Я с вами, хоть и из России

Здравствуйте. Пишу, чтобы сказать как мне больно и стыдно за Россию. С февраля я сама не своя, на успокоительных. Уехать из страны не могу, так сложилось. Переживаю ужасно, знаю, что я не одна такая, несмотря на всю пропаганду. Пытаюсь быть поспокойней, ради своих троих детей, но с моим типом психики это сложно. Я с вами душой!

Когда слушала про разрушенный Залиман, разревелась. Ад будет переполнен россиянами. И да, я россиянка (никто не волен выбирать, где родиться). Но мой дед был родом из Украины, со Старобельского района, село Лиман. Тогда это была Харьковская губерния, но с образованием Донецкой губернии, этот район перешёл во владения Донецкой губернии. Дед ещё после голодомора тридцатых годов переселился в Краснодарский край. И всю жизнь до своей смерти он говорил только украинскою мовою. Благодаря этому, я понимаю украинский язык. Эта война и моя боль тоже. Не думайте, что все в Раше кровожадные и бездушные. Примерно треть моих знакомых россиян в ужасе с первых дней войны от того, что путинская армия творит в Украине. Я столько не ревела и столько не молилась с тех пор, как один за другим умирали от рака мои мама и папа. А теперь день начинается с новостей и с молитвы: чтобы война закончилась поскорее, чтобы Украина победила и воспряла, чтобы каждая женщина дождалась своего мужчину(сына, брата, мужа, отца… Храни всех Бог!). И чтобы все виновные были справедливо наказаны и горели в аду. В Украине у меня полно родственников по линии деда. Там льётся и моя кровь. И от этого зубы скрипят от ненависти.
Есть у меня одна знакомая бабуся. А у неё родной брат. Руки у него золотые. За что ни возьмётся, всё в его руках спорится. Да вот только он периодически глубоко и надолго уходит в запой. И вот эта бабуся рассуждает: пошёл бы добровольцем в Украину. Тут он всё равно от пьянки подохнет, а так хоть компенсацию получим, да и помрёт не за водку, а за родину. Это родная сестра о брате так говорит! Не знаю, как у вас, а у меня волосы дыбом от того, как тут все деградировали. Наверное, это персональный апокалипсис для России, наверное сам Бог решил, что нас надо проредить. Жаль только что такой страшной ценой. Ценой тысяч разрушенных судеб украинцев. Я не стану просить прощения у украинцев за этот ужас. Я не считаю себя причастной к этому аду. Логика проста. Мы же не просим прощения (в обычной жизни) у родственников жертв маньяков, убийц и насильников, только потому что живём с этими маньяками в одной стране. Лично я никогда не считала врагами ни украинцев, ни каких других жителей Иностранных государств. Да и как я могу, если мой дед, ветеран ВОВ, был украинцем! А теперь я не могу говорить украинской мовой, петь на украинском языке, носить жёлто-синюю одежду в своей стране. Потому что теперь это попадает под статью о демонстрации вражеской символики.
Вы можете меня ненавидеть, презирать за то, что я русская. У вас на это полное право. Мне не стыдно, что я русская, потому что русским был мой отец, моя мамочка (невероятные были люди, добрые и справедливые). Стыдиться своей национальностью - это предать родителей, которых я обожаю, хоть они уже давно умерли. Мне стыдно оттого, что они - убийцы, мородёры, насильники - русские. Вот так будет точнее. Я себя не оправдываю. Думайте, как хотите. Но пока украинцы не выгонят со своей земли последнего захватчика ссаными тряпками, пока не отстроится самый последний дом в Украине, пока не зарубцуются раны, я просто буду молиться. Молиться за вас, за справедливость, за ваши израненные души. 🙏🏻

Ответ на вот это вот всё:
https://news.1rj.ru/str/Hello_Doc/7660

(Уточнение: я здесь не обращаюсь к вменяемым россиянам, знаю, вы есть)

Обращение к Илье Лапинскому и другим сопереживающим имперцам:

Как же вы за***ли! Вы бы знали..

"... ресентимент вековые обиды, несбывшиеся надежды, злость на тех кто сверху и бессилие, дичайшее желание отомстить."
Это, дорогой мой, в психологии называется проекция. Будьте так добры, перестаньте проецировать собственные чувства, мысли и ценности на других людей.

