О, до речі про уявних друзів. Для натхнення перед записом відео про «Скінамарінк» читала книжку The House of Make-Believe: Children’s Play and the Developing Imagination, і там було цікаве про неймінг невидимих друзів. Одна дівчинка, чий батько проходив важкий курс лікування, назвала своїх «Фена», «Барбі Талл», «Ультра», «Вайолет» і «Рей», а батьки двох інших повідомляли, що доньки вигадали істоту з загадковим іменем «Фетісс» (потім мати зрозуміла, що це відбувалося, коли вона була вагітна втретє — тобто діти щось почули про fetus і долучили це дивне створіння до своїх ігор).

​​У 90-х майже в кожній квартирі я зустрічала порцеляновий сервіз у вигляді рибок. А зараз дещо рісерчила для подкасту на тему сувенірів і домашніх приколясів та натрапила на цікаве: схожих рибок у вікторіанській Британії часто засуджували проповідники — як аморальну річ! І не тому, що вони призначені для споживання алкоголю — в британських родинах, на відміну від радянських, рибки були вазами, а не графінами. У чому ж тоді аморальність?

У самому дизайні! Як дешеве дерево, пофарбоване під дороге, чи розпис ванної «під мармур», вази у вигляді риб чи шкатулки у вигляді саркофагів створюють атмосферу, в якій толерується не тільки обман почуттів, але й обман у принципі. Борці за «моральний» інтер'єр, наприклад, засуджували дизайн чаші, яку ніби тримає на голові лев (НЕПРИРОДНО!) і наполягали, що на шпалерах мають бути зображені тільки ті предмети, які дійсно можна повісити в кімнаті на стіну (ніяких павичів!) А риба ця ще й скрючена якась, бач.

Ох уже ці дизайнери — «нечестивці і фальшувальники», прямо як фарбувальники у Борхеса.

Скрін із книжки Дебори Коен Household Gods: the British and their possessions.

​​Неочікувано залипла в приємному історичному фентезі про скіфів. Дуже подобається, що можуть бути тільки два варіанти обкладинки:

the distinguished novel
або
СЄСЯНДРИ!!

Виклала для патронів і тих, хто купляє мені каву, сьомий бонусний випуск. Він про письменницю Мері Баттс, яка в 1920-х тусила з Алістером Кровлі і шокувала паризьку богему. Як завжди, я довго думала, з якої сторони підійти до авторки — спочатку хотіла представити Баттс у світлі її стосунків із природою (вона неіронічно вірила у дріад і вважала себе кимось типу жриці локального temenos’у), у мене навіть був панчлайн — «Вірджинія Вулф вважала, що письменниці потрібна своя кімната, а Мері Баттс — що їй потрібна своя сакральна діброва!» Але потім мені здалося, що я намацала цікавішу тему, хоч вона і здається спочатку банальною… сувеніри!

Тому це випуск про речі, які ми призначаємо своїми скарбами. Бонусом до бонуса ще раджу слухачам дуже цікаву книжку з 0 читачів на Goodreads і ділюся списком письменниць, які у мене в черзі на власні випуски. Фух. Беруся тепер за нове відео!

​​Шукала дещо в довіднику з фантастичної літератури (єс, я досі шукаю інформацію таким чином) і так занурилася, що прогортала його весь у пошуках нових імен. Упорядник, відомий редактор Еверетт Блейлер (далі — Б.), крім синопсисів, дає кожному твору характеристику, іноді дуже люту («amateurish», «undistinguished», «rather dreary», «merely silly»); схвалення мало хто отримує, але так навіть цікавіше. Довідник закінчується на 1960-х, але все одно наловила цікавинок. Собі зберегла наступне:

Madame Fears the Dark, Марґарет Ірвін — бачу, що історичні романи письменниці ще перевидаються, а ця збірка ghost stories якась тотально забута. Б.: «витончена нарація, чудовий підхід до стандартних тем».

Arabesques: Monare, Apollyona, Domitia, Ombra, місіс Річард Ґріноу — тут із назви в цілому все ясно. Фатальні жінки, орієнтальні теми. Б.: «одні з найкращих фантазійних оповідань XIX століття».

