29 січня - річниця бою під Крутами 1918 року. Тоді близько 500 українських воїнів зупинили на певний час трьохтисячну більшовицьку армію Муравйова, що дало змогу підписати Брестський мир представника УНР з країнами Четвертного Союзу. Детальніше про цей бій розповідаємо у каруселі.
❤16👍2💔2😁1
Пам'яті Героя України, старшого майстер-сержанта Максима Стрижака
17 років життя віддав захисту кордонів Батьківщини
Максим народився 24 лютого 1982 року в Харкові. Після строкової служби підписав контракт і почав службу в Чернігівському прикордонному загоні. З 2014 року брав участь в АТО/ООС, охороняючи кордон і виконуючи гуманітарні місії.
У 2017 році його перевели в Золоте на Луганщині, де він три роки був учасником активних бойових дій. У 2020 році Максим обійняв посаду інспектора прикордонної служби. Там він зустрів свою майбутню дружину Анастасію, і 22 лютого 2022 року, перед Великою війною, вони одружилися.
З початком вторгнення 24 лютого 2022 року Максим продовжив службу, захищаючи Кремінну та згодом Сіверськ. Після поранення у квітні 2022 року він пройшов реабілітацію в Нововолинську, а потім повернувся на фронт.
У січні 2023 року Максим отримав друге поранення під час боїв біля Підгородного, а 15 січня загинув у Бахмуті. Він залишив дружину, двоє дітей та родину.
Максим був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) та званням «Герой України» з орденом «Золота зірка» (посмертно).
Шана Герою!
Фото: ДПСУ, Волинська служба новин
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
17 років життя віддав захисту кордонів Батьківщини
Максим народився 24 лютого 1982 року в Харкові. Після строкової служби підписав контракт і почав службу в Чернігівському прикордонному загоні. З 2014 року брав участь в АТО/ООС, охороняючи кордон і виконуючи гуманітарні місії.
У 2017 році його перевели в Золоте на Луганщині, де він три роки був учасником активних бойових дій. У 2020 році Максим обійняв посаду інспектора прикордонної служби. Там він зустрів свою майбутню дружину Анастасію, і 22 лютого 2022 року, перед Великою війною, вони одружилися.
З початком вторгнення 24 лютого 2022 року Максим продовжив службу, захищаючи Кремінну та згодом Сіверськ. Після поранення у квітні 2022 року він пройшов реабілітацію в Нововолинську, а потім повернувся на фронт.
У січні 2023 року Максим отримав друге поранення під час боїв біля Підгородного, а 15 січня загинув у Бахмуті. Він залишив дружину, двоє дітей та родину.
Максим був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) та званням «Герой України» з орденом «Золота зірка» (посмертно).
Шана Герою!
Фото: ДПСУ, Волинська служба новин
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔13😢5
#ЦейДеньвІсторіїУкрани
Сьогодні виповнюється 160 років з дня народження одного із фундаторів Української автокефальної церкви, архієпископа Юрія (Георгія) Міхновського.
Він належав до того ж давнього козацько-священницького роду, що й ідеолог української самостійності Микола Міхновський, був його далеким родичем. Народився у селі Піщана Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині священника. За прикладом батька обрав шлях душпастиря. І життєвий принцип: служити Богу й Україні, де б ти не був.
У 1917 році отець Георгій підтримав рух за Українську Автокефальну Церкву, був делегатом Полтавського єпархіального з'їзду. А в жовтні 1921 року, на Першому Всеукраїнському православному церковному соборі став одним із перших архієпископів УАПЦ, висвячених за традицією Александрійської церкви через групове рукопокладання священників. У його архієрейській хіротонії взяли участь митрополит Василь Липківський, архієпископи Нестор Шараївський, Іоан Теодорович та Олександр Ярещенко.
На жаль, більшовицька українізація швидко змінилася більшовицьким терором. Антирелігійна кампанія супроводжувалася закриттям церков та репресіями проти священників. Через проукраїнську позицію архієпископ Міхновський мав постійні утиски від більшовицьких каральних органів: у владики тричі брали підписку про невиїзд, забороняли проповідувати, накладали на церкву величезні податки, які були відвертим грабунком.
Коли в 1932 році більшовики заарештували настоятеля Софійського собору в Києві архієпископа Київського Костянтина Малюшкевича, Міхновський замінив його на посаді. Під час Голодомору 1932–1933 років він організував при Софійському соборі допомогу постраждалим від голоду. В 1934 році в Святій Софії заборонили богослужіння, а за два роки і самому Міхновському під страхом смертної кари було заборонено служити будь-де. Попри це, архієпископ продовжує підпільно проводити відправи у помешканнях парафіян, організовує збір підписів за відкриття бодай одного українського православного храму в Києві.
11 липня 1937 року Георгія Міхновського арештовують та засуджують до розстрілу, звинувативши в контрреволюційній діяльності. 16 жовтня вирок було виконано.
Сьогодні виповнюється 160 років з дня народження одного із фундаторів Української автокефальної церкви, архієпископа Юрія (Георгія) Міхновського.
Він належав до того ж давнього козацько-священницького роду, що й ідеолог української самостійності Микола Міхновський, був його далеким родичем. Народився у селі Піщана Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині священника. За прикладом батька обрав шлях душпастиря. І життєвий принцип: служити Богу й Україні, де б ти не був.
У 1917 році отець Георгій підтримав рух за Українську Автокефальну Церкву, був делегатом Полтавського єпархіального з'їзду. А в жовтні 1921 року, на Першому Всеукраїнському православному церковному соборі став одним із перших архієпископів УАПЦ, висвячених за традицією Александрійської церкви через групове рукопокладання священників. У його архієрейській хіротонії взяли участь митрополит Василь Липківський, архієпископи Нестор Шараївський, Іоан Теодорович та Олександр Ярещенко.
На жаль, більшовицька українізація швидко змінилася більшовицьким терором. Антирелігійна кампанія супроводжувалася закриттям церков та репресіями проти священників. Через проукраїнську позицію архієпископ Міхновський мав постійні утиски від більшовицьких каральних органів: у владики тричі брали підписку про невиїзд, забороняли проповідувати, накладали на церкву величезні податки, які були відвертим грабунком.
Коли в 1932 році більшовики заарештували настоятеля Софійського собору в Києві архієпископа Київського Костянтина Малюшкевича, Міхновський замінив його на посаді. Під час Голодомору 1932–1933 років він організував при Софійському соборі допомогу постраждалим від голоду. В 1934 році в Святій Софії заборонили богослужіння, а за два роки і самому Міхновському під страхом смертної кари було заборонено служити будь-де. Попри це, архієпископ продовжує підпільно проводити відправи у помешканнях парафіян, організовує збір підписів за відкриття бодай одного українського православного храму в Києві.
