"Здравствуйте, доктор!" Письма войны. – Telegram
"Здравствуйте, доктор!" Письма войны.
21.6K subscribers
1.16K photos
16 videos
28 files
1.86K links
Почта: hellodoc.komarovskiy@gmail.com

Помощь проекту:
https://www.patreon.com/bePatron?u=65833625

В этом канале письма, полученные доктором Комаровским во время войны. Великой освободительной войны украинского народа против рашистских захватчиков.
Download Telegram
Здравствуйте, уважаемый доктор! Уважаемые украинцы, хотите от меня невзоровского дерьма о моей Родине? Не будет. А вот про плешивое хуйло, сколько хотите навалю. Я ненавижу его так, что я никогда в жизни не могла представить, что способна на такой силы плохое чувство. Каждый день перед сном, чтобы спокойно уснуть, я представляю себя невидимкой и сквозь стены пробираюсь к нему в бункер, привязываю к стулу, кляп в рот и медленно лезвием, по кусочкам снимаю скальп и кожу по всему телу, за каждое преступление с 2000 года, за Чечню, Грузию, Сирию, Украину, Таджикистан, Курск, Дубровку ……… Россию. Пока не усну, перебираю вместо баранов. Сошла с ума? Да, иначе себя успокоить не могу. Истории для меня, как науки - не существует. Живя по всему миру, лично убедилась, что у каждого она своя. Есть только география и литература. Писать о Родине дерьмо - это мерзко. Я понимаю, что украинцам из-за этой трагедии слушать подобное, наверное приятнее. Но давать за это гражданство, сомнительным людям!? Реально, что сделал Невзоров? Только мерзкие комментарии. Другое дело, Немцов, Навальный, Яшин, но последние не сбежали и не спрятались. Гордон, говорит, мой друг, уважаю, а потом жалуется, что после 24 друзья исчезли. А Комаровскому , Невзоров не нужен, у него все друзья на месте. И кто разбирается в людях? Поэтому, я прошу прощение искренне, но предать себя не могу. Слава Украине 🇺🇦
😢96👍67💩39🤔2914👎10👏5🤯4🤮2
Добрый день, Доктор!
Хочу поделиться ситуацией с визами в Украину.
Наверное, многие читали новости о том, что россиянам с 1 июля ввели визы, которые якобы можно получить в визовых центрах VFS в Москве и некоторых других городах России. Также говорилось и о том, что визу можно получить в Посольствах Украины в третьих странах. Видимо, все интересующиеся видели и заявление Д.Кулебы, Министра иностранных дел Украины, что за визами с 1 июля не обратился никто, чуть позже появилось заявление Олега Николенко, представителя МИД Украины, что были поданы первые 10 заявок на визы через третьи страны.
Ситуация на самом деле совершенно иная - я подала заявку онлайн на сайте МИД Украины и мне подтвердили ее получение и то, что она направлена в визовый центр VFS в Москве. Как выяснилось, визовый центр в Москве, других городах России и даже в Минске документы на визы не принимает и вообще не работает. Следующей моей попыткой была подача документов на визу через Посольство Украины в Беларуси, где, как оказалось, с российским паспортом в консульский отдел и на порог не пускают в принципе. Теперь куда мне обращаться? Ищу любую третью страну, где у меня хотя бы примут документы. Как правило, при подаче через третью страну нужно приложить копию права на пребывание в этой стране - например, вид на жительство или регистрацию по месту пребывания, что тоже сложно сделать, подавая заявку онлайн из РФ.
Я также знаю и то, что сотни людей, у которых родственники в Украине, бьются в закрытые двери и не знают,что им делать.
ПОМОГИТЕ! Куда обращаться? В какое Посольство, чтоб приняли документы? Готова выехать в любую третью страну.....
Елена

