Вітаю Шановного Лікаря.
Формула дуже проста: чим більше перемог на фронті, та знищення
оккупантів. Тим більше чвар, та ненависті генерується у середені
України. Ми вже це все бачили та не раз.

Як ви бачите - ЗСУ має успіхи.
Значить що буде? Правильно - зрада зрадна.
Навіщо? Щоб загальмувати просування.
Навіщо? Щоб русня змогла виграти більше часу
Навіщо? Щоб русня мала змогу щось протиставити.
Навіщо? Щоб в решті решт - ЗСУ зазнали тимпачсової невдачі.
Навіщо? Щоб Україна програла, та всіх перебили, зневоили.

Як саме роблять?
Сіють максимальную зневіру до влади.
Щоби що? Щоб саботувати накази. Довіру. Тощо.
Щоб кожен буд сам собі гетьманом та командувачем. А не централізоване
управління.
Щоб бус хаос, була зграя, а не військо - тощо.

Тому очікую дуже багато "зрадоньки" у середені України на тлі наших
перемог.
Бажаю кожного долучитися до флеш-моба: "занотую зрадойоба". Потім війна
скінчиться - будуть прикрашати вуличні ліхтарі.

Прошу опубликовать
Илья Лапинский

Мои мысли о причинах. И поисках выхода. Давайте не будем обвинять и перестанем обвинять друг-друга и навсегда поймем, что причиной сегодняшнего дня и ужасной войны не Путин хотя он возглавил тех, кто давно хотел и не Зеленский, который тоже реализует чания тех кто давно, хочет под зонтик тех кто для тех кого возглавил Путин угроза нет всё это следствие. Причина это ресентимент вековые обиды, несбывшиеся надежды, злость на тех кто сверху и бессилие, дичайшее желание отомстить.
Разве не Залужный хотел проехаться на танке по Москве и признаемся себе каждый бы украинец хотел, а россиянин каждый бы хотел, но Киев это мелко нам сразу Вашингтон иль Лондон подавай в руинах. Одних на коммуняк что притесняли и морили других на бандеровцев, что резали москалей. И сразу же друг другу вспомнили гражданскую начала прошлого столетия вторую мировую орду Чингисханову и усобицы княжьи, века прошли, а помним и мстить хотим.... А может остановимся посмотрим до чего нас ненависть к друг другу довела. И попробуем решить не в рамках триединого народа это имперская сказка, а в рамках пяти кровно-связанных народов украинского, русского, белорусского, татарского и польского.
Как решить? Ну во-первых сказав себе этноцид не допустим. Ни русского народа ни украинского народа, ни малороссийского народа - русскоязычных украинцев и украиноязычных русских. Ни один диалект не допустимо уничтожать.
А во-вторых сесть русским украинцам и полякам да подумать, как же решить этот вопрос ну не решится он без учёта мнения Польши. Даже если победит Украина вопросов данный не решится.

Пусть будет проклята война и те кто её камлал, бензин подливал, спонсировал и затем развязал.

Здравствуйте доктор! Я понимаю что получаете очень много писем, надеюсь, что мой посыл кто то увидит и прочтёт. Когда я узнала,что моя страна напала на Украину, мой мир рухнул. В целом я живу хорошо, неплохая работа, я менеджер по продажам. На 24 февраля у меня были коллеги с вашей страны. Мы все были на связи 24 часа. Очень интеллигентные и спокойные люди. После 24.02 я узнала,что они все оказывается нацисты ха ха ха. То,что они мне рассказывали просто ужасало. Что творит моя страна. По телеку,вы понимаете, бабочки цветочки, сказки про бравых офицеров,которые там никого не трогают. Прям никого никого. Самый ужас, что большинство моих знакомых это поддержали, так им и надо, вроде как, хохлам этим. Я пошла на митинг???? Неа. Не пошла. Мне страшно. Я боюсь. Как и все, почти, кто против. Я знаю что с плакатом я простою минут 5 и меня посадят. Да, такая вот у меня трусливая душонка. Я боюсь даже говорить вслух свои мысли, меня сразу заплюют свои же, предательница такая. Сейчас отовсюду сыпятся призывы собирать деньги, одежду и др. Необходимые вещи "нашим" ребятам. Не дам ни копейки, спонсировать этот цирк шапито не собираюсь. Я их туда не посылала, защищать меня тоже не надо. Живу я так далеко, что никакой самолет не долетит, никакой солдат не дойдёт, а если такое чудо все таки произойдёт, посмотрит он на мой холодный и суровый край и сбежит обратно в теплые пенаты. Я очень сомневаюсь что фашистким нацикам очень нужны наши раздолбаные сараи и туалеты на улице в -40. Никого из моих знакомых не волнуют наши проблемы, а я по их мнению эгоистка,надо же не о себе думать. Я не верю в особое предназначение и путь раиси, единственное, что для чего мы сюда приходим это жить, растить детей, сажать деревья. Если бы люди думали так же, войн бы не было. Украинцам хочу сказать, я за вас и еще несколько людей в моей стране, нас немного, но мы есть. Вы одержите победу и мы тоже. Я, к своему сожалению, не пойду никуда с лозунгами и призывами, у меня сын, я хочу выжить и выживу в этом дурдоме. К сожалению вам расхлёбывать последствия нашего молчания. Слава Украине, раися вперде