11 липня 1937 року Георгія Міхновського арештовують та засуджують до розстрілу, звинувативши в контрреволюційній діяльності. 16 жовтня вирок було виконано.
❤8💔5
Пам’яті нацгвардійця Сергія Платаного (позивний «Леон»)
Вірив, що правду та нашу державність вдасться відстояти
До повномасштабної війни Сергій
Платаний служив молодшим інспектором відділу охорони Криворізької виправної колонії №80 (сержант внутрішньої служби). Пішов батьківським шляхом – його тато багато років працював у ДКВС.
Сергій був світлим, позитивним хлопцем, гордістю батьків. Встиг знайти й пізнати кохання, мріяв про сім’ю та власний дім. Але 24 лютого 2022 року змінив пенітенціарний однострій на військову форму нацгвардійця.
Він народився в місті Долинська на Кіровоградщині. Навчався у школі №4, відвідував ДЮСШ, грав у футбол за «Лідер», «Фортуну» та ФК «Долинська», також любив волейбол. Спорт дисциплінував його – Сергій не пропускав тренувань за жодних обставин. Навчався у Політехнічному фаховому коледжі Криворізького національного університету, був одним із найактивніших студентів і вмів заряджати інших позитивом. Після коледжу Сергій працював на залізниці, продовжував навчання у виші. Згодом перейшов на службу до Криворізької виправної колонії №80 – там же служив і його батько. Колеги цінували Сергія за відповідальність, ініціативність і людяність.
З початком великої війни Сергія мобілізували. Він став розвідником-сапером у 13-й бригаді НГУ «Хартія», мав позивний «Леон». Воював на Донецькому та Харківському напрямках. Навіть під час коротких приїздів додому знаходив час на спорт і зустрічі з коханою Поліною.
27 листопада 2024 року життя родини розділилося на «до» і «після». Сергій загинув під час бойового завдання поблизу Липців на Харківщині, внаслідок удару ворожих дронів по бронемашині. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Після загибелі чоловіка Поліна організувала турніри з волейболу та футболу на його пам’ять. У Долинській започаткували волейбольний турнір імені Сергія Платаного (перший відбувся 29 березня 2025 року), а восени 2025-го — перехідний Кубок пам’яті з футболу.
Вічна пам’ять Захиснику.
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Вірив, що правду та нашу державність вдасться відстояти
До повномасштабної війни Сергій
Платаний служив молодшим інспектором відділу охорони Криворізької виправної колонії №80 (сержант внутрішньої служби). Пішов батьківським шляхом – його тато багато років працював у ДКВС.
Сергій був світлим, позитивним хлопцем, гордістю батьків. Встиг знайти й пізнати кохання, мріяв про сім’ю та власний дім. Але 24 лютого 2022 року змінив пенітенціарний однострій на військову форму нацгвардійця.
Він народився в місті Долинська на Кіровоградщині. Навчався у школі №4, відвідував ДЮСШ, грав у футбол за «Лідер», «Фортуну» та ФК «Долинська», також любив волейбол. Спорт дисциплінував його – Сергій не пропускав тренувань за жодних обставин. Навчався у Політехнічному фаховому коледжі Криворізького національного університету, був одним із найактивніших студентів і вмів заряджати інших позитивом. Після коледжу Сергій працював на залізниці, продовжував навчання у виші. Згодом перейшов на службу до Криворізької виправної колонії №80 – там же служив і його батько. Колеги цінували Сергія за відповідальність, ініціативність і людяність.
З початком великої війни Сергія мобілізували. Він став розвідником-сапером у 13-й бригаді НГУ «Хартія», мав позивний «Леон». Воював на Донецькому та Харківському напрямках. Навіть під час коротких приїздів додому знаходив час на спорт і зустрічі з коханою Поліною.
27 листопада 2024 року життя родини розділилося на «до» і «після». Сергій загинув під час бойового завдання поблизу Липців на Харківщині, внаслідок удару ворожих дронів по бронемашині. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Після загибелі чоловіка Поліна організувала турніри з волейболу та футболу на його пам’ять. У Долинській започаткували волейбольний турнір імені Сергія Платаного (перший відбувся 29 березня 2025 року), а восени 2025-го — перехідний Кубок пам’яті з футболу.
Вічна пам’ять Захиснику.
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔20😢1
#ЦейДеньвІсторіїУкрани
31 січня – 140 років від дня народження Віктор Приходько (1886–1982) – громадського, політичного та державного діяча, борця за Незалежність України у ХХ столітті.
З початком Лютневої революції 1917 року Віктор Приходько активно долучився до українського національного руху. У травні 1917 року був обраний представником Поділля до складу Української Центральної Ради. У 1917–1918 роках очолював освітній напрям у Подільському губернському земстві, був губернським комісаром з народної освіти та розгорнув масштабну діяльність з організації українського шкільництва на Поділлі.
У квітні 1918 року його обрано головою Подільської губернської народної управи. Критично ставлячись до гетьманського режиму, взяв участь в антигетьманському повстанні. Після повалення гетьманату працював у структурах Директорії УНР – зокрема завідував Відділом судових справ. У 1919 році був переобраний головою Подільського губернського земства та став одним з авторів «Меморандуму громадських діячів Поділля», у якому містилася критика внутрішньої політики Директорії.
У 1920 році Віктора Приходька затверджено на посаді товариша Головноуповноваженого уряду УНР. Після поразки визвольних змагань працював в урядових структурах УНР в еміграції, викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, залишаючись активним учасником українського політичного життя за кордоном.
В еміграції він виступив одним з ініціаторів ідеї Всеукраїнського національного конгресу, був співзасновником товариства охорони українських історичних пам’яток за кордоном. Автор мемуарів «Під сонцем Поділля» – важливого джерела з історії українського руху на Поділлі кінця ХІХ – початку ХХ століття.
У роки Другої світової війни входив до складу Українського Центрального Комітету в Кракові та підписав звернення до українського народу із закликом до відновлення Української держави. З 1949 року мешкав у США, де протягом десяти років очолював Український конгресовий комітет Америки.
Віктор Приходько помер 5 лютого 1982 року у Нью-Йорку – все життя залишаючись послідовним борцем за українську державність.
31 січня – 140 років від дня народження Віктор Приходько (1886–1982) – громадського, політичного та державного діяча, борця за Незалежність України у ХХ столітті.