Мы ненавидим вас не за то, что случилось триста лет назад с нашими далекими предками. А за то, что ваша, прости Господи, армия приперлась на территорию нашей страны и убивает наших людей.
Можно вспоминать историю хоть до посинения. Но яркий пример того, как поступают современные цивилизованные нации, это как раз наша нынешняя дружба с Польшей. При всей непростой многовековой совместной истории.

Все ваши имперские сказки не интересуют никого кроме вас. Мир изменился. Все участники событий повзрослели. Может и вам пора? Просто уберитесь с нашей земли. И там дома уже решите, что этноцид недопустим. А мы это и так знаем.

А ещё выучите наконец, что малороссийского народа не существует, украинский не диалект русского, народ каждого независимого государства имеет право сам решать, с кем дружить, а границы суверенных держав, признанные в рамках международного права, нерушимы. Так поступают цивилизованные общества.

Какие вопросы нам решать с Польшей, будем решать мы и Польша. Так же как и с другими странами. А с вами нам пока только размер репараций и судебное дело в Гааге решать после нашей победы.

И ещё, неуважаемые имперцы, перестаньте о нас постоянно думать, как чертов токсичный бывший. Мы с вами развелись. End of story. Get a life наконец.

И может быть, когда ваш народ построит цивилизованное общество, мы согласимся с вами общаться. Как соседи.

Елена, Ужгород

https://news.1rj.ru/str/Hello_Doc/7660

О причинах? Извольте. Я только переведу с языка Ильи на русский.

"Мои мысли о причинах. И поисках выхода. Давайте не будем обвинять и перестанем обвинять насильника и жертву и навсегда поймем, что причиной сегодняшнего дня и ужасной и неуспешной попытки изнасилования - не Насильник, хотя он возглавил тех, кто давно хотел изнасиловать Жертву, и не Жертва, которая тоже реализует чаяния тех кто давно хочет своего собственного счастья.

Причина этого покушения на насилие - ресентимент вековые обиды, несбывшиеся надежды, злость на тех кто сверху и бессилие, дичайшее желание отомстить.

Разве не сын Жертвы хотел проехаться по морде Насильнику за первую попытку, и признаемся себе каждый бы на месте Жертвы хотел? А каждый недоманьяк бы хотел снасильничать такую красотку, но Жертва для них, диванных - мелко им сразу Мисс Мира или Вселенной подавай в наручниках.

Одним в школе не обломился поцелуй, другим в вузе - ночь любви. Вот и затаили обиду. И сразу же друг другу вспомнили и школу, и вуз, и брак, и развод. Века прошли, а помним и мстить хотим. Жертва и Насильник. Оба хотят(?) Мстить(?)

А может остановимся посмотрим до чего нас ненависть к друг другу довела. Насильника и Жертву. И попробуем решить не в рамках трибунала - результат предрешен, а в рамках понятий коммуналки, из которой мы разъехались более 30 лет назад.

Как решить? Ну во-первых сказав себе - секс без согласия и кастрация не допустимы. Особенно кастрация. Очень страшно. Ни Жертву нельзя трахать без согласия (сюрприз, да?), ни Насильника (неожиданно!), и наказывать нельзя никого. Ни того, ни другого. И обзываться нельзя.

А во-вторых сесть родственникам Жертвы, Насильника и соседям, да подумать, как же решить этот вопрос. Ну не решится он без учёта мнения соседей. Даже если Жертва окончательно сожмет свой, как выяснилось, не хрупкий кулачок с яичками насильника, вопроса данный не решится.

Пусть будет проклят секс без согласия и те кто его камлал, бензин подливал, спонсировал и затем развязал."

Илья, все нормально? Или Вы со справкой от мобилизации по дурке?..

