Більшість обрала допис про «Галичину». Розчарую вас (або ні): всі теми, що були в опитуванні будуть опубліковані.

Оскільки ми канал радше юридичний, ніж історичний, то історичної довідки про дивізію тут не буде. Буде значно краще, якщо ви знайдете книги Романа Пономаренка, який сильно заглиблюється в тему. Неодноразово було вказано, що чоловіки, які вступали до лав дивізії «Галичина», за деякими винятками, не мали стосунку ні до нацизму, ні до боротьби за Райх, а реальною метою вступу було отримання військового навчання, бойового досвіду, зброї, які було неможливо отримати в умовах підпілля. Після відходу за межі історичних територій України – дивізія постійно переформатовувалась, переназивалась, а після поразки Німеччини у війні, українці відійшли в окупаційні зони західних країн. Відповідно до інформації з доступних джерел, вони були вірними саме Україні, були приведені до присяги їй на вірність і домагалися асоціації з Україною, а не якою-небудь іншою державою.

Однак, за відсутності достатньо сильного лоббі + наявності пропаганди совка, майже ніхто не асоціював цю дивізію з Україною, а саме з прихильниками нацизму.

Далі - від імені адмінші. І щоб не бути голослівною, додам такий пруф з домашнього складу документів

Осьо власне сама історія

Моя родина складалася з великої кількості таких людей, що в різні часи зазнавали переслідування: пластуни (один із засновників, зокрема), бійці УСС, воїни УПА, священослужителі (один з яких був розстріляний, а інший – депортований через відмову переходити в сталінську червону церкву), культурні і громадські діячі.

Був і боєць дивізії СС «Галичина». Він, щоправда, не покидав територію України, був поранений під Бродами. Його доставили до найближчого села, де надали допомогу і потім передали до УПА. Мені здається, це свідчить про дві речі:

1. Між дивізією та УПА не було ворожнечі, вони явно були пов’язані. Отже, в УПА знали, що мотивація вступу в дивізію була проукраїнською, а не пронімецькою. Дивізійники, щоправда, не бачили майбутнього в УПА, як і бійці УПА не бачили майбутнього в дивізії (в принципі, обоє мали рацію і помилялись водночас – адже зрештою, робили всій внесок в українську сучасність)

2. Між місцевим населенням і бійцями дивізії теж не було ворожнечі. Місцеві не надають добровільну допомогу кому-попало, у той час в регіоні відбувався хаос, який не сприяє тому, щоб над селянами хтось стояв і примушував (+ з переказу, вони свідомо рятували людину саме як свого воїна, а не ворожого). Це показує, що селяни бачили своїх хлопців, а не представників чи захисників окупаційної влади.

3. Після повернення хлопець жив нормальним життям, не було якогось неприйняття з боку інших місцевих, що ще раз доводить відсутність ворожнечі.

При цьому, комунікація була дуже добре налагоджена, бо відповідно до того, що мені вдалося дізнатися – про людину знали. Знали де вона, що з нею, переміщення відбувалося з допомогою цивільних, які були в курсі, де людину залишити, кому передати, щоб з нею все було в порядку. І сім’я теж була обізнана щодо того, що відбувається.

Здогадаєтеся, хто не був обізнаний щодо всієї цеї історії? Я не була. До 2021 року. Дізналася, коли сказала бабусі, що планую піти на марш до річниці створення дивізії «Галичина», який потім набув надзвичайного розголосу, про який говорили на рівні Президента, який засудили посли деяких країн, а на організаторів склали адмінпротоколи.
Мені і раніше доводилося знаходити вдома документи, про які було «не прийнято» говорити, бо вони стосувалися людей, наявність яких в часи совка і проросійського вектору України могла зробити проблем. Того року, в пошуках інформації, я вперше зустрілася з частиною родини, якої ніколи до цього не бачила і навіть не знала, що вона існує.

Так ніби на частину історії було накладено табу (а так і було). Про ветеранів дивізії прихильно ставилася тільки невелика частка суспільства, яку донедавна було прийнято називати радикалами. Хоча самі бійці радикалами у свій час не вважалися.

І це якась дичина. У складі червоної армії було близько 6 млн українців. Серед них були ті, хто воював за Україну, сподіваючись потім вихопити щось з перемоги? Напевно що так. Серед них були ті, хто воював за совок і був проти незалежної України? Напевно що так. Чи були серед них причетні до реалізації Голодомору або насилля над населенням? Можливо. Чи складали радянські бійці присягу Україні чи українському народу? Ні. Однак в усіх законах записана купа пільг для ветеранів радянської армії, героїв срср, іноді, навіть там, де нема згадки про героїв теперішньої війни.