З початком Лютневої революції 1917 року Віктор Приходько активно долучився до українського національного руху. У травні 1917 року був обраний представником Поділля до складу Української Центральної Ради. У 1917–1918 роках очолював освітній напрям у Подільському губернському земстві, був губернським комісаром з народної освіти та розгорнув масштабну діяльність з організації українського шкільництва на Поділлі.
У квітні 1918 року його обрано головою Подільської губернської народної управи. Критично ставлячись до гетьманського режиму, взяв участь в антигетьманському повстанні. Після повалення гетьманату працював у структурах Директорії УНР – зокрема завідував Відділом судових справ. У 1919 році був переобраний головою Подільського губернського земства та став одним з авторів «Меморандуму громадських діячів Поділля», у якому містилася критика внутрішньої політики Директорії.
У 1920 році Віктора Приходька затверджено на посаді товариша Головноуповноваженого уряду УНР. Після поразки визвольних змагань працював в урядових структурах УНР в еміграції, викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, залишаючись активним учасником українського політичного життя за кордоном.
В еміграції він виступив одним з ініціаторів ідеї Всеукраїнського національного конгресу, був співзасновником товариства охорони українських історичних пам’яток за кордоном. Автор мемуарів «Під сонцем Поділля» – важливого джерела з історії українського руху на Поділлі кінця ХІХ – початку ХХ століття.
У роки Другої світової війни входив до складу Українського Центрального Комітету в Кракові та підписав звернення до українського народу із закликом до відновлення Української держави. З 1949 року мешкав у США, де протягом десяти років очолював Український конгресовий комітет Америки.
Віктор Приходько помер 5 лютого 1982 року у Нью-Йорку – все життя залишаючись послідовним борцем за українську державність.
❤10👍5
Пам’яті спецпризначенця Миколи Кузьомка (позивний «Шустрий»)
Мріяв служити у спецпідрозділі «КОРД» і прагнув робити якнайбільше для перемоги
Микола Кузьомка народився 9 березня 1995 року в селі Велика Медведівка на Хмельниччині. Закінчив місцеву школу, навчався в Нетішинському ліцеї та здобув професію зварювальника. У шкільні роки захоплювався спортом і туризмом.
У 2015–2016 роках служив у ЗСУ, після чого долучився до Нацполіції. Працював патрульним у Шепетівці, рятував людей, зокрема разом із напарником зупинив спробу самогубства.
Після початку повномасштабної війни Микола приєднався до зведеного загону поліції «Захід» і вісім місяців виконував завдання в зоні бойових дій. Найбільше запам’ятався Волохів Яр на Харківщині та перші масовані авіанальоти.
Повернувшись із ротації, у 2025 році здійснив мрію – вступив до спецпідрозділу «КОРД». Мав позивний «Шустрий» – швидкий, надійний, той, на кого можна покластися.
Вранці 6 січня 2026 року Микола ще привітав маму з Водохрещем. Невдовзі після цього загинув у Костянтинівці на Донеччині внаслідок атаки російського дрона. 30-річного Миколу поховали в рідному селі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.
Шана Герою!
Фото Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мріяв служити у спецпідрозділі «КОРД» і прагнув робити якнайбільше для перемоги
Микола Кузьомка народився 9 березня 1995 року в селі Велика Медведівка на Хмельниччині. Закінчив місцеву школу, навчався в Нетішинському ліцеї та здобув професію зварювальника. У шкільні роки захоплювався спортом і туризмом.
У 2015–2016 роках служив у ЗСУ, після чого долучився до Нацполіції. Працював патрульним у Шепетівці, рятував людей, зокрема разом із напарником зупинив спробу самогубства.
Після початку повномасштабної війни Микола приєднався до зведеного загону поліції «Захід» і вісім місяців виконував завдання в зоні бойових дій. Найбільше запам’ятався Волохів Яр на Харківщині та перші масовані авіанальоти.
Повернувшись із ротації, у 2025 році здійснив мрію – вступив до спецпідрозділу «КОРД». Мав позивний «Шустрий» – швидкий, надійний, той, на кого можна покластися.
Вранці 6 січня 2026 року Микола ще привітав маму з Водохрещем. Невдовзі після цього загинув у Костянтинівці на Донеччині внаслідок атаки російського дрона. 30-річного Миколу поховали в рідному селі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.
Шана Герою!
Фото Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔21❤1😢1
Памʼяті альпініста, парамедика Володимира Василишина (позивний «Веселий»)
Був лідером, любив гори, планував підкорити восьмитисячник
Володимир Василишин народився 8 грудня 1992 року в Яремчі на Івано-Франківщині. Серйозно займався альпінізмом, був туристичним гідом, рятувальником і скайранером. Любив гори й підкорив не одну вершину, зокрема Казбек (5033 м), Монблан (4810 м) та Маттергорн (4478 м). У туристичному клубі «Кулуар» за 11 років очолив і провів 46 туристичних груп.
На початку повномасштабної війни мобілізувався до війська. Служив парамедиком 241-ї окремої бригади Сил ТрО ЗСУ у званні сержанта. Позивний «Веселий» отримав за життєлюбність, оптимізм і підтримку побратимів.
Завдяки професійності разом із командою врятував десятки військових, постійно навчався й удосконалювався, зокрема проходив курси воєнної медицини за кордоном.
Володимир загинув 5 січня 2026 року на Запорізькому напрямку. Того ж дня вранці він ще встиг зареєструватися на Чемпіонат України зі скі-альпінізму — свій перший старт у цій дисципліні. Йому було 33. У Володимира залишилися батько та дружина.
Вічна памʼять та слава Герою!
За матеріалами Суспільне. Івано-Франківськ, Кuluar
Фото з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Був лідером, любив гори, планував підкорити восьмитисячник
Володимир Василишин народився 8 грудня 1992 року в Яремчі на Івано-Франківщині. Серйозно займався альпінізмом, був туристичним гідом, рятувальником і скайранером. Любив гори й підкорив не одну вершину, зокрема Казбек (5033 м), Монблан (4810 м) та Маттергорн (4478 м). У туристичному клубі «Кулуар» за 11 років очолив і провів 46 туристичних груп.
На початку повномасштабної війни мобілізувався до війська. Служив парамедиком 241-ї окремої бригади Сил ТрО ЗСУ у званні сержанта. Позивний «Веселий» отримав за життєлюбність, оптимізм і підтримку побратимів.
Завдяки професійності разом із командою врятував десятки військових, постійно навчався й удосконалювався, зокрема проходив курси воєнної медицини за кордоном.