PS Пока я колотилась у Посольства Украины в Беларуси, именно сегодня, 13 июля, умерла моя мама в Киеве, она гражданка Украины. Понимаю, что процедуры сделаны таким образом, чтоб наказать нас, носителей русских паспортов, но за что мою маму? Я, единственная дочь, и не могу проводить ее в последний путь.... Моя мама хотела не этого...
😢353👍2110👎6🤔6💩6😁1
Доброго дня, лікарю! В одному з інтерв‘ю Ви говорили про загострення психічних/психологічних захворювань, і що наразі у нас нічого не робиться для того, щоб допомогти людять ,,вийти‘‘ з тих станів. Розкажу зі свого досвіду.
Після третьої за тиждень панічної атаки я зрозуміла, що це вона і є. Сама зрозуміла, а потім піддивилась в інтернеті. До цього була і швидка, і два невролога, і сімейний лікар і навіть психіатр. Я бігала від одного до іншого лікаря в надії розібратися, що зі мною, бо, хто не знає, то панічні атаки — це дуже страшно, все життя перед очима пробігає, особливо страшно, коли тобі 33, і в хаті двоє дітей. А загалом страшно, бо ти не розумієш, що з тобою. Ось коли розібралась САМА, перечитала багато інформації, натрапила на чудовий американський сайт, після чого трохи прийшла до тями. (Психіатр, чомусь, сказав, що давайте не будемо поспішати з діагнозами і шість тижнів під ряд змінював мені ліки за ліками. Ось так.)
Поки нервова система була в неймовірному напруженні, бо ж і щоденні воєнні переживання ніхто не відміняв, я написала декілька віршів, хоча у колишньому житті не писала.
Поділюся одним з них.

Ви чули про народжених в підвалах?
У бомбосховищах? В сирій землі?
Хіба такого породілі ті чекали?
Хотіли ж у комфорті і теплі.

Шукали, щоб пологовий найкращий
І лікар, щоб такий один,
В палаті, щоб був затишок домашній,
І щоб під наглядом донька чи син.

Ви чули про одружених в окопах?
Під обстрілами? На передовій?
Чи вони бачили таке у гороскопах?
Чи це написано було у родовій?

Ті наречені сяяли від щастя!
Весільна сукня і банкетний зал!
І були впевнені, що все їм вдасться,
Що кожен підіймЕ за них бокал.

Ви чули про зруйновані будинки,
Що їх снарядом знЕсло із землі?
Від них залИшились лише вуглинки
І безкінечні сльози і жалі.

А в них сім‘я ось сіла до вечері,
А чи зібралась вигуляти пса.
Та встигла тільки прочинити двері,
Як їх усіх забрали небеса.

Ви чули про оту, що не вмирає?
Що має в серці щось вона таке,
Що врешті орків всіх перемагає,
Хоча це діло й дуже непросте.

І вона знову з попелу повстане!
Підніметься з скалічених колін!
І позагоює ще свіжі рани.
І на весь світ лунатиме наш гімн!

З повагою, Башинські)
👍16161💩9😢7🔥5🤮3👎1
Зробити вибір, спираючись на власну відповідальність, оминаючи ненависть, заради любові.