Здравствуйте доктор Евгений Олегович мне нравится Украинский язык я его учу чу-чуть понимаю но разговаривать на нём поки что не можу но буде дальше процуваты чтоб вчиты и строить своё будущее но пока что не понятно что будет с нами но я уверена что Украина сможет устоять я надеюсь что 2024 году будет выборы хорошие и мы чтоб дальше не продолжал на посту Президент сидеть который начал всю эту войну я помогу вам деньгами как смогу но такая боль внутри у меня
Хочу пожелать Украине победить
Пусть живёт Беларусь
Слава Украïнi
Украина под у все 💙💛🇺🇦🙏

Доброго времени суток, уважаемый Доктор!
Мой ответ на письмо

https://news.1rj.ru/str/Hello_Doc/7658

Здравствуйте.
Первое - это исключительно мое предположение, и не зря оно отправлено из « параллельной реальности»
Второе - я возможно очень сумбурно написала, и даже пафосно, бывает.
Третье - никакой конспирологии. Основная моя мысль - что надо заниматься конкретными делами, а не сочинять идеологии. В сложной ситуации это эффективнее.
И четвёртое - основная идея - народ скоро будет окончательно запуган и раздавлен, и когда все закончится - будет согласен на любые условия, хоть работать за еду, но лишь бы не было войны. Основная война - она не России с Украиной. Это война против своих же народов, чтоб потом ими легче было управлять.
Это всего лишь мое мнение, может не совпадать с любыми другими, на истину не претендую.
Катерина, Параллельная Реальность

Я с вами, хоть и из России

Здравствуйте. Пишу, чтобы сказать как мне больно и стыдно за Россию. С февраля я сама не своя, на успокоительных. Уехать из страны не могу, так сложилось. Переживаю ужасно, знаю, что я не одна такая, несмотря на всю пропаганду. Пытаюсь быть поспокойней, ради своих троих детей, но с моим типом психики это сложно. Я с вами душой!

Когда слушала про разрушенный Залиман, разревелась. Ад будет переполнен россиянами. И да, я россиянка (никто не волен выбирать, где родиться). Но мой дед был родом из Украины, со Старобельского района, село Лиман. Тогда это была Харьковская губерния, но с образованием Донецкой губернии, этот район перешёл во владения Донецкой губернии. Дед ещё после голодомора тридцатых годов переселился в Краснодарский край. И всю жизнь до своей смерти он говорил только украинскою мовою. Благодаря этому, я понимаю украинский язык. Эта война и моя боль тоже. Не думайте, что все в Раше кровожадные и бездушные. Примерно треть моих знакомых россиян в ужасе с первых дней войны от того, что путинская армия творит в Украине. Я столько не ревела и столько не молилась с тех пор, как один за другим умирали от рака мои мама и папа. А теперь день начинается с новостей и с молитвы: чтобы война закончилась поскорее, чтобы Украина победила и воспряла, чтобы каждая женщина дождалась своего мужчину(сына, брата, мужа, отца… Храни всех Бог!). И чтобы все виновные были справедливо наказаны и горели в аду. В Украине у меня полно родственников по линии деда. Там льётся и моя кровь. И от этого зубы скрипят от ненависти.
Есть у меня одна знакомая бабуся. А у неё родной брат. Руки у него золотые. За что ни возьмётся, всё в его руках спорится. Да вот только он периодически глубоко и надолго уходит в запой. И вот эта бабуся рассуждает: пошёл бы добровольцем в Украину. Тут он всё равно от пьянки подохнет, а так хоть компенсацию получим, да и помрёт не за водку, а за родину. Это родная сестра о брате так говорит! Не знаю, как у вас, а у меня волосы дыбом от того, как тут все деградировали. Наверное, это персональный апокалипсис для России, наверное сам Бог решил, что нас надо проредить. Жаль только что такой страшной ценой. Ценой тысяч разрушенных судеб украинцев. Я не стану просить прощения у украинцев за этот ужас. Я не считаю себя причастной к этому аду. Логика проста. Мы же не просим прощения (в обычной жизни) у родственников жертв маньяков, убийц и насильников, только потому что живём с этими маньяками в одной стране. Лично я никогда не считала врагами ни украинцев, ни каких других жителей Иностранных государств. Да и как я могу, если мой дед, ветеран ВОВ, был украинцем! А теперь я не могу говорить украинской мовой, петь на украинском языке, носить жёлто-синюю одежду в своей стране. Потому что теперь это попадает под статью о демонстрации вражеской символики.
Вы можете меня ненавидеть, презирать за то, что я русская. У вас на это полное право. Мне не стыдно, что я русская, потому что русским был мой отец, моя мамочка (невероятные были люди, добрые и справедливые). Стыдиться своей национальностью - это предать родителей, которых я обожаю, хоть они уже давно умерли. Мне стыдно оттого, что они - убийцы, мородёры, насильники - русские. Вот так будет точнее. Я себя не оправдываю. Думайте, как хотите. Но пока украинцы не выгонят со своей земли последнего захватчика ссаными тряпками, пока не отстроится самый последний дом в Украине, пока не зарубцуются раны, я просто буду молиться. Молиться за вас, за справедливость, за ваши израненные души. 🙏🏻