Так яка різниця була між цими людьми, окрім покриття позитивною або негативною пропагандою?

Мем створено за участю причетних до піхоти

Хоч уже й вечір, але вітаємо всіх причетних з Днем піхоти!

Про цей рід військ є багато мемів, але ми всі розуміємо, що це все з розряду «мем смішний – ситуація…» самі знаєте.

Це люди, які часто терплять голод, холод, спеку, нестачу води та/або їжі, мокнуть під дощем, барахтаються по коліна, а то й по пояс в багнюці, набираються кліщів, їх кусають комарі і всякі інші надокучливі комахи… На них всюди чекає купа небезпек не лише прямо пов’язаних з ворогом.

Це люди, без яких було б неможливе закріплення на старих чи нових позиціях, ведення бою в населених пунктах, де маневреність та можливість застосування деякої техніки – обмежена.

Це також люди, відео яких можна побачити в мережі, коли піхота пересувається і знаходить тварин, що потрапили у пастку або постраждали від війни і визволяє їх або навіть забирає до себе.

Піхота, безперечно - вразливий рід військ: це люди доволі важкої долі і важкої справи, але, водночас, це, безсумнівно, люди великого серця і великої відваги.

Тож, вітаємо з професійним святом і нехай завжди прикриває своя арта та авіація❤️

Спробуємо трохи прояснити щодо ведення війни відповідно до права. Для початку уявіть собі війну, в якій ніхто не порушує правил:

1. Ніякої забороненої зброї (хімічна та біологічна повністю заборонені. На ядерку не накладено абсолютної заборони)
2. Удари тільки по військових об’єктах
3. Максимальний захист цивільних (якомога менше смертей цивільних, мінімальні обмеження їх прав у випадку окупації, захист цивільних об’єктів, недопущення цивільних до участі в бойових діях)
4. Обережне ставлення до комбатантів (зведення кількості смертей до мінімуму, у разі полону – забезпечення дотримання прав)
5. Збереження довкілля, природних ресурсів і культурної спадщини
6. Відсутність зловживань (використання нечесних технік ведення війни)

❓За що може розпочатися така "правильна" війна (ресурси, ідею, територію тощо)?

❓Чи може такий спосіб ведення війни призвести до перемоги котроїсь зі сторін?

❓Якщо може, то за яким критерієм можна потенційно передбачити переможця (більша кількість снарядів/більший ресурс комбатантів/більша кількість військових об’єктів/потужність дозволеної міжнародним правом зброї/більша територія тощо)?

Ще трохи звітності

Підтримати: https://send.monobank.ua/jar/5e8Wi2gezv
4441114459857957

Так-с, народ, зараз багато шуму піднялося і, мабуть, багато хто вже то сказав, але:

Зберігаємо спокій та чекаємо офіційних заяв

До того - ніхто нічого не бачить, не чує і не говорить

Пане другий адмін, будете відповідати за рівень нахрюку?

Отож, у чому проблема jus ad bellum I jus in bellum або ж права на війну та права у війні. Це лише на мою думку, хоча не можу сказати, що побачила там достатню єдність думок. Все ж, право, що застосовується у збройних конфліктах дуже далеке до ідеалу чи навіть до завершеності.

Вважається, що завдання міжнародного гуманітарного права – це зробити війни більш гуманними. Однак, реально зробити війни гуманнішими можна хіба не розв’язуючи їх.

Ну бо нахіба починається війна? Щоб перемогти.

Війна не ведеться заради гуманності навіть коли це щось миротворче. Тобто, міжнародне право направлене на запобігання війнам (ні) шляхом проголошення миру основою основ світобудови, прописуванням способів як можна вирішити конфлікт, не застосовуючи зброю. Міжнародне гуманітарне право має такі норми, яких не вигідно притримуватись щоб виграти + таке-сяке покарання, тому можна вважати, що воно теж має запобігати війнам. Можна сказати, що досягненням міжнародного права є війни, що не почалися, але те, чого нема – неможливо дослідити.

Якщо ж війна уже почалася, то дотримуватися всіх норм права – практично неможливо. Війна така штука, що рідко розв’язується слабкими проти сильних. І як нескладно зрозуміти, якщо дотримуватися норм, то виграш буде за чисельністю і дальністю зброї або чисельністю мішеней та рівнем їх захищеності. Але уявіть собі випадок, де одна країна розв’язала війну, вистріляла всі свої снаряди по військових базах іншої країни і капітулювала. Це ж дурня якась.