Катерина
Россия

Доброго всем времени суток! Спасибо за создание этого канала, люди благодарят за возможность высказаться, потому что поговорить, действительно, не с кем, порой в одной семье мнения очень сильно разнятся, не говоря уже о друзьях, коллегах и просто знакомых.
Совершенно понятна обида и ненависть украинцев за то, что убивают людей и рушат города, рушат уклад привычной жизни, да это ужасно, страшно, мерзко...
Не понятна обида, что Россия и РОССИЯНЕ начали войну, но войну начали не россияне, а конкретные люди (которых и россиянами называть не хочется) на верхушке, никого не спрашивая и ни с кем не советуясь, как в общем и всегда. Эта страна не является демократической, это монархия и, крестьяне не участвуют в принятии решений, их просто гонят на работу или туда, куда сказала "шапка".
Не понятна обида на мирных жителей России, ведь, когда шли войны в других странах жители Украины на это ни как активно не реагировали, для них это было так же далеко, как и происходящее сейчас для большинства россиян. Если бы случилось подобное, что Украина напала на другую страну, больше, чем уверена, что были бы столь же инфантильны, её МИРНЫЕ жители, так же сидели бы и смотрели на то, что показывают по телевизору, огрызаясь на призывы прекратить войну.
Обида и ненависть украинцев к России понятна, но они не понимают, что не возможно что-то сейчас сделать без поддержки свыше (и, я сейчас не о Боге говорю), без вливания финансов. Что мы можем? Выйти с плакатом на площадь? Нас сразу же свернут, вместе с этим же плакатом, мы такие же МИРНЫЕ жители как и вы, а вы требуете от нас сопротивления росгвардии в полном обмундировании.
Для свержения власти необходима масса людей и оружие, которого нет, нет той массы, потому что люди боятся сказать своё НЕТ, боятся за себя, за свою жизнь, за СВОИХ маленьких детей, которые останутся без родителей, а свои дети и своя семья всегда важнее, чем люди, которые находятся далеко от нас.
Люди выходили с плакатами против войны, как одиночными пикетами так и большими массами. Все они или большая их часть были арестованы, а с момента мобилизации с принуждением отправлены в военкомат и дальше. Массовые протесты разогнали, а по телевизору ещё и показали, что люди выходят на митинг ЗА происходящее.
Много людей в возрасте, которые смотрят только телевизор, не имея второго мнения, соответственно верят в праведность того, что происходит.
О борьбе с российской властью хочется рассказать на примере моего родного города Волгограда. У нас было местное время выбранное людьми на референдуме, оно на один час отличалось от Московского времени, и, Волгоградской "шапке" это было не удобно, через несколько лет после народного выбора, они устроили опрос на котором, конечно, "большинство" проголосовали за Московское время. Это был просто опрос, но они с его результатами просто вернули время вспять - выровнялись с Москвой.
Такая выходка очень сильно задела волгоградцев, были митинги, сборы многочисленных подписей, отправляемых во все инстанции, включая посылку в несколько коробок с листами подписавшихся Путину, но "шапка" просто делала вид, что нас нет, что ничего не происходит, ещё и уверяла нас же, что это удобно и правильно то, что они сделали. Путин ни как не отреагировал на 70 тысяч голосов. Потом собирали подписи для проведения нового референдума, но нас тоже завернули... Были в нашем же городе проблемы с транспортом, когда нам стали доказывать, что автобусы с пересадками удобней, чем маршрутки без пересадки, в итоге, автобусы увеличили время передвижения по городу в два раза (город у нас линейный почти 70 км в длину и время передвижения очень значимо поменялось). Ни кто не услышал, когда люди митинговали и протестовали против вырубки старинных дубов ради трассы. А теперь, выезжая на славе ВОВ, "шапка" предлагает переименовать наш город в Сталинград, опять же простых жителей ни кто не спрашивает, они решили - они делают...

(окончание)
А Украинские люди хотят, что бы российские люди встали на защиту другой страны, когда мы не можем защитить то, что имели в своих городах. Ведь это пример одного города, а в России таких много, у всех свои проблемы, которые "шапке" не нужны, она уверяет, что всё делает правильно: "вам же будет лучше!" - но лучше не становится... А "шапка" живёт в своих элитных посёлках, и, мне кажется, искренне считает, что так живут все, от того и уверяет, что будет лучше.
Россия сейчас делится на тех:
1) кто смотрит исключительно телевизор, не имея возможности или желания почерпнуть информацию из других источников;
2) кто всё понимает и ещё пытается хоть как-то бороться;
3) у кого опустились руки стучать в закрытые двери...

