Хоч уже й вечір, але вітаємо всіх причетних з Днем піхоти!
Про цей рід військ є багато мемів, але ми всі розуміємо, що це все з розряду «мем смішний – ситуація…» самі знаєте.
Це люди, які часто терплять голод, холод, спеку, нестачу води та/або їжі, мокнуть під дощем, барахтаються по коліна, а то й по пояс в багнюці, набираються кліщів, їх кусають комарі і всякі інші надокучливі комахи… На них всюди чекає купа небезпек не лише прямо пов’язаних з ворогом.
Це люди, без яких було б неможливе закріплення на старих чи нових позиціях, ведення бою в населених пунктах, де маневреність та можливість застосування деякої техніки – обмежена.
Це також люди, відео яких можна побачити в мережі, коли піхота пересувається і знаходить тварин, що потрапили у пастку або постраждали від війни і визволяє їх або навіть забирає до себе.
Піхота, безперечно - вразливий рід військ: це люди доволі важкої долі і важкої справи, але, водночас, це, безсумнівно, люди великого серця і великої відваги.
Тож, вітаємо з професійним святом і нехай завжди прикриває своя арта та авіація❤️
Про цей рід військ є багато мемів, але ми всі розуміємо, що це все з розряду «мем смішний – ситуація…» самі знаєте.
Це люди, які часто терплять голод, холод, спеку, нестачу води та/або їжі, мокнуть під дощем, барахтаються по коліна, а то й по пояс в багнюці, набираються кліщів, їх кусають комарі і всякі інші надокучливі комахи… На них всюди чекає купа небезпек не лише прямо пов’язаних з ворогом.
Це люди, без яких було б неможливе закріплення на старих чи нових позиціях, ведення бою в населених пунктах, де маневреність та можливість застосування деякої техніки – обмежена.
Це також люди, відео яких можна побачити в мережі, коли піхота пересувається і знаходить тварин, що потрапили у пастку або постраждали від війни і визволяє їх або навіть забирає до себе.
Піхота, безперечно - вразливий рід військ: це люди доволі важкої долі і важкої справи, але, водночас, це, безсумнівно, люди великого серця і великої відваги.
Тож, вітаємо з професійним святом і нехай завжди прикриває своя арта та авіація❤️
👍3❤2
Спробуємо трохи прояснити щодо ведення війни відповідно до права. Для початку уявіть собі війну, в якій ніхто не порушує правил:
1. Ніякої забороненої зброї (хімічна та біологічна повністю заборонені. На ядерку не накладено абсолютної заборони)
2. Удари тільки по військових об’єктах
3. Максимальний захист цивільних (якомога менше смертей цивільних, мінімальні обмеження їх прав у випадку окупації, захист цивільних об’єктів, недопущення цивільних до участі в бойових діях)
4. Обережне ставлення до комбатантів (зведення кількості смертей до мінімуму, у разі полону – забезпечення дотримання прав)
5. Збереження довкілля, природних ресурсів і культурної спадщини
6. Відсутність зловживань (використання нечесних технік ведення війни)
❓За що може розпочатися така "правильна" війна (ресурси, ідею, територію тощо)?
❓Чи може такий спосіб ведення війни призвести до перемоги котроїсь зі сторін?
❓Якщо може, то за яким критерієм можна потенційно передбачити переможця (більша кількість снарядів/більший ресурс комбатантів/більша кількість військових об’єктів/потужність дозволеної міжнародним правом зброї/більша територія тощо)?
1. Ніякої забороненої зброї (хімічна та біологічна повністю заборонені. На ядерку не накладено абсолютної заборони)
2. Удари тільки по військових об’єктах
3. Максимальний захист цивільних (якомога менше смертей цивільних, мінімальні обмеження їх прав у випадку окупації, захист цивільних об’єктів, недопущення цивільних до участі в бойових діях)
4. Обережне ставлення до комбатантів (зведення кількості смертей до мінімуму, у разі полону – забезпечення дотримання прав)
5. Збереження довкілля, природних ресурсів і культурної спадщини
6. Відсутність зловживань (використання нечесних технік ведення війни)
❓За що може розпочатися така "правильна" війна (ресурси, ідею, територію тощо)?
❓Чи може такий спосіб ведення війни призвести до перемоги котроїсь зі сторін?
❓Якщо може, то за яким критерієм можна потенційно передбачити переможця (більша кількість снарядів/більший ресурс комбатантів/більша кількість військових об’єктів/потужність дозволеної міжнародним правом зброї/більша територія тощо)?
🤔2
Так-с, народ, зараз багато шуму піднялося і, мабуть, багато хто вже то сказав, але:
Зберігаємо спокій та чекаємо офіційних заяв
До того - ніхто нічого не бачить, не чує і не говорить
Зберігаємо спокій та чекаємо офіційних заяв
До того - ніхто нічого не бачить, не чує і не говорить
Пане другий адмін, будете відповідати за рівень нахрюку?
Forwarded from Золота Республіка
Отож, у чому проблема jus ad bellum I jus in bellum або ж права на війну та права у війні. Це лише на мою думку, хоча не можу сказати, що побачила там достатню єдність думок. Все ж, право, що застосовується у збройних конфліктах дуже далеке до ідеалу чи навіть до завершеності.
Вважається, що завдання міжнародного гуманітарного права – це зробити війни більш гуманними. Однак, реально зробити війни гуманнішими можна хіба не розв’язуючи їх.
Ну бо нахіба починається війна? Щоб перемогти.
Війна не ведеться заради гуманності навіть коли це щось миротворче. Тобто, міжнародне право направлене на запобігання війнам (ні) шляхом проголошення миру основою основ світобудови, прописуванням способів як можна вирішити конфлікт, не застосовуючи зброю. Міжнародне гуманітарне право має такі норми, яких не вигідно притримуватись щоб виграти + таке-сяке покарання, тому можна вважати, що воно теж має запобігати війнам. Можна сказати, що досягненням міжнародного права є війни, що не почалися, але те, чого нема – неможливо дослідити.
