Покрова Пресвятої Богородиці – завжди була славетним святом для нашої держави, нашої нації. Цей день, також, освячений козацькими мечами та кров’ю… Освітлений запеклою боротьбою бійців УПА, що створили свою організацію у цей день.
Славетна традиція українського війська та військової української справи передається від покоління до покоління, від старих до малих.
Традиція запеклої боротьби за державу та націю, за віру та ті ідеали, що несе в собі наш народ.
Ця славетна традиція продовжується і по сьогоднішній день. Ми прославляємо наше військо в цей день, що кров’ю і потом захищає те, що нам святе.
Але не тільки той є захисником України. Хто живе заради неї та усіма своїми справами прославляє її, допомагає їй та возвеличує її – також справжній захисник та вартовий нашої Великої держави. Хто з пером, хто з серпом, хто своїми вміннями.. Всі, хто живе Україною – боронять її.
У цей славетний день ми маємо пам’ятати про тих хто загинув за славу та ідеали Української держави, хто боронить їх та буде боронити, бо традиція українства буде тривати допоки б’ється серце останнього українця.
І коли воно зупиниться – не згине і ця слава, ті ідеали… Бо дух живий… І не вмре він та й не зникне – ніколи!
Слава Україні! Навіки слава тим, хто боронить її, боронив та буде боронити! Вічна слава героям усіх поколінь!

Ода українському трайбалізму.

Іноді, мій любий читачу, ми повинні наголошувати на неприємній правді. Такою правдою можна назвати і те, що європейські народи – слабкі. Як культурно, так і морально.
Як демонструє практика – вони легше поглинають і легше адаптують нові віяння, що йдуть всупереч традиціям та устоям, що складалися у них не одне століття. Обираючи комфорт виживанню, відмовляючись від самих себе та своїх національних ідей все ближче підходять до тієї межі неповернення, коли європеєць повністю втратить свою ідентичність, замінивши її новою – сірою, обезкровленою та безликою.
Чи можемо ми уявити, щоб європеєць, цінною свого життя, захищав свого посестру або побрата, навіть якщо той і не правий? Нажаль, ми втратили почуття власного племені, інтереси якого ми не можемо не те що захистити – відчути.
Так, ми не відчуваємо самих себе. Ми розчиняємося у буревії цього вітру змін, проти якого, як демонструє життя, вдало стоять народи азійські.
Як зазначалася раніше, цим народам присутнє саме поняття трайбалізм. Вони будуть стояти горою за своїх до останнього, щоб відстояти інтереси. Їм не важливо хто правий, так як для них завжди правою стороною буде саме побратим або посестра, якому завдали кривди.
Згадаймо ж що сталося з українцем, який осмілився своєю вантажівкою проїхати там, де був мітинг БЛМ. Пам’ятаєш таке, мій любий читачу? А знаєш, що мене вразило і обурило, одночасно?
Відсутність реакції української громадськості та української діаспори.
Чому українці не здатні створити соє лобі, що буде обстоювати свої інтереси? Нам не важлива доля українців?
Ви можете сказати, що ми обрали інший цивілізаційний шлях, однак, сходження у прірву є не цивілізаційним шляхом, а є сходженням у прірву, тобто актом суїциду.
Чи можемо ми уявити, щоб народи Азії спокійно сприйняли таке? Хвала народу китайському, вірменському, турецькому… Ні! Вони б не змогли проковтнути таке і, якщо б було потрібно, вийшли б на смертний бій за такі нападки на свого побратима.
А щодо росіян? Чи це азійський народ? Аж ніяк. Якщо у нас, хоч якось та хоч колись проявляються крайні задатки трайбалізму (насамперед, завдячуючи, скоріш за все іранській крові кіммерійців, сарматів та скіфів), в них такого явище не спостерігається взагалі. Вони до останнього будуть звинувачувати саме росіянина, а не його кривдника.
То кого ви звинувачуєте у азійськості? Тих, хто за своєю природою та поведінкою аж ніяк ним не є?
Тим не менш, на мій власний розсуд, трайбалізм, безперечно, є притаманною рисою сильних народів, одним з яких повинні стати ми ,українці.
Ми повинні бути усюди і пробивати свої інтереси будь де і будь як. В цьому питанні ми повинні відійти від європейськості та пригадати своє коріння.
Ми не повинні бути слабкими, бо лише сильні правлять балом. Ми повинні бути сильними і дружити з сильними.
Саме тоді зазвучить українське слово, українська правда, а дух українській возвеличиться як ніколи.

