Вони володіють дорогами, під’їздами й диханням кожного в цьому бетонному лабіринті. Їхні угоди — брудніші за вуличну каналізацію, а слова — здатні змусити сталевого чоловіка заплакати, наче дитина.
Вони — не ті, кого обираєш. Але мій батько обрав. І помилився.
Тому він обміняв мене. На борги. На порожнечу. На тишу.
Тепер я в клітці, позолоченій лише для вигляду. Вони дивляться, чекають, торкаються. Вони хочуть не просто мене — вони хочуть усе, що я ніколи не віддам.
Але в мені — отрута. В мені — ікла.
Це я? Це я кусаюсь.

Вранці вона прокидається в теплій постелі, в обіймах чоловіка, з ароматом кави і розкладом уроків на день.
Все чітко: дошка, цифри, учні. Формули — прості. Але не всі рівняння мають правильну відповідь.
Минулого року щось сталось. Не так, як у підручнику. Один учень. Один викладач.
А ще — брехня, яка росте, мов гриб у темряві.
Вона знає: не все в цій школі — невинне. І одна людина тут — як зіпсована змінна. Вона обманює, маніпулює, ламає людей і має причини мовчати.
Бо якщо правда вийде назовні — все вибухне.

Вона створена для золота: чує його, говорить з ним, підкорює блиск.
Її замкнули в палаці, де сміються лише фейрі, а стіни блищать не від краси, а від жорстокості.
Але одного дня тиша вибухає — темна навала, маска, погляд. Він прийшов не за троном. Він прийшов за нею.
Ім’я приховане, обличчя сховане, мотиви — ще глибші.
Він називає її обраною, нареченою, долею. Вона називає це пасткою.
Але що ховається під маскою — небезпечніше за будь-які кайдани. І, можливо, принадніше.
Світ, куди її забрали, поглинає, як безодня.
Якщо вона не втече — втратить не лише життя. А себе.