Панове, сталася габела, виявилося, що гра на саксофоні не впливає на навички комп’ютерної графіки.
Самі в шокови.

І це зараз не про музику і малювання.

Пам’ятаєте постійні проблеми із законопроектами, які у нас були до початку повномасштабної? Може, хтось з вас досить старий, щоб пам’ятати мітинги, які тоді проводилися дуже навіть регулярно. Але ось почалася повномасштабна війна і більшість законопроектів просто взяла і загубилась.

Можна сказати навіть обнулилась і законодавчий процес пішов заново. Тут могло бути ваше перезавантаження.

Але не було.

Звісно, на початку повномасштабної абсолютна більшість законопроектів подавалися з метою вберегти існування країни взагалі. Часу на політичні мутки майже не було, та й самих політичних муток тимчасово поменшало з багатьох причин: шок, виїзди за кордон, затримання і т.д. Міжнародні партнери тоді ще толком нічого не надавали, а те, що надавали – то або на благодійній основі, або за гроші, або за «потім розрахуєшся».

Зараз же ситуація більш-менш під контролем і знову з’явилася потреба в оцих от пошуках компромісів як ззовні, так і всередині країни. Неймовірно, але навички законотворчості не прокачуються автоматично через наявність у країні війни. Щоб воювати, треба розуміти і відчувати війну, щоб писати й ухвалювати закони – треба розуміти і відчувати право, так само це працює і з будь-якою іншою сферою. Інакше все було б дуже просто: навчаєшся на філолога і топаєш в ІТ, бо твої навички ІТ прокачалися автоматично через загальне підвищення рівня освіти.

Розглядайте законодавця відповідно до його навичок у сфері законотворчості, а не відповідно до його вмінь в інших сферах. Не дивуйтеся, що політична грамотність у нас не підвищилася так, як хотілося. Це було неможливо, для покращення якості роботи – треба займатися цією роботою, а не будь-якою.

Можете прийняти це як факт, щоб не розчаровуватись, коли бачите законопроект, який не відповідає не те що чинному законодавству, але й здоровому глузду.

Ваша мама прийшла, вам розбір принесла. Розбір нашумілого законопроекту про англійську мову як мову міжнародного спілкування в Україні.

Отож, збір для батька мого коханого.
Для трохи більшого усвідомлення, історія. От ви собі, нормальний такий дядька, у вас син скоро одружиться, будуть внуки. Але ніхуя, бо сука «йобана війна». Ти виходиш собі, «на вихід» з своїм сином, періодично. Вас кинули в спільні точки. Все зашибісь. Ще трохи і «перемога». А тоді хуяк, ти везеш свого сина в чорному пакеті, сам, в машині пару годин. Потім звониш своїй майбутній невістці(яка не стане) «Он погиб. Отдал долг стране».
Що ви, православні? Досить хороша історія? класна, щоб доїбатись за мову. Хтось втрачає найдорожче. А знаєте, що прикольно? Він продовжує робити те, що й робив. Тільки з великим болем в серці та розчаруванні.

Тому це й збір як мінімум має показати те, що його син не даремно загинув, що є люди, які розумію цю ціну.

Приват:
4149 4993 8967 6725
Моно:
5375411207358735
Банка:
https://send.monobank.ua/jar/6nidTfJNdr
Призначення(обов’язково):
На авто для саперів.

https://instagram.com/dokuchaev_engineer?igshid=MzRlODBiNWFlZA== інст.

Що робить юрист: вивчає закон, застосовує закон, чи поклоняється закону?

Пацани, готуйтеся. Вам ще К.О.З.А. здавати...

Демократія - це рівність їх голосів. Топайте спатки, адмінша просто через те шо не чує - може проспати будь-який апокаліпсис. Ну і пробило малювати, може потім результат покажу

Адмінша вночі безсоромно відрубилась, але вже прокинулася і домалювала поню

Те, що сьогодні відбулося в Шевченківському суді, наштовхнуло мене на роздуми одночасно в кількох напрямах.

