські викреслили їх з історії Другої Світової. Але про це якось іншим разом.

Останній дуелянт
Частина 1

#це_персона

21 квітня 1967 року у саду приватної вілли у Неї-сюр-Сен біля Парижа відбулася остання в Європі та світі дуель. Двобій відбувся на шпагах і його було проведено за всіма дуельними правилами та у відповідності до спеціального кодексу графа Верже. Учасниками дуелі стали двоє політиків — депутат-голліст Рене Ріб'єр та впливовий соціаліст Гастон Деффер.

Причиною дуелі стала образа, нанесена у стінах Національних зборів — Деффер кинув Ріб'єру фразу, за яку не захотів вибачатися пізніше: "Taisez-vous, abruti!" — "Замовкни, дурню!" Не дивлячись на те, що Ріб'єр днями мав одружитися, він вирішив за небхідне ризикнути життям (чи принйамні здоров'ям) заради честі і викликав на дуель свого кривдника — просто за день до весілля.

Дуель тривала недовго — після кількох хвилин фехтування та двох нанесених Ріб'єру ран (обидві у плече, хоч Деффер і погрожував позбавити суперника радощів майбутнього подружнього життя) двобій було припинено і соціаліста було визнано переможцем. Коротке відео, відзняте всюдисущими журналістами Жана Пруво, можна подивитися і зараз.

Історія про останню дуель — насправді лише привід, аби накидати загальними мазками характерний портрет одного з його учасників.
↓

Останній дуелянт
Частина 2

#це_персона

Гастон Деффер — не просто соціаліст, він одночасно був одним із босів партії і, що навіть важливіше, фактичним регіональним бароном — володарем Марселю, мером якого був з 1953 і аж до своєї смерті 1986-го року (6 виграних виборів підряд!). Деффер заслужено носив прізвисько "Король Канеб'єру" — "Король Хрещатика" чи, що точніше, "Король Дерибасівської" на наші гроші: владу у місті мав ледь не абсолютну. Вона підтримувалася не лише партійними рейтингами соціалістів, особистим авторитетом, але й, як це часто-густо водиться серед лівих, міцними зв'язками із кримінальним світом. Численні журналістські розслідування вказували на тісні контакти з корсиканською мафією, хоч усе місто і без преси прекрасно знало про "дружбу" мера з острівним кланом Геріні. Тим більше, враховуючи вагу Марсельского порту для контрабанди 🏴‍☠️

Ну, і як традиційний соціаліст активно займався забудовою спальників Марселю, які зажили собі сумної слави найгустозаселеніших житлових комплексів країни. Враховуючи вагу Деффера в партії, недивно, що він двічі збирався на президентські перегони — одного разу на нього чекало фіаско (найгірший результат кандидата-соціаліста — його), а іншого — невдача на ранній стадії, коли він програв номінацію від партії соціалістів Франсуа Міттерану.

Здавалось би, нічого незвичайного — досить типовий портрет євросоціаліста і червоного "феодала" з кримінальними нотками Середземномор'я. Але є деталі, без яких портрет не був би повним. Портрет не Деффера навіть особисто, а французького соціаліста взагалі.

Деталь №1. Антикомуніст

Гастон Деффер народився у заможній родині, отримав юридичну освіту, але це не завадило (допомогло?) йому стати войовничим соціалістом. Що характерно, сталося це у 30-і роки, в часи "Народного фронту" — першої спроби блоку між соціалістами та комуністами Франції. А ось і деталь — Деффер все життя у соціалістичній партії тримався антикомуністичного крила. Ця категорична неприязнь до комуністів коштувала йому кандадитування на пост президента — згаданий Міттеран обійшов всесильного мера Марселя саме завдяки обіцянкам широкої лівої коаліції — з компартією зокрема. Деффер же протягом своєї післявоєнної політичної кар'єри одночасно зневажав голлістів і виступав за союз соціалістів з правими (за винятком, звісно, прибічників Де Голля). Але омріяна ним коаліція з французькими християнськими демократами так і не склалася. Хоч і сама по собі ця ідея залишається поживною для сучасних міркувань про європейське політичне поле та кордони, які його ділять.

Деталь №2. Ветеран Опору

Під час Другої Світової Деффер був активним учасником Опору — ну, наскільки можливою була активність у французьких умовах (тобто переважно збір даних і передавання по радіо до Лондону, а не всі ці кінематографічні пригоді відважних партизанів-макі 🐓 ). Характерним є те, що антиголлізм Деффера почався саме тоді і саме в організованому Спротиві — попри роль Де Голля, як реальну, так і залишену в історії. Гастон був членом організації з прекрасною назвою "Мережа Брута", куди входили лише соціалісти, які дистанціювалися від інших учасників руху опору — і в першу чергу від його лідера. Саме як представник "Брутівців" Деффер вперше і недовго очолив Марсель відразу після звільнення міста у 1944-45 роках.
↓