Якби війни велися в ім’я честі, то можливо щось вдалося б регулювати (і то не факт, бо все одно мета – перемога). Жага перемоги підштовхує як на надзвичайні звершення, так і на надзвичайну жорстокість.

Тому країни у війні шукають не те, як дотриматися приписів міжнародного права, а як обійти їх так, щоб не отримати покарання. І це не така проблема, бо багато що залежить від дипломатії і міжнародній спільноті загалом не проблема підтримати сильнішу сторону (міжнародна спільнота колегіально ухвалює рішення і її неможливо покарати за неправомірне рішення ухвалене законним способом). Покарання у міжнародному праві це окремий момент, який, звісно, теж впливає на можливість чи неможливість розв’язання війн (поки що не дуже).

Так от проблема права на війну та права у війні це його неправильна, на мій погляд, орієнтованість. Нібито, для забезпечення гуманності, має бути все одно, для чого ведеться війна, однак, думаю, що мета війни є важливим моментом. Треба розуміти, що війни ведуться перш за все – для перемоги. Отже, право має бути таким, щоб давати можливість перемогти, але мінімізувати можливість перемоги для зловмисного агресора.

Далі вже можна виділити, що значить перемога. Тобто, що є предметом війни: територія, економічні ресурси, людські ресурси тощо. Може бути, звісно, і війна на знищення, як у нас зараз. Війна, щоб змусити підкоритися будь-якою ціною.

Цю думку можна ще розвивати, як мені здається. Однак, суть така, що держави будуть намагатися обійти норми права, що їм невигідні (як в принципі це роблять і окремі люди), а не пристосовуватимуться до них. Захищаючи населення під час війни треба враховувати нащо взагалі ведеться війна, щоб ті норми були ефективними. Й обов’язково має бути адекватний механізм притягнення до відповідальності, а не так як воно є зараз.

Взагалі, мені здається, що мета і мотивація участі у бойових діях знаходиться у прямому зв'язку з кількістю порушень норм права та рівнем гуманності або навпаки - жорсткості.

Наприклад, роіся мститься нам за волелюбність, вона хоче, щоб нам було погано і страшно. Україна ж має на меті визволення власних окупованих територій, де знаходиться її населення, тому операції несуть мінімальну загрозу цивільним (з ворогом все і так ясно, до того ж, командири ворога самі вчиняють злочин під міжнародним правом, нехтуючи своїми підлеглими і посилаючи їх на фарш). Тому порушень права з нашого боку апріорі менше.

І ще одне, хто дочитав аж сюди. Відповідно до законодавства (є відповідний перелік), інформація, щодо дій збройних формувань України на полі бою належить до цілком таємної інформації зі строком збереження таємниці - 30 років. Адмін не має доступу до такої інформації. Адмінша теж не має доступу до такої інформації. А якби мала - нічого б не сказала. Можливо, цей пост бачать люди, які мають доступ до такої інформації, ми цього не знаємо, вони мовчать. І ви мовчіть (особливо пане адмін)

Краще подивіться на цей прекрасний дуб, у місці де адмінша на конференції. Може, потім розповім трохи більше

Сьогодні у дуба водні процедури, зайнятий, але є якісь дерева з сонячного дня. Все ще на конференції і дуже багато різних юридичних думок

Наприклад, стало цікаво: у 1991 році населення України було більше і молодше, судова система менше розвинена, автоматизації фактично не було. Зараз людей менше, технологій більше. Але завантаженість судів зростає. Як так?

Взагалі якось пступово але впевнено наближаюсь до ролі фріка в юриспруденції. Чим більше вивчаю право - тим більше мені видається, що в ньому є похибки на чисто базовому рівні, через які воно не працює так як повинно. Деякі похибки, здається, невиправні, їх неможливо позбутися навіть при повному перезавантаженні права і законодавства "з нуля". Інші, наче як, можливо виправити. А ще, схоже, в юриспруденції теж наявна помилка того хто вижив: замість того щоб розбиратися з тим, що не працює, часто сили спрямовуються на покращення того, що нормально діє (хоча довести право до ідеалу мені здається неможливою штукою. Принаймні, поки)

Ділюся правничими думками далі😄

Не можу пригадати людей, з якими б я спілкувалася і які б були задоволені станом законодавства (а права – тим більш) та його реалізації. Це не тільки про Україну. Неочікувано, за кордоном відбувається не менше всякої дичини і теж є дурнуваті закони.