Ти просинаєшся в четвертій годині. Чутно вибухи.
Щоб там не було за тими вибухами, в першу чергу, вони сприймаються як пряма загроза тобі та твоїй сім'ї. Спрацьовує перша реакція - бій, біжи чи ступор.
Далі дзвінки близьким, новини, намагання усвідомити.
Війна.
Це вирок, що лише загострює першу реакцію. Неважливо, як далеко це від тебе, чи є реальна загроза. Ти чуєш вибух - значить ти у небезпеці.
Приймається рішення. Ти їдеш, залишаєшся вдома, ховаєшся в укритті. І тільки після цього починається аналіз.
Ти звертаєш увагу, що між вибухами та власне тобою стоїть армія, яка не побігла, не здалася, а приймає бій. Ти бачиш, що влада залишається, що твоя банківська картка працює. Магазин біля дому працює.
Неможливо передбачити, чи щезне це в наступну мить: чи знищать твою армію, чи впаде твоя влада, чи зміниться прапор над твоїм містом. Та й це, врешті, немає значення. Так само, як і не має значення чи слідкував ти за політикою до війни. Так само, майже немає різниці яких поглядів ти був до цього. Все, що надалі має для тебе значення - вибух, який загрожує саме твоєму виживанню. Не тільки прямому фізичному виживанню. А в цілому, твоєму життю, яким ти жив та яке любив. І має значення те, хто захищає тебе від цього вибуху.
Саме пряме - твоя армія. Сльози на очах від думки, що наразі хтось добровільно віддає життя заради того, щоб ти мав змогу зберегти своє життя таким, яким його знаєш. Щоб мав змогу обирати яким саме повинне буте це життя.
Незважаючи на усю невизначеність ситуації, здатність твоєї армії все витримати забезпечує не тільки державний апарат. Волонтери вкладають всього себе на підтримку. Працівники критично важливих сфер, забуваючи про себе, виходять на роботу, задля підтримки усієї системи життєздатності країни. Водії з неймовірним ризиком курсують між містами. Рятівники гасять пожежі, дістають людей з під завалів. І мільйони людей, які перераховують гроші на підтримку армії чи у волонтерські фонди, допомагають в евакуації, приймають у себе переселенців, та, врешті, навіть просто користуються чиїмось послугами та купляють чиїсь товари.
Між тобою та вибухом стоїть держава. І тільки зараз, здається, ти зрозумів найглибше тлумачення держави. Держава - це кожна людина в цій країні, яка зробила вибір бути частиною цієї держави. Між тобою та вибухом стоять усі мешканці твоєї країни, і ти серед них стоїш між кимось і цими вибухами. Щоб ти не робив, де б ти не був, якщо ти з цією країною, значить ти у вихорі війні, значить ти також б'єшся.
Як зараз ми відвойовуємо своє життя, так само нам і відбудовувати своє життя. Саме так, оминаючи ненависть до ворога, відбудувати своє життя на любові до своєї держави, до кожного його члена. Твоя допомога, твоя підтримка, твоя турбота до будь-кого в твоїй країні - це шлях до спільного майбутнього. Ми відбудуємо своє життя, свої міста та країну не для когось, не для чиєїсь кишені, а заради нас самих, заради себе та кожного. Вкладати гроші в цю країну, створювати робочі міста, направляти кошти у благодійні фонди, допомогти в відбудові дому, допомогти з переїздом, підтримати словом, пригостити смаколиками, потурбуватися і ще багато чого - значить будувати свою країну для всіх, для кожного окремо та для самого себе. Саме так, будувати, спираючись на любов один до одного.
146👍33💩10👏6🤮2👎1
(окончание)
Мабуть, наразі, найважливіше, що нам потрібно усвідомити - це власну відповідальність за наше життя. Не нарікати на владу, не чекати на допомогу з закордону. А робити. Будувати. Збудувати свій простір, збудувати його чесно та принципово. Не жалітись, що десь хтось краде та бере хабар. А збудувати своє життя, де крадіжкам та хабарям не буде місця. Не домагайтесь в інтернет баталіях від усієї країни притримуватися ваших правилам. А втілюйте ваше бачення у своє життя. Візьміть, перш за все, відповідальність за своє власне життя. За свої вдачі та невдачі, за свій успіх, за добро та справедливість, яку несете саме ви. Саме так, усі разом, будуючи свої життя, ми збудуємо усю країну. Збудуємо своє життя і країну через власну відповідальність, оминаючи ненависть, заради любові до кожного українця.
Українець - це більше ніколи не буде означати кров, колір шкіри, звичаї, релігію, мову чи батьків. З миті першого вибуху, українець - це вибір. Вибір бути з цією країною, бути у вихорі війни, будувати саме цю країну і саме з такими ж людьми, які зробили вибір. Вибір будувати цю країну, спираючись на власну відповідальність, оминаючи ненависть, заради любові до кожного українця.
172👍35💩11👏4🤮2👎1
Здравствуйте,уважаемый доктор .

