По-перше, рішення боляче читати очима через граматику та пропуск пробілів.
По-друге, чверть рішення суд в принципі доводить, що має право здійснювати правосуддя і з десяток разів згадується презумпція невинуватості, звідки вона взялась і чому застосовується. Це не те щоб погано, але дуже дивно звучить, ніби суд сам не впевнений, що його право здійснювати правосуддя – доведене. Ще чверть рішення займає пояснення, що таке незалежний суд, чому він незалежний і що незалежний суд – це більше ніж просто держорган (ну це як мінімум цікаво, бо фактично український місцевий суд стверджує, що він вище держави). Проблема тільки в тому, що Конституція каже, що судова гілка влади не має переваг над іншими гілками.
По-третє, це якийсь підручник із загальної теорії права, а не рішення. Щоправда, здається, адвокат дуже повірив у себе, бо свобода не є абсолютним правом. Абсолютних прав в принципі немає. Для мене залишилося незрозумілим посилання на статтю про заборону агресивної війни, що не можна до неї примушувати і т.д. І ще кілька посилань на статті про мир, добро, співіснування народів, їх різноманітність, повагу одне до одного, про те, що людина має право на повагу до своїх поглядів і може відмовлятися від тих чи інших дій через моральні переконання. Ці посилання мене реально турбують, оскільки це як би натяк, що Україна причетна до розв’язання/ведення агресивної війни і про те, що людина може не брати участі у захисті держави, якщо вбивство ворога суперечить її поглядам. На це чомусь не звернули уваги, зосередившись на заявах про те, що МО – приватна компанія, а закони – «авторські твори».
По-четверте, положення про ТЦК і СП суд не читав. Зв’язок між різними нормативно-правовими актами не викупає від слова зовсім.
По-п’яте, про приватну форму власності Міністерства оборони суд люто п…. Заходиш на YouControl все нормально написано, про те, що це орган державної влади. Суд мав би бути в курсі, що всі органи влади є юридичними особами і їх підрозділи теж. З одної простої причини – вони здійснюють володіння, користування, розпорядження майном від імені України, бо держава здійснює ці права через відповідні органи, а не сама собою. Навіть якщо упустити цей момент, то суд, раз вже він пів рішення розповідав про те, що треба керуватися суттю норми, а не формулюванням – мав би розуміти, що для юридичної особи приватної форми власності має бути вказано не керівника, а власника, а також – кінцевого бенефіціара, так що за своєю сутністю МО є юридичною особою публічного права.
По-шосте, конституційність тої чи іншої норми визначає виключно Конституційний суд України. Алоу, нарід, там суд далі вказує, що ЗСУ – незаконне збройне формування, не діє згідно конституції. І натякає, що КМУ незаконно став з «КМ Української РСР» - «КМУ».
По-сьоме, каже, що у нас КМУ сформований законом від 27 лютого 2014 року. КМУ та його повноваження містяться в Конституції. Цілий розділ займають. Закон – то уточнення.
Такс, цей треш не вміщається в один допис
По-друге, чверть рішення суд в принципі доводить, що має право здійснювати правосуддя і з десяток разів згадується презумпція невинуватості, звідки вона взялась і чому застосовується. Це не те щоб погано, але дуже дивно звучить, ніби суд сам не впевнений, що його право здійснювати правосуддя – доведене. Ще чверть рішення займає пояснення, що таке незалежний суд, чому він незалежний і що незалежний суд – це більше ніж просто держорган (ну це як мінімум цікаво, бо фактично український місцевий суд стверджує, що він вище держави). Проблема тільки в тому, що Конституція каже, що судова гілка влади не має переваг над іншими гілками.