Держава і політика – не місце для сентиментів?
Скільки разів ми чули, що політика має стати ближче до людей, що вона має бути добрішою, що вона повинна турбуватися про життя і забезпеченість кожного і надавати права тим, хто цього потребує.
Не повинна. Якраз таки політика всезагальної любові веде до тотального знищення. Коли ти любиш всіх – ти не любиш нікого і всі підуть у прірву слідом за одним. Принцип виживання сильнішого і то значно краще, бо той бодай виживає, навіть якщо слабші гинуть.
Політика не має нічого спільного з любов’ю, дружбою, прив’язаністю, співчуттям та іншими схожими емоціями, так само як вона і несумісна з жорстокістю чи мстивістю. Вона безпристрасна і справедлива. Не зараз. Але має бути такою. Вона полягає не в забезпеченні добра всім і кожному і не в тому, щоб які-небудь наркомани були представлені в парламенті відповідно до їх кількості у суспільстві. Держава не повинна забезпечувати широке представлення таких от гіпотетичних наркоманів (власне, як і просто їх забороняти) – це сигнал, що вона має працювати над тим, щоб їх ставало дедалі менше в суспільстві, зникав попит і представлення їх інтересів було більше непотрібне.
Політика – це регулятор, котрий аж ніяк не повинен прогинатися під суспільні тенденції, реагувати на те, що відбувається у натовпі і вводити те, чого хоче якась групка народу. Це болото. Чистий концентрований популізм. Політика сама повинна формувати ці тенденції і вона повинна бути достатньо сильною, щоб бути греблею, а не річищем, щоб встоювати перед народними примхами, не поринати в них, а самій встановлювати тенденції. Вона не повинна бути «з народом», - це народ повинен бути з нею.
Іноді вона вимагає тих дій, котрі взагалі суперечать будь-яким принципам людської моралі, при цьому не будучи аморальною, а лиш справедливою. Може викликати обурення навіть в душі того, хто її творить. Саме тому, там не повинно бути людей малодухих, наївних, тих, хто «за все хороше, проти всього поганого», не має бути корисливих, тих, хто в угоду собі готовий топити цілий народ. У такій справі можуть бути люди емоційно витривалі, ті, хто не страшиться відповідальності, бодай би вона була смертю, хто готовий повністю відмовитися від себе і безпристрасно чинити згідно закону і правила найбільшої корисності, при цьому здатен усвідомити різницю між корисністю темпоральною і глобальною, стабільною, такою, цінність якої з роками росте, а не зменшується.
Поки ж влада залишається у руках людей, котрим не чужі звичайні людські примхи і цінності – вона приречена залишати всіх інших людей невдоволеними і, зрештою, бути поглинута ними.