Украинка,давно проживаю в Германии. Хоть война и далеко ,но 4 месяца не живу ,а существую .Мои Харьков ,Сумы,Константиновка напоминают мне о войне каждый день …Но хочу написать не об этом ,а об отношении к этой войне русских живущих в Германии.После нападения все былu в шоке .Они тоже .Через неделю получила первые звонки ,кто с сочувствием ,а кто и с мольбой и прощением за содеянное далеко не ими .Эти с тех пор помогают беженцам ,волонтёрят,предоставляют финансовую помощь и жильё .С ними все ясно .Люди с совестью в душе .Но это далеко меньшая часть .Остальные долго молчали ,потом начали любимую тему «не все однозначно»,а теперь другое объяснение ‘«политики начали ,а бедные люди страдают»,ну и конечно же «8 лет бедные люди Донбасса» .Они так и не признали что РФ просто и гадко напала на соседнюю страну ,что в 2014,что в 2022.В общем пропаганда успешно им пишет методички и они в душе ждут ,не дождутся когда Путин победит и все будет по-прежнему .Вот меня интересуют эти люди .Сами живут с Европе ,наслаждаются всеми возможностями,свободами и достатком этих стран .И эти страны также все в НАТО .Так почему они не расскажут своим родственникам в России ,что НАТО это не страшно .Что жить тут классно (никто ж не уезжает на историческую родину ).Что приехавши спустя 30 лет с одним чемоданом ,уже у все есть жилье,дома,хорошая работа и жизнь не сравнимая с тем что у них была .Но они строят в Германии свой «русский мир».Это та пятая колонна ,которая в случае чего перейдёт не задумываясь на строну врага .Пропаганда и русское телевидение сделали своё дело .Эти русские уже сейчас начали вести подрывную деятельность .С учетом знания хорошего немецкого на работе ,в соцсетях ,в быту начинают раскачивать теорию «все не однозначно»,начинают вносить смуту ,начинают показывать своё страшное, агрессивное нутро .Думаю без преувеличения ,около миллиона русских -немцев живут с Путиным в сердце …Я их уже распознаю сразу ,они и тут пишут и говорят по методички .Спасибо знаменитой фразе -сразу их отправляю за Русским кораблём (в Россию )…Вот как ,как определить этот феномен ПУТИЗМА ?И как его искоренить ?Живут при демократии ,а мечтают про диктатуру ?Сбежали с совка и опять в него хотят,только не уезжая обратно . Страшно с такими людьми жить. . .В Украине враг ясен ,он по ту сторону обстрела.А как быть нам с этими людьми -перевертышами .Они среди нас ,они не дремлют и они уже все прогнившие насквозь .Что не так с ними ?…Ещё раз подчеркну ,кто был против войны тот сразу это сказал ,или хотя бы после Бучи …

Только одна надежда ,что здравых людей намного больше,не зависимо от национальности.Война идёт по всем фронтам .Воинам -Света надо держаться вместе ,только так мы победим эти тёмные силы .Слава Украине.

Елена-Бремен .
304👍90🤮20💩14😢7🥰6👎5🤔3🙏3😁2
Евгений Олегович, добрый вечер! Пишу под страхом смерти и уголовного наказания...
Северная Корея и ГУЛАГ в нашем Мордоре уже есть
Никогда не прощу этой Zстране то что совершили в любимой Украине.
Когда уйдет бункерный урод мы все восстановим КРАСАВИЦУ.
Свободу Украине! Слава Украине! Героям Слава! И сил!!!!!!!
311👍60🤮23💩19🤯9😢9👎7😁5🔥4🤔4🥰3
Здравствуйте, Евгений Олегович, здравствуйте все

До боли, до дрожи отозвалось письмо мамы из Москвы, которая пишет своему ребёнку. До боли отозвалось письмо Алёны из Бучи и интервью её девочки. Искренность, бьющая точно в сердце. Какие же правильные и бескомпромиссные вопросы она задала маме, и как же тяжело было на них отвечать маме.

И вот Москва, один из тихих спальных районов, куда не летят ракеты и мины, где во дворе цветёт жасмин, а дети рисуют мелками на асфальте. Что же они рисуют? Танк, не со звездой а с Z, Россия, сердечко, и подпись: Миша, Максим. Родители где-то пооддаль.

Вспомнила письмо ещё одной мамы из России, дочка которой на пасху нарисовала желто-голубую пасочку, к которой после приходили органы опеки.

Господи, сколько негодования у меня было из-за того, как детям засирают мозги. Со взрослыми безголовыми уже ничего не сделаешь, но они уже повлияли на своих доселе невинных детей: дядявова мы с тобой теперь не песенка, а вирус в детских головах. Маленькие зомби.

Вспомнила прошлогодний разговор со своим родным человеком, который остался в россии:
Он: вот ты там, когда твой ребёнок вырастет, и будет война, он же будет целиться в моего ребенка. Лучше не доводи до греха и возвращайся.
Я: с чего бы это они будут целиться в друг друга?
Он: Война неизбежна.
Я: Почему твой ребёнок пойдёт на войну и зачем им целиться в друг друга, если они одна семья?
Он: Вы там, а мы здесь.
Я: И ты и я - мы оба из Украины, твой ребёнок имеет украинские корни, ты не думал об этом?
Он: Это уже не имеет значения.

Этот разговор был в 2020 году, тогда я обалдела, но отмахнулась. А сейчас я точно знаю, что мой маленький племянник будет целиться в троюродного брата.

