З Днем Конституції, шановне панство!

Традиційно нагадуємо, що не могли б адміни називатися юристами, якби сказали, що в чинній Конституції України все ідеально, справедливо і чудово. Але так само не могли б називатися юристами і якби сказали, що Конституція нічого не значить.
Як одне так і друге – не правда.

Не дивіться на Конституцію як на простий збірник законів. У ній не записуються вузькопрофільні норми. Це як плюс, так і мінус, бо з одного боку багато хто хотів би бачити в Конституції більше чіткості, з іншого боку вона у нас жорстка у плані внесення змін, якби там записувалися всі регуляції, то їх було б ДУЖЕ важко змінити.

Конституція – це норми прямої дії, тобто такі, на які можна посилатися незалежно від законів. І було б смішно казати, що Конституція вся така погана і непотрібна, постійно звертаючись до неї, обгрунтовуючи нею свої петиції, звернення та мітинги врешті-решт.

Якщо Конституція не потрібна, то не апелюємо до того, що нею гарантовано незалежність і доступність суду, рівність перед законом, право на освіту, творчість, участь у політичному житті і т.д.

Набагато кращим буде: «Конституція потрібна, але не завжди працює і не завжди добре сформульована».

Чому?

Бо формулювання і реалізація залежить від людей. Коли ми кажемо, що щось непотрібне, то відкидаємо спроби це змінити, а переходимо до знищення. Коли ми кажемо, що щось не працює – ми думаємо, що з цим можна зробити, аби воно працювало.

І от, фокус, робота Конституції залежить від нас з вами)

Ще трохи про право. Чого піднявся кіпіш про ООН, яке щось там сказало за порушення прав людини в Україні?

У нас свої проблеми і зараз стоїть питання виживання держави. Абсолютна більшість держав-членів ООН в такому становищі не перебувала з часів 2 Світової або взагалі ніколи. Звісно, порушення у нас є і шо далі? З чого взялося тяжіння до того, щоб бути світлими добрими ангелами в очах всього світу? Щоб виграти війну треба не тільки доброта. Ви шо, скажете солдату, що коли він бачить як якийсь ноунейм ходить навколо позицій і щось знімає й копошиться - треба викликати поліцію і нічого не робити? Давайте чекати на прильот, оце я розумію правова стратегія, час потенційного колаборанта ж куди важливіше життів наших людей.

Знаєте шо тоді сказало б ООН? Що ми порушуємо міжнародне гуманітарне право, бо робимо недостатньо для захисту цивільних.

Це життя, тут нема правильної відповіді. До речі, пояснюю, чим обгрунтовується проблема із затриманнями. Якщо людину затримали, вона втрачає час. Що як раптом її затримали незаконно («незаконно» = «не так як передбачено законом», не плутайте із «злочинно»), вона не встигла на важливу зустріч і втратила потенційний прибуток? Або їхала в лікарню до когось з родичів?

Гадаю, те, що людина втратить трохи часу – не так страшно, як якщо багато людей загинуть, бо колаборанта не затримали. Якщо дуже шкода людину, яку раптом затримали дорогою в лікарню до родича, то нагадую: багато хто зараз взагалі не може побачити навіть тіло загиблого родича, бо його неможливо забрати.

Інша справа подальше розслідування. Якщо людину затримали, вияснили, що безпідставно і відпустили – це одне, інше - коли намагаються уже в спокійній обстановці, де нема гострої потреби припинити, скажем, зйомку позицій, навішати якісь випадкові звинувачення. Це вже має турбувати не лише всякі міжнародні організації, але й самих українців.

А ще маю для вас новину, щоб не заганялися, що Україна не найдобріша держава на світі. Держав, у яких нема порушень прав людини – не існує. Є ще геополітика: ніяка держава не хоче визнати, що її система гірша за систему когось іншого. І останнє – права людини – нестабільний абстрактний конструкт, його сучасне розуміння виникло після 2 Світової, а лозунги з’явилися під час неї, щоб мотивувати боротися за демократію.

Почитайте трохи за інші країни, там ООН те саме каже.

Гляньте на це базоване інтерв’ю із Залужним.

Для тих, хто не сприймає англійську як мову міжнародного спілкування (спойлер, обоє адмінів знають англ, але не в захваті від законопроекту з багатьох причин) коротко про головне.