Останній дуелянт
Частина 3

#це_персона

Деталь №3. Ключовий міністр

Попри невдачі у президентських прагнення, Деффер все ж виходив на національний рівень — на посади в уряді. І якщо перші його ролі (у міністерстві інформації чи торговельного флоту) там були скоріше випадкові (керований хаос та шарпанина урядів у Третій республіці — відома проблема), то наступні його два потрапляння до кабінету міністрів знаменувалися епохальними реформами. Саме Деффер на чолі міністерства заморських територій був відповідальним за план порятунку імперії: він розробив і втілив т.зв. "Рамковий закон" (заслужено названий його іменем) по перетворенню колоній на "членів Французької спільноти". Американська безкопромісність не дала цим планам реалізуватися, але важливим стало те, що деколонізація Французької імперії хоч і відбулася, та все ж з урахуванням умов Парижа. Вдруге Деффер став міністром уже у 80-і, за президентства свого нещодавнього внутрішньопартійного конкурента Міттерана та його ж особистої пропозиції. Він тримав портфелі міністрів внутрішніх справ та планування, де провів наймасштабнішу в історії Франції реформу з децентралізації (треба розуміти фанатичну централізованість Франції та важливість єдиної вертикалі влади для цієї країни від першої справжньої держави на її території, аби зрозуміти, якого рівня справу довірили нашому герою). Характерно, що всі свої міністерські посади Деффер поєднував із мерським кріслом Марселя.

Деталь №4. Дружина

Не скидаймо з рахунків особисте життя політиків. Деффер одружився пізно — навіть пізніше свого візаві на згаданій дуелі Ріб'єра! 1973-го року він побрався з Едмондою Шарль-Ру, жінкою, масштаб якої заслуговує кількох слів — і вони додадуть масштабу її чоловіку також. Онука мільйонера і першого президента Компанії Суецького каналу, донька дипломата і останнього президента Компанії Суецького каналу. Доброволець Другої Світової — медсестра у діючій армії та зв'язкова у русі Опору, героїня з бойовими нагородами — отримала Воєнний хрест і Орден Почесного легіону. Після війни — журналістика: France-Soir (оновлена версія проклятої Paris-Soir), потім — у першій редакції журналу Elle, а згодом — у паризькому Vogue, де вона стала головним редактором і провела революцію: змінила його і створила відомий навіть за межами світу моди бренд-феномен. Подруга і покровителька усіх сучасних їй митців (письменники, художники, фотографи, модельєри), 1966 року пішла зі скандалом зі свого журналу. Окремо треба зацінити причину — через її конфлікт з видавцем, який не захотів поставити вперше в історії на обкладинку глянцю чорношкіру модель 🌚 Того ж року отримала Гонкурівську премію (це Франція, тоже премія — не абищо, це не лише найвища відзнака за творчість, але й знак) — значить, усе правильно зробила з Vogue 🌝 Далі були ще книги (наприклад, найвідоміша біографія Коко Шанель), членство у Гонкурівській академії і керування нею понад 10 років. Едмонда — втілення французької аристократії, якою вона стала у ХХ (і ХХІ?) столітті. І дружина соціаліста, звісно ж.

Як історія про дуель була приводом згадати Деффера, так і деталі його життя — лише привід для зацікавленого погляду на європейську політику, найцікавіші місця якої ховаються за одноманітними ширмами партійних проектів. Закликаю (у першу чергу — себе) бути більш уважним до імен і подій, навіть (тим більше), якщо вони і не фігурують у шкільних підручниках.

І більше жодних висновків. Принаймні, поки що.

Віслюк на рудому коні

Існує міф про те, що в американській політиці республіканці — це такі собі яструби, а демократи — миролюбиві і гуманні, ледь не гіппі, які "миру мир" і взагалі давайте дружити всім ліберальним світом. Не буду зараз про те, звідки він взявся, що в цьому правда, а що — агітка. Можливо якось іншим разом.

Зараз треба занотувати факт: більшість воєн почато представниками однієї партії. І так, це демократи. На їхній совісті втягнення США в обидві світові війни, у м'ясорубки Кореї і В'єтнаму, протистояння з Кубою та Іраном, югославські заруби, близькосхідні бурі ХХІ століття. І в цьому факті розкривається реальний вигляд провалля, який віддаляє "побутові" уявлення про політику на нещодавню історію від реального стану речей.

А реальність говорить сухими цифрами: у ХХ-ХХІ століттях США мали 21 президента (включно зі свіжоінавгурованим Байденом) і взяли участь у 31 воєнному конфлікті. Я виніс за дужки деякі дрібні (локальні і короткочасні, як наприклад удари дронами у Пакистані чи Сомалі) і малозначущі (особливо якщо підтримка США обмежувалася постачанням зброї чи грошей, як наприклад повстання у заїрській Шабі), а також об'єднав американсько-лівійське протистояння у 80-і (усі інциденти у затоці Сідра і операцію "Каньйон Ельдорадо") в один конфлікт.

12 республіканських президентів розпочали 11 воєн, тобто на одного "яструба з GOP" припадало менше однієї нової війни. І це при тому, що 10 з них належать до "доробку" 4 рекордсменів — по три війни почали Тафт і Буш-старший, і по дві — Рональда Рейган та Буш-молодший. Ще один збройний конфлікт — інтервенція у Ліван — на совісті Двайта Ейзенхауера. Отже, 7 президентів республіканців воєн не починали.

А що у демократів?

На 9 президентів з Демпартії припадає сумарно 20 конфліктів, тобто більше як по дві війни на кожного у середньому. Утримався від махання палицею лише 1 і той -- поки що. Мова про Джо Байдена 🌚

Тому коли адміністрація демократів приходить до влади у Вашингтоні (і робить це, як і годиться справжнім яструбам — з боєм) , світу варто напружитися — ці хлопці зазвичай з'являються, щоб виводити американців у наступ, а не відсиджуватися і робити тил великим знову.

#це_ревізія