Володимир загинув 5 січня 2026 року на Запорізькому напрямку. Того ж дня вранці він ще встиг зареєструватися на Чемпіонат України зі скі-альпінізму — свій перший старт у цій дисципліні. Йому було 33. У Володимира залишилися батько та дружина.
Вічна памʼять та слава Герою!
За матеріалами Суспільне. Івано-Франківськ, Кuluar
Фото з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔16😢11
#ЦейДеньвІсторіїУкрани
2 лютого 1926 року в селі Жуків на Івано-Франківщині народилася районна провідниця ОУН, дисидентка, ув’язнена в совєцьких таборах, двічі засуджена. Загалом провела в таборах 24,5 роки, але і там не скорилася: брала участь в голодуваннях та інших акціях протесту, увійшла до Української Гельсінської групи. Коли їй пропонували подати прохання про помилування – навідріз відмовилася це робити.
Такою її виховав батько – вояк Української Галицько Армії, учасник Листопадового чину, просвітянин. І мама – вчителька. Усе їхнє оточення було активне і проукраїнське. «І для мене Україна – це було щось святе», – пригадувала Оксана Попович.
У 13 років, ще навчаючись в Городенківській гімназії, вона увійшла до Юнацтва ОУН, пройшла санітарний і військовий вишколи. В 1944-му була призначена районною провідницею ОУН, займалась просвітництвом і пропагандою на Покутті, куди її перевели на підпільну роботу.
У січні 1945 року Оксану Попович заарештували в селі Іспас Коломийського району, одному з найактивніших повстанських сіл Покуття. Назвалася вигаданим іменем - Петрушак Варвара Петрівна. Під цим іменем її засудили на десять років таборів у Воркуті та Комі АРСР. При етапуванні спробувала втекти, але отримала поранення в груди і ногу, а також вивих ноги – через це до кінця життя залишилася інвалідом. З табору їй вдалося передати рідним звістку, де вона і під яким іменем.
Повернувшись на Франківщину в 1956 році, шукає однодумців й долучається до дисидентського руху – допомагає у поширенні самвидаву, збирає кошти на підтримку політв’язнів, організовує вечори, лекції. Знайомиться з Іваном Дзюбою та Оксаною Мешко. У грудні 1969 року підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів «Знову камерні справи?», протестуючи проти практики засудження в ув’язненні.
У 1974 році – новий арешт. І вирок Івано-Франківського облсуду як «особливо небезпечній рецидивістці» – 8 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Ув’язнення відбувала разом з Іриною Калинець, Іриною Сеник, Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Дарією Гусяк в одному з таборів «Дублагу». У лікарні в Барашево, в Мордовії, куди потрапила з ногою, познайомилася з Василем Стусом.
У 1979 році, в ув’язненні, написала заяву на вступ до Української Гельсінської групи. У 1980-му році її ім’я публікувалося в «Бюлетені УГГ» серед тих, хто за станом здоров’я потребує негайного звільнення. Однак, вона навіть у 1982 році, перед відправкою на заслання, відмовилася писати «покаяльну заяву».
Повернулася до мами в Івано-Франківськ в 1987-му. І знову включилася в громадську роботу. Була серед членів-засновників Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської Спілки, але після перетворення УГС на Українську Республіканську партію відмовилася вступати до неї.
Оксана Попович два роки не дожила до свого 80-ліття. Але назавжди лишилася гордою і нескореною українкою. Детальніше про її життя і боротьбу розповідає рубрика «Історичний календар».
https://surl.lt/kzfodl
2 лютого 1926 року в селі Жуків на Івано-Франківщині народилася районна провідниця ОУН, дисидентка, ув’язнена в совєцьких таборах, двічі засуджена. Загалом провела в таборах 24,5 роки, але і там не скорилася: брала участь в голодуваннях та інших акціях протесту, увійшла до Української Гельсінської групи. Коли їй пропонували подати прохання про помилування – навідріз відмовилася це робити.
Такою її виховав батько – вояк Української Галицько Армії, учасник Листопадового чину, просвітянин. І мама – вчителька. Усе їхнє оточення було активне і проукраїнське. «І для мене Україна – це було щось святе», – пригадувала Оксана Попович.
У 13 років, ще навчаючись в Городенківській гімназії, вона увійшла до Юнацтва ОУН, пройшла санітарний і військовий вишколи. В 1944-му була призначена районною провідницею ОУН, займалась просвітництвом і пропагандою на Покутті, куди її перевели на підпільну роботу.
У січні 1945 року Оксану Попович заарештували в селі Іспас Коломийського району, одному з найактивніших повстанських сіл Покуття. Назвалася вигаданим іменем - Петрушак Варвара Петрівна. Під цим іменем її засудили на десять років таборів у Воркуті та Комі АРСР. При етапуванні спробувала втекти, але отримала поранення в груди і ногу, а також вивих ноги – через це до кінця життя залишилася інвалідом. З табору їй вдалося передати рідним звістку, де вона і під яким іменем.
Повернувшись на Франківщину в 1956 році, шукає однодумців й долучається до дисидентського руху – допомагає у поширенні самвидаву, збирає кошти на підтримку політв’язнів, організовує вечори, лекції. Знайомиться з Іваном Дзюбою та Оксаною Мешко. У грудні 1969 року підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів «Знову камерні справи?», протестуючи проти практики засудження в ув’язненні.
У 1974 році – новий арешт. І вирок Івано-Франківського облсуду як «особливо небезпечній рецидивістці» – 8 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Ув’язнення відбувала разом з Іриною Калинець, Іриною Сеник, Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Дарією Гусяк в одному з таборів «Дублагу». У лікарні в Барашево, в Мордовії, куди потрапила з ногою, познайомилася з Василем Стусом.
У 1979 році, в ув’язненні, написала заяву на вступ до Української Гельсінської групи. У 1980-му році її ім’я публікувалося в «Бюлетені УГГ» серед тих, хто за станом здоров’я потребує негайного звільнення. Однак, вона навіть у 1982 році, перед відправкою на заслання, відмовилася писати «покаяльну заяву».
Повернулася до мами в Івано-Франківськ в 1987-му. І знову включилася в громадську роботу. Була серед членів-засновників Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської Спілки, але після перетворення УГС на Українську Республіканську партію відмовилася вступати до неї.