Ответ на вот это вот всё:
https://news.1rj.ru/str/Hello_Doc/7660

(Уточнение: я здесь не обращаюсь к вменяемым россиянам, знаю, вы есть)

Обращение к Илье Лапинскому и другим сопереживающим имперцам:

Как же вы за***ли! Вы бы знали..

"... ресентимент вековые обиды, несбывшиеся надежды, злость на тех кто сверху и бессилие, дичайшее желание отомстить."
Это, дорогой мой, в психологии называется проекция. Будьте так добры, перестаньте проецировать собственные чувства, мысли и ценности на других людей.

Мы ненавидим вас не за то, что случилось триста лет назад с нашими далекими предками. А за то, что ваша, прости Господи, армия приперлась на территорию нашей страны и убивает наших людей.
Можно вспоминать историю хоть до посинения. Но яркий пример того, как поступают современные цивилизованные нации, это как раз наша нынешняя дружба с Польшей. При всей непростой многовековой совместной истории.

Все ваши имперские сказки не интересуют никого кроме вас. Мир изменился. Все участники событий повзрослели. Может и вам пора? Просто уберитесь с нашей земли. И там дома уже решите, что этноцид недопустим. А мы это и так знаем.

А ещё выучите наконец, что малороссийского народа не существует, украинский не диалект русского, народ каждого независимого государства имеет право сам решать, с кем дружить, а границы суверенных держав, признанные в рамках международного права, нерушимы. Так поступают цивилизованные общества.

Какие вопросы нам решать с Польшей, будем решать мы и Польша. Так же как и с другими странами. А с вами нам пока только размер репараций и судебное дело в Гааге решать после нашей победы.

И ещё, неуважаемые имперцы, перестаньте о нас постоянно думать, как чертов токсичный бывший. Мы с вами развелись. End of story. Get a life наконец.

И может быть, когда ваш народ построит цивилизованное общество, мы согласимся с вами общаться. Как соседи.

Елена, Ужгород

https://news.1rj.ru/str/Hello_Doc/7660

О причинах? Извольте. Я только переведу с языка Ильи на русский.

"Мои мысли о причинах. И поисках выхода. Давайте не будем обвинять и перестанем обвинять насильника и жертву и навсегда поймем, что причиной сегодняшнего дня и ужасной и неуспешной попытки изнасилования - не Насильник, хотя он возглавил тех, кто давно хотел изнасиловать Жертву, и не Жертва, которая тоже реализует чаяния тех кто давно хочет своего собственного счастья.

Причина этого покушения на насилие - ресентимент вековые обиды, несбывшиеся надежды, злость на тех кто сверху и бессилие, дичайшее желание отомстить.

Разве не сын Жертвы хотел проехаться по морде Насильнику за первую попытку, и признаемся себе каждый бы на месте Жертвы хотел? А каждый недоманьяк бы хотел снасильничать такую красотку, но Жертва для них, диванных - мелко им сразу Мисс Мира или Вселенной подавай в наручниках.