Залужний дуже невдоволений, що партнери сприймають наш контрнаступ як шоу і висловлюють обурення тим, що просування йде не надто швидко.

Кількість літаків НАТО на західному кордоні удвічі більше, ніж руснявих літаків, які атакують Україну і навіть 1/3 літаків з західного кордону було б досить для покращення ситуації.

Леопарди на полі бою – це мішень, Україна їх отримала не для парадів.

Найбільше шуму про ядерну загрозу надходить ззовні, з-поза меж України.

Поставки зброї – це добре, але вони дуже повільно просуваються, особливо питання з F-16.

Залужний також сказав, що «ми робимо свою роботу. То що - ми повинні здаватися?».

Якщо чесно – абсолютна концентрована база.

У нас війна з державою яка все ще і досі значно більша. Взагалі, партнери мали б бути в шокови, що Україна досі існує, як це було в лютому-березні 2022. А зараз вони почали сильно багато випєндрюватись. Так наче вони нам дають вундервафлі, які автоматично звільняють всю територію України і припиняють свою дію чітко на кордоні 1991 року.

Та ці люди в абсолютній більшості своїй війни не бачили, агов! Вони не ведуть статистику загиблих і поранених українців так як веде українське командування.

А те, що наша війна за виживання для них має значення шоу – досить хороше зазначення. Навіть більше скажу, зверніть увагу, скільки всяких реформ відбувається за ініціативою країн ЄС/НАТО, які дуже покращують їх авторитет, становище і вплив на Україну і її внутрішню політику, але мають сумнівну корисність для самої України.

І відверто, ми зараз нічого з цим зробити не можемо, бо всі кинуть те «шоу», якщо воно стане реально невигідним. Треба підтримувати цікавість до теми, а в основному ми можемо запропонувати політичні поступки, на противагу військовим.

Зараз перевагу має фронт, бо ніякої політики України взагалі не існуватиме, якщо росії дати перемогти. Політичні рішення змінюються і скасовуються, а життя, коли воно вже втрачене – не відновлюється ніяким чином.

Панове, сталася габела, виявилося, що гра на саксофоні не впливає на навички комп’ютерної графіки.
Самі в шокови.

І це зараз не про музику і малювання.

Пам’ятаєте постійні проблеми із законопроектами, які у нас були до початку повномасштабної? Може, хтось з вас досить старий, щоб пам’ятати мітинги, які тоді проводилися дуже навіть регулярно. Але ось почалася повномасштабна війна і більшість законопроектів просто взяла і загубилась.

Можна сказати навіть обнулилась і законодавчий процес пішов заново. Тут могло бути ваше перезавантаження.

Але не було.

Звісно, на початку повномасштабної абсолютна більшість законопроектів подавалися з метою вберегти існування країни взагалі. Часу на політичні мутки майже не було, та й самих політичних муток тимчасово поменшало з багатьох причин: шок, виїзди за кордон, затримання і т.д. Міжнародні партнери тоді ще толком нічого не надавали, а те, що надавали – то або на благодійній основі, або за гроші, або за «потім розрахуєшся».

Зараз же ситуація більш-менш під контролем і знову з’явилася потреба в оцих от пошуках компромісів як ззовні, так і всередині країни. Неймовірно, але навички законотворчості не прокачуються автоматично через наявність у країні війни. Щоб воювати, треба розуміти і відчувати війну, щоб писати й ухвалювати закони – треба розуміти і відчувати право, так само це працює і з будь-якою іншою сферою. Інакше все було б дуже просто: навчаєшся на філолога і топаєш в ІТ, бо твої навички ІТ прокачалися автоматично через загальне підвищення рівня освіти.

Розглядайте законодавця відповідно до його навичок у сфері законотворчості, а не відповідно до його вмінь в інших сферах. Не дивуйтеся, що політична грамотність у нас не підвищилася так, як хотілося. Це було неможливо, для покращення якості роботи – треба займатися цією роботою, а не будь-якою.

Можете прийняти це як факт, щоб не розчаровуватись, коли бачите законопроект, який не відповідає не те що чинному законодавству, але й здоровому глузду.

Ваша мама прийшла, вам розбір принесла. Розбір нашумілого законопроекту про англійську мову як мову міжнародного спілкування в Україні.