Якось оцінювати саму ситуацію я не маю права. У 2015 було мало рочків, пам’ятаю хіба, що ставлення до законопроекту про особливий статус Донецької і Луганської областей у мене було негативне і навіть пам’ятаю чому, окрім того, що там відбувалося АТО. Тоді казали, що це може викликати місцевий сепаратизм і дати як русні, так і не лише русні, можливості зі створення псевдореспублік. Особливо часто згадували в цьому контексті Закарпаття, але казали і про Львів, і про Чернівці, і ще про деякі регіони. Дивлячись з теперішньої перспективи, думаю, якби то все вдалося, то русня скористалася б таким інструментом для поступового розігрівання нових точок сепаратизму. Це не була б децентралізація і точно не була б децентралізація на умовах України.

Все ж, децентралізація і сепаратизм – то трохи різне.

Однак, особисто з Гуменюком не знайома, як і не можу чітко сказати, чи призвів виключно інцидент з вибухом під ВРУ до того, що законопроект не пройшов. І тим більше не можу сказати хто там що робив і хто до чого причетний. Можу грунтуватись тільки на свідченнях очевидців та інформації із ЗМІ, яка не те ж саме, що особистий досвід. Хоча припускаю, що людина могла дуже вплинути на хід історії України, якщо між вчинком і тим, що законопроект не пройшов є прямий причинно-наслідковий зв’язок.

Мене зараз радше цікавить те, про що я можу говорити в силу власних знань та досвіду.

1. Питання проблеми судової системи. Тут я точно не перша, але все ж скажу, що є певні процесуальні норми. Людина не може утримуватися 8 років без вироку, це фактично те саме, що відсидка вже. Безперечно це не гуманно і тим більше не входить в поняття «розумний строк». З того часу навіть склад ВРУ змінився. Докази на подібні інциденти шукаються значно швидше, бо вони як мінімум – швидко зникають. Дуже багато змінилося. Спробуйте зараз спитати людину, що було 8 років тому в конкретний день, вона уже і не згадає. Якщо дуже вже закарбувалося в пам’яті, то майже точно – у викривленому вигляді, бо світогляд людини змінюється, думка про минуле – змінюється. Я чесно скажу, що не знаю про цю справу досить багато, але те, що вона тривала 8 років – абсолютно не узгоджується з принципами кримінального процесу.
2. Питання реакції держави на такі випадки. Звісно, хотілося б сказати, що подібного не має траплятись: ВРУ не має розглядати «неправильних» законопроектів, а ветерани повинні працювати з психологами, щоб тримати під контролем ПТСР чи якісь інші прояви стресу, що можуть нашкодити і їм, і оточуючим. Однак, законопроекти не можуть догодити всім, навіть у нормальної ініціативи можуть знайтися опоненти, а психолог і всякі заспокійливі засоби можуть не допомогти, коли ти, бляха, воював за цю країну, готовий був загинути, і тут все просто в одну мить валиться. У людей є цінності, які вони більш або менш радикально захищають, і якщо порушити самі підвалини цих цінностей – людина може поводитися дуже неочікувано. На жаль, держава не може цього толерувати. Інакше вона не зможе пояснити, чому протест проти одного закону – героїзм, а проти іншого – тероризм і зазіхання на конституційний лад. Вона не може одного карати, а іншого – нагороджувати за одні і ті ж дії (принаймні не повинна, бо в реальності таке, на жаль, відбувається). Інша справа, що, можливо, вона має гуманно поводитися з людиною і бодай вислухати її мотиви і позицію, навіть якщо вирок точно обвинувальний. Коли людина йде на контакт, звісно.
3. Питання майбутнього. Уже були випадки із протестом захисників України небезпечними способами, які дуже часто завершувалися саме летально: самоспалення (зокрема на Майдані), випадок з мостом метро, коли озброєний чоловік засів на станції Дніпро, були випадки куди більш прозаїчні – самогубства у менш публічній обстановці із залишеними записками. Можливо, було щось ще, що я зараз не пригадаю, але пригадають читачі. Військових турбує внутрішня ситуація в країні, їх турбує політика (як би їх законодавчо не намагалися звідти усунути), їх турбує те, як вони в майбутньому житимуть, де спатимуть, що їстимуть і на що взагалі матимуть хоч якесь право. Їх, тим більше, турбує чи не будуть їх зусилля зневажені співвітчизниками і чи не полетить в нікуди все, про що вони мріяли й за що боролися.