Здравствуйте Евгений Олегович и читатели канала,

Смотрела ваши видео каждый день сначала войны, читала письма, а потом в какой-то момент больше не смогла. потому что согласна с вами о важности подымаемых вопросов, потому что боль людей отзывается , как собственная. И чувство бессилия и неопределенности захватывает, что даже вдохуть не получается. когда же это наконец закончится? .

Сегодня посмотрела вас первый раз за долгое время ... Кроме видео с Золкиным, потому что смотрю его интервью,как сериал про идиотов, как что- то нереальное, как про инопланетян. И мне их не жалко , как ни одному из них не жалко безвинно убиенных детей и женщин Украины.

Без слез слушать про утраты людей Украины невозможно,где каждая семья имеет свою трагическую историю. Сердце рвется на части, очень хочется делать действительно полезные вещи, но какие и где взять силы? Стараюсь помогать советами , переводами, вещами приехавшим во Францию, но силы быстро заканчиваются . Люди, подскажите, где вы черпает ресурс, чтобы не сдаваться, чтобы продолжать волонтёрить? Очень жизнеутверждающее письмо было про горизонты планирования .

Евгений Олегович, ваши ёжики прекрасны. Жду осенних каникул, чтобы сесть вместе со старшей дочкой их посмотреть. Ее украинский не очень сильный, поэтому нужно вместе, хочется это сделать не спеша и с любовью.
Ещё по поводу любви к украинской культуре и к языку в том числе, мне понравился ресурс загін кіноманів ( вот ссылка на рассказ про фильм "тіні забутих предків" https://youtu.be/8Oo28M6ny6g). Может вам тоже понравится.

У меня здесь во Франции есть девочки - мамы из России, которые всей душой искренне переживают по поводу того, что творит их путлер. И это не просто люди с улицы, это культурный слой (музыковед, культуролог, фотограф, много лингвистов). Их друзья и семьи , которые выходили на протесты (немногочисленные) и писали обращения, получили штрафы и реальные сроки и перестали что-либо делать. Как мне объяснили, что там другая реальность, что против лома нет приема и они могут только уезжать. А как вы думаете? Могут ли они , как мы в 2014, выйти? Или они настолько запуганы и не верят в свои возможности, что это бесполезно? Или дело не в численности, а в том, что общей серой массе все равно, пока их не касается?

Здоровья вам и сил на все то, что вы делаете. Спасибо.


Оксана Киев- Лион

https://news.1rj.ru/str/Hello_Doc/7666
Я бы хотела чтобы мой двоюродный брат, живущий в России, думал так же как и вы...и моя двоюродная сестра, которая z на лбу наверное скоро рисовать будет, которая отреклась от всех украинских корней в 2014 и прекратила с нами общение, тоже одумалась...доктор, это вообще возможно?;( Риторический вопрос...Катерина, Київ

Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.
О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.
Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.
Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.
Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.

Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.
Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.
О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.
Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.
Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.

Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.
Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.
Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.
О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.
Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.

Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.
Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.
Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.
Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.
О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.

Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.
Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.
Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.
Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.
Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.

О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.
Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.
Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.
Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.
Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.

Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район Доброго дня Любий Лікарю. Щодо уривку із мого листа. Кожен кому я і моя родина розповідаємо про пережите в окупації і під обстрілами реагує однаково - шок. І часто я не можу зрозуміти таку реакцію. Для мене стало буденистю і навіть згадувати з кожним разом легше і спокійніше. Не хочеш плакати, не хочеш проклинати кривдників. Є одне єдине бажання - бути почутим і зрозумітим. Щоб не забули. Щоб знали. Щоб не думали ніби то все вигадки. В поїзді їхала із жінкою, вона сказала що давно хотіла із переселенцем в живу познайомитися. Попросила розповісти про окупацію, обстріли, евакуацію. В результаті, я заспокоювала її щоб не плакала, переконувала, що все буде добре. І здавалося б з пост травматичним синдромом у мене. Моє життя не можна назвати легким і до війни. І часто мої друзі і знайомі телефонували з фразою" Розкажи як у тебе справи. Я тебе послухаю і розумію, що все не так погано, у мене ще не великі проблеми". Одного разу я запитала подругу за що вона мене цінує. Вона сказала - ти вмієш слухати, і так про свої справи розказати, що найбільша моя проблема здається піщинкою в Сахарі. Коли я виїхала і зробила репост в фейсбуці, на мене як лавина накотилися знайомі - розкажи. Тоді я зрозуміла, що це мій метод боротьби з ПТСР. Вони розповідали мені, я їм. Головне не мовчати, головне розділити цю біду з друзями. Це допомагає, правда допомагає.
О доречі Любий Лікарю ви стільки розповідали за байдарки. Вони цілі. Ними займалися мої родичі і встигли переправити в безпечне місце. Тож як закінчиться війна весла в руки і вперед. Я в село не повернуся, бо там дітей навчати ніде, в селі знищена повністю, інші пошкоджені і доступу до них немає через пошкоджений міст. Коли згадала за міст аж у грудях защеміло. Міст будували іще за молодості мого діда. Його в селі називали Микола Мудрий. Я його обожнювала, працьовитий, з доброю вдачею. Кожне моє російське слово на українське виправляв. Розповідав казки, притчи і здається не знав звичайної мови, а лише прикмети та приказки. І старші люди розповідати, коли проектували міст щось не сходилося не могли почати з якого боку не підійшли. От прийшли до мого діда. Він за дві хвилини щось сказав, в папері чирконув. І закіпіла робота. Добрий був міст не зносило розливами, а попередні всі знесло. Я любила своє село, через діда, він стільки разів і з такою гордістю розповідав, що села заснував наш прадід козак Лук'ян. Я обожнювала своє село. Тепер ніби тут не ображають і село не погане, теж ліс є, але не моє. А в село дороги назад не має, бо завжди ми робили те, що краще для дітей.
Доречі кошеня не наше і скелетик в городі дійсно мого улюбленого котика. Із чотирьох котів вижило двоє, батькові, молодші. Із трьох псів один. Я уже Тобика поховала, а то скелет сідського пса. Нам показали людину яка на нас окупаційні обстріли навела, у неї наші кози, не всі багато порізали, але сестра відвойовує. Стало легше, але все одно мій улюблений котик був ровесником мого сина і кожна тваринка як дитина мені. Сестра знайшла скелетик двох козенят. Коротше кажучи нахайнували росіяни так нахайнували.
Згадую як управляли ми кіз, і уже козенят годували, як раптом кози почали поводити себе дивно. Вони почали нас відтісняти в глиб сараю, а самі немов стіна відгородили нас від виходу,тільки через декілька секунд ми почули свист. По телевізору правду казали рівно 14 секунд, я рахувала. Прилетіло в город і двір засипало землею.
Батько лишається зимувати в селі, я просто не можу передати як я за нього боюся, але переконує, що якщо поїде уже за місяць з хати винесуть все. Шакали. Через тих клятих мародерів хороші нормальні люди наражають себе на небеспеку.

(окончание)
Дуже радують навини про нові казки. І вам признаюся, що я писала досить велику казку до війни. Зараз ніяк не можу змусити себе її закінчити. Але закінчу, я завжди все закінчую. Інакше не я буду. А от коротеньку казку скласти можу, точні уже склала, треба лише записати. Повчальна, про різницю між стандартним методом господарювання на землі, і методом за яким господарюємо ми з сестрою( пермакультура). Правда можливо одразу відправити вам не зможу бо одна із трьома дітьми. І поїсти забуваю.
Ми супер нація, ми переможним. Слава Україні.
Катерина (Чернігівська область)Ізюмський район

Здравствуйте, дорогой доктор, команда и читатели,



Мне кажется, что есть некоторая корреляция между успехами ВСУ на фронте и активизацией тех россиян, которые за вариант «сесть и договориться».



Вот и Илья Лапинский что-то про вековые обиды пишет и про то, что взаимная ненависть - не выход. https://news.1rj.ru/str/Hello_Doc/7660



Ну вот не было тут до вторжения никакой ненависти к россиянам. Если не ошибаюсь, до полномасштабной войны около 60% опрошенных украинцев, считали россиян братским народом. А до аннексии Крыма и бардака на Донбассе, таких было три четверти. Теперь подобная точка зрения у нас непопулярна. Россия - враг. Жёсткий, циничный, беспринципный, омерзительный враг. Это уже не исправить, ни переговорами, ни даже победой.