По-третє, це якийсь підручник із загальної теорії права, а не рішення. Щоправда, здається, адвокат дуже повірив у себе, бо свобода не є абсолютним правом. Абсолютних прав в принципі немає. Для мене залишилося незрозумілим посилання на статтю про заборону агресивної війни, що не можна до неї примушувати і т.д. І ще кілька посилань на статті про мир, добро, співіснування народів, їх різноманітність, повагу одне до одного, про те, що людина має право на повагу до своїх поглядів і може відмовлятися від тих чи інших дій через моральні переконання. Ці посилання мене реально турбують, оскільки це як би натяк, що Україна причетна до розв’язання/ведення агресивної війни і про те, що людина може не брати участі у захисті держави, якщо вбивство ворога суперечить її поглядам. На це чомусь не звернули уваги, зосередившись на заявах про те, що МО – приватна компанія, а закони – «авторські твори».
По-четверте, положення про ТЦК і СП суд не читав. Зв’язок між різними нормативно-правовими актами не викупає від слова зовсім.
По-п’яте, про приватну форму власності Міністерства оборони суд люто п…. Заходиш на YouControl все нормально написано, про те, що це орган державної влади. Суд мав би бути в курсі, що всі органи влади є юридичними особами і їх підрозділи теж. З одної простої причини – вони здійснюють володіння, користування, розпорядження майном від імені України, бо держава здійснює ці права через відповідні органи, а не сама собою. Навіть якщо упустити цей момент, то суд, раз вже він пів рішення розповідав про те, що треба керуватися суттю норми, а не формулюванням – мав би розуміти, що для юридичної особи приватної форми власності має бути вказано не керівника, а власника, а також – кінцевого бенефіціара, так що за своєю сутністю МО є юридичною особою публічного права.
По-шосте, конституційність тої чи іншої норми визначає виключно Конституційний суд України. Алоу, нарід, там суд далі вказує, що ЗСУ – незаконне збройне формування, не діє згідно конституції. І натякає, що КМУ незаконно став з «КМ Української РСР» - «КМУ».
По-сьоме, каже, що у нас КМУ сформований законом від 27 лютого 2014 року. КМУ та його повноваження містяться в Конституції. Цілий розділ займають. Закон – то уточнення.
Такс, цей треш не вміщається в один допис
👍2
І так. Що ще ми маємо. Вирвана з контексту цитата МЗС, яка була використана для пояснення, чому Україна теж має право на правонаступництво СРСР, а росія не має гегемонії і не може вважатися єдиним правонаступником СРСР, особливо зважаючи на те, що вона отримала цей статус автоматично, а не згідно процедури.
«Відтак, заступник Міністра закордонних справ України, постійний представник України при Організації Об`єднаних Націй на засіданні Радбез ООН висловився щодо міжнародної правосуб`єктності Союзу РСР: «с точки зрения международного права геополитические преобразования 1991 года не привели к исчезновению СССР как субьекта международного права. Госсударство СССР не прекратило, а продолжило свою международную правосубьектность». А також нагадав, що стаття 23 Уставу ООН проголошує, що постійним членом Радбез являється Союз РСР, а не Російська Федерація. Аналогія з УРСР і Україною очевидна.
Згідно з додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року, найманцем вважається особа, яка:
- спеціально завербованана місці або за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті;
- фактично бере безпосередню участь у воєнних діях;
- бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду, і якій дійсно було обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває в конфлікті, матеріальну винагороду, що істотно перевищує винагороду, яка обіцяна чи сплачується комбатантам такого ж рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил даної сторони;
- не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває в конфлікті;
- не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті;
- не послана державою, яка не є стороною, що перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов`язків як особа, яка входить до складу її збройних сил.
Найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого і підлягає кримінальному переслідуванню за участь у збройному конфлікті. Також найманець несе ризик попасти в полон і умови утримання в полоні згідно норм міжнародного права на найманця не розповсюджуються.
У міжнародному кримінальному праві найманство було кваліфіковано як злочин. У резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 2465 від 1968 р. зазначається, що практика використання найманців кримінально-каране діяння, а найманці повинні оголошуватися злочинцями."
Пунктуація і виділення жирним ідентичні оригіналу рішення.
