Це було кілька складних днів, але я впоралася)

І знаєте з чим я до вас прийшла? З критикою інклюзивності.

Взагалі з точки зору меритократії як такої – мірилом компетентності є розумові здібності (нє, не результати IQ тестів). Принаймні, я дивлюся на це як на суміш фактичних знань, здатності їх застосувати і зробити це не як попало.

Однак у знань є дві проблеми:

1. Їх треба дати/отримати
2. Їх треба могти застосувати

Проблема з передачею/отриманням – стара як світ і цілком зрозуміла. Якщо ти даси людині знання іспанською, а людина іспанської не знає (гугл перекладач робить на рівні іпсо за 40 грн), то вона не зможе нічого зрозуміти. Якщо ти будеш пояснювати сліпій з народження людині, що небо блакитне – вона теж не зрозуміє про що йдеться і що таке блакитний. Якщо змушувати дитину вчити множення двоцифрових чисел, не навчивши її самим цифрам – вона не зможе виконати завдання.
Це питання доступності інформації та її своєчасності. Неможливо давати знання незрозумілим для людини чином або без підготовки.

Тут уже є нерівність. Людині з особливими потребами складно отримати повну інформацію в зрозумілому їй вигляді. Відтак, вона завідомо має нижчі шанси в конкуренції, адже їй часто потрібен що хтось, щоб допомогти з отриманням інформації.

Змога застосувати знання – теж дуже різна. Людина, що багато знає, але не може говорити – зможе це зробити хіба в письмовому вигляді, що обмежить коло отримувачів інформації. Так само людина, яку оточують ті, хто не готовий сприймати інформацію – також не зможе нею поділитися.

Загалом, так, це проблема…

Але зараз є тенденція виводити інклюзивність в абсолют (всі повинні мати рівні можливості + гасло: «різні, але рівні» + права людини як всеохоплююче явище). Всякі організації відраховують час до того, як ця абсолютна рівність буде досягнута (але щось воно тільки відкладається).

Я бачу так: рівності та безбар’єрності бути не може. Це ніяк не суперечить тому, що люди повинні мати можливості реалізуватися й здобути адекватний рівень життя за рахунок своєї праці.

А щоб ще зрозуміліше – інклюзивність самозаперечується, оскільки можлива ЛИШЕ у світі, де всі знають все і…є абсолютно здоровими. Вона ніяк не може бути реалізована в умовах, де є групи, пряма взаємодія яких неможлива (наприклад, людина без рук і людина, що не чує).

Що це виходить?

Люди повинні мати змогу отримати та реалізувати інформацію (в межах дозволеного, бо свобода слова – не абсолютна), але це не значить, що вони для цього послуговуються одними і тими ж засобами. Умовно кажучи, не кожна випадкова людина повинна знати жестову мову і шрифт Брайля, але кожна людина з особливими потребами повинна мати змогу скористатися послугами спеціаліста чи відповідної технології для переведення звичайної мови у жестову або звичайних букв у шрифт Брайля. Суспільство загалом може хіба вчитися адекватно реагувати, а не шугатися.

Звернімо увагу, що ми послуговуємося допомогою спеціалістів для пояснення інформації, в якій не розбираємося, так що, по-факту, всі маємо особливі потреби.

Але якщо мені хтось скаже пояснити за повну інклюзивність і як її досягти – я вийду з чату

Цього разу саміт НАТО вийшов дещо більш контроверсійним, ніж минулі рази. З одного боку, ми отримали нові гарантії (хоча я ставлюся до них з обережністю, знаючи, що раніше гарантії вже бували і що поставки зброї часто затримуються), з іншого – є певні не зовсім приємні для України сигнали.

У цьому пості виключно моя думка, заснована на інформації, яку я маю. Більш коректно можуть сказати хіба безпосередні учасники подій, оскільки вони бачать не лише те, що світиться в публічних новинах.