Nightmares of Eminent Persons and Other Stories, Бертран Расселл. В сенсі Бертран Расселл написав збірку фантастичних оповідань? І в одному з них Ворон Едґара По коментує жахи нацизму і комунізму??? Беремо.

The Babyons, Клеменс Дейн. Чула раніше це ім’я і завжди думала, що йдеться про чоловіка, але це жінка, лавреатка «Оскару» за найкраще літературне першоджерело фільму — була раніше й така категорія. А роман — якась сага про сімейні таємниці, яку Б. описує як «стилістично вишуканий романтизм епохи ар-деко» і порівнює з «Ребеккою».

An Itinerant House and Other Ghost Stories, Емма Доусон. А тут цікаво: Б. пише, що оповідання «незвичні і заслуговують уваги», а ще їх дуже цінував Амброз Бірс, але більшість сучасних читачів (аж 30 на Goodreads) кринжують і від самих оповідань, і від поезії, якою авторка любила їх здобрювати. Цікаво, з ким я погоджуся.

The Twilight of the Gods and Other Tales, Ричард Ґарнетт. Чула про окультну діяльність автора і натрапляла на цю збірку, але якось не зацікавилася, а тут мене підкупило те, що Б. її порівнює з Вернон Лі («всеохопна ерудиція, майже унікальна в історії літератури»).

Через те, що все більше сервісів інтегрують ШІ-функціонал типу «покращити»/спростити текст, у мене з’явилися нові книжкові фобії. Точніше, одна фобія в трьох варіантах розвитку подій:

1) одного дня я куплю нове видання якоїсь давно знайомої і любимої книжки і під час читання помічу, що воно «покращене»;
2) одного дня я куплю нове видання якоїсь давно знайомої книжки, воно здасться мені якимось дивним, але я не знатиму, що воно «покращене», і думатиму: «ну, це я, мабуть, змінилася»;
3) я куплю таке видання і нічого не помічу.

З приводу перекладу Буковскі нічого не коментувала, бо я однозначно не цільова аудиторія Буковскі — оригінального, перекладеного чи «адаптованого», але ось побачила, як Faber видали нові версії віршів середньовічного валлійського поета — версії настільки самостійні, що той, хто їх зробив, значиться вже не як перекладач, а як автор, а самі вірші — не як переклад, а «за мотивами». (Обкладинка топова, нагадайте мені якось зробити підбірку красивих книжок з дизайном ґрін мена.)

Я, коли треба уточнити якусь несуттєву деталь, що в результаті не ввійде в текст.

William Roberts, Researchers (1970)

Почала читати збірку Haunted by Books Марка Валентайна, редактора і колекціонера, який часто знаходить якісь забуті книжки «темних» жанрів і повертає до них інтерес (багато кого з постійних героїв цього каналу я відкрила завдяки йому). В інтро він пише, що книжки часто ніби самі знаходять нас, і наводить приклад одного письменника, який досліджував тему Грааля і ніяк не міг знайти натхнення для чергового тексту, поки в чужому місті, де він був проїздом, випадково не зайшов у бібліотеку і не натрапив в одній книжці на опис традиції, яка моментально заволоділа його уявою і дала поштовх багаторічній роботі. Пізніше він дізнався, що ця книжка була дуже рідкісною, а традиція, яка в ній згадувалася, більше ніде не зафіксована.

Я не колекціонерка і не дослідниця, я просто задротка з ноутбуком, але і зі мною таке буває — коли я готувала випуск про Мері Баттс і сувеніри (і Грааль!), то довго не могла знайти якийсь образ, в якому б сфокусувалася головна думка. І коли мені вже здавалося, що треба взагалі відмовитися від теми, я просто сіла апатично погортати випадкову книжку з картинками на абсолютно іншу тему, чисто щоб відволіктися, і в примітках до цієї книжки мені кинулася в очі цікава назва мемуарів якоїсь жінки — я від неробства знайшла їх, занурилася — і саме в них натрапила на те, що шукала. Знайшла той самий образ, без якого мої думки були просто абстрактним словоблуддям.

Про Мері Баттс, до речі, у Haunted by Books теж є есей, але я ще до нього не дійшла. Проте в збірку вже закохана!