Поки вже котрий день відбувається це свято егалітаризму... Дивлюся я на бюлетні та уявляю як замість них ростуть величні крони дерев, що дають нам кисень і ту природну красу, яку ні з чим не зрівняти.
Будучи членом виборчої комісії, я відчув на собі те, шо тільки відчував - й ім‘я тому - відраза.
Сотні й сотні разів ми думали як замінити виборчу систему, проте, проблема не в ній.
Даючи бюлетень тому, хто не усвідомлює не те, що значить його волевиявлення та й, загалом, що відбувається навколо нього, хто він є, на що здатний та що собою являє. Не усвідомлює того, як потрібно заповнити, навіть, бюлетень!
Здавалося, чи можемо ми довіряти долю майбутнього, держави та нації людині, що не розуміє цього і не може зрозуміти того? Наше законодавство каже, що так.
Так, каже воно, якшо ти поставив позначку будь де, де тобі заманеться - ти проголосував. Проте, чи не є це тим яскравим проявом какістократизації суспільства, коли навіть «волевиявлення» таких особин зараховується на рівні з представниками кращих з роду нашого?
За свою коротку практику я побачив багато чого дивовижного й того, що так сильно, як ніколи укріпило думку про те, що ми йдемо дорогою до безодні.
Бував я і у місцях страшних, де голос виборця, що не міг і не усвідомлював сам, що відбувається, був заповнений не ним персонально, а родичем, котрий цілком може взяти ручку та заповнити бюлетень. Чи коли людина не могла навіть прочитати назву партії і ставила розчерк там, де їй вказали наглядачі.
Свято вільного волевиявлення! Чи буде реально думати така особа про щось вище, метафізичне, чи, взагалі, якщо ще здатна адекватно мислити - думати про майбутнє?
Звичайно ні. Для неї це виключно розчерк ручки - нічого більшого.
Політика - не для всіх і я у которий раз, а тепер і персонально-особисто у цьому освідомився.
Абихто, базуючись на своєму его, не може приймати рішення – це може зашкодити цілій державі та нацїї.
Чи варто казати про те, що ми даємо право голосу виключно з огляду на вік особи?
Скажімо відверто, людина - ментально залишається тою самою як у 17 років, так і у 18... Навіть, в 40-50 вона не зміниться, а особливо, враховуючи негативні тенденції, що спричиняють її деградацію.
Право обирати та бути обраним повинно бути заслужене. Лише кращі мають право творити та обирати майбутнє, у яке поведуть усіх інших.
А поки - я бачу людей, що чхати хотіли що на майбутнє як у близькій, так і в далекій перспективі... Дехто взагалі чітко усвідомлює, що це все одно останні їх вибори і так розважається. Це прикро, але життя чітко показує, що це так.
Чи має ця система право на існування?
Це питання виживання. Кожен з нас повинен сам вирішити для себе чого він хоче. А поки - не бачу сенсу в дійстві , шо зветься «демократією», бо ймення їй не «демо» , а «ідіо» або «какісто»... Бо найгірші обирають найгірших.
Але в наших силах все змінити.
Хай панує світле майбутнє!

Трохи про вибори в Штатах.

