3. Олексій Чмир

З часом усе більше помічаєш, що була зроблена ставка на досить нейроатипічну за своєю суттю літературу: у деяких авторів це ще можна замаскувати, але назовні воно все одно вилізе – мова про Дюмезіля та Еліаде.

Як із тезами Златоуста проти насильства: усе одно в підсумку виходить теза про "освячений кулак".

Тут, можливо, й закопана свиня правої літературної традиції, яка, користуючись досить поетичним підходом у своїй роботі, надто ускладнила дискурс, у певних місцях – вигадана суцільно, а десь запропонувала іррелевантний та шкідливий погляд на індоєвропеїстику й язичництво як таке.

Дюмезіль надто сильно екстраполював свою інтуїцію у формат позачасової ідеї структур. Єдиний плюс – у нього є бодай якась генеалогія. Щоправда, його дискурс не працює, створює хибне відчуття "європейського язичництва" (аристократизм і позачасовість – це ще пів біди, а от спроба жорстко індоктринувати богів і суспільство – вже погано: для пересічної людини це створює відчуття, ніби існує "структура суспільства", на яку просто натягується релігія) і, взагалі кажучи, нагадує специфічних авторів, лише з більшою вишуканістю.

Еліаде мені подобається пафосом діда, який бачив багато й так само багато може наговорити — чи то з легким присмаком палкої фантазії, чи то від дворянського шику. Проте користі від нього стільки ж, скільки в Лосєва – якого читати жодній здоровій людині не варто. Есенціалізм, спекуляції, прямі вигадки – велика хвороба тих, хто йде першим. Цінності в прочитанні небагато: краще вже Гвідо фон Ліст.

Усю цю інтерпретативну публіцистику навіть читати важко і нецікаво.

А Вернан?

Вернан – молодець. Теж не без зальотів, але, на противагу вищезгаданим, на мою скромну думку – більш дисциплінований і зі здоровою інтуїцією.

В принципі, можливо, варто було робити більший акцент на паризькій школі. Але зараз це не так важливо, бо є Верснел, Буркерт, Бойєр.

Про це подумав, бо скинули кумедну документалку про росіянську армію, де постійно хтось дохне.

Але зацікавило питання журналістки: "Ніскільки це правильно, вбивати?"

Здалося, що це питання взагалі не мало б бути вимовленим, бо на війні господарює Марс. Що для війни (Марса) природньо, то для Деметри чи Юпітера не є допустимим і навіть карається.

До цього згадаю влучну картину Рубенса – "Minerva protecting Peace from Mars".

Взагалі реконструкції пра-індоєвропейської міфології потребують уваги більше за "певні" осколки міфологій, які часто стають дивною міфоманією. Згадав ще за Іванова, котрий В'ячеслав.

З завершенням мідвінтера всіх.

Зважаючи на те, що тризна вже відбулася, а на поховання з службових причин я не їду.

Перекажу тут певні тези моєї епітафії другу Адвокату, який був моїм ком. відділення на початку повномасштабного вторгнення.

Є певний тип людей на цій війні, які схожі на Діомеда в одній ізольованій дії: у воїнському буйстві він встромив ніж у самого Ареса. Це я називаю завзяттям.

На моє переконання, йому належать такі авангардисти, як Деймос та Булінь. У таких випадках доля зазвичай складається як у Капанея під час облоги Фів – і це тенденційно.

Тут немає місця для будь-яких зайвих слів – воно так відбувається. Sein zum Tode потребує головного: визнання своєї кінцевості тією мірою, за якої страх смерті не створюватиме для тебе обмежень. Нагадаю тезу Гайдеґера: попрацювати чи подивитися новини зможуть за тебе, але померти – ні.

Воїн в екстатичному стані робить усе так, як він вважає потрібним, і плата за це відповідна.

За певних часів, за певних обставин такі люди формують цілі аристократичні роди. Бо тільки участь у війні може дати родову славу, яка відкриває цю можливість.

Нажаль, ніхто не залишає по собі потомства – і саме це я дійсно вважаю втратою.

На кінець згадаю слова друга Грека: "Будьте сильними та рішучими – це наказ та погроза". Дамокловим мечем нависають їхні завзяття над нами.

Хотів написати про це пару тез, але вийде багато тексту.

Наше суспільство, власне, сильно тривіалізує те, як для нас щось стає можливим і в якому сенсі щось для нас є. Рамки у нас вільні та далекі від традиції. Більшість людей просто викинуті в соціальний контекст, у якому не складаються стійкі уявлення про соціальну стратифікацію, або про те, як поводитися в різних ситуаціях.