Якщо ж війна уже почалася, то дотримуватися всіх норм права – практично неможливо. Війна така штука, що рідко розв’язується слабкими проти сильних. І як нескладно зрозуміти, якщо дотримуватися норм, то виграш буде за чисельністю і дальністю зброї або чисельністю мішеней та рівнем їх захищеності. Але уявіть собі випадок, де одна країна розв’язала війну, вистріляла всі свої снаряди по військових базах іншої країни і капітулювала. Це ж дурня якась.
Якби війни велися в ім’я честі, то можливо щось вдалося б регулювати (і то не факт, бо все одно мета – перемога). Жага перемоги підштовхує як на надзвичайні звершення, так і на надзвичайну жорстокість.
Тому країни у війні шукають не те, як дотриматися приписів міжнародного права, а як обійти їх так, щоб не отримати покарання. І це не така проблема, бо багато що залежить від дипломатії і міжнародній спільноті загалом не проблема підтримати сильнішу сторону (міжнародна спільнота колегіально ухвалює рішення і її неможливо покарати за неправомірне рішення ухвалене законним способом). Покарання у міжнародному праві це окремий момент, який, звісно, теж впливає на можливість чи неможливість розв’язання війн (поки що не дуже).
Так от проблема права на війну та права у війні це його неправильна, на мій погляд, орієнтованість. Нібито, для забезпечення гуманності, має бути все одно, для чого ведеться війна, однак, думаю, що мета війни є важливим моментом. Треба розуміти, що війни ведуться перш за все – для перемоги. Отже, право має бути таким, щоб давати можливість перемогти, але мінімізувати можливість перемоги для зловмисного агресора.
Далі вже можна виділити, що значить перемога. Тобто, що є предметом війни: територія, економічні ресурси, людські ресурси тощо. Може бути, звісно, і війна на знищення, як у нас зараз. Війна, щоб змусити підкоритися будь-якою ціною.
Цю думку можна ще розвивати, як мені здається. Однак, суть така, що держави будуть намагатися обійти норми права, що їм невигідні (як в принципі це роблять і окремі люди), а не пристосовуватимуться до них. Захищаючи населення під час війни треба враховувати нащо взагалі ведеться війна, щоб ті норми були ефективними. Й обов’язково має бути адекватний механізм притягнення до відповідальності, а не так як воно є зараз.
Вважається, що завдання міжнародного гуманітарного права – це зробити війни більш гуманними. Однак, реально зробити війни гуманнішими можна хіба не розв’язуючи їх.
Ну бо нахіба починається війна? Щоб перемогти.
Війна не ведеться заради гуманності навіть коли це щось миротворче. Тобто, міжнародне право направлене на запобігання війнам (ні) шляхом проголошення миру основою основ світобудови, прописуванням способів як можна вирішити конфлікт, не застосовуючи зброю. Міжнародне гуманітарне право має такі норми, яких не вигідно притримуватись щоб виграти + таке-сяке покарання, тому можна вважати, що воно теж має запобігати війнам. Можна сказати, що досягненням міжнародного права є війни, що не почалися, але те, чого нема – неможливо дослідити.
Якщо ж війна уже почалася, то дотримуватися всіх норм права – практично неможливо. Війна така штука, що рідко розв’язується слабкими проти сильних. І як нескладно зрозуміти, якщо дотримуватися норм, то виграш буде за чисельністю і дальністю зброї або чисельністю мішеней та рівнем їх захищеності. Але уявіть собі випадок, де одна країна розв’язала війну, вистріляла всі свої снаряди по військових базах іншої країни і капітулювала. Це ж дурня якась.
Якби війни велися в ім’я честі, то можливо щось вдалося б регулювати (і то не факт, бо все одно мета – перемога). Жага перемоги підштовхує як на надзвичайні звершення, так і на надзвичайну жорстокість.
Тому країни у війні шукають не те, як дотриматися приписів міжнародного права, а як обійти їх так, щоб не отримати покарання. І це не така проблема, бо багато що залежить від дипломатії і міжнародній спільноті загалом не проблема підтримати сильнішу сторону (міжнародна спільнота колегіально ухвалює рішення і її неможливо покарати за неправомірне рішення ухвалене законним способом). Покарання у міжнародному праві це окремий момент, який, звісно, теж впливає на можливість чи неможливість розв’язання війн (поки що не дуже).
Так от проблема права на війну та права у війні це його неправильна, на мій погляд, орієнтованість. Нібито, для забезпечення гуманності, має бути все одно, для чого ведеться війна, однак, думаю, що мета війни є важливим моментом. Треба розуміти, що війни ведуться перш за все – для перемоги. Отже, право має бути таким, щоб давати можливість перемогти, але мінімізувати можливість перемоги для зловмисного агресора.
Далі вже можна виділити, що значить перемога. Тобто, що є предметом війни: територія, економічні ресурси, людські ресурси тощо. Може бути, звісно, і війна на знищення, як у нас зараз. Війна, щоб змусити підкоритися будь-якою ціною.
Цю думку можна ще розвивати, як мені здається. Однак, суть така, що держави будуть намагатися обійти норми права, що їм невигідні (як в принципі це роблять і окремі люди), а не пристосовуватимуться до них. Захищаючи населення під час війни треба враховувати нащо взагалі ведеться війна, щоб ті норми були ефективними. Й обов’язково має бути адекватний механізм притягнення до відповідальності, а не так як воно є зараз.
❤🔥1⚡1👏1
Взагалі, мені здається, що мета і мотивація участі у бойових діях знаходиться у прямому зв'язку з кількістю порушень норм права та рівнем гуманності або навпаки - жорсткості.