Нема в світі більш очікуваного шоу ніж вибори у Штатах. Ми чекаємо цю подію кожні 4 роки, а коли вона настає – майже кожен тоді цілі дні і ночі займається тим, що моніторить ситуацію і будує прогнози.
І кожного разу ми ставимо собі запитання: хто цього разу? Республіканець? Демократ? Гідра! Двоголовий дракон, що представляє собою ці дві партії. Цей монстр, що реально усім керує і який є істиною політичною системою Сполучених Штатів Америки. Напевно, цій системі більше б імпонував візантійський двохголовий орел. І ймення цьому монстру, хай буде, істеблішмент чи тіньова влада.
Не важко здогадатися, як закінчиться перебіг цього дійства – дракон переможе. Навіть республіканці відхрещуються від Трампа.
Але не думайте ви, любі читачі, що це є ознакою паніки та визнання капітуляції. Ні! Вони кажуть це зі спокійним обличчям та беземоційним голосом. Ніщо не видає в них знервованості втрати влади. Навпаки. Впевненість.
Ця впевненість демонструє, що вони знали, якими будуть результати цих виборів. Звісно, як я казав раніше - Гідра має дві голови, а, отже, вона захотіла скинути з себе небажаного елемента, що діяв не так, як вона хоче й поставити більш лояльного, зрозумілого. Такого, щоб продовжував таку політику, яка їй подобається.
Проте відкиньмо Штати! Вони не вартують, на справді, того, щоб за ним спостерігати. Повернімося ж до нашої країни та нашої нації.
Багато хто каже, що наші президентські вибори минулого року проходили набагато демократичніше, ніж у гегемона сучасної демократії, і з цим складно не погодитися.
Будьмо відвертими – ми маємо більше особистих свобод, що гарантує нам Держава. Ми можемо вільно висловлювати свою громадянську позицію, бо максимальна санкція за неї буде нести не державно-примусовий характер, а соціально-побутовий або вуличний, що, до-речі, відсилає нас до того, що нам близька родинно-кланова структура суспільства.
Ми можемо обирати! Так, я не погоджуюся з демократичною системою і відверто вважаю, що право обирати та бути обраним повинно набуватися не за віком, а за досягненнями, які б демонстрували здатність до вибору, свідомість і дух виборця та кандидата. Ми можемо обирати, знаючи, що це щось може змінити, хоча б тому, що у нас відбувається реальна зміна керуючих еліт. Так, це олігархічні клани – скажімо відверто. От тільки за велетнями демократії стоять такі особини, поруч з якими наші здавалися б милими дядечками з дачами у передмісті Києва.
Так, наша система неідеальна. Проте не забуваймо, що державність ми маємо не так довго, тобто, ми її тільки формуємо. Є питання до кожного українця окремо щодо того, кого ми обираємо і кому дозволяємо обирати… Однак є одне найважливіше питання: «чим ми гірші?».
Ми держава, яка, хоч, тільки формується, але здатна, при великому бажанні, створити таку систему, яка б була ефективною, як для державного апарату та Держави уцілому, так і нації, суспільства, так і для окремого індивіда, і була успішною економічному, соціально-культурному, технічно-науковому розвитку.
Я знаю, що ми, українці здатні створити таку систему, яка б відповідала цим критеріям. Але знову ми наштовхнемося на одне велике національне горе, ймення якому – комплекс меншовартості.
Цей комплекс породжує страшні думки, на кшталт: «Ми нічого не можемо зробити, бо ми не німці, не євреї, не москалі…» або «Ми можемо жити лише за рахунок інших, бо ми українці…». «Схаменіться недолюди, діти юродиві!», - відповідає їм Тарас Григорович з далекого минулого.
І справді, на мій погляд, нашим гімном духу, українського духу має стати «І мертвим, і живим, і ненародженим…», оскільки написане пророком колись – актуальне і сьогодні, як не сумно це визнавати.
Проте все у наших силах, українці. Ми не повинні орієнтуватися на когось, чекати подачки, жити на чужий рахунок… Ми – не народ паразитів! Ми народ працелюбних та славетних людей, воїнів, що кров’ю платили і платять за свою Батьківщину.
І прийде день, коли ми змінимо країну і покажемо всьому світу, що є Україна, доведемо своє право на місце під сонцем.

Про надію на власні сили
Неодноразово вже було сказано про те, що люди повинні перш за все розраховувати на власні сили, як особисто, так і на більш загальному рівні. Як то кажуть: «якщо хочеш, щоб щось було добре зроблено – зроби це сам».
У своєму творі «Князь» Ніколо Макіавеллі зазначав про різницю сил власних, найманих та союзних. Він зазначав, що союзні війська можна допускати лише у крайніх випадках і лише, якщо потім ти зможеш їх стримати. Все ж історія знає багато прикладів, коли «союзники» під виглядом допомоги захоплювали території просто відмовившись їх покинути після допомоги, або накладали на того, хто їх запросив надмірну «подяку» за порятунок.
Україна не виняток, ми самі потрапляли під вплив імперій, спершу запросивши їх до себе додому. І ми продовжуємо це робити. Коли проводяться вибори у державі, від якої ми залежні, - ми сподіваємося, що перемогу здобуде сила, якщо не прихильна до України, то бодай ворожа Москві. Ніби й так, ми проявляємо любов до своєї держави, хочемо, щоб їй допомогли…
Проте, що для нас краще, нехай, в актуальній ситуації – виборах у США? Щоб США активно нам допомагала, надсилаючи транші чи щоб вона обрала політику ізоляціонізму і розвивалася самостійно, при цьому уникаючи втручань у внутрішні справи інших держав?
Кожен наступний транш, очевидно, збільшує наш зовнішній борг, який ми, здається, не збираємося коли-небудь погасити. Однак, що гірше, він вчить нас і далі жити так, як і було. Тобто не спиратися на власні сили, а вчитися крутитися, залежно від умов і вимог таким чином, щоб нам подали якомога більшу суму і на вигідніших умовах. Але умови не можуть бути вигідними для сторони, яка просить. Ми готові провести реформи не заради примарного європейського майбутнього, а заради того, щоб нам допомогли.
Ми певні, що не можемо допомогти собі самі.
Для нас було б краще, якби світові гегемони закрилися і нам довелося б стати самостійними. Наразі вони давлять нас своїм авторитетом, на противагу якому ми нічого не можемо поставити. Це не привід злитися на них, це привід працювати самим, бо вони, за правом сильного можуть нав’язувати нам свої цінності, своє бачення світу, не тому, що вони погані, а тому що ми слабкі.
Невже так приємно «ходити на задніх лапках», як Жужу, аби жити в теплі і достатку за чужі гроші? Невже приємно битися в закриті двері залу перемовин наших «друзів» з нашими ворогами?