Отож, збір для батька мого коханого.
Для трохи більшого усвідомлення, історія. От ви собі, нормальний такий дядька, у вас син скоро одружиться, будуть внуки. Але ніхуя, бо сука «йобана війна». Ти виходиш собі, «на вихід» з своїм сином, періодично. Вас кинули в спільні точки. Все зашибісь. Ще трохи і «перемога». А тоді хуяк, ти везеш свого сина в чорному пакеті, сам, в машині пару годин. Потім звониш своїй майбутній невістці(яка не стане) «Он погиб. Отдал долг стране».
Що ви, православні? Досить хороша історія? класна, щоб доїбатись за мову. Хтось втрачає найдорожче. А знаєте, що прикольно? Він продовжує робити те, що й робив. Тільки з великим болем в серці та розчаруванні.

Тому це й збір як мінімум має показати те, що його син не даремно загинув, що є люди, які розумію цю ціну.

Приват:
4149 4993 8967 6725
Моно:
5375411207358735
Банка:
https://send.monobank.ua/jar/6nidTfJNdr
Призначення(обов’язково):
На авто для саперів.

https://instagram.com/dokuchaev_engineer?igshid=MzRlODBiNWFlZA== інст.

Що робить юрист: вивчає закон, застосовує закон, чи поклоняється закону?

Пацани, готуйтеся. Вам ще К.О.З.А. здавати...

Демократія - це рівність їх голосів. Топайте спатки, адмінша просто через те шо не чує - може проспати будь-який апокаліпсис. Ну і пробило малювати, може потім результат покажу

Адмінша вночі безсоромно відрубилась, але вже прокинулася і домалювала поню

Те, що сьогодні відбулося в Шевченківському суді, наштовхнуло мене на роздуми одночасно в кількох напрямах.

Якось оцінювати саму ситуацію я не маю права. У 2015 було мало рочків, пам’ятаю хіба, що ставлення до законопроекту про особливий статус Донецької і Луганської областей у мене було негативне і навіть пам’ятаю чому, окрім того, що там відбувалося АТО. Тоді казали, що це може викликати місцевий сепаратизм і дати як русні, так і не лише русні, можливості зі створення псевдореспублік. Особливо часто згадували в цьому контексті Закарпаття, але казали і про Львів, і про Чернівці, і ще про деякі регіони. Дивлячись з теперішньої перспективи, думаю, якби то все вдалося, то русня скористалася б таким інструментом для поступового розігрівання нових точок сепаратизму. Це не була б децентралізація і точно не була б децентралізація на умовах України.

Все ж, децентралізація і сепаратизм – то трохи різне.

Однак, особисто з Гуменюком не знайома, як і не можу чітко сказати, чи призвів виключно інцидент з вибухом під ВРУ до того, що законопроект не пройшов. І тим більше не можу сказати хто там що робив і хто до чого причетний. Можу грунтуватись тільки на свідченнях очевидців та інформації із ЗМІ, яка не те ж саме, що особистий досвід. Хоча припускаю, що людина могла дуже вплинути на хід історії України, якщо між вчинком і тим, що законопроект не пройшов є прямий причинно-наслідковий зв’язок.

Мене зараз радше цікавить те, про що я можу говорити в силу власних знань та досвіду.