Так, це саме те, що ви подумали. Суд натякає, що воїни ЗСУ – найманці, а Україна – це все ще УРСР. Так, суд вважає, що чоловік з Донецької області не є громадянином України. Так, суд вважає, що воїни ЗСУ - злочинці і на них не розповсюджується міжнародне гуманітарне право, зокрема норми щодо положення з військовополоненими
Далі суд посилається на Конвенцію про геноцид, норм якої Україна зобов’язана дотримуватись.
Суд вказує на відповідальність України за геноцид, зокерма в контексті розв’язання «агресивної війни».
Висновок: це не рішення суду, це авторський твір. СБУ варто допомогти суддям та адвокатам потрогати траву
«Відтак, заступник Міністра закордонних справ України, постійний представник України при Організації Об`єднаних Націй на засіданні Радбез ООН висловився щодо міжнародної правосуб`єктності Союзу РСР: «с точки зрения международного права геополитические преобразования 1991 года не привели к исчезновению СССР как субьекта международного права. Госсударство СССР не прекратило, а продолжило свою международную правосубьектность». А також нагадав, що стаття 23 Уставу ООН проголошує, що постійним членом Радбез являється Союз РСР, а не Російська Федерація. Аналогія з УРСР і Україною очевидна.
Згідно з додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року, найманцем вважається особа, яка:
- спеціально завербованана місці або за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті;
- фактично бере безпосередню участь у воєнних діях;
- бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду, і якій дійсно було обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває в конфлікті, матеріальну винагороду, що істотно перевищує винагороду, яка обіцяна чи сплачується комбатантам такого ж рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил даної сторони;
- не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває в конфлікті;
- не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті;
- не послана державою, яка не є стороною, що перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов`язків як особа, яка входить до складу її збройних сил.
Найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого і підлягає кримінальному переслідуванню за участь у збройному конфлікті. Також найманець несе ризик попасти в полон і умови утримання в полоні згідно норм міжнародного права на найманця не розповсюджуються.
У міжнародному кримінальному праві найманство було кваліфіковано як злочин. У резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 2465 від 1968 р. зазначається, що практика використання найманців кримінально-каране діяння, а найманці повинні оголошуватися злочинцями."
Пунктуація і виділення жирним ідентичні оригіналу рішення.
Так, це саме те, що ви подумали. Суд натякає, що воїни ЗСУ – найманці, а Україна – це все ще УРСР. Так, суд вважає, що чоловік з Донецької області не є громадянином України. Так, суд вважає, що воїни ЗСУ - злочинці і на них не розповсюджується міжнародне гуманітарне право, зокрема норми щодо положення з військовополоненими
Далі суд посилається на Конвенцію про геноцид, норм якої Україна зобов’язана дотримуватись.
Суд вказує на відповідальність України за геноцид, зокерма в контексті розв’язання «агресивної війни».
Висновок: це не рішення суду, це авторський твір. СБУ варто допомогти суддям та адвокатам потрогати траву
😁5😱2
Не сприйміть за зрадливу зраду, але коли були обстріли, то світло/газ/тепло/воду при темноті і морозах подавали за 4-8 годин, але коли влітку просто пройшла гроза, то газу нема два дні як🌚
Загалом було б непогано, принаймні, в майбутньому, розібратися з питаннями, які відкладають у довгий ящик. На кшталт житлового будинку у центрі Львова який взяв і завалився посеред ночі рік тому й досі в такому стані знаходиться. Або з деякими київськими будинками, де гарячу воду не подають уже кілька років. Гадаю, це було б дешевше, ніж майданчики за ~300млн, але зараз краще ці гроші перенаправити на потреби ЗСУ, а тоді вже на щось інше
Загалом було б непогано, принаймні, в майбутньому, розібратися з питаннями, які відкладають у довгий ящик. На кшталт житлового будинку у центрі Львова який взяв і завалився посеред ночі рік тому й досі в такому стані знаходиться. Або з деякими київськими будинками, де гарячу воду не подають уже кілька років. Гадаю, це було б дешевше, ніж майданчики за ~300млн, але зараз краще ці гроші перенаправити на потреби ЗСУ, а тоді вже на щось інше
👍8
Хороший ідеолог буде доводити, що його ідея безгрішна та ідеальна. Поганий ідеолог скаже, що в його ідеї є прогалини і недоліки.