З уже вказаної вище причини – «всім не догодиш» - випадки небезпечної поведінки будуть і їх, напевно, буде більше. Так, держава не зможе залишити це поза увагою, а отже люди відправлятимуться за грати або на примусове лікування. Навряд чи тут можливо щось зробити. Суспільство може підтримувати контакт з людьми, які цього потребують, але несподівані випадки точно будуть. І знаєте, що найгірше? Я розумію, чому так. Бо іноді вирішення ситуації не може чекати. Хтось це бачить, хтось ні. Навіть не так, хтось це відчуває. І, зрештою, хтось імпульсивно діє, змінюючи хід історії, при цьому втрачаючи все. У нестабільному динамічному світі це буде не більшою несподіванкою, ніж виконання начебто продуманого плану, бо люди можуть передбачити надзвичайно багато, але те, що мусить статися в цей момент у цьому місці

Нагадуємо про петицію. Хто ще не бачив чи не підписав - просимо підписати й поширити❤️

Всі питання можете писати в коментах

Панове, підготували для вас петицію про встановлення спеціальної відповідальності для псевдо-волонтерів

https://petition.president.gov.ua/petition/196824

Для чого?

🔹 Ми вважаємо, що прикидатись волонтером і красти гроші - не те саме, що подзвонити в 4 ранку і сказати щось на кшталт: "ваш син потрапив в ДТП". Також це не те саме, що взяти гроші за перетин кордону, а потім не забезпечити цей самий перетин. Волонтерство - це діяльність, яка має відповідну репутацію і зловживання цією репутацією для власного збагачення - підставляє весь рух.
🔸 Розрізняти випадки шахрайства з боку випадкових псевдо-волонтерів і тих, що мають офіційний статус і використовують папірець про внесення в реєстр для розкрадання. Друге ще й провокує владу обмежувати волонтерський рух і жорстко його контролювати.
🔹 Уникнути випадків, коли волонтерів звинувачують лише тому, що вони не зареєструвалися офіційно. Не кожен хоче вносити свої дані заради одного єдиного збору (і не всі проводять фінансові збори), тому сам факт відсутності реєстрації не може каратись

Просимо підписати і поширити❤️

Повертаємося додому з Туреччини й повертаємо додому наших героїв.
Українські воїни Денис Прокопенко, Святослав Паламар, Сергій Волинський, Олег Хоменко, Денис Шлега нарешті будуть із рідними.
Слава Україні!

——

We are returning home from Türkiye and bringing our heroes home.
Ukrainian soldiers Denys Prokopenko, Svyatoslav Palamar, Serhiy Volynsky, Oleh Khomenko, Denys Shleha. They will finally be with their relatives.
Glory to Ukraine!

Також хотіли б долучитися до вітань з нагоди 50-ти річчя Головнокомандувача ЗС України Валерія Федоровича Залужного.

Валерій Федорович - історична особистість, масштаби якої будуть ще довгі й довгі роки вивчати наші нащадки як військові, курсанти, так і військові та цивільні історики.

Це людина, яка веде і приведе Україну до Перемоги. Людина, від чиїх рішень залежить наша подальша доля.

У цей день хотілося побажати Генералу наснаги, міцного здоров'я та, як і усім нам, нашої української Перемоги!

Честь!

Це було кілька складних днів, але я впоралася)

І знаєте з чим я до вас прийшла? З критикою інклюзивності.

Взагалі з точки зору меритократії як такої – мірилом компетентності є розумові здібності (нє, не результати IQ тестів). Принаймні, я дивлюся на це як на суміш фактичних знань, здатності їх застосувати і зробити це не як попало.