Одним в школе не обломился поцелуй, другим в вузе - ночь любви. Вот и затаили обиду. И сразу же друг другу вспомнили и школу, и вуз, и брак, и развод. Века прошли, а помним и мстить хотим. Жертва и Насильник. Оба хотят(?) Мстить(?)

А может остановимся посмотрим до чего нас ненависть к друг другу довела. Насильника и Жертву. И попробуем решить не в рамках трибунала - результат предрешен, а в рамках понятий коммуналки, из которой мы разъехались более 30 лет назад.

Как решить? Ну во-первых сказав себе - секс без согласия и кастрация не допустимы. Особенно кастрация. Очень страшно. Ни Жертву нельзя трахать без согласия (сюрприз, да?), ни Насильника (неожиданно!), и наказывать нельзя никого. Ни того, ни другого. И обзываться нельзя.

А во-вторых сесть родственникам Жертвы, Насильника и соседям, да подумать, как же решить этот вопрос. Ну не решится он без учёта мнения соседей. Даже если Жертва окончательно сожмет свой, как выяснилось, не хрупкий кулачок с яичками насильника, вопроса данный не решится.

Пусть будет проклят секс без согласия и те кто его камлал, бензин подливал, спонсировал и затем развязал."

Илья, все нормально? Или Вы со справкой от мобилизации по дурке?..

Катерина
Россия

Доброго всем времени суток! Спасибо за создание этого канала, люди благодарят за возможность высказаться, потому что поговорить, действительно, не с кем, порой в одной семье мнения очень сильно разнятся, не говоря уже о друзьях, коллегах и просто знакомых.
Совершенно понятна обида и ненависть украинцев за то, что убивают людей и рушат города, рушат уклад привычной жизни, да это ужасно, страшно, мерзко...
Не понятна обида, что Россия и РОССИЯНЕ начали войну, но войну начали не россияне, а конкретные люди (которых и россиянами называть не хочется) на верхушке, никого не спрашивая и ни с кем не советуясь, как в общем и всегда. Эта страна не является демократической, это монархия и, крестьяне не участвуют в принятии решений, их просто гонят на работу или туда, куда сказала "шапка".
Не понятна обида на мирных жителей России, ведь, когда шли войны в других странах жители Украины на это ни как активно не реагировали, для них это было так же далеко, как и происходящее сейчас для большинства россиян. Если бы случилось подобное, что Украина напала на другую страну, больше, чем уверена, что были бы столь же инфантильны, её МИРНЫЕ жители, так же сидели бы и смотрели на то, что показывают по телевизору, огрызаясь на призывы прекратить войну.
Обида и ненависть украинцев к России понятна, но они не понимают, что не возможно что-то сейчас сделать без поддержки свыше (и, я сейчас не о Боге говорю), без вливания финансов. Что мы можем? Выйти с плакатом на площадь? Нас сразу же свернут, вместе с этим же плакатом, мы такие же МИРНЫЕ жители как и вы, а вы требуете от нас сопротивления росгвардии в полном обмундировании.
Для свержения власти необходима масса людей и оружие, которого нет, нет той массы, потому что люди боятся сказать своё НЕТ, боятся за себя, за свою жизнь, за СВОИХ маленьких детей, которые останутся без родителей, а свои дети и своя семья всегда важнее, чем люди, которые находятся далеко от нас.
Люди выходили с плакатами против войны, как одиночными пикетами так и большими массами. Все они или большая их часть были арестованы, а с момента мобилизации с принуждением отправлены в военкомат и дальше. Массовые протесты разогнали, а по телевизору ещё и показали, что люди выходят на митинг ЗА происходящее.
Много людей в возрасте, которые смотрят только телевизор, не имея второго мнения, соответственно верят в праведность того, что происходит.
О борьбе с российской властью хочется рассказать на примере моего родного города Волгограда. У нас было местное время выбранное людьми на референдуме, оно на один час отличалось от Московского времени, и, Волгоградской "шапке" это было не удобно, через несколько лет после народного выбора, они устроили опрос на котором, конечно, "большинство" проголосовали за Московское время. Это был просто опрос, но они с его результатами просто вернули время вспять - выровнялись с Москвой.
Такая выходка очень сильно задела волгоградцев, были митинги, сборы многочисленных подписей, отправляемых во все инстанции, включая посылку в несколько коробок с листами подписавшихся Путину, но "шапка" просто делала вид, что нас нет, что ничего не происходит, ещё и уверяла нас же, что это удобно и правильно то, что они сделали. Путин ни как не отреагировал на 70 тысяч голосов. Потом собирали подписи для проведения нового референдума, но нас тоже завернули... Были в нашем же городе проблемы с транспортом, когда нам стали доказывать, что автобусы с пересадками удобней, чем маршрутки без пересадки, в итоге, автобусы увеличили время передвижения по городу в два раза (город у нас линейный почти 70 км в длину и время передвижения очень значимо поменялось). Ни кто не услышал, когда люди митинговали и протестовали против вырубки старинных дубов ради трассы. А теперь, выезжая на славе ВОВ, "шапка" предлагает переименовать наш город в Сталинград, опять же простых жителей ни кто не спрашивает, они решили - они делают...