Чи навпаки? Як людина, яка вивчала ідеології, можу сказати, що ідеалізація того чи іншого концепту спрямована перш за все на те, щоб закрити спірні моменти колективною впевненістю. Тобто досягти умов, за яких недоліки техніки компенсуються навченістю екіпажу і тактикою застосування. На прикладі минулого століття – це створення такої віри в ту чи іншу ідею, що людям просто соромно не відповідати такому чудовому концепту і якщо щось іде не так – то це ми просто ще не досягли мети.
В принципі – це цікавий психологічний феномен. Його не можна назвати непрактичним. Проблеми починаються тоді, коли кількість проблем стає завеликою для ігнорування та подолання або коли мета не досягається надто довго. У людей виникає питання: «а коли уже?» - адже все ж настає певне виснаження.
З думкою про неідеальність своєї концепції все ще сумніше. Вона впливає на розум, а не на емоції. Вона не дає відчуття непогрішності, моральної переваги над опонентом, який може як помилятися, так і бути правий.
Проблематика меритократії в тому, що вона, насправді, не містить сталих індикаторів. Вона динамічна. Коли ми говоримо, наприклад, про комунізм, то можемо сказати, що приватна власність – погано, державна/комунальна – добре, нерівність – погано, рівність – добре, наявність грошей – погано, бартер – добре (звісно, є різниця між течіями комунізму). І так люди можуть орієнтуватися: «ага, приватну власність заборонено, значить у нас є комунізм, значить усе правильно».
Або навпаки, візьмемо анкап. Приватна власність є – добре, немає – погано, нема податків – добре, є податки – погано, держава не втручається в питання бізнесу – добре, втручається – погано. Ну і люди розуміють: «ага, приватна власність має широку свободу, держава не чіпає бізнес, не обкладає податками, значить все добре».
Те ж стосується й інших видів ідей. У них є засадничі критерії, за якими можна визначити чи це саме та ідея, чи ні.
У меритократії цього немає, адже її індикаторами є не інструменти, а позитивний результат. Хоча це не значить, що інструментарій безмежний, він обмежується все тією ж концепцією, що це має бути раціонально і з дотриманням певних правил, які краще окреслювати окремо через обсяг.
Чи навпаки? Як людина, яка вивчала ідеології, можу сказати, що ідеалізація того чи іншого концепту спрямована перш за все на те, щоб закрити спірні моменти колективною впевненістю. Тобто досягти умов, за яких недоліки техніки компенсуються навченістю екіпажу і тактикою застосування. На прикладі минулого століття – це створення такої віри в ту чи іншу ідею, що людям просто соромно не відповідати такому чудовому концепту і якщо щось іде не так – то це ми просто ще не досягли мети.
В принципі – це цікавий психологічний феномен. Його не можна назвати непрактичним. Проблеми починаються тоді, коли кількість проблем стає завеликою для ігнорування та подолання або коли мета не досягається надто довго. У людей виникає питання: «а коли уже?» - адже все ж настає певне виснаження.
З думкою про неідеальність своєї концепції все ще сумніше. Вона впливає на розум, а не на емоції. Вона не дає відчуття непогрішності, моральної переваги над опонентом, який може як помилятися, так і бути правий.
Проблематика меритократії в тому, що вона, насправді, не містить сталих індикаторів. Вона динамічна. Коли ми говоримо, наприклад, про комунізм, то можемо сказати, що приватна власність – погано, державна/комунальна – добре, нерівність – погано, рівність – добре, наявність грошей – погано, бартер – добре (звісно, є різниця між течіями комунізму). І так люди можуть орієнтуватися: «ага, приватну власність заборонено, значить у нас є комунізм, значить усе правильно».