Переважає тривіальне й наївне уявлення про богів. Іноді про них говорять як про ізольовану систему міфів. Типу ударила блискавка – вона вражає, тому потрібен “бог блискавки”, щоб пояснити. Мало хто помічає, що блискавка – лише вторинний атрибут, як меч. Уявіть фізично слабку людину з величезним мечем – вона прах.

Насправді, є описові моделі грецької релігії, в яких божественне не зводиться ні до персонажа, ні до стихії. У цих моделях боги працюють як спосіб утримувати межі дійсності. Де закінчується один людський стан і починається інший, коли ти зобов’язаний поводитися інакше, і чому в деяких ситуаціях відчуваєш, що не до кінця є господарем власної реакції.

Тут важливо розібратися в природі божественного та в ступені його реальності.

Ян Бреммер, Альберт Хенрікс і Роберт Паркер транслюють тези, що божественне – це personified power. Сила набуває обличчя не через наївне “одухотворення”, а тому що лише так із нею можливо мати справу – молитися, присягати, приносити жертви, визнавати заборони й обов’язки.

Навіщо взагалі мати справу з силою, якщо вона “абстрактна”? Фріц Ґраф пише, що епіфанії для греків і римлян були реальними й необхідними. Божественне нерелевантне, якщо воно не може бути дане людям у спосіб, який вони здатні відчути чи побачити.

Соціальний контекст тут важлива складова такого проявлення. Про це пише Саймон Прайс. Релігійне вмонтоване в локальні практики та політичне життя, в те, де і як люди змінюють поведінку.

Через це, навіть, уявлення можуть суперечити одне одному, але це про динаміку традиції та, як пише Генк Верснель, множинність режимів, різні ситуації активують різні моделі поведінки, і божественне проявляється по-різному.

Божественне у греків – система меж, яка задавала тон повсякденності. Реальне. Воно прямо окреслювало, де дім, де чужа власність, хто такий гість, що таке обмін, чистота, врожай, господарство, війна, і де між ними проходять кордони, коли належить поводитися інакше.

Вернан пише, що грек відчував присутність богів у собі в раптових імпульсах – у паніці або воїнському буйстві, у припливі любові, у відчутті сорому. Як перехід в інший режим поведінки, який переживається на власному тілі.

Детьєн додає, що ці стани закріплені у ритуалах. Ритуал – технічна складова підтримки меж.

Межа не може просто мислиться – вона умова нашого досвіду. І коли щось береться як мораль, разом із нею майже завжди приходить і ритуал, навіть незначний. У жесті, правилах, маркуваннях, символах, способах говорити й мовчати, у повторюваності.

Ця межа не статична і не працює як нормативний абсолют. Це система вбудована в світ так, що ти їй належиш тією ж мірою, якою ти її знаходиш у близькій собі моралі. Вона показує, де ти дієш “у межах”, а де перейшов межу.

Іноді кажуть, що боги зникли. Але це радше умовність нашого словника і звичок. Якщо дивитися на рівень практики й переживання, механізм не щез. Божественне – як режими, межі і перемикання режимів – продовжує працювати. Ми й далі розрізняємо стани, що вимагають іншої легітимної моделі поведінки, і й далі вважаємо порушення такого перемикання помилкою чи злочином – просто це важче робити, більше плутанини, більше помилок і нерозумінь.

Чому на війні поводяться так, а не інакше? Чому нас так хвилює питання ухилянтів саме морально? Чому їм незрозумілі наша поведінка? Ці питання не мають єдиної відповіді, і лише в позиційній боротьбі станів може виринути традиція як орієнтир.

Війна – такий же стан. Межа, при переході через яку змінюється легітимна модель поведінки. Раніше їй було ім’я – Арес.

Проте, як тоді, так і зараз – воїни поводяться саме так, бо така поведінка відповідає граничному стану воїна, який задається самою війною (Аресом).

Саме з такого контексту стають очевидними тези про дослідження предків, вивчення традицій, звернення до дохристиянських часів. Спробу вловити цю лінію, яку так багато описує Домінік Веннер. Спроба впізнати себе в міфах, знайти описові межі моделей поведінки й станів – це головне завдання звернення до традиції. Те, що відрізняє незграбний LARP від знаходження в традиції.

У антитрадиційному контексті панує хаос – який заважає постійно, а іноді і летально.

Добре сказано.