Наприклад, роіся мститься нам за волелюбність, вона хоче, щоб нам було погано і страшно. Україна ж має на меті визволення власних окупованих територій, де знаходиться її населення, тому операції несуть мінімальну загрозу цивільним (з ворогом все і так ясно, до того ж, командири ворога самі вчиняють злочин під міжнародним правом, нехтуючи своїми підлеглими і посилаючи їх на фарш). Тому порушень права з нашого боку апріорі менше.
І ще одне, хто дочитав аж сюди. Відповідно до законодавства (є відповідний перелік), інформація, щодо дій збройних формувань України на полі бою належить до цілком таємної інформації зі строком збереження таємниці - 30 років. Адмін не має доступу до такої інформації. Адмінша теж не має доступу до такої інформації. А якби мала - нічого б не сказала. Можливо, цей пост бачать люди, які мають доступ до такої інформації, ми цього не знаємо, вони мовчать. І ви мовчіть(особливо пане адмін)
Наприклад, роіся мститься нам за волелюбність, вона хоче, щоб нам було погано і страшно. Україна ж має на меті визволення власних окупованих територій, де знаходиться її населення, тому операції несуть мінімальну загрозу цивільним (з ворогом все і так ясно, до того ж, командири ворога самі вчиняють злочин під міжнародним правом, нехтуючи своїми підлеглими і посилаючи їх на фарш). Тому порушень права з нашого боку апріорі менше.
І ще одне, хто дочитав аж сюди. Відповідно до законодавства (є відповідний перелік), інформація, щодо дій збройних формувань України на полі бою належить до цілком таємної інформації зі строком збереження таємниці - 30 років. Адмін не має доступу до такої інформації. Адмінша теж не має доступу до такої інформації. А якби мала - нічого б не сказала. Можливо, цей пост бачать люди, які мають доступ до такої інформації, ми цього не знаємо, вони мовчать. І ви мовчіть
Наприклад, стало цікаво: у 1991 році населення України було більше і молодше, судова система менше розвинена, автоматизації фактично не було. Зараз людей менше, технологій більше. Але завантаженість судів зростає. Як так?
Взагалі якось пступово але впевнено наближаюсь до ролі фріка в юриспруденції. Чим більше вивчаю право - тим більше мені видається, що в ньому є похибки на чисто базовому рівні, через які воно не працює так як повинно. Деякі похибки, здається, невиправні, їх неможливо позбутися навіть при повному перезавантаженні права і законодавства "з нуля". Інші, наче як, можливо виправити. А ще, схоже, в юриспруденції теж наявна помилка того хто вижив: замість того щоб розбиратися з тим, що не працює, часто сили спрямовуються на покращення того, що нормально діє (хоча довести право до ідеалу мені здається неможливою штукою. Принаймні, поки)
👍2
Ділюся правничими думками далі😄
Не можу пригадати людей, з якими б я спілкувалася і які б були задоволені станом законодавства (а права – тим більш) та його реалізації. Це не тільки про Україну. Неочікувано, за кордоном відбувається не менше всякої дичини і теж є дурнуваті закони.
Конференція, на якій я зараз, присвячена різним аспектам права ЄС. Мені подобається, як виступають спікери. Я знаю, що вони, як і я, були студентами, вивчали право, практикували його і загалом пройшли довгий шлях до того, щоб зараз ділитися знаннями. Але є якась така різниця між правом для правників і правом для не правників.
В тому є якийсь парадокс. Колись я тут писала, що законодавство не може бути простим і зрозумілим кожному. З правом ще веселіше, особливо в сучасному світі. Чому? Ну бо право – не те саме, що законодавство, а значно ширший термін (це одночасно добре і погано, бо оці всякі «широкі терміни» використовуються для маніпуляцій).
У часи падіння авторитетів – дуже складно аргументувати що законодавство, що право. Раніше можна було висловитись на кшталт: «так сказав бог/король/партія» і все, для більшості – питання знято. Зараз же прийнято прискіпуватись, ставити під сумнів і розглядати 100500 версій, чому так, а чому не так. Так би мовити: «нє всьо так адназначна». Те, що з одного боку добре, з іншого – погано і навпаки. При цьому авторитет держави, а тим більше – суду, як органу, що має застосовувати право – довіра мінімальна. Демократія, яка лежить в основі сучасного підходу до визначення правильного і неправильного, теж є штукою дуже абстрактною.
Щоб вивчитись на юриста – треба роки в університеті, бо юридична спільнота, як і будь-яка професійна спільнота, формує всередині себе певні спільні думки і підходи до різних питань. Принаймні, намагається їх класифікувати, бо єдиного підходу до права зараз немає. Людина, що у цій спільноті не є – може вивчати законодавство, право, але може бути не в курсі, як юристи «домовилися» його застосовувати.
І тут отримується та проблема, що ідея нормальна, а реалізація… Бо законодавство і право впливає на кожного. Хочемо ми чи не хочемо, а ми теж мусимо мати з цим справу і теж мусимо то розуміти хоча б базово. Відтак, творцями права є всі люди.
Я сама коли вивчаю законодавство/право, постійно дивуюсь: «так от як воно мало бути! Ну тут же прямо так і написано, якого … воно не застосовується нормально?!». При тому на першому курсі, коли була лише підводка до подальших досліджень, право, а іноді й законодавство, здавалося мені дуже логічним та природним. Тобто таким, з реалізацією чого, проблем не мало б бути, бо воно відчувається невимушено. Так само як люди звикли до того, як має виглядати їх тіло, бо воно пройшло довгий шлях еволюції, так ніби і право мало б бути дуже природною штукою.
Але виявилось, що ні, бо людський фактор.