Перший момент – це те, що перед самітом було згадано непублічні перемовини з російськими високопосадовцями, які нібито, могли вплинути на позицію щодо запрошення України. Нічого дивного в цьому немає, адже майже напевно такі перемовини не є одноразовими. Щонайменше, росія точно інформує про певні речі всіх інших щонайменше – для залякування. Щонайбільше – вона є в РадБезі ООН і + за нею точно стежать та все ще мають дипломатичні зв’язки. Нам би хотілося вірити, що росія ізольована, але я думаю, що це не зовсім так.

Другий момент – ухвалення польським сеймом рішення про те, що Україна має визнати вину у волинській трагедії. Насправді, це те, що поляки дійсно вважають нашою провиною і вважають негідним пробачити (у Польщі навіть розклеюють агітки проти підтримки України через події Волині). Раніше така заява уже звучала з боку МЗС Польщі, що свідчить про розвиток теми.

Третій момент – вказівка на недостатню вдячність українців до Великої Британії. Можливо, Ріші Сунак і виступив проти наїзду з боку свого ж МО, але не факт, що надалі ця тема теж не буде розвинена. Про недостатню вдячність раніше заявляли також США та Німеччина.

На цьому моменті відставити зрадойобство! Його тут не знайдете, бо є реальність.

Частина українців залишаються невдячними ЗСУ, вони не відчувають тої титанічної роботи, яку виконують військові і думають, що роблять достатньо «економічним фронтом». Нагадую, 24.02.2022 нас заочно стерли з мапи світу і те, що Україна існує – не закономірність, а несподіванка. Більшість держав не відчуває, що Україна платить за зброю кров’ю, а винагорода – відсутність масштабнішої війни і захоплення Європи. Особливо цього не відчувають держави, які з Європою та США конкурують за вплив і бачать в нашій поразці шанс створення більш вигідного світового порядку. Це не зрада, а геополітика.

Крім того, звісно, що вони хочуть за це більш очевидної вигоди, ніж умовне мирне життя. Багато хто впевнений, що війна до них би все одно не дісталась, бо вони в НАТО. Їм не стало краще від того, що Україна досі існує, але хотілося б.

І тут, мені здається, є підстави для обережності, адже ситуація – палка з двох кінців. Це може бути і підводка до того, що подальші поставки зброї впруться в питання політичних поступок (які в нас передбачені Конституцією в статті про курс на ЄС та НАТО). ІВиходить, що якщо почати поступатися – можна втратити незалежність, адже тоді кожна країна вимагатиме в обмін на зброю якийсь пай в ТОВ «держава Україна». Але якщо гнути свою лінію і відмовлятися – можна нарватися на образу і звинувачення не лише у невдячності, але й у чомусь більш серйозному.

У мене є не дуже добре відчуття, що багато українців схиляються до варіанту «поступитися». Це засновано на результатах опитувань щодо потреби входження в ЄС/НАТО та коментарів під дописами про те, що від нас вимагають вдячності. Я помітила там досить багато самозвинувачень, що дійсно Україна недостатньо вдячна, забагато вимагає і категорично не можна протестувати, бо припинять поставки зброї. Крім того у мене часто таке враження. що нові закони та норми перш за все оцінюються на відповідність критерію: "чи візьмуть нас з цим в ЄС/НАТО", а не "чи добре це для України і її громадян".

Реакцією на все це має займатися українська дипломатія. Однак хочу підмітити, що Україна воює за свою свободу і свою незалежність, а тоді вже за Європу і світ. Сховатися в політичній клітці (чи пастці – кому як подобається) від лап ворога – це не те, що ми повинні отримати в результаті.

Невелике доповнення. Багато хто апелює до того, чому Україна не розвивала свій ВПК, а тепер мусить просити допомоги. Зауваження абсолютно резонне і слушне, от тільки є одна проблема. "Тоді" уже пройшло. Його нема, все. Ми не можемо переписати 1993, 2004, 2014 чи будь-який ще рік. У нас є лише тут і зараз + потенційне майбутнє. І воно залежить уже не тільки від того, що зробили попередники, але й що робимо ми. Нехай так, Україна упустила момент або чогось не зробила в Н-ному році, то що, тепер скласти руки, нічого не робити і плакати? Не намагатися перемогти, не просити зброю, не лобіювати свої інтереси, бо з 2014 по 2022 рік ніхто не розвинув ВПК?