Однак у знань є дві проблеми:

1. Їх треба дати/отримати
2. Їх треба могти застосувати

Проблема з передачею/отриманням – стара як світ і цілком зрозуміла. Якщо ти даси людині знання іспанською, а людина іспанської не знає (гугл перекладач робить на рівні іпсо за 40 грн), то вона не зможе нічого зрозуміти. Якщо ти будеш пояснювати сліпій з народження людині, що небо блакитне – вона теж не зрозуміє про що йдеться і що таке блакитний. Якщо змушувати дитину вчити множення двоцифрових чисел, не навчивши її самим цифрам – вона не зможе виконати завдання.
Це питання доступності інформації та її своєчасності. Неможливо давати знання незрозумілим для людини чином або без підготовки.

Тут уже є нерівність. Людині з особливими потребами складно отримати повну інформацію в зрозумілому їй вигляді. Відтак, вона завідомо має нижчі шанси в конкуренції, адже їй часто потрібен що хтось, щоб допомогти з отриманням інформації.

Змога застосувати знання – теж дуже різна. Людина, що багато знає, але не може говорити – зможе це зробити хіба в письмовому вигляді, що обмежить коло отримувачів інформації. Так само людина, яку оточують ті, хто не готовий сприймати інформацію – також не зможе нею поділитися.

Загалом, так, це проблема…

Але зараз є тенденція виводити інклюзивність в абсолют (всі повинні мати рівні можливості + гасло: «різні, але рівні» + права людини як всеохоплююче явище). Всякі організації відраховують час до того, як ця абсолютна рівність буде досягнута (але щось воно тільки відкладається).

Я бачу так: рівності та безбар’єрності бути не може. Це ніяк не суперечить тому, що люди повинні мати можливості реалізуватися й здобути адекватний рівень життя за рахунок своєї праці.

А щоб ще зрозуміліше – інклюзивність самозаперечується, оскільки можлива ЛИШЕ у світі, де всі знають все і…є абсолютно здоровими. Вона ніяк не може бути реалізована в умовах, де є групи, пряма взаємодія яких неможлива (наприклад, людина без рук і людина, що не чує).

Що це виходить?

Люди повинні мати змогу отримати та реалізувати інформацію (в межах дозволеного, бо свобода слова – не абсолютна), але це не значить, що вони для цього послуговуються одними і тими ж засобами. Умовно кажучи, не кожна випадкова людина повинна знати жестову мову і шрифт Брайля, але кожна людина з особливими потребами повинна мати змогу скористатися послугами спеціаліста чи відповідної технології для переведення звичайної мови у жестову або звичайних букв у шрифт Брайля. Суспільство загалом може хіба вчитися адекватно реагувати, а не шугатися.

Звернімо увагу, що ми послуговуємося допомогою спеціалістів для пояснення інформації, в якій не розбираємося, так що, по-факту, всі маємо особливі потреби.

Але якщо мені хтось скаже пояснити за повну інклюзивність і як її досягти – я вийду з чату

Цього разу саміт НАТО вийшов дещо більш контроверсійним, ніж минулі рази. З одного боку, ми отримали нові гарантії (хоча я ставлюся до них з обережністю, знаючи, що раніше гарантії вже бували і що поставки зброї часто затримуються), з іншого – є певні не зовсім приємні для України сигнали.

У цьому пості виключно моя думка, заснована на інформації, яку я маю. Більш коректно можуть сказати хіба безпосередні учасники подій, оскільки вони бачать не лише те, що світиться в публічних новинах.

Перший момент – це те, що перед самітом було згадано непублічні перемовини з російськими високопосадовцями, які нібито, могли вплинути на позицію щодо запрошення України. Нічого дивного в цьому немає, адже майже напевно такі перемовини не є одноразовими. Щонайменше, росія точно інформує про певні речі всіх інших щонайменше – для залякування. Щонайбільше – вона є в РадБезі ООН і + за нею точно стежать та все ще мають дипломатичні зв’язки. Нам би хотілося вірити, що росія ізольована, але я думаю, що це не зовсім так.