Илья, в тайне от санитаров, хочет устроить встречу «пяти кровно-связанных народов». Забавно, что об этом говорит россиянин. Ведь убрать из этой пятёрки россию, и у оставшихся не будет друг к другу никаких претензий.



Я просто выпал от тезиса: «Недопустим этноцид малороссийского народа» И как тут парировать? Сказать, что такого народа нет, так меня сразу запишут в угнетатели великого малороссийского народа:)

Малороссами в российской империи называли украинцев. Такое себе уничижительное название придумали, чтобы и отдельным народом не называть и подчеркнуть подчиненное положение в отношении россии.



Никто так активно, как россияне, не делит украинцев по языковому признаку. Запишите себе, что нет в Украине русскоязычных, украиноязычных и прочих. Есть только граждане Украины. Государственный язык - украинский. Язык общения на бытовом уровне - личное дело каждого гражданина.



Андрей, Киев

Всего доброго всем добрым людям!

Есть ряд наблюдений и соображений:
1. Против Украины сейчас активно сражаются наемники - это не только головорезы Вагнера, любой штатный военнослужащий РФ, который согласился на отправку в Украину мотивирован сейчас только деньгами либо зависимостью от государства - ипотека, до пенсии осталось всего ничего и т.п.
Уверен, что остались идейные, либо те, кто действует из личных побуждений - мести, например, но смею предположить предположить, что таких немного.
Кончились давно те, кто ехал на учения.
Кончились и те, кто искренне верил в освобождение угнетенных русскоязычных.
Всему этому оставшемуся биомусору хочется заработать и не сдохнуть при этом, поэтому бегут, как только почуяли опасность, поэтому мародерят, грабят население и бросают технику, своих убитых и раненых. Сдача в плен для них кстати тоже вполне приемлемое решение после кошмара передовой - кормят, лечат, меняют, а в это времят в РФ у них деньги капают.
2. Мобики из ОРДЛО - неужели ещё кто-то считает этих бедолаг серьезной силой на поле боя?
3. Садисты из Росгвардии и МВД очень востребованы сейчас внутри РФ, чтобы ловить мобиков , паковать их немногочисленных протестующих родственников и защищать режим. Ожидать, что эти подонки в массовом количестве появятся в зоне боевых действий не приходится.
4. Мобики в РФ - неоднократно убеждался, что человеческие результаты отрицательного отбора способны все что угодно превратить в фарс, совмещённый с банальным долбоебизмом, разгильдяйством и воровством. Судя по происходящему, каждому военкому (эти должности как у нотариусов - расписаны на века вперёд и стоят колоссальных денег) спустили план по человечине. Вот они его и выполняют - чем шире раскинешь невод, тем больше наберёшь, и никого не интересует кого и как - инвалиды, неслужившие, алкоголики или наркоманы. Второй способ - возрастные 40+. Тут два момента - этот контингент в отличие от молодежи за границу массово не рванет, в бега не отправится, за Путина топит в массе своей, надеется откосить по болячкам, а то и сам идет в военкомат разбираться с "ошибочно" выписанной повесткой.
Вот такая "угроза НАТО" грозовой тучей нависает над Украиной.
Как всегда хотелки царя оказались нежданчиком для исполнителей - размещать стадо негде, одевать и снаряжать нечем, про вооружать современным оружием и говорить нечего (ржавое говно с баз хранения).
Вывод очевиден - преступная война проиграна, победа на стороне Украины.
5. Бумерангом сейчас прилетит для больной экономики РФ бегство нескольких сотен тысяч небедных, судя по всему, граждан и отправка на бойню неизвестного количества работников, плюс сжатие спроса населения из-за панических настроений - спасибо ВВП, вы большой учёный, и в экономике и в политике и в военном деле познавший толк! Вывод: экономике РФ в ближайшем будущем - п...ц, по крайней мере малому и среднему бизнесу.
6. В коридорах власти, гражданских и военных наблюдается суета. Как сверху, так и снизу. Градус безумия растет. Вывод: кризис госуправления в РФ и потеря управления не за горами.