Надіслали в бот інформацію про те, що 25 липня в Ростові будуть судити 19 бійців "Айдару" як "терористів". Як це було нещодавно з азовцями. Однак, інформації про айдарівців значно менше і реакції від влади немає. Тож поширюю цей випадок у себе і ви зробіть так само, аби підняти розголос.

Посилання на допис в ФБ.
Стаття про цей "суд".

Пару слів про право “реальне” та право “манясвіту рожевих поней"

Одна людина…Та шо я брешу, не одна людина, казала що проблема суспільства в його байдужості.

Це стосується людей індивідуально, груп, державних органів і т.д. Часто вони навіть не помічають своєї байдужості та небажання докладати зусиль, а іноді прямо заявляють про це. Різниці насправді немає, бо байдужість виникає з умов світу цього: банально простіше припинити що небудь робити, так знімається і відповідальність, бо типу «хей, я ж нічого не робив!». Намагатися щось зробити – завжди складніше, багато хто до цього просто не готовий.

Ну але навіть у ККУ злочином може бути не тільки дія, але й бездіяльність.

Однак, ось це «мені все одно» має куди більше значення і, на жаль, масштаби, ніж просто заявити іншій людині, що тобі на неї начхати.

Гляньмо на рівні держави. Думаю, не треба нагадувати, що в нас кадровий голод в державному секторі. Але я все ж нагадаю. На держслужбу йдуть часто за залишковим принципом ті, хто не потрапив у приватні компанії. Чому? Ну бо там не дуже хороші умови і роботодавцю все одно. Він бачить, що продуктивні, перспективні і амбітні люди йдуть не до нього, але замість конструктиву видає щось на кшталт: «ну і йди звідси, раз тобі тут не подобається, я зі свого боку нічого робити не буду, бо я сам по собі крутий і мого статусу тобі має бути досить, щоб хотіти мати зі мною справу».

Звісно, це ні до чого хорошого не призводить, бо кваліфіковані люди цінують себе, цінують свій час і не погоджуються на знущання.

Те ж, насправді, відбувається і в бізнесі. Байдужість при наймі та забезпеченні нормальних умов – серед причин, чому одні компанії підіймаються, а інші – несуть збитки.

Показуючи, що тобі все одно на людину і ти її ігноруватимеш доти, доки вона не прийме твій формат роботи – ти втрачаєш, нехай і вимогливих, але корисних людей. У державного сектору це ускладнюється тим, що ініціативність точно так само важлива, як і субординація. І часто обирається перш за все здатність до підкорення вимогам, замість здатності пропонувати.

Такий стан речей тягне за собою і виїзд перспективної освіченої молоді, і загалом невисокий імідж держслужби.

Дехто може подумати, що ця проблема зникла або стала не такою гострою з минулого року, але ні, як мінімум критерії прийому на посади та внутрішні розпорядки які були – такі й лишились. Моя думка про це така, що в майбутньому цю байдужість дуже треба буде викорінювати. В ідеалі – створення нових критерій відбору на посади, нових вимог, а також – нового способу взаємодії (ну бо якщо чесно, «звернення до вищестоящого органу» - це дуже дика річ, яку, може, і не треба прибирати, але точно треба вдосконалити).

Ні держава, ні якась установа, ні компанія, ні просто людина сама по собі – не має користуватись особливим статусом для того, щоб вимагати у всіх особливого ставлення до себе при цьому не даючи нічого (або майже нічого) взамін. Статус – це ніколи не про снобізм, а завжди – про додаткові можливості та обов’язки.