Тому коли я слухаю доповіді інших юристів, які вже мають репутацію у спільноті – чудово розумію, про що вони, як має бути і що вони хороші спеціалісти. Ці люди дійсно послідовно вивчали юриспруденцію, вони знають про що кажуть. А проблема неузгодженості виникає з того, що питання зачасту в самому праві/законодавстві, а не в його вивченні. Тобто, воно не відповідає реальності в достатній мірі, щоб люди ним належно користувались. У деяких сферах це менш помітно, в інших - більше, наприклад, коли ігнорують мету вступу у правовідносини, а просто регулюють їх ну бо тому що.
Не можу пригадати людей, з якими б я спілкувалася і які б були задоволені станом законодавства (а права – тим більш) та його реалізації. Це не тільки про Україну. Неочікувано, за кордоном відбувається не менше всякої дичини і теж є дурнуваті закони.
Конференція, на якій я зараз, присвячена різним аспектам права ЄС. Мені подобається, як виступають спікери. Я знаю, що вони, як і я, були студентами, вивчали право, практикували його і загалом пройшли довгий шлях до того, щоб зараз ділитися знаннями. Але є якась така різниця між правом для правників і правом для не правників.
В тому є якийсь парадокс. Колись я тут писала, що законодавство не може бути простим і зрозумілим кожному. З правом ще веселіше, особливо в сучасному світі. Чому? Ну бо право – не те саме, що законодавство, а значно ширший термін (це одночасно добре і погано, бо оці всякі «широкі терміни» використовуються для маніпуляцій).
У часи падіння авторитетів – дуже складно аргументувати що законодавство, що право. Раніше можна було висловитись на кшталт: «так сказав бог/король/партія» і все, для більшості – питання знято. Зараз же прийнято прискіпуватись, ставити під сумнів і розглядати 100500 версій, чому так, а чому не так. Так би мовити: «нє всьо так адназначна». Те, що з одного боку добре, з іншого – погано і навпаки. При цьому авторитет держави, а тим більше – суду, як органу, що має застосовувати право – довіра мінімальна. Демократія, яка лежить в основі сучасного підходу до визначення правильного і неправильного, теж є штукою дуже абстрактною.
Щоб вивчитись на юриста – треба роки в університеті, бо юридична спільнота, як і будь-яка професійна спільнота, формує всередині себе певні спільні думки і підходи до різних питань. Принаймні, намагається їх класифікувати, бо єдиного підходу до права зараз немає. Людина, що у цій спільноті не є – може вивчати законодавство, право, але може бути не в курсі, як юристи «домовилися» його застосовувати.
І тут отримується та проблема, що ідея нормальна, а реалізація… Бо законодавство і право впливає на кожного. Хочемо ми чи не хочемо, а ми теж мусимо мати з цим справу і теж мусимо то розуміти хоча б базово. Відтак, творцями права є всі люди.
Я сама коли вивчаю законодавство/право, постійно дивуюсь: «так от як воно мало бути! Ну тут же прямо так і написано, якого … воно не застосовується нормально?!». При тому на першому курсі, коли була лише підводка до подальших досліджень, право, а іноді й законодавство, здавалося мені дуже логічним та природним. Тобто таким, з реалізацією чого, проблем не мало б бути, бо воно відчувається невимушено. Так само як люди звикли до того, як має виглядати їх тіло, бо воно пройшло довгий шлях еволюції, так ніби і право мало б бути дуже природною штукою.
Але виявилось, що ні, бо людський фактор.
Тому коли я слухаю доповіді інших юристів, які вже мають репутацію у спільноті – чудово розумію, про що вони, як має бути і що вони хороші спеціалісти. Ці люди дійсно послідовно вивчали юриспруденцію, вони знають про що кажуть. А проблема неузгодженості виникає з того, що питання зачасту в самому праві/законодавстві, а не в його вивченні. Тобто, воно не відповідає реальності в достатній мірі, щоб люди ним належно користувались. У деяких сферах це менш помітно, в інших - більше, наприклад, коли ігнорують мету вступу у правовідносини, а просто регулюють їх ну бо тому що.
Forwarded from Український Наступ | #УкрТг ∆
НАБУ та САП задокументували на отриманні хабара 3 мільйона доларів главу Верховного Суда Князева, підтверджують співрозмовники УП у правоохоронних органах.
Тривають слідчі дії.
Тривають слідчі дії.
✙splendoris △pparent✙
Схоже, напрошується і відповідь на це питання🌚
Стаття про судову проблему актуальна
Telegraph
Трішечки про судову проблему
Багато хто каже, і, не буду брехати, - не помиляється у тому, шо з судовою системою у нас є величезна проблема. Проте, на цю проблему ніхто не може знайти дійсно дієвого рішення, а той, хто пропонує, натомість, прагне зробити систему егалітаристською та демократичною…
З Днем Вишиванки, шановне панство! Не забувайте, шо це не лише красива дата і гарне свято. Не буду казати про код нації і символізм. День Вишиванки - не самостійне свято. Вишиванка - не самостійний символ. Він комплементарний. Має сенс тільки тоді, коли крім вишиванки (все одно - з базару чи дизайнерського салону) у людини є інші здобутки перед Україною. На жаль, мені уже довелося зустрічати людей, для яких вдягти вишиванку на свято - вищий рівень патріотизму. А все інше... ну шо воно? Щоб воювати є військові, щоб допомагати - є волонтери. А вишиванка - це гарний одяг для фоток в інстаграм з патріотичним підписом про традиції. І ще на аватарку можна поставити💅
Особливо бере злість, коли стикаєшся з таким саме на свято.
Тож, хто має честь і святкує нині День Вишиванки - додайте до свого іміджу чудову і дуже модну річ - донат на ЗСУ.
От сюди: https://news.1rj.ru/str/aidar_24/168
Воно все ще не закрите, хоча ми поступово купуємо речі (почали з берців)
Щоб було зовсім гарно - покажіть друзям, виставте на свій канал чи сторінку, оформіть у сторіс❤️
Особливо бере злість, коли стикаєшся з таким саме на свято.