Або навпаки, візьмемо анкап. Приватна власність є – добре, немає – погано, нема податків – добре, є податки – погано, держава не втручається в питання бізнесу – добре, втручається – погано. Ну і люди розуміють: «ага, приватна власність має широку свободу, держава не чіпає бізнес, не обкладає податками, значить все добре».
Те ж стосується й інших видів ідей. У них є засадничі критерії, за якими можна визначити чи це саме та ідея, чи ні.
У меритократії цього немає, адже її індикаторами є не інструменти, а позитивний результат. Хоча це не значить, що інструментарій безмежний, він обмежується все тією ж концепцією, що це має бути раціонально і з дотриманням певних правил, які краще окреслювати окремо через обсяг.
👍7
Все дуже просто.
Візьмімо підприємство. Воно перебувало в державній власності і було збитковим. Йшлося про загрозу ліквідації. Однак вирішено виставити його на тендер. Лот помітив підприємець, який мав досить грошей і знань. Він викупив підприємство і вивів його на дохідність.
Це набуло широкого розголосу і було зроблено висновки, що приватизація підприємств підвищує їх дохідність, адже підприємець прямо зацікавлений в отриманні доходу.
Але ж дохідність – не єдиний критерій. Так, підприємець дійсно зацікавлений у довгостроковій роботі свого бізнесу. Однак, приватизація окремих видів підприємств може дати людині дійсно великий вплив. Наприклад, уявіть приватизацію ДніпроГЕСу. Так, новий власник точно буде зацікавлений у тому, щоб зберегти цей об’єкт, однак він може:
1. Здійснювати тиск на державу й отримувати неправомірну вигоду (тобто виставляти свої умови і вимоги користуючись відсутністю аналогів об’єкту)
2. Диктувати умови на місцях (встановити плату за прохід/проїзд дамбою)
3. Допускати неналежну поведінку (згадайте міста-супутники АЕС в яких постійно відбуваються якісь мутки за участю управлінців АЕС. Зокрема новину про те, як син директора вбив літню жінку).
Тут зразу додам ремарку: поведінка чинних управлінців спричинена не тим, що АЕС у державній власності, а тим, що держава це допускає, хоча може і повинна не допускати. В умовах свободи бізнесу і приватизації державі навпаки мало б бути все одно.
З точки зору меритократії приватизація або націоналізація підприємств може бути як «добре», так і «погано». Наприклад, якщо для купівлі бізнесу відсутні компетентні особи, то краще взагалі відмовитися від угоди або надати переможцю можливість спершу довести свою спроможність на посаді управлінця, а вже потім, у разі успішності – дозволити викуп.
Тож ми як би бачимо, що немає тези: «всі бізнесмени хороші/погані», «всі підприємства мають бути приватизовані/націоналізовані» (а ще думаю, державі слід бути повноцінним учасником відносин, добросовісно конкурувати і бути більш гнучкою в цьому плані). Є спрямованість на результат: «якщо підприємство слід приватизувати і це буде не шкідливо, то варто це зробити», «якщо приватизація нашкодить – не варто цього робити». Не приватизація/націоналізація є показником й ознакою, що все добре, а факт покращення ситуації (як підприємства, так і тих, хто від нього залежить).
Візьмімо підприємство. Воно перебувало в державній власності і було збитковим. Йшлося про загрозу ліквідації. Однак вирішено виставити його на тендер. Лот помітив підприємець, який мав досить грошей і знань. Він викупив підприємство і вивів його на дохідність.
Це набуло широкого розголосу і було зроблено висновки, що приватизація підприємств підвищує їх дохідність, адже підприємець прямо зацікавлений в отриманні доходу.