Splendoris Apparent вітає всіх підписників з днем української писемності та мови! Розвиваймо ж її та поширюймо , щоб лунала вона по всьому світу!

😞🕯🙏 ПАМ'ЯТАЄМО...
9 листопада 2014 року ми втратили ще одного зовсім юного Героя!
Саша Райхерт, псевдо "Чорний". Йому було всього 18 років.
Ми в боргу перед ними....
Слава Нації!

Чи задумувались ви колись, що ми живемо за правилами, які самі не встановлювали, що наша провідна функція - це підтримка світого балансу?
Гадаю, багато хто задумувався, що ми живемо за приписами, які встановлювали не люди, що живуть зараз, проте не задумувалися, що деякі правила встановлені ще до появи людини, настання першого ранку чи появи нашої Сонячної системи.
Порядок був створений ще тоді, коли був створений Всесвіт. Людина ж створює свої власні аби адаптувати порядок денний до правил вищих.
Так, на приклад, звертаючись до релігійних джерел можна відмітити одне з основних джерел індуїзму - Ману-самгіта. Варто, хоча б зазначити, згідно цього тексту, світовий порядок і система каст були створені до появи перших людей (текст 31 та 32). Ролі в суспільстві і функціональні обов‘язки були створені та розподілені після створення загальних умов в яких кожна каста може існувати.
На справді, нічого дивного в уявлені давньої людини нема, оскільки основні правила, законодавство , прийнятна модель поведінки - були сформовані задовго до того, як вона народилася і вийшла з інстинктів. Їхня модифікація чи актуалізація відбувається лише для того, щоб допомогти людині-сучаснику, краще сприйняти вже існуючи правила, а не заперечити їх.
Однак деякі модифікації йдуть у розріз з порядком та порушують норми, котрі підтримують суспільство, змушують припинити його зростання, спрямовуючи до стагнації і подальшої деградації.
Тут хочеться згадати і звернутися до безсмертної класики фентезі «Сільмарілліону» Д. Толкієна - в першій же главі письменник розповідає, як Мелькор вносив свої темні тексти до первинної пісні Еру Ілуаватара, що впились у такинину Арди катастрофами та катаклізмами.
З цими темними текстами можна порівняти й певні модифікації, якими люди перекреслюють природний порядок, створюючи свій спотворений, зневірений та химерний, якого люди насправді дотриматися не в змозі.
Ми повинні вдосконалювати порядок, але не йти проти нього. Ми повинні творити, а не руйнувати, а наша пісня повинна зливатися в унісон з піснею Всесвіту.
Таким є благо для нас і воля того, що було до нас.