Тож, хто має честь і святкує нині День Вишиванки - додайте до свого іміджу чудову і дуже модну річ - донат на ЗСУ.
От сюди: https://news.1rj.ru/str/aidar_24/168
Воно все ще не закрите, хоча ми поступово купуємо речі (почали з берців)
Щоб було зовсім гарно - покажіть друзям, виставте на свій канал чи сторінку, оформіть у сторіс❤️
Мені здається, що перша, можливо, основна проблема законодавства (та і права теж) – це розбіжність з принципами і цілями людини або групи людей.
Навіщо людині порушувати законодавство, якщо воно відповідає її принципам і цілям? Вона і не буде, бо її влаштовуватиме правомірний порядок речей. Інша справа, коли між законом і метою є розбіжність.
Коли хабарник бере хабар? Коли його мета – отримати більше грошей, ніж міг би. Коли вбивця вбиває? Коли його мета – вбити, тобто саме фізично позбутися якоїсь людини (все одно з яких мотивів).
Або як трохи вище було про війну. Регуляція війни має виходити з мети війни. Тут треба би було переписувати все що зараз є, бо те, що зараз, виходило не з потреб війни, а з міркувань гуманізму. На жаль, гуманізм не завжди себе виправдовує (умовно: досить жорстока смерть 100 цивільних за день і капітуляція сторони наступного дня vs смерть по 10 цивільних протягом багатьох днів – не виглядає як супер аргумент на користь обережного ведення війни). Можна продовжувати цю думку, але суть така, щоб виводити регуляцію з мети відносин, а не формувати мету регуляціями (зазвичай, люди обирають мету й обходять регуляції).
Однак, якщо глянемо на приклади вище, то можемо бачити і межі такої пропозиції. Виводити кримінальний кодекс з мети якоїсь людини вбити іншу людину – було б абсурдним, оскільки інтерес групи – не допустити свавільного позбавлення життя одних людей іншими.
У таких випадках втручається авторитет (держава), яка показує, де починаються неприйнятні цілі. Втім, як бачимо, авторитет держави не просто не абсолютний, а такий, що його не ставить під сумнів тільки лінивий, особливо, коли держава робить щось не так як людині хочеться. Та і сама держава дійсно не завжди чинить справедливо, адже (шок!) складається з людей, у яких теж є цілі, які можуть не збігатися з законодавством і правом.
Це веде нас до одного з двох варіантів:
1. Право і законодавство є настільки абстрактною штукою, що воно для кожного своє і значить щось інше. Відтак при встановленні і застосуванні треба враховувати мету (яка знову ж у кожного своя). І таким чином встановлення стабільного правового режиму не є реальним. Звісно, цей варіант несе нереальні ризики маніпуляції правом.
2. Реставрація авторитету. Наприклад, монополії правників на право. І цей варіант теж несе ризики, але вже зловживання становищем, що передбачає жорстке стеження за цею професійною групою.
Чи випливає з цього, що права не існує, поки його не зробить якась людина? Думаю, так, бо я намагалася поговорити про право з сосною, вона мене проігнорувала.
Чи відновиться право, якщо його повністю знищити? Теж, думаю, що так, бо колись же воно виникло з нуля, значить, хтось знову додумається.
Отже, нам залишається хіба працювати з цею абстрактною штукою, намагаючись зробити нормально
Навіщо людині порушувати законодавство, якщо воно відповідає її принципам і цілям? Вона і не буде, бо її влаштовуватиме правомірний порядок речей. Інша справа, коли між законом і метою є розбіжність.
Коли хабарник бере хабар? Коли його мета – отримати більше грошей, ніж міг би. Коли вбивця вбиває? Коли його мета – вбити, тобто саме фізично позбутися якоїсь людини (все одно з яких мотивів).
Або як трохи вище було про війну. Регуляція війни має виходити з мети війни. Тут треба би було переписувати все що зараз є, бо те, що зараз, виходило не з потреб війни, а з міркувань гуманізму. На жаль, гуманізм не завжди себе виправдовує (умовно: досить жорстока смерть 100 цивільних за день і капітуляція сторони наступного дня vs смерть по 10 цивільних протягом багатьох днів – не виглядає як супер аргумент на користь обережного ведення війни). Можна продовжувати цю думку, але суть така, щоб виводити регуляцію з мети відносин, а не формувати мету регуляціями (зазвичай, люди обирають мету й обходять регуляції).
Однак, якщо глянемо на приклади вище, то можемо бачити і межі такої пропозиції. Виводити кримінальний кодекс з мети якоїсь людини вбити іншу людину – було б абсурдним, оскільки інтерес групи – не допустити свавільного позбавлення життя одних людей іншими.
У таких випадках втручається авторитет (держава), яка показує, де починаються неприйнятні цілі. Втім, як бачимо, авторитет держави не просто не абсолютний, а такий, що його не ставить під сумнів тільки лінивий, особливо, коли держава робить щось не так як людині хочеться. Та і сама держава дійсно не завжди чинить справедливо, адже (шок!) складається з людей, у яких теж є цілі, які можуть не збігатися з законодавством і правом.
Це веде нас до одного з двох варіантів:
1. Право і законодавство є настільки абстрактною штукою, що воно для кожного своє і значить щось інше. Відтак при встановленні і застосуванні треба враховувати мету (яка знову ж у кожного своя). І таким чином встановлення стабільного правового режиму не є реальним. Звісно, цей варіант несе нереальні ризики маніпуляції правом.
2. Реставрація авторитету. Наприклад, монополії правників на право. І цей варіант теж несе ризики, але вже зловживання становищем, що передбачає жорстке стеження за цею професійною групою.
Чи випливає з цього, що права не існує, поки його не зробить якась людина? Думаю, так, бо я намагалася поговорити про право з сосною, вона мене проігнорувала.