А трохи пізніше глянемо і про байдужість з іншого боку. Тобто коли людина замість того, щоб вдосконалювати свої навички, розвиватися і навіть вимагати нормальних умов (конструктивно) - просто йде геть з думкою: "ну, якби ви хотіли мене взяти, ви б почали переді мною стрибати і самі пропонувати купу грошей і чудові умови". Бо ця проблема - палка з двох кінців.

Я подумала і вирішила розібратися в темі трохи більше. «Для чого і щоби що» - хороше питання. Скоріш за все тому, що байдужість і небайдужість віднедавна є дуже навіть політичними категоріями. Фігурують вони і в інших сферах. Байдужість вже давно обросла дуже негативним контекстом і якщо назвеш людину «байдужою» - вона образиться.

Так що це доволі цікава ніша для пошуків. І вона навіть не лежить у площині демагогії, а може грати цілком практичну роль.

Але про це трохи пізніше сьогодні, адже з мого боку було б лицемірно казати про байдужість, але не застосовувати це.

Зараз багато каналів поширюють інформацію про загибель військового з 95 ОДШБр у лікарні №4 Солом’янського району. Першоджерело цієї інформації можна знайти тут.

Поки що у мене є не так багато деталей, щоб якісно прокоментувати ситуацію (а як-попало я не коментую).

«Раптова смерть» військового в київській лікарні однозачно не є чимось нормальним. Загалом смерть людини, що сталася внаслідок відсутності лікарської допомоги у медичному закладі – не повинна толеруватися.

На жаль, мені відомий не один випадок, коли люди помирали через небажання швидкої приїхати на виклик або через залишення в коридорі. Більш того, був досвід, коли викликали швидку, а швидка відмовлялася їхати, а потім переводити на стаціонар, однак тоді все завершилося добре. І, звісно, випадки неякісної медичної допомоги, наприклад, коли лікар просто забув вийняти з пацієнта інструмент.

Звісно, про це не так часто говорять.Тим більш логічним є замовчування ситуації, коли співробітники самої лікарні причетні до смерті. Визнавати таке не вигідно.

Наразі офіційної реакції 95 ОДШБр щодо цього я не бачила.

Ситуація однозначно потребує висвітлення. Вона вже набула розголосу й держава мусить, як мінімум, пояснити, що трапилося. Я не візьму на себе відповідальність за поіменні вказівки на винних (які наводить автор публікації), оскільки учасників ситуації особисто не знаю, однак абсолютно підтримую поширення інформації про випадок.

Суспільство має право знати, що відбулося. Це питання безпеки та репутації. Безпеки – що надалі буде зроблено все, щоб ніхто не постраждав. Репутації – що державі не все одно на громадян і вона перевіряє випадки, що можуть становити цілком реальний кримінальний злочин.

До речі, в мережі уже побачила велику купу реакцій на цю інформацію. Абсолютно різних реакцій за шкалою від «вбити всіх причетних» до «це якесь русняве іпсо».

Можливо, хтось не погодиться, але, вважаю, що раз уже ситуація виникла і вийшла в публічну сферу – то таки треба довести її до кінця, щоб, як мінімум, прояснити, що трапилося і зупинити потік особистих емоційних реакцій.

Люди через наявність тригера підключаються, але як зреагувати, щоб це було розсудливо – не знають.

Продовжимо щодо байдужості. Як вже було сказано – коли роботодавцю (у випадку попередньої статті – державі) все одно на людей – він втрачає якісні кадри.

Однак, іноді люди самі нічого не роблять, коли варто було б. Мені здається – це виникає з характеру (одні люди природно більш миролюбні і надають перевагу тому, аби забути про ситуацію), а також з існування в соціумі.

Насправді, звинуватити миролюбну людину в тому, що вона нічого не вчинила – допустимо, але проблематично. Цілком вірогідно, що вона не знала, що робити далі з цим конфліктом і тому відмовилася його розпочинати. Таких людей дуже часто цінують, але вони відверто погано уживаються з гіперактивістами, які хочуть виправити все. Другі намагаються вивести перших на прямий конфлікт аби зрозуміти, що відбувається, а перші просто мовчать. В результаті їх неможливо ані звинуватити в агресії, ані отримати відповідь. Ну коротше вони можуть буквально побитися.