1. Питання проблеми судової системи. Тут я точно не перша, але все ж скажу, що є певні процесуальні норми. Людина не може утримуватися 8 років без вироку, це фактично те саме, що відсидка вже. Безперечно це не гуманно і тим більше не входить в поняття «розумний строк». З того часу навіть склад ВРУ змінився. Докази на подібні інциденти шукаються значно швидше, бо вони як мінімум – швидко зникають. Дуже багато змінилося. Спробуйте зараз спитати людину, що було 8 років тому в конкретний день, вона уже і не згадає. Якщо дуже вже закарбувалося в пам’яті, то майже точно – у викривленому вигляді, бо світогляд людини змінюється, думка про минуле – змінюється. Я чесно скажу, що не знаю про цю справу досить багато, але те, що вона тривала 8 років – абсолютно не узгоджується з принципами кримінального процесу.
2. Питання реакції держави на такі випадки. Звісно, хотілося б сказати, що подібного не має траплятись: ВРУ не має розглядати «неправильних» законопроектів, а ветерани повинні працювати з психологами, щоб тримати під контролем ПТСР чи якісь інші прояви стресу, що можуть нашкодити і їм, і оточуючим. Однак, законопроекти не можуть догодити всім, навіть у нормальної ініціативи можуть знайтися опоненти, а психолог і всякі заспокійливі засоби можуть не допомогти, коли ти, бляха, воював за цю країну, готовий був загинути, і тут все просто в одну мить валиться. У людей є цінності, які вони більш або менш радикально захищають, і якщо порушити самі підвалини цих цінностей – людина може поводитися дуже неочікувано. На жаль, держава не може цього толерувати. Інакше вона не зможе пояснити, чому протест проти одного закону – героїзм, а проти іншого – тероризм і зазіхання на конституційний лад. Вона не може одного карати, а іншого – нагороджувати за одні і ті ж дії (принаймні не повинна, бо в реальності таке, на жаль, відбувається). Інша справа, що, можливо, вона має гуманно поводитися з людиною і бодай вислухати її мотиви і позицію, навіть якщо вирок точно обвинувальний. Коли людина йде на контакт, звісно.
3. Питання майбутнього. Уже були випадки із протестом захисників України небезпечними способами, які дуже часто завершувалися саме летально: самоспалення (зокрема на Майдані), випадок з мостом метро, коли озброєний чоловік засів на станції Дніпро, були випадки куди більш прозаїчні – самогубства у менш публічній обстановці із залишеними записками. Можливо, було щось ще, що я зараз не пригадаю, але пригадають читачі. Військових турбує внутрішня ситуація в країні, їх турбує політика (як би їх законодавчо не намагалися звідти усунути), їх турбує те, як вони в майбутньому житимуть, де спатимуть, що їстимуть і на що взагалі матимуть хоч якесь право. Їх, тим більше, турбує чи не будуть їх зусилля зневажені співвітчизниками і чи не полетить в нікуди все, про що вони мріяли й за що боролися.

З уже вказаної вище причини – «всім не догодиш» - випадки небезпечної поведінки будуть і їх, напевно, буде більше. Так, держава не зможе залишити це поза увагою, а отже люди відправлятимуться за грати або на примусове лікування. Навряд чи тут можливо щось зробити. Суспільство може підтримувати контакт з людьми, які цього потребують, але несподівані випадки точно будуть. І знаєте, що найгірше? Я розумію, чому так. Бо іноді вирішення ситуації не може чекати. Хтось це бачить, хтось ні. Навіть не так, хтось це відчуває. І, зрештою, хтось імпульсивно діє, змінюючи хід історії, при цьому втрачаючи все. У нестабільному динамічному світі це буде не більшою несподіванкою, ніж виконання начебто продуманого плану, бо люди можуть передбачити надзвичайно багато, але те, що мусить статися в цей момент у цьому місці

Нагадуємо про петицію. Хто ще не бачив чи не підписав - просимо підписати й поширити❤️

Всі питання можете писати в коментах

Панове, підготували для вас петицію про встановлення спеціальної відповідальності для псевдо-волонтерів

https://petition.president.gov.ua/petition/196824

Для чого?

🔹 Ми вважаємо, що прикидатись волонтером і красти гроші - не те саме, що подзвонити в 4 ранку і сказати щось на кшталт: "ваш син потрапив в ДТП". Також це не те саме, що взяти гроші за перетин кордону, а потім не забезпечити цей самий перетин. Волонтерство - це діяльність, яка має відповідну репутацію і зловживання цією репутацією для власного збагачення - підставляє весь рух.
🔸 Розрізняти випадки шахрайства з боку випадкових псевдо-волонтерів і тих, що мають офіційний статус і використовують папірець про внесення в реєстр для розкрадання. Друге ще й провокує владу обмежувати волонтерський рух і жорстко його контролювати.
🔹 Уникнути випадків, коли волонтерів звинувачують лише тому, що вони не зареєструвалися офіційно. Не кожен хоче вносити свої дані заради одного єдиного збору (і не всі проводять фінансові збори), тому сам факт відсутності реєстрації не може каратись

Просимо підписати і поширити❤️

Повертаємося додому з Туреччини й повертаємо додому наших героїв.
Українські воїни Денис Прокопенко, Святослав Паламар, Сергій Волинський, Олег Хоменко, Денис Шлега нарешті будуть із рідними.
Слава Україні!