(окончание)
А Украинские люди хотят, что бы российские люди встали на защиту другой страны, когда мы не можем защитить то, что имели в своих городах. Ведь это пример одного города, а в России таких много, у всех свои проблемы, которые "шапке" не нужны, она уверяет, что всё делает правильно: "вам же будет лучше!" - но лучше не становится... А "шапка" живёт в своих элитных посёлках, и, мне кажется, искренне считает, что так живут все, от того и уверяет, что будет лучше.
Россия сейчас делится на тех:
1) кто смотрит исключительно телевизор, не имея возможности или желания почерпнуть информацию из других источников;
2) кто всё понимает и ещё пытается хоть как-то бороться;
3) у кого опустились руки стучать в закрытые двери...

Здравствуйте Евгений Олегович и читатели канала,

Смотрела ваши видео каждый день сначала войны, читала письма, а потом в какой-то момент больше не смогла. потому что согласна с вами о важности подымаемых вопросов, потому что боль людей отзывается , как собственная. И чувство бессилия и неопределенности захватывает, что даже вдохуть не получается. когда же это наконец закончится? .

Сегодня посмотрела вас первый раз за долгое время ... Кроме видео с Золкиным, потому что смотрю его интервью,как сериал про идиотов, как что- то нереальное, как про инопланетян. И мне их не жалко , как ни одному из них не жалко безвинно убиенных детей и женщин Украины.

Без слез слушать про утраты людей Украины невозможно,где каждая семья имеет свою трагическую историю. Сердце рвется на части, очень хочется делать действительно полезные вещи, но какие и где взять силы? Стараюсь помогать советами , переводами, вещами приехавшим во Францию, но силы быстро заканчиваются . Люди, подскажите, где вы черпает ресурс, чтобы не сдаваться, чтобы продолжать волонтёрить? Очень жизнеутверждающее письмо было про горизонты планирования .

Евгений Олегович, ваши ёжики прекрасны. Жду осенних каникул, чтобы сесть вместе со старшей дочкой их посмотреть. Ее украинский не очень сильный, поэтому нужно вместе, хочется это сделать не спеша и с любовью.
Ещё по поводу любви к украинской культуре и к языку в том числе, мне понравился ресурс загін кіноманів ( вот ссылка на рассказ про фильм "тіні забутих предків" https://youtu.be/8Oo28M6ny6g). Может вам тоже понравится.

У меня здесь во Франции есть девочки - мамы из России, которые всей душой искренне переживают по поводу того, что творит их путлер. И это не просто люди с улицы, это культурный слой (музыковед, культуролог, фотограф, много лингвистов). Их друзья и семьи , которые выходили на протесты (немногочисленные) и писали обращения, получили штрафы и реальные сроки и перестали что-либо делать. Как мне объяснили, что там другая реальность, что против лома нет приема и они могут только уезжать. А как вы думаете? Могут ли они , как мы в 2014, выйти? Или они настолько запуганы и не верят в свои возможности, что это бесполезно? Или дело не в численности, а в том, что общей серой массе все равно, пока их не касается?

Здоровья вам и сил на все то, что вы делаете. Спасибо.


Оксана Киев- Лион

https://news.1rj.ru/str/Hello_Doc/7666
Я бы хотела чтобы мой двоюродный брат, живущий в России, думал так же как и вы...и моя двоюродная сестра, которая z на лбу наверное скоро рисовать будет, которая отреклась от всех украинских корней в 2014 и прекратила с нами общение, тоже одумалась...доктор, это вообще возможно?;( Риторический вопрос...Катерина, Київ

Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.
О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.
Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.
Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.
Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.

Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.
Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.
О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.
Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.
Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.

Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.
Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.
Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.
О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.
Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.

Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.
Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.
Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.
Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.
О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.

Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.
Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.
Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.
Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.
Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.

О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.
Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.
Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.
Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.
Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.

Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.
О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.
Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.
Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.
Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.

(окончание)
Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.
Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район