Але ж дохідність – не єдиний критерій. Так, підприємець дійсно зацікавлений у довгостроковій роботі свого бізнесу. Однак, приватизація окремих видів підприємств може дати людині дійсно великий вплив. Наприклад, уявіть приватизацію ДніпроГЕСу. Так, новий власник точно буде зацікавлений у тому, щоб зберегти цей об’єкт, однак він може:
1. Здійснювати тиск на державу й отримувати неправомірну вигоду (тобто виставляти свої умови і вимоги користуючись відсутністю аналогів об’єкту)
2. Диктувати умови на місцях (встановити плату за прохід/проїзд дамбою)
3. Допускати неналежну поведінку (згадайте міста-супутники АЕС в яких постійно відбуваються якісь мутки за участю управлінців АЕС. Зокрема новину про те, як син директора вбив літню жінку).
Тут зразу додам ремарку: поведінка чинних управлінців спричинена не тим, що АЕС у державній власності, а тим, що держава це допускає, хоча може і повинна не допускати. В умовах свободи бізнесу і приватизації державі навпаки мало б бути все одно.
З точки зору меритократії приватизація або націоналізація підприємств може бути як «добре», так і «погано». Наприклад, якщо для купівлі бізнесу відсутні компетентні особи, то краще взагалі відмовитися від угоди або надати переможцю можливість спершу довести свою спроможність на посаді управлінця, а вже потім, у разі успішності – дозволити викуп.
Тож ми як би бачимо, що немає тези: «всі бізнесмени хороші/погані», «всі підприємства мають бути приватизовані/націоналізовані» (а ще думаю, державі слід бути повноцінним учасником відносин, добросовісно конкурувати і бути більш гнучкою в цьому плані). Є спрямованість на результат: «якщо підприємство слід приватизувати і це буде не шкідливо, то варто це зробити», «якщо приватизація нашкодить – не варто цього робити». Не приватизація/націоналізація є показником й ознакою, що все добре, а факт покращення ситуації (як підприємства, так і тих, хто від нього залежить).
👍5
Цілком нормально і навіть добре, якщо виникнуть питання за змістом дописів. Це далеко не останні пости на тему. Можливо візьму магістерську на тему меритократії і права, обгрунтувавши актуальність саме різними дослідженнями на цю тему, які свідчасть про запит громадськості, але водночас майже повну відсутність нормального матеріалу, який би пояснював, про що йдеться. Бо типу звучить круто: "людина оцінюється за її досягненнями", але що з цим далі?
Наприклад є велика критика (за кордоном, у нас цього дискурсу немає), що меритократія це така бездушна штука, яка знищує людей, котрим не пощастило народитися або стати особами з інвалідністю, людей недостатньо ефективних, таких, що мають інші перешкоди на шляху того, щоб добитися певного успіху. Також, що породжується снобізм тих, хто чогось досяг, і вони можуть почати принижувати всіх інших (ну щось типу як жінки, які мають кар'єру, з презирством дивляться на тих, що кар'єри не мають, хоча це не параметр "краще-гірше", а загалом різні шкали).
Наприклад є велика критика (за кордоном, у нас цього дискурсу немає), що меритократія це така бездушна штука, яка знищує людей, котрим не пощастило народитися або стати особами з інвалідністю, людей недостатньо ефективних, таких, що мають інші перешкоди на шляху того, щоб добитися певного успіху. Також, що породжується снобізм тих, хто чогось досяг, і вони можуть почати принижувати всіх інших (ну щось типу як жінки, які мають кар'єру, з презирством дивляться на тих, що кар'єри не мають, хоча це не параметр "краще-гірше", а загалом різні шкали).
👍4
Кожного разу, коли йду в місто, думаю про себе, що більше ніколи не хочу туди йти, хоча знаю, що за кілька днів це все одно станеться.
Розумію, що проблема не в самому місті, а в тому, що воно робить мені стрес. Думаю, не мені одній🤝
А ще сьогодні будуть статті. Думаю над тим щоб повернутися до довгочитів з більшими інтервалами виходу + освоїти сайт Друкарні і залити статті з телеграфу туди
Розумію, що проблема не в самому місті, а в тому, що воно робить мені стрес. Думаю, не мені одній🤝
А ще сьогодні будуть статті. Думаю над тим щоб повернутися до довгочитів з більшими інтервалами виходу + освоїти сайт Друкарні і залити статті з телеграфу туди
👍5
Що ж, у минулій статті йшлося про відсутність чітких індикаторів становлення меритократії. Тепер переходимо до жорсткішого ламання мізків.