Эта страна безнадежна. Дети безнадежны.
😢258👍45🤮217👎7🤔2💩2
Приветствую, дорогой Евгений Олегович! Предупреждаю, будет очень длинное письмо. Поскольку выразить нашу семейную симпатию к Вам и нашу общую благодарность в двух словах не получится. Вас любят и обожают уже лет этак 12-15 папа Рома и мама Ната, дочери Олеся и Оля и сыночек Лёва, из Днепра. Вы всегда наш верный наставник в медицинских, педагогических и родительских вопросах. А с начала войны - ещё и в политических и психологических.
Сейчас пишется новая история не только для Украины и всего мира. Сейчас пишется страшная история для каждого украинца. И каждая семья имеет уже за плечами свой тяжкий военный груз. Страшно осознавать, что наши дети - это уже дети войны. Что многие из них уже не помнят мирной жизни. Но ещё страшнее осознавать, что многие просто никогда не уже не увидят. Мы все станем другими. Уже стали. Мы навсегда стали другими.
Расскажу свою историю. Живу в Днепре 20 лет. Но родом из крохотного села в Запорожской области. До Гуляй Поля от него 50 км, до Мариуполя и Бердянска по 100. Сейчас оно в глубокой оккупации, а родном доме жили "орки". В том селе жили и мои родители и куча родственников. Оккупация началась почти сразу сначало войны. Через это село в одну улицу длинной в километр 5!!! дней шла армия орков. В сторону Запорожья. Мой отец, бывший морпех, офицер запаса, состоявший во второй очереди резерва и готовившийся уже идти на фронт погрузился в глубокую депрессию. Им удалось выехать в Запорожье, а со временем и за границу. Переезд усугубил состояние. Он попытался свести счёты с жизнью. Вот посоветуйте, как не пустить ненависть и желание мстить в свое сердце? Как не стать жестокой и безжалостной? Ради чего сейчас рушится мир? Ради чего рушатся судьбы? Я боюсь до конца осознать всю страшную реальность, иначе и сама сойду с ума. Но я не вижу логики. Просто одна огромная страна взбесилась. Потеряла связь с реальностью. Я бы в такое раньше никогда не поверила. И сейчас держусь просто из последних сил.
Хочу ещё подтвердить наблюдение женщины из Германии об отношении местных русских к войне. Да, все именно так. "Не все так однозначно" лидирует. А на днях в Гамбурге я увидела на вокзале плакат (прикреплю к письму) с фотографиями фашистов в Украине. И я вдруг поняла, что пока мир не начнет захлёбываться в крови, ничего кардинально не изменится. По аналогии с Гитлером. С аншлюса Австрии и до капитуляции Рейха прошло 7 лет, и погибло десятки миллионов людей. К сожалению, мы только в начале этого пути.
😢140👍4415🤮14👎8🤔3💩2
И сразу пишу второе письмо. В первом боль, а во втором будет гордость. За свою страну, за наш народ. Нам страшно, но нам не стыдно. И такими мне стали родными все города Украины, все украинцы. Моя мечта - побывать на параде Победы в Киеве и обнять харьковчан, мариупольцев, мелитопольцев, николаевцев, одесситов, сумчан, черниговчан, киевлян ... Моя Родина сейчас страдает, ее пытают и насилуют, но она не теряет свое достоинство, свою волю к свободе!!! И это заслуга не только политиков, а простых украинцев, которые с 24 февраля перестали быть простыми. Рядом с каждой страшной трагической историей пишется история героическая, история подвигов, история мужества и самоотверженности.
Специально пишу на русском.

Евгений Олегович, скоро встретимся на параде Победы в Киеве!!! Обещаете?)
👍19174🤮16💩6😁3👎2
Шановний пане лікарню!

Я живу в далекій Австралії, виїхали з сім'єю якраз перед ковідом по роботі. Планували щороку приїзджати на Україну до наших батьків, щоб вони могли хоч трішки побути разом зі своєю єдиною внучкою - моєю донькою. На жаль і жах війна внесла свої корективи і тепер невідомо коли ми побачимо своїх батьків. З першого дня війни з чоловіком дивимося ваші передачі. Я в захваті, Ви мені дуже нагадуєте мого батька, такий же емоційний та відкритий у своїх висловлюваннях. А ще я також палка рибачка. З початком війни я перестала рибалити, цілими днями в сльозах і розпачі. Нещодавно любов до рибалки перемогла біль і я пішла. З відчуттям провини що люди в Україні не можуть собі цього дозволити. Скажіть, а ви ходите рибалити зараз? Ми віримо і впевнені що Україна переможе. Австралійці також вірять. Як тільки переможемо, прилітайте до нас, тут неймовірна рибалка! Слава Україні!