Чи відновиться право, якщо його повністю знищити? Теж, думаю, що так, бо колись же воно виникло з нуля, значить, хтось знову додумається.
Отже, нам залишається хіба працювати з цею абстрактною штукою, намагаючись зробити нормально
До речі, хотіла ще сказати трохи про корупцію і про заяву яка чогось різко виникла – вибори 2023 (за шо???). Та в принципі, не лише про це. Під час конференції не було часу писати пости, а зараз з'явився.
Але всьому свій час. Почнемо з корупції. Кого не спитай: «що ти думаєш про корупцію?», - людина відповість про вкрай негативне ставлення до цього явища і про корупціонерів при владі.
А потім дасть гривень лікарю, щоб полікував нормально. Заплатить за отримання прав. Домовиться за прийом своєї дитини чи друга на роботу.
І, неймовірно, але факт…
Іноді хабар треба занести за ПРАВОМІРНЕ СПРАВЕДЛИВЕ рішення. Це той самий випадок, що гарно ілюструє фразу «ві лів ін сосайті» (для культурних we live in society).
За логікою справедливе рішення не мало передбачати внесення хабаря.
Нехай ми звикли казати про жахливих водіїв, які купили права і про бездарних дітей, яких батьки прилаштували на роботу, але, як не дивно, іноді нечесний спосіб допомагає людині посісти заслужене (!) становище. Це абсолютно ніяк не підкріплюється законом. Це виключно неформальний момент, коли людина, яка бере хабар, хоче заробити. І це не показує, що хабар виправданий, а лише те, що людина, яка його вимагає – не заслугувала свого власного становища (десь у цьому місці викликається поліція).
На жаль, мені доводилося бачити випадки апріорі несправедливого ставлення до людей, іноді, таких, що не могли представити або захистити себе самі. І в таких випадках люди часом готові вийти за межі закону, щоб отримати те, що їм і так положено.
Так, це абсурд. Так, це значить, що у нас може бути купа ПРАВОМІРНИХ судових рішень, винесених неправомірним шляхом. Більш того, навпаки теж працює. Неправомірне рішення може бути винесене правомірним шляхом (тут чудовим прикладом могло б стати ООН. Там рішення колегіальні і країни не несуть відповідальності за те, як вони проголосували. Тобто, теоретично, всі країни могли б проголосувати за невизнання агресії роісі проти України і нічого б їм за це не було).
Чи є корупція добре, якщо вона іноді йде на благо і може поставити гідну людину на гідне становище? Навряд, бо то радше ексцес, ніж правило. Однак, необхідність давати хабар за справедливе правомірне рішення або дію – однозначно ідентифікатор стану суспільства. Можна стверджувати, що нещодавнє викриття голови ВСУ - вершина айсберга.
А ще я б перевірила решту суддів. Тих що Князеву висловили недовіру - теж. Зазвичай, коли злочинець попався - від нього відхрещуються, але це не робить інших безгрішними і не знімає підозри
Але всьому свій час. Почнемо з корупції. Кого не спитай: «що ти думаєш про корупцію?», - людина відповість про вкрай негативне ставлення до цього явища і про корупціонерів при владі.
А потім дасть гривень лікарю, щоб полікував нормально. Заплатить за отримання прав. Домовиться за прийом своєї дитини чи друга на роботу.
І, неймовірно, але факт…
Іноді хабар треба занести за ПРАВОМІРНЕ СПРАВЕДЛИВЕ рішення. Це той самий випадок, що гарно ілюструє фразу «ві лів ін сосайті» (для культурних we live in society).
За логікою справедливе рішення не мало передбачати внесення хабаря.
Нехай ми звикли казати про жахливих водіїв, які купили права і про бездарних дітей, яких батьки прилаштували на роботу, але, як не дивно, іноді нечесний спосіб допомагає людині посісти заслужене (!) становище. Це абсолютно ніяк не підкріплюється законом. Це виключно неформальний момент, коли людина, яка бере хабар, хоче заробити. І це не показує, що хабар виправданий, а лише те, що людина, яка його вимагає – не заслугувала свого власного становища (десь у цьому місці викликається поліція).
На жаль, мені доводилося бачити випадки апріорі несправедливого ставлення до людей, іноді, таких, що не могли представити або захистити себе самі. І в таких випадках люди часом готові вийти за межі закону, щоб отримати те, що їм і так положено.
Так, це абсурд. Так, це значить, що у нас може бути купа ПРАВОМІРНИХ судових рішень, винесених неправомірним шляхом. Більш того, навпаки теж працює. Неправомірне рішення може бути винесене правомірним шляхом (тут чудовим прикладом могло б стати ООН. Там рішення колегіальні і країни не несуть відповідальності за те, як вони проголосували. Тобто, теоретично, всі країни могли б проголосувати за невизнання агресії роісі проти України і нічого б їм за це не було).
Чи є корупція добре, якщо вона іноді йде на благо і може поставити гідну людину на гідне становище? Навряд, бо то радше ексцес, ніж правило. Однак, необхідність давати хабар за справедливе правомірне рішення або дію – однозначно ідентифікатор стану суспільства. Можна стверджувати, що нещодавнє викриття голови ВСУ - вершина айсберга.
👍1
Щодо виборів – то заява про їх проведення цьогоріч – апріорі абсурдна. Не через політичний момент, а радше, через військовий.
Та і взагалі є багато спірних моментів.
1. Суверенітет держав. Так, ніякі західні політики та організації не мають права лізти в державний суверенітет. Є держави, у яких строк каденції Президента навіть більший ніж у нас, але чогось саме до України претензії.