На этом хорошие новости из РФ увы заканчиваются.

(окончание)
Марк Солонин в последнем своем видеообращении сказал, что любой, кто говорит о возможном ядерном обострении работает на интересы Кремля. И это правда с точки зрения того, что ядерный шантаж это единственный оставшийся аргумент Путина и Ко сегодня. Я лично писал о вероятности катастрофы в предыдущих письмах. Я совершенно не хотел и не собираюсь тем самым помогать кремлевской мразоте. Но и уверенности в том, что крыса не нажмёт кнопку - тоже увы не имею.
Мои слова совершенно не означают того, что Украина перед лицом мировой катастрофы должна остановить наступление и приступить к переговорам. Тем более ее союзники не имеют морального права сдать назад.
Последствия такой реакции на ядерный шантаж приведут только к усилению аппетита нелюдей, как любого наглого шантажиста. Переговоров с террористами могут быть только об их капитуляции и сдаче оружия.
Ответом на шантаж может быть только непреклонность и твердость.
Паника или уступки ядерным террористам это не только их шанс продлить свое никчемное существование - это предательство тех, кто им сейчас противостоит.
Я очень надеюсь, что лично мне хватит сил на то, чтобы продолжить делать то, что в моих силах для победы Украины и разрушения империи зла.
Я надеюсь, что мне и всем тем, кто солидарен со мной, хватит сил встретить с достоинством свое будущее, каким бы оно не было.
Я писал ранее, что не прошу прощения у народа Украины для себя лично и для тех соотечественников, которые искренне на стороне добра.
Сегодня - прошу, потому что есть ощущение, что такой момент настал.
Я много раз слышал банальную фразу о том, что жить нужно так, как будто это твой последний день. Вместо переносного смысла эта фраза приобрела для меня лично прямой смысл в последние месяцы. Хотя, если честно, до конца все же не верится.
Желаю будущего всем добрым и порядочным людям.
Не сдавайтесь и не поддавайтесь, сохраняйте достоинство и делайте необходимое, что бы не происходило - очень прошу.

Победы и мира Украине!
Свободы Беларуси!

Дмитрий, СПб.

Здравствуйте, доктор.



Из Мордора.

Хочу сразу снять белое пальто и сказать правду: если бы у меня в 2015 году спросили, чей Крым, я бы сказала: Не знаю. Наверно, российский.

И в 2014, и в 2015 году я жила свою заурядную жизнь в Краснодарском крае. Переехала туда из Центральной России по большой любви (к счастью, уже прошедшей).

Помню волнения курортных городов Краснодарского края по поводу присоединения: какая конкуренция возникла! Не секрет, что все черноморские города живут за счёт отдыхающих.



Не то чтобы я была как-то сильно за или против. Я не имела своего мнения по этому поводу. Долгожданный малыш, проблемы в семье, окружение людей, смотрящих телевизор - это не та среда, которая способствует развитию критического мышления. Я сама редко включала новости, но общий настрой был понятен: какие же мы молодцы, вернули Крым.

Что я помню про Донбасс? Я считала, что Донбасс нашему правительству не нужен, что Крым - это ещё понятно, но Донбасс - это другое. Они захотели так же, как Крым войти в состав моей страны, но их здесь никто не ждёт. Что? Наши танки на Донбассе? Не может быть, это они сами сопротивляются новой власти.



Сейчас я рефлексирую по этому поводу: почему я так не хотела верить в танки на территории Донбасса? Почему закрывала на это глаза? Все просто: очень страшно оказаться на стороне того, кто не прав. Я отчаянно цеплялась за то, что российское руководство априори на стороне добра. Мы можем только защищаться. Очень инфантильная позиция, знаю.



Помню, в детстве я спросила брата: «Вот другие страны такие ужасные, нападали на нас. А мы всегда только защищались и никогда не нападали сами».

Конечно, кроме войны с Наполеоном и Гитлером я ничего не знала. И тогда брат мне сказал только одну фразу: «Ну ты знаешь, все гораздо сложнее, мы тоже нападали».

Какой это был удар! Какое разрушение иллюзии! С моей так себе памятью этот момент запечатлелся отчетливо.