Оксана Попович два роки не дожила до свого 80-ліття. Але назавжди лишилася гордою і нескореною українкою. Детальніше про її життя і боротьбу розповідає рубрика «Історичний календар».
https://surl.lt/kzfodl
❤15🔥1
Пам'яті Героя України, головного сержанта Артема Попова (позивний «Хабіб»)
Мріяв звільнити від окупантів рідне місто
Артем Попов народився 24 грудня 1986 року, у місті Лисичанськ. Ще з дитинства займався веслуванням, захоплювався електронікою, авто й музикою, писав вірші. Навчався у Лисичанському ПТУ №2 та МАУП.
У 2015 пішов служити за контрактом: 53-тя, згодом 54-та ОМБр (Бахмут), учасник АТО, нагороджений знаком «За зразкову службу». У 2017 одружився з Дарією. Після завершення контракту повернувся до цивільного життя, але у 2019 підписав контракт із ДПСУ – 3-й Луганський прикордонний загін, відділ «Золоте», та отримав позивний «Хабіб».
Повномасштабне вторгнення зустрів на КПП «Золоте» як кулеметник вогневої групи, брав участь у боях та забезпеченні евакуаційного коридору. Виконував завдання на Кремінному напрямку; 9.03.2022 біля Житлівки підрозділ знищив колону ворожої техніки та відбив наступ. Далі обороняв Донеччину (Святогірськ, Богородичне, Бахмут), був командиром відділення й авторитетом для побратимів.
7 січня 2023 року під час штурму позицій біля Підгородного, район Бахмута Артем загинув від артобстрілу, переносячи кулемет разом із побратимом. Спершу похований у Дніпрі, у червні 2025 перепохований в Ірпені. У нього залишилися дружина, рідні та друзі.
Посмертно нагороджений знаком «Захиснику Луганщини», орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня;
Указом від 23 серпня 2023 року йому присвоєно звання Герой України з орденом «Золота Зірка» (посмертно).
Честь і шана Герою!
Фото: ДПСУ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мріяв звільнити від окупантів рідне місто
Артем Попов народився 24 грудня 1986 року, у місті Лисичанськ. Ще з дитинства займався веслуванням, захоплювався електронікою, авто й музикою, писав вірші. Навчався у Лисичанському ПТУ №2 та МАУП.
У 2015 пішов служити за контрактом: 53-тя, згодом 54-та ОМБр (Бахмут), учасник АТО, нагороджений знаком «За зразкову службу». У 2017 одружився з Дарією. Після завершення контракту повернувся до цивільного життя, але у 2019 підписав контракт із ДПСУ – 3-й Луганський прикордонний загін, відділ «Золоте», та отримав позивний «Хабіб».
Повномасштабне вторгнення зустрів на КПП «Золоте» як кулеметник вогневої групи, брав участь у боях та забезпеченні евакуаційного коридору. Виконував завдання на Кремінному напрямку; 9.03.2022 біля Житлівки підрозділ знищив колону ворожої техніки та відбив наступ. Далі обороняв Донеччину (Святогірськ, Богородичне, Бахмут), був командиром відділення й авторитетом для побратимів.
7 січня 2023 року під час штурму позицій біля Підгородного, район Бахмута Артем загинув від артобстрілу, переносячи кулемет разом із побратимом. Спершу похований у Дніпрі, у червні 2025 перепохований в Ірпені. У нього залишилися дружина, рідні та друзі.
Посмертно нагороджений знаком «Захиснику Луганщини», орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня;
Указом від 23 серпня 2023 року йому присвоєно звання Герой України з орденом «Золота Зірка» (посмертно).
Честь і шана Герою!
Фото: ДПСУ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢10💔5
ДЕНЬ СТВОРЕННЯ ОУН – ЧИН, ЄДНІСТЬ, БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВУ
Цього дня, 97 років тому завершився Перший Конгрес українських націоналістів, на якому було створено Організацію українських націоналістів (ОУН) – громадсько-політичний рух головним завданням якого стало здобуття Української соборної самостійної держави.
Конгрес відбувався у Відні протягом семи днів: з 28 січня по 3 лютого 1929-го. До цього були підготовчі конференції у Берліні та Празі. На Конгресі було проголошено об’єднання найбільш впливового націоналістичного руху – Українська військова організація (УВО) – об’єдналася з низкою українських емігрантських студентських об’єднань: Групою української національної молоді, Легією українських націоналістів, Союзом української націоналістичної молоді.
Консолідація цих організацій стала основою ОУН – найбільш потужного руху українських націоналістів, який зробив значний внесок у боротьбу за незалежність української державності.
На Конгресі також було обрано керівний орган ОУН – Провід. Його очолив керівник УВО полковник Євген Коновалець. Ветеран Першої світової та Української революції 1917-1921 років, він зумів об’єднати різні покоління українських націоналістів: як тих, які ще пам’ятали революційні бої за українську державність, так і студентську молодь, чиї погляди вже формувались в часи втрати Україною державності. ОУН, за проводу Коновальця, наполягала на потребі формування сильної політичної еліти, національної єдності та опори на власні сили у боротьбі за самостійність.
Полковник Євген Коновалець був убитий внаслідок замаху агента совєцької зовнішньої розвідки Павла Судоплатова у 1938 році. Коновальця було поховано в місті, де відбувся атентат: в Роттердамі (Нідерланди).
Український інститут національної пам’яті неодноразово наголошував на історичній необхідності перепоховання видатного українця на рідній землі як акті відновлення національної гідності та історичної справедливості.
Цього дня, 97 років тому завершився Перший Конгрес українських націоналістів, на якому було створено Організацію українських націоналістів (ОУН) – громадсько-політичний рух головним завданням якого стало здобуття Української соборної самостійної держави.
Конгрес відбувався у Відні протягом семи днів: з 28 січня по 3 лютого 1929-го. До цього були підготовчі конференції у Берліні та Празі. На Конгресі було проголошено об’єднання найбільш впливового націоналістичного руху – Українська військова організація (УВО) – об’єдналася з низкою українських емігрантських студентських об’єднань: Групою української національної молоді, Легією українських націоналістів, Союзом української націоналістичної молоді.
Консолідація цих організацій стала основою ОУН – найбільш потужного руху українських націоналістів, який зробив значний внесок у боротьбу за незалежність української державності.
На Конгресі також було обрано керівний орган ОУН – Провід. Його очолив керівник УВО полковник Євген Коновалець. Ветеран Першої світової та Української революції 1917-1921 років, він зумів об’єднати різні покоління українських націоналістів: як тих, які ще пам’ятали революційні бої за українську державність, так і студентську молодь, чиї погляди вже формувались в часи втрати Україною державності. ОУН, за проводу Коновальця, наполягала на потребі формування сильної політичної еліти, національної єдності та опори на власні сили у боротьбі за самостійність.