2. Кожні вибори – це стрес та адаптація. Новому Президенту, Парламенту, Урядові треба деякий час, щоб адаптуватися і зрозуміти свою роль. Навіть якщо люди підготовлені. Навіть якщо відбувається переобрання тих же людей, навіть якщо в електронному форматі – це все ж час особливої вразливості держави. Під час війни це як мінімум – небезпечно. Як максимум, таке можна розглядати як спробу привести до влади когось, хто був би вигідний для замороження війни (думка, що хтось в ЄС хотів би бачити у нас більш войовничу владну верхівку – звучить неправдоподібно).
3. У нас є своє законодавство і ми його дотримуємося. Якщо після завершення війни не буде виборів – це вже інша справа, тоді можна буде казати про диктатуру. В Україні її уже валили, навряд чи будуть панькатися вдруге. Внутрішня диктатура в Україні – не така страшна загроза, як зовнішній диктат чи тим паче – поразка у війні. Якби народ зараз був у тій кондиції, щоб когось зносити – він би зніс, тут українцям рішучості не бракне. З внутрішньою диктатурою народ розбереться.
Тож я дивлюся на ідею проведення виборів під час воєнного стану не лише як дурну і небезпечну, але і як неповагу до свого законодавства. Виходить, що заява когось-там і заходу, важливіше ніж Конституція та законодавство України, з яким я в даному випадку погоджуюся і як юрист, і як трохи більш ніж юрист.
Зробимо трохи перерву між дописами і продовжимо 😅
Та і взагалі є багато спірних моментів.
1. Суверенітет держав. Так, ніякі західні політики та організації не мають права лізти в державний суверенітет. Є держави, у яких строк каденції Президента навіть більший ніж у нас, але чогось саме до України претензії.
2. Кожні вибори – це стрес та адаптація. Новому Президенту, Парламенту, Урядові треба деякий час, щоб адаптуватися і зрозуміти свою роль. Навіть якщо люди підготовлені. Навіть якщо відбувається переобрання тих же людей, навіть якщо в електронному форматі – це все ж час особливої вразливості держави. Під час війни це як мінімум – небезпечно. Як максимум, таке можна розглядати як спробу привести до влади когось, хто був би вигідний для замороження війни (думка, що хтось в ЄС хотів би бачити у нас більш войовничу владну верхівку – звучить неправдоподібно).
3. У нас є своє законодавство і ми його дотримуємося. Якщо після завершення війни не буде виборів – це вже інша справа, тоді можна буде казати про диктатуру. В Україні її уже валили, навряд чи будуть панькатися вдруге. Внутрішня диктатура в Україні – не така страшна загроза, як зовнішній диктат чи тим паче – поразка у війні. Якби народ зараз був у тій кондиції, щоб когось зносити – він би зніс, тут українцям рішучості не бракне. З внутрішньою диктатурою народ розбереться.
Тож я дивлюся на ідею проведення виборів під час воєнного стану не лише як дурну і небезпечну, але і як неповагу до свого законодавства. Виходить, що заява когось-там і заходу, важливіше ніж Конституція та законодавство України, з яким я в даному випадку погоджуюся і як юрист, і як трохи більш ніж юрист.
👍1
Forwarded from Seine königliche Hochheit Mykhailo
Збір.
Збираємо на специфічне обладнання для подолання водних перешкод. Збираємо для козаків, які наразі виконують бойові завдання на Півдні. Чому терміново? Бо скоро почнеться. Бо скоро треба бути готовим на всі сто, аби викластись на всі сто і з усіма ста відсотками побратимів повернутись назад. Ціль фактична - 60к. Наша ціль - скільки встигнемо. Чи буде фото/відео звіт? Відео - ні, обличчя, голос, форма - не маю права. Фото - ймовірно, не можу гарантувати. Всі питання щодо документів, прозорості ,попередніх проектів - в особисті:
@myshko21
Реквізити:
4149510044983502
MYKHAILO MINIAILO
Збираємо на специфічне обладнання для подолання водних перешкод. Збираємо для козаків, які наразі виконують бойові завдання на Півдні. Чому терміново? Бо скоро почнеться. Бо скоро треба бути готовим на всі сто, аби викластись на всі сто і з усіма ста відсотками побратимів повернутись назад. Ціль фактична - 60к. Наша ціль - скільки встигнемо. Чи буде фото/відео звіт? Відео - ні, обличчя, голос, форма - не маю права. Фото - ймовірно, не можу гарантувати. Всі питання щодо документів, прозорості ,попередніх проектів - в особисті:
@myshko21
Реквізити:
4149510044983502
MYKHAILO MINIAILO
❤3❤🔥1🤡1
Невеликий коментар до конференції, на якій я, власне, була. Як уже було сказано, сам матеріал мені сподобався. Я скептично ставлюся до будь-якої інформації і перевіряю її, але, як мінімум, щоб щось критикувати і казати, що воно не так як має бути – мушу добре орієнтуватися в матчастині.
Без знань матчастини рано чи пізно викриють або на брехні, або на некомпетентності. І від цього не захистишся, бо не орієнтуєшся в чужому полі.
Однак, зараз про організаційний момент. Як ви знаєте, адмінша у вас погано чує. Ну як погано. Майже нічого))) Відповідно, стикається з деякими проблемами, яких інші не помічають.Це не в докір іншим. Помітити проблеми, яких у вас нема – складно. Все це починається уже коли дізнаєшся про них від інших або сам стикаєшся.
Відповідно, я помітила що? Що там, як і в Україні, не було пристосувань для людей з неочевидними особливими потребами (слух/зір). Пам’ятаю, як здавала ще іспит з англійської FCE. Для них цей випадок теж був сюрпризом, вони з таким не стикалися і спершу не знали що зі мною робити.
У мене трохи таке враження, що попри заявлену інклюзивність є неформальне розуміння, що людей, які не бачать чи не чують, у топ-університетах не буде. І на топ-програмах теж. Чому так? Вони відсіюються куди раніше. Якщо потреби – з народження, то зазвичай це означає направлення в спеціальну школу. Включення дитини до звичайної школи іноді навіть вважається насиллям, бо психологічно їй складно адаптуватися, а шкільна система досі не створює нормальних умов для тих, хто відрізняється. З ВНЗ те ж.