Оскільки в соціумі завжди є як перші так і другі – то конфлікти виникатимуть вічно це треба просто прийняти.

Інша справа, коли байдужість осмислена. Що це може бути:

- Людину навчили або іншим чином примусили уникати конфліктів і бути байдужою. Тобто, коли їй все одно, бо якийсь досвід блокує варіант «відстоювати себе». Ну от як жінки можуть приймати погане ставлення, бо заперечення і злість є ознакою «істерички». Або чоловік терпить погані умови праці, щоб не сказали «шо ти як баба?»

- Ті, кому не все одно – мають репутацію любителів «скаламутити воду», тобто поганих людей. Ми, зазвичай не любимо вважати себе поганими, а навіть коли кажемо, що це так, то переважно йдеться про випадок «я вважаю, що бути поганим – класно». Тобто це все одно про позитивне означення себе. В результаті ми вдаємося до байдужості, щоб не отримати репутаційних збитків (або навпаки підтримати сформований образ).

- Немає часу, грошей, достатньої кількості друзів, щоб розбиратися з цим всім (тут, думаю, ясно).

- Реакція на маніпуляції. На жаль, іноді, люди вдаються до маніпуляцій на «байдужості», формулюючи дописи в мережі на кшталт: «якщо ви небайдужа людина…»/ «всі, кому небайдужа доля країни» і т.д. (граючи на почутті провини людей за те, що їх реакція недостатня). Людина, яка не любить так просто піддаватися – цю маніпуляцію найвірогідніше, помітить і одним з варіантів реакції, цілком реально буде саме відсутність дій.

У першому випадку людина може звернутися за психологічною допомогою. У другому – достатньо розібратися в собі і в ситуації, щоб чисто для себе зробити висновок чи були ті небайдужі люди поганими і чи хотіли зла. У третьому можна попрацювати над тим, щоб отримати можливості, або взагалі змінити сферу зайнятості (якщо це можливо, звісно).

Останній випадок якраз і містить публічну проблему, яка не вирішується психологом, роздумами або грошима. І, звісно, проблему яка мене найбільше цікавить.

І невелика ремарка. Чому я не включаю у цей список випадки, коли людині "просто байдуже". Ну от наприклад, коли її питають про якийсь законопроект, а вона каже: "мені все одно". Скоріш за все, вона дійсно вважає, що її це не стосується, вона не має достатніх знань, компетенції тощо. Однак, фактично, така байдужість, як мені здається, може бути прирівняна до підтримки, оскільки людина вважає, що її життя від вказаних нововведень - ніяк не зміниться і їй буде все так само комфортно.

Це не треба сприймати як звинувачення, але як певний факт. Мовчазна згода тягне за собою наслідком виникнення правовідносин (буквально. Певні домовленості можуть виникнути або продовжитися просто тому, що ніхто не заперечив). Тому, як юрист я все ж схиляюся до того, що "мені байдуже", відносно закону чи іншого правового акта, а також відносно того, що тягне за собою початок, зміну або припинення правовідносин - підпадає саме під категорію "мовчазна згода".

ЗБІР НА АВТО ДЛЯ ІІІ ОШБр "Азов"

Шановне панство, до нас звернулися друзі з 3-ої ОШБр. Їх бойовий кінь Volkswagen T4 TDI вийшов з ладу. На війні так буває 🤷🏻‍♂️

Найсумніше те, що це був єдиний автомобіль для невеличкого підрозділу, який виконував свої специфічні задачі. Від нього буквально залежить весь батальйон.

І тому зараз хлопці звертаються до всіх НАС всіх за допомогою.

❗️Відкрито збір на нове старе авто.
Мета — 170.000 грн.