А в ранньому доступі вже щось є! Як завжди, коли я всіма думками занурююся в черговий випуск, мені починають навіть снитися тематичні сни. Цей епізод — похвала безладу і свинству, і я щось так прониклася темою, що забила на миття посуду моє підсвідоме мені підкинуло милий каламбур. Наснилася Ханна Шигулла, яка попросила згадати її в подкасті, бо вона буде хорошою ілюстрацією. Я спитала, чому, а вона відповіла: «бо буває, що треба вже виходити, а я ши гулла (ще гола)» БАДУМТС

​​За пару вечорів проковтнула Haunted by Books Валентайна (як до того Fifty Forgotten Books його друга Рея Расселла) — всі-всі нариси цікавезні, навіть про сумнівні теософські трилери, до яких Валентайн як читач чомусь тяжіє. Але собі на майбутнє виписала ці тайтли:

• The Root and the Flower Лео Маєрса, «філософський епос про Індію XVI століття». Окремо підкупило те, що Маєрс користувався своїм соціальним і фінансовим становищем, щоб просувати творчість талановитих мрійників-невдах типу Девіда Ліндсея. Нечисленні сучасні читачі чітко розділилися на connoisseur'ів із моноклями і тих, хто характеризує цю тетралогію однією зірочкою і словом «срань»; ці-ка-во.

• Bretherton Волтера Морріса, шпигунський трилер з готичною зав’язкою в декораціях Першої світової війни. Я не фанатка жанру, але тут оглядач ну дуже переконливо запітчив цю історію.

• The Ms. in a Red Box — пригодницький історичний роман, який надійшов видавництву в 1903 році у вигляді анонімного, неозаглавленого рукопису; видавець, якому книжка сподобалася, після невдалих спроб зв’язатися з автором через оголошення в газетах, надрукував її як «Рукопис у червоній коробці». Підозрюю, що ця таємниця навколо роману цікавіша за сам текст, але коли це мене зупиняло?

• The Tournament Петера Вансіттарта — думала, що ім’я якесь знайоме, а й дійсно: ми з ним перетиналися, але не на території художньої літератури. Sic transit: Вансіттарта називали найкращим автором історичних романів XX століття, але з десятків його книжок, здається, не перевидано ж о д н о ї, тобто для сучасного читача він все одно що не існував. Есеїст характеризує його романи як «герметичні»; я для себе обрала цей, бо він про середньовічну Фландрію (особистий кінк).

​​Я думала, що «Поетика кіно» режисера Рауля Руїса буде чимось типу маніфесту, але це скоріше збірка борхесоподібних дахозносних «теоріє-фікшнів» (ось тут англійською докладно написано про цю концепцію з масою прикладів), які можна застосовувати не тільки до кінематографу.

…уявіть собі, що художник, який втратив зір, вирішує «надиктувати» свою нову картину підмайстру.
…уявіть собі пасторальну фотографію, яку чим довше ти розглядаєш, тим загрозливішою вона здається.
…уявіть собі всесвіт, заснований на кількох елементах, що взаємодіють за принципом «камінь-ножиці-папір».
…уявіть, що якийсь диктатор заборонив малювати будь-що, крім копій одного свого портрету.

Після цього «уявіть» він тягне вас через лабіринт рекурсій, фракталів і можливих світів, маніакально цитуючи китайських філософів і арабських алхіміків (я кожного разу підозрювала містифікацію, і кожного разу гугл мені доводив, що чергова постать — реальна). Тупо ЛСД-криниця натхнення, дуже б хотілося це українською.

Книжка року для мене — однозначно ця, бо досі не проходить дня, щоб я про неї не згадувала. Більшість книжок автора не перекладені навіть англійською, тому я заради нього цього року ґрунтовно полірнула шкільну французьку (але цього все ще недостатньо для розуміння текстів про сто відтінків присмерку, буде над чим працювати в 2026…)

Книжка року №2 — ця, хоч я її ще не дочитала. Це дійсно distinguished novel, повільна, монументальна штука, і її, мабуть, ідеально було б читати протягом року, підлаштовуючись під сезони. Не думала, що квазіісторичний епос про жінку, яку її плем’я шанує як богиню врожаю, може бути настільки емоційно близьким — аж хочеться відгородитися від цієї близькості жартами про Midsommar і оргії. Я в захваті від того, як авторка передає оптику «варварів», що відкривають для себе нові ідеї (про мистецтво, суспільство, тощо): це так по-експресіоністськи тонко, без «monolith moments», ніби POV людей, які поступово заражаються якимось інтелектуальним вірусом. Чи хочу я тепер знати ВСЕ про письменницю і про те, як працював її власний мозок? Пффф, авжеж!