Другий момент – ухвалення польським сеймом рішення про те, що Україна має визнати вину у волинській трагедії. Насправді, це те, що поляки дійсно вважають нашою провиною і вважають негідним пробачити (у Польщі навіть розклеюють агітки проти підтримки України через події Волині). Раніше така заява уже звучала з боку МЗС Польщі, що свідчить про розвиток теми.

Третій момент – вказівка на недостатню вдячність українців до Великої Британії. Можливо, Ріші Сунак і виступив проти наїзду з боку свого ж МО, але не факт, що надалі ця тема теж не буде розвинена. Про недостатню вдячність раніше заявляли також США та Німеччина.

На цьому моменті відставити зрадойобство! Його тут не знайдете, бо є реальність.

Частина українців залишаються невдячними ЗСУ, вони не відчувають тої титанічної роботи, яку виконують військові і думають, що роблять достатньо «економічним фронтом». Нагадую, 24.02.2022 нас заочно стерли з мапи світу і те, що Україна існує – не закономірність, а несподіванка. Більшість держав не відчуває, що Україна платить за зброю кров’ю, а винагорода – відсутність масштабнішої війни і захоплення Європи. Особливо цього не відчувають держави, які з Європою та США конкурують за вплив і бачать в нашій поразці шанс створення більш вигідного світового порядку. Це не зрада, а геополітика.

Крім того, звісно, що вони хочуть за це більш очевидної вигоди, ніж умовне мирне життя. Багато хто впевнений, що війна до них би все одно не дісталась, бо вони в НАТО. Їм не стало краще від того, що Україна досі існує, але хотілося б.

І тут, мені здається, є підстави для обережності, адже ситуація – палка з двох кінців. Це може бути і підводка до того, що подальші поставки зброї впруться в питання політичних поступок (які в нас передбачені Конституцією в статті про курс на ЄС та НАТО). ІВиходить, що якщо почати поступатися – можна втратити незалежність, адже тоді кожна країна вимагатиме в обмін на зброю якийсь пай в ТОВ «держава Україна». Але якщо гнути свою лінію і відмовлятися – можна нарватися на образу і звинувачення не лише у невдячності, але й у чомусь більш серйозному.

У мене є не дуже добре відчуття, що багато українців схиляються до варіанту «поступитися». Це засновано на результатах опитувань щодо потреби входження в ЄС/НАТО та коментарів під дописами про те, що від нас вимагають вдячності. Я помітила там досить багато самозвинувачень, що дійсно Україна недостатньо вдячна, забагато вимагає і категорично не можна протестувати, бо припинять поставки зброї. Крім того у мене часто таке враження. що нові закони та норми перш за все оцінюються на відповідність критерію: "чи візьмуть нас з цим в ЄС/НАТО", а не "чи добре це для України і її громадян".

Реакцією на все це має займатися українська дипломатія. Однак хочу підмітити, що Україна воює за свою свободу і свою незалежність, а тоді вже за Європу і світ. Сховатися в політичній клітці (чи пастці – кому як подобається) від лап ворога – це не те, що ми повинні отримати в результаті.

Невелике доповнення. Багато хто апелює до того, чому Україна не розвивала свій ВПК, а тепер мусить просити допомоги. Зауваження абсолютно резонне і слушне, от тільки є одна проблема. "Тоді" уже пройшло. Його нема, все. Ми не можемо переписати 1993, 2004, 2014 чи будь-який ще рік. У нас є лише тут і зараз + потенційне майбутнє. І воно залежить уже не тільки від того, що зробили попередники, але й що робимо ми. Нехай так, Україна упустила момент або чогось не зробила в Н-ному році, то що, тепер скласти руки, нічого не робити і плакати? Не намагатися перемогти, не просити зброю, не лобіювати свої інтереси, бо з 2014 по 2022 рік ніхто не розвинув ВПК?