ДВІ ТРЕТИНИ вже зібрано — залишилося добити 40.000 грн 👌🏻

Закрити потребу потрібно чимшвидше.
2-ий штурмовий — це той самий батальйон, який активно штурмує й просувається вперед на Бахмутському напрямку.
Хочете сприяти контрнаступу — це ваш ШАНС 😉

Реквізити:

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/6frUSroGXw

💳Номер картки банки
5375 4112 0728 1507

Була думка перенести проблему у категорію «вічних», але не так швидко. Завершимо щодо свідомої байдужості в публічному просторі.

Чому взагалі це мала бути «вічна» проблема?

Ну бо це життя, ситуації завжди різні, ми не можемо залишатися небайдужими абсолютно до всього. Водночас, коли ми бачимо повідомлення, що каже нам: «байдужість – це злочин, не залишайтеся байдужими!» - теж не знаємо, як поводитися.

Так, це маніпуляція, емоції можуть казати, що треба зробити саме так, як просить автор публікації. Однак розум може наполягати, що це обман. Гра на моралі, звісно. Щоб виправдати свою гордість і показати, що так просто нас на гачок не зловиш – ми можемо реагувати і протилежним чином, а саме – ігнорувати заклик.
Проблема в тому, що маніпуляція може бути як зі злим умислом (обманути), так і з добрим (дійсно привернути увагу до важливого). Відтак, неможливо надати ніякої чіткої рекомендації щодо поведінки.

Сказати припинити так формулювати заклики – дурня, бо емоційне наповнення таки часто є важливим, а ще іноді людина дійсно потребує допомоги, але не знає як її отримати й оце: «не залишайтеся байдужими!» - чисто крик душі і є щирим.

Зрештою, мої пошуки завели мене до того, що рішенням може стати допитливість. Тобто, коли сам споживач інформації, та сама людина, яка побачила заклик – поцікавилася деталями. Перевірила, чи є докази, що це не шахрайство, перевірила, чи то не ідеологічні/політичні розборки (тут люблять називати прихильників супротивної думки «несвідомими», «байдужими» і т.д.), а якщо це вони – то зробила вибір осмислено, а не щоб зарахувати себе до «небайдужих».

З боку того, хто заклик поширює, щоправда, має теж бути відкритість до діалогу (в розумних межах). Мені дуже не подобається ідея давати людям інфопривід, а потім нічого не пояснювати, запевняти, що «в пості написано, вір на слово». Так навіть офіційні державні медіа попадались на неперевіреній інформації.

Навіщо взагалі чіпати цю тему, якщо гасла продовжать звучати, а люди продовжать реагувати емоційно бодай іноді?

Ну, напевно тому, що як не як, а навіть одна людина, неочікувано «є в полі воїном» (протилежне з’явилося чисто через те, що «бойова одиниця» - це не одна людина, а двійка/трійка). І, на диво, навіть коли йдеться про такі штуки, як, скажімо, вибори – один голос може все змінити (у таких випадках завжди згадую вибори на рівненщині, де опзж не вистачило одного голосу, щоб пройти).

Що вже казати про інші сфери, де індивід вирішує дуже багато і має повну волю допомогти тому, хто цього потребує і не допомагати тому, хто просто обманює. Навіть у бізнесі краще хоча б один раз не потрапити в пастку, ніж забити і потрапляти у неї щоразу.

Фактчекінг наше все, так😁

Шановні підписники, ми закликаємо вас створювати ажіотаж навколо того, що орки роблять із нашими полоненими.
Перекладайте, тегайте вестернів, вставляйте посилання на оригінал та на офіційний коментар - потрібен максимальних ажіотаж.

Ми не маємо права кидати своїх. То ж давайте знову піднімемо цей світ, щоб про те, що відбувається - не забули.

Трохи пізно, але, всеж

День державності.

Мабуть, тільки зараз ми починаємо хоч якось розуміти її ціну.

Державність - це не просто інструмент, що має певні функції. Це - стан, в якому країна має змогу бути суверенною, має свою історію та становить лад на своїй землі. Державність - це правда та воля поколінь, що вкладають свої сили, кров, життя заради забезпечення простору для майбутніх поколінь.