——

We are returning home from Türkiye and bringing our heroes home.
Ukrainian soldiers Denys Prokopenko, Svyatoslav Palamar, Serhiy Volynsky, Oleh Khomenko, Denys Shleha. They will finally be with their relatives.
Glory to Ukraine!

Також хотіли б долучитися до вітань з нагоди 50-ти річчя Головнокомандувача ЗС України Валерія Федоровича Залужного.

Валерій Федорович - історична особистість, масштаби якої будуть ще довгі й довгі роки вивчати наші нащадки як військові, курсанти, так і військові та цивільні історики.

Це людина, яка веде і приведе Україну до Перемоги. Людина, від чиїх рішень залежить наша подальша доля.

У цей день хотілося побажати Генералу наснаги, міцного здоров'я та, як і усім нам, нашої української Перемоги!

Честь!

Це було кілька складних днів, але я впоралася)

І знаєте з чим я до вас прийшла? З критикою інклюзивності.

Взагалі з точки зору меритократії як такої – мірилом компетентності є розумові здібності (нє, не результати IQ тестів). Принаймні, я дивлюся на це як на суміш фактичних знань, здатності їх застосувати і зробити це не як попало.

Однак у знань є дві проблеми:

1. Їх треба дати/отримати
2. Їх треба могти застосувати

Проблема з передачею/отриманням – стара як світ і цілком зрозуміла. Якщо ти даси людині знання іспанською, а людина іспанської не знає (гугл перекладач робить на рівні іпсо за 40 грн), то вона не зможе нічого зрозуміти. Якщо ти будеш пояснювати сліпій з народження людині, що небо блакитне – вона теж не зрозуміє про що йдеться і що таке блакитний. Якщо змушувати дитину вчити множення двоцифрових чисел, не навчивши її самим цифрам – вона не зможе виконати завдання.
Це питання доступності інформації та її своєчасності. Неможливо давати знання незрозумілим для людини чином або без підготовки.

Тут уже є нерівність. Людині з особливими потребами складно отримати повну інформацію в зрозумілому їй вигляді. Відтак, вона завідомо має нижчі шанси в конкуренції, адже їй часто потрібен що хтось, щоб допомогти з отриманням інформації.

Змога застосувати знання – теж дуже різна. Людина, що багато знає, але не може говорити – зможе це зробити хіба в письмовому вигляді, що обмежить коло отримувачів інформації. Так само людина, яку оточують ті, хто не готовий сприймати інформацію – також не зможе нею поділитися.

Загалом, так, це проблема…

Але зараз є тенденція виводити інклюзивність в абсолют (всі повинні мати рівні можливості + гасло: «різні, але рівні» + права людини як всеохоплююче явище). Всякі організації відраховують час до того, як ця абсолютна рівність буде досягнута (але щось воно тільки відкладається).

Я бачу так: рівності та безбар’єрності бути не може. Це ніяк не суперечить тому, що люди повинні мати можливості реалізуватися й здобути адекватний рівень життя за рахунок своєї праці.

А щоб ще зрозуміліше – інклюзивність самозаперечується, оскільки можлива ЛИШЕ у світі, де всі знають все і…є абсолютно здоровими. Вона ніяк не може бути реалізована в умовах, де є групи, пряма взаємодія яких неможлива (наприклад, людина без рук і людина, що не чує).

Що це виходить?

Люди повинні мати змогу отримати та реалізувати інформацію (в межах дозволеного, бо свобода слова – не абсолютна), але це не значить, що вони для цього послуговуються одними і тими ж засобами. Умовно кажучи, не кожна випадкова людина повинна знати жестову мову і шрифт Брайля, але кожна людина з особливими потребами повинна мати змогу скористатися послугами спеціаліста чи відповідної технології для переведення звичайної мови у жестову або звичайних букв у шрифт Брайля. Суспільство загалом може хіба вчитися адекватно реагувати, а не шугатися.

Звернімо увагу, що ми послуговуємося допомогою спеціалістів для пояснення інформації, в якій не розбираємося, так що, по-факту, всі маємо особливі потреби.