Сама по собі меритократія – «влада достойних». Замітьте, не влада найрозумніших, не влада найпродуктивніших. До речі, слово «влада» тут слід сприймати не як керування людьми або надання людей у підпорядкування, а в принципі довірення будь-якого завдання.
Критики меритократії зазвичай звертаються саме до того, що людина може бути дуже розумною, але цинічною мерзотою у моральному плані. Це дійсно так, людина здатна використовувати свій розум не тільки для створення корисних винаходів, але й для складної злочинної діяльності. Гроші та успіх людна може використовувати для організації проектів, а може – для знущання. Саме тому йдеться саме про «достойних».
Але що таке «достойна» людина? У нас з раннього дитинства закладаються ідеали добра, любові, дружби, чесності і т.д. Тож може скластися враження, що достойна людина – це та, що всім допомагає і нікому не відмовляє. Але як було сказано в одній цитаті: «людина, що нікому не відмовляє – це повія». Також може скластися враження, що достойна людина – це скромна, така, що намагається нічого не брати собі, але все віддавати іншим. Тут взагалі дві проблеми: якщо в тебе нічого немає, то і дати ти зазвичай можеш не так багато, і друге – це апріорі породить протилежну групу, тобто людей, які тільки вимагатимуть, вважаючи, що за ідеалами добра їм мають все дати безкоштовно, якщо бути або прикинутись досить нещасними.
Що це значить?
Що «достойна» людина далеко не всіма сприймається як добра, а людей, яких ми не вважаємо добрими, ми часто не вважаємо і достойними також. Можливо ми навіть назвемо таку людину злою, адже вона б і сама працювала, й очікувала цього ж від інших (бо система, де один працює, а інші – харчуються результатами – не може бути меритократичною, та і відповідний лідер просто не допустив би цього).
Складно, чи не так?
А тепер додаймо реального життя. Що з ним не так? Воно живе і непередбачуване, воно часто спонукає нас вчинити далеко не достойно. Візьмімо навіть початок повномасштабного вторгнення. У людини є сім’я: вона, партнер, діти. Батьки цієї людини мешкають поряд. Батьки партнера – в іншому кінці міста. Ви ухвалюєте рішення евакуюватись, щоб не потрапити в окупацію. Збираєте речі, сідаєте в авто і розумієте, що інтенсивність обстрілів не дозволяє заїхати забрати батьків партнера, тож їдете самі. Через деякий час батьки партнера загинули. З вашими – все в порядку. Фактично, ви кинули цих людей, вони загинули через вас? Чи ні?
Це ситуація, в якій людина обирає менше зло.
Або інша ситуація, більш побутова. Ви дізнаєтеся інформацію, що близька вам людина вчинила/вчиняє морально невиправданий злочин (не на рівні пліток, а, наприклад, стаєте свідком) . Ви намагаєтеся поговорити, але розмовляти з вами на цю тему людина відмовляється і не шкодує про те, що зробив/робить. Ви звертаєтеся до відповідних органів. Це характеризує вас як погану людину (бо ви здали близького) чи як хорошу людину (бо ви викрили злочин)?
Це ситуація, в якій людина демонструє певний тип характеру.
Відповідно для визначення достойності треба було б:
1. Визначати яка поведінка домінує в людини і в яких сферах
2. Аналізувати всі ситуації, де людина повела себе «неправильно»
3. Визначати, які можна вибачити, а які є критичними
Чи допускаємо ми тоді, що «люди змінюються» і ми пробачаємо їм, наприклад, антиукраїнську діяльність 20 років тому, яку вони припинили?
Сама по собі меритократія – «влада достойних». Замітьте, не влада найрозумніших, не влада найпродуктивніших. До речі, слово «влада» тут слід сприймати не як керування людьми або надання людей у підпорядкування, а в принципі довірення будь-якого завдання.