Полковник Євген Коновалець був убитий внаслідок замаху агента совєцької зовнішньої розвідки Павла Судоплатова у 1938 році. Коновальця було поховано в місті, де відбувся атентат: в Роттердамі (Нідерланди).
Український інститут національної пам’яті неодноразово наголошував на історичній необхідності перепоховання видатного українця на рідній землі як акті відновлення національної гідності та історичної справедливості.
🔥13❤9
Пам’яті лейтенанта Дениса Мостового
На прощання з Героєм люди несли білі квіти, як на весілля, яке він планував.
Денис Мостовий із Хмельницького у цивільному житті був спортсменом, а саме майстром спорту з комбат дзю-дзюцу, багаторазовий призер чемпіонатів України з комбат дзю-дзюцу та бойового самбо, гравець регбійного клубу «Поділля». У 2021 році підписав контракт із Нацгвардією й із початком повномасштабної війни став на захист України.
Він служив лейтенантом, старшим офіцером 4-ї групи спецпризначення 1-го окремого загону спецпризначення «Омега». 24-річний воїн загинув на Донеччині 20 січня 2026 року під час бойового завдання, разом із побратимами потрапив під обстріл ствольної артилерії, коли група вирішила йти в наступ.
Денис навчався у Чорновідській гімназії Городоцької громади та гімназії №20 у Хмельницькому, закінчив Тернопільський професійний коледж, здобував юридичну освіту в Хмельницькому інституті МАУП. Тренери згадують його сильним, витривалим і дуже позитивним, таким, на кого завжди можна було покластися. 19 грудня 2025 року, він ще прийшов на тренування й отримав посвідчення майстра спорту.
Попрощалися з Денисом у Свято-Георгієвському храмі Хмельницького. Він встиг освідчитися коханій, але не встиг одружитися, мама просила принести на прощання білі квіти, як на весілля. Поховали воїна в селі Чорниводи Городоцької громади.
Слава і честь Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Зоряна Сільваші-Бузинська, Фейсбук-сторінка Олександр Марчук, Фейсбук-сторінка Юрій Гуменко
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
На прощання з Героєм люди несли білі квіти, як на весілля, яке він планував.
Денис Мостовий із Хмельницького у цивільному житті був спортсменом, а саме майстром спорту з комбат дзю-дзюцу, багаторазовий призер чемпіонатів України з комбат дзю-дзюцу та бойового самбо, гравець регбійного клубу «Поділля». У 2021 році підписав контракт із Нацгвардією й із початком повномасштабної війни став на захист України.
Він служив лейтенантом, старшим офіцером 4-ї групи спецпризначення 1-го окремого загону спецпризначення «Омега». 24-річний воїн загинув на Донеччині 20 січня 2026 року під час бойового завдання, разом із побратимами потрапив під обстріл ствольної артилерії, коли група вирішила йти в наступ.
Денис навчався у Чорновідській гімназії Городоцької громади та гімназії №20 у Хмельницькому, закінчив Тернопільський професійний коледж, здобував юридичну освіту в Хмельницькому інституті МАУП. Тренери згадують його сильним, витривалим і дуже позитивним, таким, на кого завжди можна було покластися. 19 грудня 2025 року, він ще прийшов на тренування й отримав посвідчення майстра спорту.
Попрощалися з Денисом у Свято-Георгієвському храмі Хмельницького. Він встиг освідчитися коханій, але не встиг одружитися, мама просила принести на прощання білі квіти, як на весілля. Поховали воїна в селі Чорниводи Городоцької громади.
Слава і честь Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Зоряна Сільваші-Бузинська, Фейсбук-сторінка Олександр Марчук, Фейсбук-сторінка Юрій Гуменко
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
😢11💔9❤1
ВІДКРИВАЧ СКАРБІВ УКРАЇНСЬКОГО СТЕПУ: 90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА МОЗОЛЕВСЬКОГО
Сьогодні 90 років від дня народження Бориса Мозолевского – видатного українського археолога та поета, що віднайшов всесвітньо відому Пектораль.
Борис Мозолевський народився у селі Миколаївка на Миколаївщині. Батько – загинув на фронті Другої світової війни, а мати працювала у колгоспі. В 15 років Мозолевський став вихованцем Одеської спецшколи ВПС, а згодом вступив до авіаційного училища в Єйську. Однак потрапив під скорочення совєцької армії і тому училища не закінчив.
У 20 років Мозолевський перебрався до Києва, де став працювати кочегаром. Роботу в котельні поєднував з навчанням на історико-філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.
Після університету певний час працював редактором у виданні «Наукова думка», однак згодом його звільнили «за антирадянські погляди».
З 1968 року починає працювати в Інституті археології. Як «політично неблагонадійний», він постійно перебував під наглядом спецслужб, про що в своїх спогадах писав, що розумів, що «від Мордви його може врятувати лише відкриття світового рівня».
У 1971 році очолювана ним експедиція проводила дослідження кургану Товста Могила. Саме там, не заважаючи на те, що поховання було пограбоване ще в давнину, в схованці було знайдено Пектораль, що стало сенсацією світового рівня.
Згодом під час бараторічних досліджень скіфських курганів ним було зроблено ще велику кількість сенсаційних відкриттів.
Борис Мозолевський помер 13 вересня 1993 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. У 2024 році з ініціативи УІНП село Першотравневе Нікопольського району Дніпропетровської області було перейменоване у Мозолевське в пам’ять про видатного археолога.
Сьогодні 90 років від дня народження Бориса Мозолевского – видатного українського археолога та поета, що віднайшов всесвітньо відому Пектораль.
Борис Мозолевський народився у селі Миколаївка на Миколаївщині. Батько – загинув на фронті Другої світової війни, а мати працювала у колгоспі. В 15 років Мозолевський став вихованцем Одеської спецшколи ВПС, а згодом вступив до авіаційного училища в Єйську. Однак потрапив під скорочення совєцької армії і тому училища не закінчив.
У 20 років Мозолевський перебрався до Києва, де став працювати кочегаром. Роботу в котельні поєднував з навчанням на історико-філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.
Після університету певний час працював редактором у виданні «Наукова думка», однак згодом його звільнили «за антирадянські погляди».
З 1968 року починає працювати в Інституті археології. Як «політично неблагонадійний», він постійно перебував під наглядом спецслужб, про що в своїх спогадах писав, що розумів, що «від Мордви його може врятувати лише відкриття світового рівня».