Ще одне важливе відкриття року — це, несподівано, Дворкін. Завжди поважала її як активістку, але зараз відкрила для себе її літературознавчі есеї — і це просто, вибачте, розйоб (так, я читаю Intercourse…) Вже не пам’ятаю, коли так важко було відірватися від нехудожнього тексту.

Ґудрідз каже, що я втоптала 115 книжок — ну, це не рахуючи ті, які я читала і перечитувала частинами для подкасту. Закінчую рік із Xargos Френсіс Олівер — інша її книжка була моїм минулорічним топ-відкриттям, маю надію, що і ця потішить.

Із власного цьогорічного доробку мій фаворит — це, мабуть, випуск про Гаррісона, бо він дозволив повернутися до одного з любимих текстів юності і подивитися на нього новим поглядом. Ще я нарешті завела ютуб, щоб і там мандіти про книжки (відео про нову Хаджихалілович — лише привід порозпинатися про Film and the Dream Screen Ебервейна і одну психоаналітичну fringe theory).

Дякую, що слідкуєте за цим хаосом! xoxo

​​Рік почався з флопа: понадіялася, що за дурною обкладинкою ховається достойна книжка, а в реальності книжка ще дурніша, ніж можна собі уявити, дивлячись на обкладинку. Дві подруги-дослідниці вели подкаст про побут черниць у XVI столітті, потім написали за його мотивами книжку, — і може в форматі подкасту ці анєгдоти й були органічними, але читати це неможливо. Вест текст побудований наступним чином: байка про якусь більш чи менш відому монахиню — несмішний жарт, щоб провести паралель із сучасністю. Ну типу:
- тіло монахині залишилося нетлінним після смерті? ахахахаха БОТОКС;
- її канонізували? заробила СИНЮ ГАЛОЧКУ ахахаха;
- монахиня місяцями голодує? ахахаха ОЗЕМПІК;
- свята Тереза левітує? ахахахах ну це такий ФІТНЕС;
- люди масово приходять подивитися на дива святої? ну це як СУПЕРБОУЛ!

Навіть історичні байки, які сами по собі смішні, вони примудряються зіпсувати: наприклад, історію про Марджері Кемп, яка так так часто і рясно проливала сльози за Христом, що один священник не витримав і вигукнув: «Жінко, Ісус помер вже доволі давно!» Авторки цієї книжки вирішують перебити його панчлайн власним, мовляв, священник вчинив так, як роблять друзі, які радять тобі забути вже того колишнього))))))

Письменниці кажуть, що за роки, проведені в академії, численні монахині стали їм як рідні, і тому вони воліли написати про них щось іронічне і провокаційне, не нафталінне. Але вийшло сумно. Навіть не тому, що це треба було спромогтися — написати текст про жінок, які тягнулися до вічності, і щоб цей текст через МІСЯЦЬ після публікації вже читався як щось застаріле (всі ці згадки якихось обскурних мікротрендів у тіктоці!). І не тому, що більшість паралелей якісь ідіотичні. І навіть не тому, що десь у середині тексту авторки зізнаються, що коли вони надіслали перший драфт видавництву, його повернули з вердиктом «занадто серйозно, треба менше історії і більше ЛЕГКОСТІ» — я прямо бачу, як вони розкидують цю легкість жменями (релікварій з рукою святої Терези як рукавиця Таноса! сувора настоятелька як твоя almond mom! хтивий монах як Пі Дідді!), перетворюючи текст на якийсь американський аналог найгірших маніфестацій ЖЖ.

Сумно від того, що все це виглядає так, ніби дівчат запросили в нову компанію, і щоб сподобатися місцевим mean girls, вони публічно насміхаються зі своїх дивакуватих давніх подруг. (Дивакуваті подруги в цьому випадку півтисячоліття як мертві і їм байдуже, але слухати все одно мєрзко.)