З вірою в перемогу та повагою до Вашої праці, Оксана Анищенко
149👍39🤮10👎1💩1
Здравствуйте, доктор.
В первую очередь, хочу просить прощения за невообразимые страдания, которые принесла страна, где я живу, как лично у вас, так и у каждой украинки, каждого украинца.
Я понимаю, что большинство сейчас точно не простит ни меня лично, ни, тем более, россиян, в целом. Думаю, это нормально.

Довольно долго считала, что моя боль даже близко не похожа, на боль украинских матерей, что мои слёзы не могут быть такими горькими, как слёзы украинок и украинцев. И это так. Но сегодня, во время просмотра одного из новостных сюжетов, мне стало настолько больно и нестерпимо от своего бессилия. От перекрывших меня слёз не помню ничего кроме фразы "в том числе и ребёнка девяти лет" дело в том что моей дочери девять лет, как тому неизвестному мне, теперь мёртвому ребёнку.

Мне стыдно за своё бессилие. Очень хочу всё бросить и ехать в Москву, кричать о том что в Украине война, война, которую мы обязаны остановить... Но либо я малодушна, либо мне настолько страшно за своих детей, что я продолжаю сидеть в своём провинциальном городке, где всё что я могу - называть войну войной.
Вокруг меня почти все кого я знаю или поддерживают "спецоперацию" (никто или почти никто не называют слово ВОЙНА), или делают вид, что их это не касается. А я говорила с женщиной, семья которой живёт в Украине. Там её дочь, там её чудесные маленькие внучки. Я видела её боль, её страх.

Мне стыдно, что я живу в России. Я и раньше не могла этим гордиться, особенно после 2014 года, но теперь для меня сказать, что я живу в России всё равно что нарисовать свастику у себя на лбу.
В феврале мне ещё было больно за детей 2000-2003 года рождения, которых российские власти отправили убивать. Но теперь мне их не жалко. Ни одного российского убийцу, насильника, мародёра мне не жаль. Пусть удобряют подсолнухи.
Я верю в Украину, верю в вас всем сердцем.
И хочу верить, что Россия сможет стать другой. Хочу, но сейчас я не вижу просвета. Всё что сейчас происходит здесь, в России, это Оруэлл.

Дякую, Євген Олегович, вам і вашій команді за можливість сказати, що болить
Слава Україні
220😢49👍35🤮24👎15💩9👏3😁2
Здравствуйте, Евгений Олегович . Я так люблю летний дождь ,он меня всегда успокаивал . Когда идёт он я даже чувствую как он смывает жару с каждого дома ,каждого листочка . Как капельки воды стекают с деревьев на траву и будят улиток. Как просачивается в почву и даёт эту так нужную влагу
А теперь мне кажется ,что дождь приходит не смывать жару и пыль ,а что он оплакивает то что творится сейчас на нашей земле . Дождь бы и подарил покой ,но он может только оплакивать .
Сегодня небо целый день набирало свою мощь , мне даже казалось ,что ветер унесет дождь дальше и он не порадует всех собою . Но видно он ждал .... Сегодня нас обстреляли не по графику ,раньше обычного . Сильно ,громко ,ракет было пять . Долетели,начались пожары . И только тогда он пошел и идёт даже сейчас . Возможно он пытается заглушить звуки войны ,которые слышно ( град или ещё что сейчас слышно вдалеке ),а возможно пытается смыть хоть чуть чуть боли .
А когда дождя нет ,слышно сверчков , шумят себе тихонечко всю ночь ,делая перерывы во время взрывов ,а после опять ,шумят шибуршат.
А ещё у нас в парке живут соловьи. Один старый такой ,много песен знает и молодняк учит ,а тож они только парочку знают . Но я их уже неделю не слышу, видно ракеты им петь мешают ,с настроения сбивают . Может завтра с утра по раньше их услышу ,ведь у "этих" график сбился . Да ,надо встать пораньше . Открою окно и буду слушать . И блинчики своим на завтрак приготовлю , сыночка просил.
И новости читать с утра не буду ,страшно , ещё не знаю куда ракеты прилетели . Страшно . Лучше потом ,чуть позже . Послушаю я лучше соловья с утра , на чуть чуть забуду про войну ,на совсем чуть чуть,не надолго . Главное ,чтобы "эти" утро не испортили ...
Тихой ночи всем .
Все буде Україна!!!
З любов'ю із Харкова!!!
😢20193👍22🤮11💩4👎3🥰1
Доброго дня, лікарю! Народилась я вже в Незалежній Україні в україномовній сім‘ї. З російською мовою стикалась в живу лише, коли приїздили родичі з білорусії та росії. Я до чого це пишу - все моє мале дитинство я була оточена україномовними людьми - і жила я не на Заході України, а в Чернігівській області. Проте потім ми переїхали в Київську область (в село біля Києва), а згодом я пішла в школу в місто Київ… Тут і почалась моя мовна біль: «ты разговариваешь на украинском, потому что ты из села?», «не представляю чтобы ты разговаривала на русском» і т.д. Я завжди стикалась з тим, що мене гірше сприймають через мову, бо якщо переходила на російську, то відношення змінювалось в кращу сторону - це було і в магазинах, і серед однолітків, і серед старших дітей… Ще часто сміялись з моєї української мови - адже для багатьох чомусь вона була смішна. До слова, я ніколи не цуралась мови, завжди нею розмовляла та писала, але завжди відчувався певний душевний біль, що я якась не така через свою українську…
Далі була ситуація, яка мене змінила: мені зробив юнак комплімент за мою українську та сказав, що тепер і він буде намагатись нею розмовляти. Для дівчини 16ти років, то був дуже гарний комплімент! Це допомогло мені сприйняти мою мову та пишатись нею. Чомусь саме ті слова на мене так вплинули і мій дискомфорт пройшов: я зрозуміла, що наша українська прекрасна…