У 1971 році очолювана ним експедиція проводила дослідження кургану Товста Могила. Саме там, не заважаючи на те, що поховання було пограбоване ще в давнину, в схованці було знайдено Пектораль, що стало сенсацією світового рівня.
Згодом під час бараторічних досліджень скіфських курганів ним було зроблено ще велику кількість сенсаційних відкриттів.
Борис Мозолевський помер 13 вересня 1993 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. У 2024 році з ініціативи УІНП село Першотравневе Нікопольського району Дніпропетровської області було перейменоване у Мозолевське в пам’ять про видатного археолога.
❤20👍3
ЯЛТИНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ: ЯК ЗМІНИВСЯ СВІТ ВІД ПЕРЕГОВОРІВ
4 лютого 1945 року в Лівадійському палаці поблизу Ялти розпочалася Ялтинська (Кримська) конференція – зустріч лідерів країн-союзників у Другій світовій війни: президента США Франкліна Делано Рузвельта, прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля і совєцького диктатора Йосипа Сталіна. Зустріч лідер трьох найбільших держав Антигітлерівської коаліції в Криму визначила майбутній повоєнний устрій світу. Переговори між лідерами тривали з 4 по 11 лютого 1945 року.
Британська сторона на переговорах непокоїлась збереженням власних колоніальних володінь та післявоєнного устрою Німеччини. США прибули на конференції з ініціативою створення ООН та залучення СРСР у війні проти Японії. Совєцький Союз на конференції намагався юридично закріпити свій контроль над країнами Центрально-Східної Європи, а також отримати від союзників економічну підтримку на відновлення країни після війни.
У перемовинах Ялтинської конференції були вирішення повоєнного устрою Німеччини з поділом на чотири окупаційні зони, вступ СРСР у війну з Японією, а також створення ООН та організація майбутнього трибуналу над нацистами. Також окремим питанням стояла проблема повоєнної Польщі, зокрема її території. Відтак, саме в Ялті були оформлені нові західні кордони України, які суттєво відрізнялись від довоєнних.
Фактично лідери трьох держав розділили сфери впливу у світі. Те, що подавалось, як зустріч союзників у боротьбі з нацизмом, насправді стало зустріччю, яка заклала основи для майбутнього біполярного світу, який не враховував позицію інших народів, які також брали участь у Другій світовій. А відтак заклала основу для майбутньої Холодної війни, що тривала до самого розпаду СРСР у 1991 році.
Ялтинська конференція – це важливий історичний урок для сьогоднішнього світу про те, що не можна допускати, щоб великі держави вирішували свої геополітичні інтереси коштом менших держав.
Саме тому, Україна продовжує виборювати самостійно власну незалежність та не дозволить вирішувати її долю інших країнам світу в часи сучасної Війни за Незалежність.
4 лютого 1945 року в Лівадійському палаці поблизу Ялти розпочалася Ялтинська (Кримська) конференція – зустріч лідерів країн-союзників у Другій світовій війни: президента США Франкліна Делано Рузвельта, прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля і совєцького диктатора Йосипа Сталіна. Зустріч лідер трьох найбільших держав Антигітлерівської коаліції в Криму визначила майбутній повоєнний устрій світу. Переговори між лідерами тривали з 4 по 11 лютого 1945 року.
Британська сторона на переговорах непокоїлась збереженням власних колоніальних володінь та післявоєнного устрою Німеччини. США прибули на конференції з ініціативою створення ООН та залучення СРСР у війні проти Японії. Совєцький Союз на конференції намагався юридично закріпити свій контроль над країнами Центрально-Східної Європи, а також отримати від союзників економічну підтримку на відновлення країни після війни.
У перемовинах Ялтинської конференції були вирішення повоєнного устрою Німеччини з поділом на чотири окупаційні зони, вступ СРСР у війну з Японією, а також створення ООН та організація майбутнього трибуналу над нацистами. Також окремим питанням стояла проблема повоєнної Польщі, зокрема її території. Відтак, саме в Ялті були оформлені нові західні кордони України, які суттєво відрізнялись від довоєнних.
Фактично лідери трьох держав розділили сфери впливу у світі. Те, що подавалось, як зустріч союзників у боротьбі з нацизмом, насправді стало зустріччю, яка заклала основи для майбутнього біполярного світу, який не враховував позицію інших народів, які також брали участь у Другій світовій. А відтак заклала основу для майбутньої Холодної війни, що тривала до самого розпаду СРСР у 1991 році.
Ялтинська конференція – це важливий історичний урок для сьогоднішнього світу про те, що не можна допускати, щоб великі держави вирішували свої геополітичні інтереси коштом менших держав.
Саме тому, Україна продовжує виборювати самостійно власну незалежність та не дозволить вирішувати її долю інших країнам світу в часи сучасної Війни за Незалежність.
❤9👍4💔4
Пам'яті солдата Олександра Трухана (позивний «Манчик»)
Його ім’я живе у пам’яті односельців, на шкільному подвір’ї, у назві вулиці рідного села
Олександр Трухан у 2022 році став на захист України, але загинув під Соледаром у грудні того ж року.
Народився 6 травня 1985 року в селі Куповате на Київщині. Після Чорнобильської катастрофи родина переїхала до села Грузьке, де Олександр закінчив школу, працював різноробочим і одружився з Іриною. У них народилися сини Олександр та Віталій.
З початком війни Олександр добровольцем пішов на фронт. З 16 вересня 2022 року він служив у 93-й бригаді «Холодний Яр» та брав участь у боях. 7 грудня 2022 року загинув від артилерійського обстрілу під Соледаром.
Прощання з Олександром відбулося 15 грудня, його поховали в Грузькому. 9 квітня 2024 року учні його гімназії висадили дерево в його пам'ять, а 17 квітня на фасаді школи встановили меморіальну дошку. 22 квітня вулицю, на якій мешкав Олександр, перейменували на честь Українських Героїв.
27 листопада 2024 року Олександра нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 4 грудня 2025 року його ім'я увічнили на пам'ятній дошці Алеї Героїв рідного села.
Вічна слава Героям України!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Його ім’я живе у пам’яті односельців, на шкільному подвір’ї, у назві вулиці рідного села
Олександр Трухан у 2022 році став на захист України, але загинув під Соледаром у грудні того ж року.
Народився 6 травня 1985 року в селі Куповате на Київщині. Після Чорнобильської катастрофи родина переїхала до села Грузьке, де Олександр закінчив школу, працював різноробочим і одружився з Іриною. У них народилися сини Олександр та Віталій.