Надіслали в бот інформацію про те, що 25 липня в Ростові будуть судити 19 бійців "Айдару" як "терористів". Як це було нещодавно з азовцями. Однак, інформації про айдарівців значно менше і реакції від влади немає. Тож поширюю цей випадок у себе і ви зробіть так само, аби підняти розголос.

Посилання на допис в ФБ.
Стаття про цей "суд".

Пару слів про право “реальне” та право “манясвіту рожевих поней"

Одна людина…Та шо я брешу, не одна людина, казала що проблема суспільства в його байдужості.

Це стосується людей індивідуально, груп, державних органів і т.д. Часто вони навіть не помічають своєї байдужості та небажання докладати зусиль, а іноді прямо заявляють про це. Різниці насправді немає, бо байдужість виникає з умов світу цього: банально простіше припинити що небудь робити, так знімається і відповідальність, бо типу «хей, я ж нічого не робив!». Намагатися щось зробити – завжди складніше, багато хто до цього просто не готовий.

Ну але навіть у ККУ злочином може бути не тільки дія, але й бездіяльність.

Однак, ось це «мені все одно» має куди більше значення і, на жаль, масштаби, ніж просто заявити іншій людині, що тобі на неї начхати.

Гляньмо на рівні держави. Думаю, не треба нагадувати, що в нас кадровий голод в державному секторі. Але я все ж нагадаю. На держслужбу йдуть часто за залишковим принципом ті, хто не потрапив у приватні компанії. Чому? Ну бо там не дуже хороші умови і роботодавцю все одно. Він бачить, що продуктивні, перспективні і амбітні люди йдуть не до нього, але замість конструктиву видає щось на кшталт: «ну і йди звідси, раз тобі тут не подобається, я зі свого боку нічого робити не буду, бо я сам по собі крутий і мого статусу тобі має бути досить, щоб хотіти мати зі мною справу».

Звісно, це ні до чого хорошого не призводить, бо кваліфіковані люди цінують себе, цінують свій час і не погоджуються на знущання.

Те ж, насправді, відбувається і в бізнесі. Байдужість при наймі та забезпеченні нормальних умов – серед причин, чому одні компанії підіймаються, а інші – несуть збитки.

Показуючи, що тобі все одно на людину і ти її ігноруватимеш доти, доки вона не прийме твій формат роботи – ти втрачаєш, нехай і вимогливих, але корисних людей. У державного сектору це ускладнюється тим, що ініціативність точно так само важлива, як і субординація. І часто обирається перш за все здатність до підкорення вимогам, замість здатності пропонувати.

Такий стан речей тягне за собою і виїзд перспективної освіченої молоді, і загалом невисокий імідж держслужби.

Дехто може подумати, що ця проблема зникла або стала не такою гострою з минулого року, але ні, як мінімум критерії прийому на посади та внутрішні розпорядки які були – такі й лишились. Моя думка про це така, що в майбутньому цю байдужість дуже треба буде викорінювати. В ідеалі – створення нових критерій відбору на посади, нових вимог, а також – нового способу взаємодії (ну бо якщо чесно, «звернення до вищестоящого органу» - це дуже дика річ, яку, може, і не треба прибирати, але точно треба вдосконалити).

Ні держава, ні якась установа, ні компанія, ні просто людина сама по собі – не має користуватись особливим статусом для того, щоб вимагати у всіх особливого ставлення до себе при цьому не даючи нічого (або майже нічого) взамін. Статус – це ніколи не про снобізм, а завжди – про додаткові можливості та обов’язки.

А трохи пізніше глянемо і про байдужість з іншого боку. Тобто коли людина замість того, щоб вдосконалювати свої навички, розвиватися і навіть вимагати нормальних умов (конструктивно) - просто йде геть з думкою: "ну, якби ви хотіли мене взяти, ви б почали переді мною стрибати і самі пропонувати купу грошей і чудові умови". Бо ця проблема - палка з двох кінців.