Вони володіють дорогами, під’їздами й диханням кожного в цьому бетонному лабіринті. Їхні угоди — брудніші за вуличну каналізацію, а слова — здатні змусити сталевого чоловіка заплакати, наче дитина.
Вони — не ті, кого обираєш. Але мій батько обрав. І помилився.
Тому він обміняв мене. На борги. На порожнечу. На тишу.
Тепер я в клітці, позолоченій лише для вигляду. Вони дивляться, чекають, торкаються. Вони хочуть не просто мене — вони хочуть усе, що я ніколи не віддам.
Але в мені — отрута. В мені — ікла.
Це я? Це я кусаюсь.

Вранці вона прокидається в теплій постелі, в обіймах чоловіка, з ароматом кави і розкладом уроків на день.
Все чітко: дошка, цифри, учні. Формули — прості. Але не всі рівняння мають правильну відповідь.
Минулого року щось сталось. Не так, як у підручнику. Один учень. Один викладач.
А ще — брехня, яка росте, мов гриб у темряві.
Вона знає: не все в цій школі — невинне. І одна людина тут — як зіпсована змінна. Вона обманює, маніпулює, ламає людей і має причини мовчати.
Бо якщо правда вийде назовні — все вибухне.

Вона створена для золота: чує його, говорить з ним, підкорює блиск.
Її замкнули в палаці, де сміються лише фейрі, а стіни блищать не від краси, а від жорстокості.
Але одного дня тиша вибухає — темна навала, маска, погляд. Він прийшов не за троном. Він прийшов за нею.
Ім’я приховане, обличчя сховане, мотиви — ще глибші.
Він називає її обраною, нареченою, долею. Вона називає це пасткою.
Але що ховається під маскою — небезпечніше за будь-які кайдани. І, можливо, принадніше.
Світ, куди її забрали, поглинає, як безодня.
Якщо вона не втече — втратить не лише життя. А себе.

Вона — полум’яна в полоні війни: колись горда, тепер фейрі з гострим язиком та відлунням болю у душі.
Відчайдушно шукає притулок серед сторінок та пергаментів, натомість знаходить залізний порядок — і суворі вправи поруч із вправним воїном.
Він може приборкати її тіло, але чи приборкає роздвоєну душу?
Тим часом за тінями палаців плетуть змову давніх королев: новий союз, небезпечні артефакти і загадки, що живляться її незрозумілим даром.
Вона мусить подолати власних монстрів — або зникнути раз і назавжди.

Він тікав від минулого — втрата, біль, і тиша, що кричала ночами.
Маленьке містечко здавалося порятунком: нова робота, чужі обличчя, спокій.
Аж поки болото не видало перше тіло.
Потім — друге.
Люди дивляться одне на одного з підозрою, страх проймає навіть крізь стіни кав’ярень і амбулаторій.
А він… він знову стає тим, ким був: мислителем, шукачем, тим, хто розуміє мертвих.
Бо тепер зникла саме вона. Та, що знову пробудила в ньому життя.
І Девід має вирішити: чи зможе розкопати правду раніше, ніж вона стане наступним тілом на болоті?