Нагороди, звісно, збільшують цінність людини в суспільстві та відзначають її непересічність. Однак, і люди також пов'язуються з такими відзнаками, кількість та якість людей, нагороджених певною відзнакою – це такий "тягар", авторитету, що відзнака несе на собі. Тож власне з таким тягарем мабуть і не треба розцінювати нагороди взагалі як щось вартісне. Це як максимально корумпована та дебілізована освіта – самоучкою нині бути більш чесно, аніж володарем диплома.

Водночас, коли цих людей чимось нагороджують, дружина мого побратима Максима Квапиша (Буліня), котрий загинув минулоріч у травні, в бою під с. Новодарівка Запорізької обл., не може пробитися крізь тернії української бюрократії та отримати українське громадянство (вона росіянка за географічним походженням) – над нею постійно висить небезпека депортації та різних штрафів. Над дружиною хороброго воїна, що загинув за волю цієї нації. Тетяна увесь час війни займається волонтерством, постійно допомагає нашим товаришам – але українській бюрократії легше відзначати когось за якоюсь примхою, а не допомогти чесній людині.

Ще треба згадати велику кількість жінок, котрі працюють медиками у бойових підрозділах, у госпіталях, добувають найрізноманітніші прилади та потрібне спорядження для передової. Але західним партнерам на них плювати – вони за них ухопляться, лише якщо хтось із них буде представником якихось меншин. Західні ЗМІ шукають жертв, їм не хочеться висвітлювати войовничу та хоробру націю. Їм потрібні домашні тварини, котрих шкода, котрим зворушено співчувають.