Крім того, проблематика адаптації осіб з інвалідністю полягає в частому приховуванні самого факту, замкнутості спільнот або не бажання первинно виїжджати на своїй інвалідності. Погодьтеся, навряд зустрінете людину яка заявить: «Я пишаюся, що я – інвалід, бо це робить мене особливим».
Власне, проблематика взаємодії з суспільством, створюють умови, коли питання оминаються, а дехто каже: «А у нас ще більша біда».
Інклюзивних пристосувань немає перш за все тому, що немає попиту в тих місцях. А попиту немає, бо люди до такого рівня часто потрапити не можуть.
У вас може виникнути логічне питання, а шо не так з адміншею, що вона туди влізла і чого тоді інші не можуть. Чесно? Не знаю. Я почала втрачати слух після однієї не дуже приємної події у віці 10 років. Проблема ще в школі стала добре помітна, але я її не визнавала доки справа не дійшла до аудіювання на ЗНО з англійської (знала, що провалю його, провалювала практично всі аудіювання й диктанти, тому вирішила таки сходити до лікаря).
Виїжджала виключно на друкованих матеріалах. І досі так роблю. Пощастило вміти швидко читати і добре розуміти. Дуже рятує дистанційне навчання, бо більшість матеріалу йде в письмовому вигляді. На заняттях мені іноді достатньо уловити одне слово (зазвичай – частину фрази), щоб зрозуміти, про що йдеться і надати відповідь. Коли викладач запитує по питаннях, які він записав у силабусі – то взагалі шикарно.
На жаль, так пощастило не всім. Можливості людей - різні. З урахуванням гіршої стартової підготовки більшість навіть не насмілюється піти туди, де для них немає пристосувань. Бо це може тягти не лише труднощі навчання, але й труднощі соціалізації (от з цим у мене все погано).
На жаль, за намагання жити нормальне життя у даному випадку доводиться платити постійним напруженням. Треба завжди бути напоготові. Тому не можу назвати елітні навчальні заклади такими ж елітними та привабливими з точки зору людини з особливими потребами. Для неї це радше агресивне середовище. Для України, через війну, питання інтеграції людей з інвалідністю набуває актуальності
Без знань матчастини рано чи пізно викриють або на брехні, або на некомпетентності. І від цього не захистишся, бо не орієнтуєшся в чужому полі.
Однак, зараз про організаційний момент. Як ви знаєте, адмінша у вас погано чує. Ну як погано. Майже нічого))) Відповідно, стикається з деякими проблемами, яких інші не помічають.Це не в докір іншим. Помітити проблеми, яких у вас нема – складно. Все це починається уже коли дізнаєшся про них від інших або сам стикаєшся.
Відповідно, я помітила що? Що там, як і в Україні, не було пристосувань для людей з неочевидними особливими потребами (слух/зір). Пам’ятаю, як здавала ще іспит з англійської FCE. Для них цей випадок теж був сюрпризом, вони з таким не стикалися і спершу не знали що зі мною робити.
У мене трохи таке враження, що попри заявлену інклюзивність є неформальне розуміння, що людей, які не бачать чи не чують, у топ-університетах не буде. І на топ-програмах теж. Чому так? Вони відсіюються куди раніше. Якщо потреби – з народження, то зазвичай це означає направлення в спеціальну школу. Включення дитини до звичайної школи іноді навіть вважається насиллям, бо психологічно їй складно адаптуватися, а шкільна система досі не створює нормальних умов для тих, хто відрізняється. З ВНЗ те ж.
Крім того, проблематика адаптації осіб з інвалідністю полягає в частому приховуванні самого факту, замкнутості спільнот або не бажання первинно виїжджати на своїй інвалідності. Погодьтеся, навряд зустрінете людину яка заявить: «Я пишаюся, що я – інвалід, бо це робить мене особливим».
Власне, проблематика взаємодії з суспільством, створюють умови, коли питання оминаються, а дехто каже: «А у нас ще більша біда».
Інклюзивних пристосувань немає перш за все тому, що немає попиту в тих місцях. А попиту немає, бо люди до такого рівня часто потрапити не можуть.
У вас може виникнути логічне питання, а шо не так з адміншею, що вона туди влізла і чого тоді інші не можуть. Чесно? Не знаю. Я почала втрачати слух після однієї не дуже приємної події у віці 10 років. Проблема ще в школі стала добре помітна, але я її не визнавала доки справа не дійшла до аудіювання на ЗНО з англійської (знала, що провалю його, провалювала практично всі аудіювання й диктанти, тому вирішила таки сходити до лікаря).
Виїжджала виключно на друкованих матеріалах. І досі так роблю. Пощастило вміти швидко читати і добре розуміти. Дуже рятує дистанційне навчання, бо більшість матеріалу йде в письмовому вигляді. На заняттях мені іноді достатньо уловити одне слово (зазвичай – частину фрази), щоб зрозуміти, про що йдеться і надати відповідь. Коли викладач запитує по питаннях, які він записав у силабусі – то взагалі шикарно.
На жаль, так пощастило не всім. Можливості людей - різні. З урахуванням гіршої стартової підготовки більшість навіть не насмілюється піти туди, де для них немає пристосувань. Бо це може тягти не лише труднощі навчання, але й труднощі соціалізації (от з цим у мене все погано).
На жаль, за намагання жити нормальне життя у даному випадку доводиться платити постійним напруженням. Треба завжди бути напоготові. Тому не можу назвати елітні навчальні заклади такими ж елітними та привабливими з точки зору людини з особливими потребами. Для неї це радше агресивне середовище. Для України, через війну, питання інтеграції людей з інвалідністю набуває актуальності
👍3👏1