Я была ребёнок, младший школьник, наверно. Но у меня складывается такое впечатление, что сейчас в моей стране масса таких же детей в телах взрослых.

Это их никак не оправдывает. Как мы не оправдываем рак, который поражает клетки. Но нужно знать его природу для эффективной борьбы.



В 2019 году я была на отдыхе за границей и встретила украинца, живущего в Брюсселе. Помню спросила его: «Чей Крым?» - искренне, я хотела знать его мнение. Он ответил: «Я не должен так говорить, но я считаю, что он российский». Я подтвердила свои мысли, мне стало приятно так думать. Опять-таки, это меня не оправдывает.



В целом, я продолжала жить и решать свои проблемы, мало обращая внимание и на российскую политику, и на Донбасс. «Да, ужасная война должна закончиться, айайай», - вспоминала я примерно раз в полгода, абсолютно не понимая, как это касается лично меня.



Вернулась в Центральную Россию, 4-й раз развернув свою жизнь на 180 градусов.



О том, что что-то не то происходит в стране я начала понимать примерно после отравления Навального, начала пандемии, внесении поправок в Конституцию. О дворце Путина я знала с 2012 года, потому что жила недалеко от него. Все у нас знали о его «даче». Помню я тогда рассказала об этом своему брату (честно была удивлена), на что он ответил: «Ты не понимаешь, это не его дача, а государственная. Он владеет ей, пока президент». Ну ок, подумала я. Что-то не сходится, но «им» там лучше знать. Опять удобная для меня позиция подтвердилась чужими словами.



Так вот, где-то с 2019 года я начала прозревать. Возможно, повлияло то, что я купила Смарт-тв и отключила телевидение, перейдя на интернет-ресурсы. Я точно стала более толерантна к любым меньшинствам, это тоже невероятно важно, на мой взгляд - разрешить людям быть другими. А может быть, я стала больше вникать в происходящее вокруг, потому что растила одна сына и некому было подумать за меня или хотя бы разделить ответственность.



Вообще я думаю, что критическое мышление либо приходит вместе с ответственностью, либо они всегда ходят вместе и совершенно неясно, кто из них первопроходец.

(окончание)
И опять-таки, наш конфликт с Украиной меня мало интересовал. Ни в какую войну я не верила. Да что говорить, и не думала о ней. О проблемах в моей стране - да. Я находила в своём информационном поле людей, чьи мысли и доводы казались мне логичными и больше думала о глобальном, но в масштабах страны.



24 февраля расставило все на свои места в моей голове. О начале обстрелов я узнала от украинских блогеров, чьи книги стоят на моей полке - Ольги Белоконь и Юлии Ярмоленко. Конечно, в нацистов и притеснение русских я сразу не поверила - они обе, как и мой любимый доктор Комаровский, вели свои блоги на русском, писали книги на русском. С Юлией мы даже немного общались в Директе о книге Куприна «Яма». Он писал о Киеве, а сам родился в моем городе. Ну чем не повод пообщаться? Удивительно, сейчас это все кажется неважными и невозможным, а тогда было таким естественным…



А Евгений Олегович… Да что говорить, только его видео спасали меня в разгар пандемии. Бывало, послушаешь очередной выпуск и становиться спокойнее и уже не так страшно. Привила родителей, привила себя. А вокруг все крутили пальцем у виска и грозили бесплодием и смертью через 2 года (вот оно - отсутствие критического мышления, чувствуете?).



Не буду ничего говорить о периоде войны - этот всепоглощающий ужас, боль, желание проснуться от страшного сна, жуткое разочарование в окружающих, чувство одиночества из-за того, что 90% твоего окружения либо поддерживают этот геноцид, либо нейтральны - все это знакомо россиянам на канале и совсем неважно для украинцев, им своих чувств хватает с избытком.



Зачем я написала такое количество букв? Потому что хочу быть честной. Да, я была неправа. Я была слепа, эгистична и аполитична. Но люди могут изменить своё мнение. Очнуться. Я в это верю, я на это уповаю. Но надеюсь, что им до конца дней будет стыдно за то, что они отгородились от чужой беды, к которой тоже причастны.



Я знаю, кто победит. И мне кажется, что очень скоро💛💙