День Гідності та Свободи - визначний день для кожного українця.
Ще Григорій Сковорода у своєму De Libertate писав: «Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє. Ні ж бо, не злототне: зрівнявши все злото, проти свободи воно лиш болото».
І дійсно, що є свобода для кожного з нас, що перевершує воно злото, тобто усі матеріальні блага нашого світу. Той, хто продасть її - втрачає її назавжди, стаючи рабом, об‘єктом чужої волі...
Українці і наша Держава довели, що готові боротися за свободу та свою гідність, бо без гідності - нема свободи, бо той, хто не сповнений гідністю - не володіє й свободою.
Українці завжди чудово розуміли це золоте правило, саме тому завжди боролися за свою гідність та свободу, здобуваючи перемогу наш кожним, хто хотів відібрати її.
Проте, є те, що, іноді, відводить нас від долі бути свободними та гідними. І ймення тому - комплекс меншовартості.
Є в нашого народу звичка шукати пана, отримавши свободу. Й то на заході, то на сході, півдні чи півночі - пошуки у нас відбуваються усюди.
Проте, відкинувши це, можна сказати одне - ми здатні добитися того, щоб бути вільними та гідними. Це ми доводимо своєю волею до цих благ, що в кінцевому результаті допоможе нам здобути та підтримувати справжню свободу та гідність.
21 листопада почалися масові протести, що призвели до вираження такої волі у вигляді революції Гідності, волі та жаги до свободи та національної ідентичності.
І хай так буде завжди!
Зі святом вас, любі українці!

32-33 роки, що сповнені були та горя навік зазнали серця українців, коли голодних дух ходив з хати і до хати та збирав свої жнива.
Цього б могло не статися, якшо б українці в 1920-х були єдиними та Україноцентристськими. Коли б замість внутрішніх конфліктів переважав би інтерес зупинити ворога. Коли б державні інтереси переважали за інтереси кожного атамана, а Україна розраховувала на свої сили та вчилась би бути самостійною... Тоді б не було ні голоду, ні смерті українців.
Голодні роки вже давно позаду, проте пам‘ять і сум живе досі. Проте, ми не повинні жалітися - не повинні бути ми слабкими та безпорадними.
Ми не маємо плакатися. Ми маємо пам‘ятати ці роки і робити так, щоб вони ніколи більше не повторилися. А для того - Україна має бути і справді самостійна та незалежна.
Разом зі свічкою ставимо кулемет...

1 грудня - значна дата для кожного Українця, оскільки сьогодні ми святкуємо річницю Всеукраїнського референдуму 1991 року, на якому укоаїнці проголосували за незалежність нашої Держави, а також - початок справжньої Революції гідності, коли кров Укоаїнців окропилася за волю, національну ідентичність, незалежність та сувернітет.
Як і майже 30 років тому, у 2013 року ми стояли на передовій змін та на початку встановлення нового процесу, що повинен був створити нову потужну національну ідентичність.
Ми здобули свою державність безкровно, незважаючи на майже 75-ти річний гніт “Великого Брата” з Москви, що гомоном відзначилося тільки 22 роки потому, коли пролилася перша кров і почалася національно-визвольна Революція за здобуття справдньої суб‘єктності , як і Держави Україна, так і Української нацїї.
Після зміни підконтрольної Москві владі - сама колишня володарка пішла на нас війною, що ще раз відзначило значимість самої Революції національної свідомості та гідності, логічно продовживши її на полях битв з московським окупантом.
Хто б міг подумати, що через 7 років ми будемо відмовлятися від національної та дердавної суб‘єкності, через погрози одного західного сусіда перешкодити євроатлантичної інтеграції... З під лап одного господаря ми попрямували у руки іншого!
Коли виконували гімн іноземної держави у органі місцевої влади - наша влада не зреагувала. Коли українці виразили своє законне обурення - деякі чиновники (не будемо називати їх імена, бо вони не достойні навіть згадування) почали захищати сепаратистів! Як так?! Хіба ми не виборюємо всі ці 7 років свою суб’єктність кров‘ю, потом та сльозами?!
Ми пали нижче, ніж можна уявити... Проте...
Після смерті відбувається відродження.
Розквітне і воскресне наша слава і тоді... Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!