До чого я пишу історію свою: не про страждання чи утиски української мови, а про те, що я не хотіла, щоб жодна людина в житті відчувала такі ж відчуття як і я: україномовна, російськомовна чи іншомовна, має іншу релігію, світогляд…
Я хочу, щоб люди стали розуміти, що є окрім наших власних поглядів, думок і інші думки, інші ситуації в людей… Я розумію людей, що пережили утиски мови, тому я не хочу, щоб в моїй Вільній, Незалежній, Добрій Україні ще б хтось таке пережив! Я хочу бачити в нашій країні під час будь-яких часів (воєнних, після нашої перемоги, в період розквіту і тд) людей дружній та толерантних, які завжди можуть домовитись та жити разом в одній Україні, бо вони її люблять і є патріотами (не звертаючи уваги ні на що)… просто люблять свою країну…
221👍38🥰13🤮9👎2💩2
Здравствуйте, Евгений Олегович! Посылаю Вам рисунки 1, 3 и 5 - Лизы 9 лет, 2 и 4- Алены 5 лет.
1,2 и 3 могут быть Вами использованы в конце сказки, когда наши победили, если Вы еще принимаете рисунки)
Я просто захотела Вам написать письмо благодарность. Мы 4 марта выехали из Харькова на своей машине. Моя кума выехала на день раньше и позвонила, что можно выехать. Нам дали комнату бесплатно переночевать в Кременчуге. Там же нас бесплатно кормили люди на улице.
А на следующий день нас кормили бесплатно в школе в Александрии Кировоградской области, а младшей дочке подарили мягкую игрушку Мышку.
В Кропивницком нас 5 человек приютила семья муж с женой.10 дней они нас кормили, поили, и ничего с нас не взяли. Потом помогли найти квартиру снять, относительно недорого, в которой есть практически все для нормальной жизни.
Я потеряла паспорт мужа. Его нашел человек, нашел в интернете его рабочий е-мейл,и вернул мне. Дочка оставила рюкзак с телефоном на остановке, никто его не взял и мы его нашли)
Вчера я потеряла карточку с переселенскими деньгами. В магазине, где я была , продавец мне ее вернул)
И очень много хороших людей мне встретилось)
Благодарю свою маму, которая меня настраивает, что надо жить одним днем и быть благодарным за этот день, и создавать друг другу настроение!
Мы обязательно победим , ведь нам помогает так много стран! И мы , каждый на своем месте, тоже стараемся что можем сделать для победы!
Благодарю Вас за Ваши видео, они создают настроение!
Сил Вам, победы и мира всем нам!
Наталья, Харьков, сейчас Кропивницкий
266👍27🥰11🤮11👎4😁1💩1