Державою не народжуються, а Державою стають. Довгі роки ми мали свою країну, проте державність встановлюємо лише зараз. Втім, ми маємо визначну історію кроків до її побудову. І непід’ємну ціну, яку ми платили і платимо всі ці роки, кожен день. За державність нашої України.

І зараз, як і в майбутньому, все тільки у наших руках. Будуймо, охороняймо та розвиваймо. Ніхто за нас цього більше не зробить.

З Днем Державності України!

Сьогодні поговоримо про те, як пов’язані фактчекінг і ШІ

Розподілю цей текст на три пункти:

1. Не перевіряйте факти за допомогою ШІ. Можливо, ви користуєтеся не безкоштовною версією Chat GPT і ваше джерело видає вам досить непогані результати, але краще попросіть ШІ дати джерела, а їх уже самі почитайте. Річ у тім, що нейромережа ще не є 100% гарантом точності (гадаю, ви і самі в курсі).

2. Завжди перевіряйте інформацію, яку вам дав ШІ. Chat GPT, з яким я намагаюся спілкуватися культурно і не вчити сваркам на непотрібні теми – намагався мене запевнити, що в Україні з 2012 року є Закон, що забороняє ЛГБТ і встановлює відповідальність за гомосексуальність. Водночас, він також намагався довести, що в праці Томи Аквінського «Сума Теології» обстоюється право жінки воювати та загалом рівні права чоловіків та жінок. Досить довго довелося випитувати в нього, де він це знайшов, і він навіть доволі правдоподібно відповідав. Тобто вказував джерело, розділ, сторінку. Якщо людина не відрізняється великою дотошністю, то вона цілком може вирішити, що раз ШІ (особливо якщо це платний ресурс) вказує настільки детально, то напевно воно там таки є. Звісно, вся ця інформація не була правдивою. Тому, панове, якщо не хочете впасти обличчям в лайно – завжди перевіряйте першоджерело, навіть якщо ШІ вам скине пряму цитату. Обов’язково перевіряйте, бо цитата все ще може бути з іншого джерела, іншого авторства.

3. Перевіряйте інформацію, яку вам дала інша людина на предмет залучення ШІ. Вище я вказала випадки, коли ШІ надає неякісну інформацію. Задача була – захиститися від помилки нейромережі. А цей пункт стосується протилежного випадку, тобто коли ШІ чудово впорався із завданням. Можливо, ми можемо відрізнити текст, написаний нейромережею від того, що написаний людиною чисто по стилю, але людина все ще може залишити текст ШІ основою і зробити тільки косметичні правки для правдоподібності. Те саме із зображеннями. Наприклад, коли вам скинули текст новини – перевіряєте чи існує першоджерело і що це. Якщо вам скинули зображення – теж перевіряєте першоджерело, або, наприклад, якщо на ньому уже є назва якогось ресурсу – йдете на цей ресурс. Мені потрапляло на очі зображення, створене нейромережею, котре містило досить якісно згенерований текст, але цей текст був відсутній у джерелі (на сайті). Цей пункт, теоретично, можна ігнорувати, коли йдеться про нагенеровані меми, жарти і несерйозний контент. Інша справа, коли інформація заявляється як факт, або коли вона викликає у вас сильні емоції.

У мене вже є деякий досвід вивчення ШІ в юридичному полі та й загалом я ним користуюся, тому не виступаю проти технологій ШІ, хоча вважаю розумним кроком дослухатися і до розробників, які можуть вказувати на потенційні небезпеки. Людина, що напряму не залучена в цей процес – ніяк не може вплинути на те, які функції закладе в програму розробник, так само вона не може впливати на витоки даних (вони стаються у багатьох програмах, тому наївно казати, що от саме ШІ містить цей ризик). Однак ризик поширення неперевіреної інформації, про який теж говорять - лежить на споживачеві. І його однозначно можна зменшити, якщо не уникнути за рахунок перевірки інформації.