Конференція, на якій я зараз, присвячена різним аспектам права ЄС. Мені подобається, як виступають спікери. Я знаю, що вони, як і я, були студентами, вивчали право, практикували його і загалом пройшли довгий шлях до того, щоб зараз ділитися знаннями. Але є якась така різниця між правом для правників і правом для не правників.

В тому є якийсь парадокс. Колись я тут писала, що законодавство не може бути простим і зрозумілим кожному. З правом ще веселіше, особливо в сучасному світі. Чому? Ну бо право – не те саме, що законодавство, а значно ширший термін (це одночасно добре і погано, бо оці всякі «широкі терміни» використовуються для маніпуляцій).

У часи падіння авторитетів – дуже складно аргументувати що законодавство, що право. Раніше можна було висловитись на кшталт: «так сказав бог/король/партія» і все, для більшості – питання знято. Зараз же прийнято прискіпуватись, ставити під сумнів і розглядати 100500 версій, чому так, а чому не так. Так би мовити: «нє всьо так адназначна». Те, що з одного боку добре, з іншого – погано і навпаки. При цьому авторитет держави, а тим більше – суду, як органу, що має застосовувати право – довіра мінімальна. Демократія, яка лежить в основі сучасного підходу до визначення правильного і неправильного, теж є штукою дуже абстрактною.

Щоб вивчитись на юриста – треба роки в університеті, бо юридична спільнота, як і будь-яка професійна спільнота, формує всередині себе певні спільні думки і підходи до різних питань. Принаймні, намагається їх класифікувати, бо єдиного підходу до права зараз немає. Людина, що у цій спільноті не є – може вивчати законодавство, право, але може бути не в курсі, як юристи «домовилися» його застосовувати.

І тут отримується та проблема, що ідея нормальна, а реалізація… Бо законодавство і право впливає на кожного. Хочемо ми чи не хочемо, а ми теж мусимо мати з цим справу і теж мусимо то розуміти хоча б базово. Відтак, творцями права є всі люди.

Я сама коли вивчаю законодавство/право, постійно дивуюсь: «так от як воно мало бути! Ну тут же прямо так і написано, якого … воно не застосовується нормально?!». При тому на першому курсі, коли була лише підводка до подальших досліджень, право, а іноді й законодавство, здавалося мені дуже логічним та природним. Тобто таким, з реалізацією чого, проблем не мало б бути, бо воно відчувається невимушено. Так само як люди звикли до того, як має виглядати їх тіло, бо воно пройшло довгий шлях еволюції, так ніби і право мало б бути дуже природною штукою.

Але виявилось, що ні, бо людський фактор.

Тому коли я слухаю доповіді інших юристів, які вже мають репутацію у спільноті – чудово розумію, про що вони, як має бути і що вони хороші спеціалісти. Ці люди дійсно послідовно вивчали юриспруденцію, вони знають про що кажуть. А проблема неузгодженості виникає з того, що питання зачасту в самому праві/законодавстві, а не в його вивченні. Тобто, воно не відповідає реальності в достатній мірі, щоб люди ним належно користувались. У деяких сферах це менш помітно, в інших - більше, наприклад, коли ігнорують мету вступу у правовідносини, а просто регулюють їх ну бо тому що.

Схоже, напрошується і відповідь на це питання🌚

Стаття про судову проблему актуальна

З Днем Вишиванки, шановне панство! Не забувайте, шо це не лише красива дата і гарне свято. Не буду казати про код нації і символізм. День Вишиванки - не самостійне свято. Вишиванка - не самостійний символ. Він комплементарний. Має сенс тільки тоді, коли крім вишиванки (все одно - з базару чи дизайнерського салону) у людини є інші здобутки перед Україною. На жаль, мені уже довелося зустрічати людей, для яких вдягти вишиванку на свято - вищий рівень патріотизму. А все інше... ну шо воно? Щоб воювати є військові, щоб допомагати - є волонтери. А вишиванка - це гарний одяг для фоток в інстаграм з патріотичним підписом про традиції. І ще на аватарку можна поставити💅
Особливо бере злість, коли стикаєшся з таким саме на свято.
Тож, хто має честь і святкує нині День Вишиванки - додайте до свого іміджу чудову і дуже модну річ - донат на ЗСУ.

От сюди: https://news.1rj.ru/str/aidar_24/168

Воно все ще не закрите, хоча ми поступово купуємо речі (почали з берців)

Щоб було зовсім гарно - покажіть друзям, виставте на свій канал чи сторінку, оформіть у сторіс❤️