З початком війни Олександр добровольцем пішов на фронт. З 16 вересня 2022 року він служив у 93-й бригаді «Холодний Яр» та брав участь у боях. 7 грудня 2022 року загинув від артилерійського обстрілу під Соледаром.
Прощання з Олександром відбулося 15 грудня, його поховали в Грузькому. 9 квітня 2024 року учні його гімназії висадили дерево в його пам'ять, а 17 квітня на фасаді школи встановили меморіальну дошку. 22 квітня вулицю, на якій мешкав Олександр, перейменували на честь Українських Героїв.
27 листопада 2024 року Олександра нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 4 грудня 2025 року його ім'я увічнили на пам'ятній дошці Алеї Героїв рідного села.
Вічна слава Героям України!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
💔14
«ХАЙ СЕРЕД ПРОСТИХ ВОЯКІВ БУДЕ ХОЧ ОДИН МІНІСТР»: 145 РОКІВ СЕРГІЮ ТИМОШЕНКУ
Сьогодні минає 145 років з дня народження Сергія Тимошенка – архітектора, інженера, громадського діяча, учасника Другого зимового походу та міністра шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В’ячеслава Прокоповича та Андрія Лівицького.
Сергій Тимошенко народився в родині землеміра й власника маєтку, колишнього селянина-кріпака. Після закінчення Роменського реального училища у 1898-1907 роках навчався в Санкт-Петербурзькому інституті цивільних інженерів, де здобув фах архітектора. Саме в студентські роки він зацікавився політикою: був членом Революційної української партії, а згодом перейшов до лав Української соціал-демократичної робітничої партії.
Після завершення навчання він повернувся в Україну. Працював інженером на залізниці: спочатку на Волині, згодом у Києві, а з 1909 року – в Харкові. Увесь цей час він поєднував інженерну та архітектурну діяльність.
Мав власне бюро-майстерню, що здійснювало проєкти цивільного й промислового будівництва. Надихаючись українськими традиціями, Тимошенко активно розвивав український архітектурний модерн.
У роки Української революції Сергій Тимошенко долучився до державотворення. Він був представником Харкова в Українській Центральній Раді, головою Селянського з’їзду Слобідської України, заступником голови Харківського губернського виконавчого комітету, головою Національної ради Харківщини. А згодом – губернським комісаром регіону.
Виїхавши у відрядження, він уже ніколи не повернеться до Харкова, який на початку 1919 року окупували більшовики. У столиці його запросили працювати старшим інспектором, згодом інженером Міністерства шляхів УНР, а в серпні 1919 року він очолив Міністерство.
Сергій Тимошенко брав участь у Другому зимовому поході, за що був нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Свій вибір він пояснив так: «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр».
Після поразки визвольних змагань Сергій Тимошенко виїхав за кордон.
Певний час викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво в Українській господарській академії в Подєбрадах, обіймаючи посади декана інженерного факультету, а згодом – ректора.
У 1930 році архітектор оселився на Волині, яка тоді входила до складу Польщі, та прийняв польське громадянство. Його двічі обирали послом польського сейму і сенату. Тут він вів активне громадське й політичне життя, зокрема долучався до допомоги потерпілим від Голодомору в Радянській Україні.
Під час Другої світової війни Сергій Тимошенко назавжди залишив Україну.
Після численних поневірянь він виїхав до США. Там залишався активним учасником українського інтелектуального життя діаспори. 6 липня 1950 року Сергій Тимошенко помер від серцевого нападу, поховали його у місті Пало-Альто, штат Каліфорнія, США.
Протягом усього життя Тимошенко продовжував активну архітектурну практику. Понад 400 будівель його авторства можна побачити в багатьох містах України, а також у Польщі, Чехії, Канаді, США, Аргентині та Парагваї.
Сьогодні минає 145 років з дня народження Сергія Тимошенка – архітектора, інженера, громадського діяча, учасника Другого зимового походу та міністра шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В’ячеслава Прокоповича та Андрія Лівицького.
Сергій Тимошенко народився в родині землеміра й власника маєтку, колишнього селянина-кріпака. Після закінчення Роменського реального училища у 1898-1907 роках навчався в Санкт-Петербурзькому інституті цивільних інженерів, де здобув фах архітектора. Саме в студентські роки він зацікавився політикою: був членом Революційної української партії, а згодом перейшов до лав Української соціал-демократичної робітничої партії.
Після завершення навчання він повернувся в Україну. Працював інженером на залізниці: спочатку на Волині, згодом у Києві, а з 1909 року – в Харкові. Увесь цей час він поєднував інженерну та архітектурну діяльність.
Мав власне бюро-майстерню, що здійснювало проєкти цивільного й промислового будівництва. Надихаючись українськими традиціями, Тимошенко активно розвивав український архітектурний модерн.
У роки Української революції Сергій Тимошенко долучився до державотворення. Він був представником Харкова в Українській Центральній Раді, головою Селянського з’їзду Слобідської України, заступником голови Харківського губернського виконавчого комітету, головою Національної ради Харківщини. А згодом – губернським комісаром регіону.
Виїхавши у відрядження, він уже ніколи не повернеться до Харкова, який на початку 1919 року окупували більшовики. У столиці його запросили працювати старшим інспектором, згодом інженером Міністерства шляхів УНР, а в серпні 1919 року він очолив Міністерство.
Сергій Тимошенко брав участь у Другому зимовому поході, за що був нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Свій вибір він пояснив так: «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр».
Після поразки визвольних змагань Сергій Тимошенко виїхав за кордон.
Певний час викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво в Українській господарській академії в Подєбрадах, обіймаючи посади декана інженерного факультету, а згодом – ректора.
У 1930 році архітектор оселився на Волині, яка тоді входила до складу Польщі, та прийняв польське громадянство. Його двічі обирали послом польського сейму і сенату. Тут він вів активне громадське й політичне життя, зокрема долучався до допомоги потерпілим від Голодомору в Радянській Україні.
Під час Другої світової війни Сергій Тимошенко назавжди залишив Україну.
Після численних поневірянь він виїхав до США. Там залишався активним учасником українського інтелектуального життя діаспори. 6 липня 1950 року Сергій Тимошенко помер від серцевого нападу, поховали його у місті Пало-Альто, штат Каліфорнія, США.
Протягом усього життя Тимошенко продовжував активну архітектурну практику. Понад 400 будівель його авторства можна побачити в багатьох містах України, а також у Польщі, Чехії, Канаді, США, Аргентині та Парагваї.
❤4