Але якщо мені хтось скаже пояснити за повну інклюзивність і як її досягти – я вийду з чату

Цього разу саміт НАТО вийшов дещо більш контроверсійним, ніж минулі рази. З одного боку, ми отримали нові гарантії (хоча я ставлюся до них з обережністю, знаючи, що раніше гарантії вже бували і що поставки зброї часто затримуються), з іншого – є певні не зовсім приємні для України сигнали.

У цьому пості виключно моя думка, заснована на інформації, яку я маю. Більш коректно можуть сказати хіба безпосередні учасники подій, оскільки вони бачать не лише те, що світиться в публічних новинах.

Перший момент – це те, що перед самітом було згадано непублічні перемовини з російськими високопосадовцями, які нібито, могли вплинути на позицію щодо запрошення України. Нічого дивного в цьому немає, адже майже напевно такі перемовини не є одноразовими. Щонайменше, росія точно інформує про певні речі всіх інших щонайменше – для залякування. Щонайбільше – вона є в РадБезі ООН і + за нею точно стежать та все ще мають дипломатичні зв’язки. Нам би хотілося вірити, що росія ізольована, але я думаю, що це не зовсім так.

Другий момент – ухвалення польським сеймом рішення про те, що Україна має визнати вину у волинській трагедії. Насправді, це те, що поляки дійсно вважають нашою провиною і вважають негідним пробачити (у Польщі навіть розклеюють агітки проти підтримки України через події Волині). Раніше така заява уже звучала з боку МЗС Польщі, що свідчить про розвиток теми.

Третій момент – вказівка на недостатню вдячність українців до Великої Британії. Можливо, Ріші Сунак і виступив проти наїзду з боку свого ж МО, але не факт, що надалі ця тема теж не буде розвинена. Про недостатню вдячність раніше заявляли також США та Німеччина.

На цьому моменті відставити зрадойобство! Його тут не знайдете, бо є реальність.

Частина українців залишаються невдячними ЗСУ, вони не відчувають тої титанічної роботи, яку виконують військові і думають, що роблять достатньо «економічним фронтом». Нагадую, 24.02.2022 нас заочно стерли з мапи світу і те, що Україна існує – не закономірність, а несподіванка. Більшість держав не відчуває, що Україна платить за зброю кров’ю, а винагорода – відсутність масштабнішої війни і захоплення Європи. Особливо цього не відчувають держави, які з Європою та США конкурують за вплив і бачать в нашій поразці шанс створення більш вигідного світового порядку. Це не зрада, а геополітика.

Крім того, звісно, що вони хочуть за це більш очевидної вигоди, ніж умовне мирне життя. Багато хто впевнений, що війна до них би все одно не дісталась, бо вони в НАТО. Їм не стало краще від того, що Україна досі існує, але хотілося б.

І тут, мені здається, є підстави для обережності, адже ситуація – палка з двох кінців. Це може бути і підводка до того, що подальші поставки зброї впруться в питання політичних поступок (які в нас передбачені Конституцією в статті про курс на ЄС та НАТО). ІВиходить, що якщо почати поступатися – можна втратити незалежність, адже тоді кожна країна вимагатиме в обмін на зброю якийсь пай в ТОВ «держава Україна». Але якщо гнути свою лінію і відмовлятися – можна нарватися на образу і звинувачення не лише у невдячності, але й у чомусь більш серйозному.

У мене є не дуже добре відчуття, що багато українців схиляються до варіанту «поступитися». Це засновано на результатах опитувань щодо потреби входження в ЄС/НАТО та коментарів під дописами про те, що від нас вимагають вдячності. Я помітила там досить багато самозвинувачень, що дійсно Україна недостатньо вдячна, забагато вимагає і категорично не можна протестувати, бо припинять поставки зброї. Крім того у мене часто таке враження. що нові закони та норми перш за все оцінюються на відповідність критерію: "чи візьмуть нас з цим в ЄС/НАТО", а не "чи добре це для України і її громадян".

Реакцією на все це має займатися українська дипломатія. Однак хочу підмітити, що Україна воює за свою свободу і свою незалежність, а тоді вже за Європу і світ. Сховатися в політичній клітці (чи пастці – кому як подобається) від лап ворога – це не те, що ми повинні отримати в результаті.