Критики меритократії зазвичай звертаються саме до того, що людина може бути дуже розумною, але цинічною мерзотою у моральному плані. Це дійсно так, людина здатна використовувати свій розум не тільки для створення корисних винаходів, але й для складної злочинної діяльності. Гроші та успіх людна може використовувати для організації проектів, а може – для знущання. Саме тому йдеться саме про «достойних».
Але що таке «достойна» людина? У нас з раннього дитинства закладаються ідеали добра, любові, дружби, чесності і т.д. Тож може скластися враження, що достойна людина – це та, що всім допомагає і нікому не відмовляє. Але як було сказано в одній цитаті: «людина, що нікому не відмовляє – це повія». Також може скластися враження, що достойна людина – це скромна, така, що намагається нічого не брати собі, але все віддавати іншим. Тут взагалі дві проблеми: якщо в тебе нічого немає, то і дати ти зазвичай можеш не так багато, і друге – це апріорі породить протилежну групу, тобто людей, які тільки вимагатимуть, вважаючи, що за ідеалами добра їм мають все дати безкоштовно, якщо бути або прикинутись досить нещасними.
Що це значить?
Що «достойна» людина далеко не всіма сприймається як добра, а людей, яких ми не вважаємо добрими, ми часто не вважаємо і достойними також. Можливо ми навіть назвемо таку людину злою, адже вона б і сама працювала, й очікувала цього ж від інших (бо система, де один працює, а інші – харчуються результатами – не може бути меритократичною, та і відповідний лідер просто не допустив би цього).
Складно, чи не так?
А тепер додаймо реального життя. Що з ним не так? Воно живе і непередбачуване, воно часто спонукає нас вчинити далеко не достойно. Візьмімо навіть початок повномасштабного вторгнення. У людини є сім’я: вона, партнер, діти. Батьки цієї людини мешкають поряд. Батьки партнера – в іншому кінці міста. Ви ухвалюєте рішення евакуюватись, щоб не потрапити в окупацію. Збираєте речі, сідаєте в авто і розумієте, що інтенсивність обстрілів не дозволяє заїхати забрати батьків партнера, тож їдете самі. Через деякий час батьки партнера загинули. З вашими – все в порядку. Фактично, ви кинули цих людей, вони загинули через вас? Чи ні?
Це ситуація, в якій людина обирає менше зло.
Або інша ситуація, більш побутова. Ви дізнаєтеся інформацію, що близька вам людина вчинила/вчиняє морально невиправданий злочин (не на рівні пліток, а, наприклад, стаєте свідком) . Ви намагаєтеся поговорити, але розмовляти з вами на цю тему людина відмовляється і не шкодує про те, що зробив/робить. Ви звертаєтеся до відповідних органів. Це характеризує вас як погану людину (бо ви здали близького) чи як хорошу людину (бо ви викрили злочин)?
Це ситуація, в якій людина демонструє певний тип характеру.
Відповідно для визначення достойності треба було б:
1. Визначати яка поведінка домінує в людини і в яких сферах
2. Аналізувати всі ситуації, де людина повела себе «неправильно»
3. Визначати, які можна вибачити, а які є критичними
Чи допускаємо ми тоді, що «люди змінюються» і ми пробачаємо їм, наприклад, антиукраїнську діяльність 20 років тому, яку вони припинили?
👍6
Маємо можливість допомогти постраждалим внаслідок вчорашнього теракту в Костянтинівці. У дописі вказано про планку у 300 000 грн, але зараз її підняли, оскільки не очікували на значну підтримку. Джерело збору - місцева спільнота
👍3
Forwarded from Типичная Константиновка
6 сентября произошла ужасная трагедия для нашего города. Много людей погибли и есть десятки раненых. Мы должны объеденится и поддержать пострадавших!
Мы открываем моно-банку, на которой будет сбор для всех пострадавших о которых мы сможем узнать. Нужно максимальное ваше участие потерпевших много😔
Помощь будет для семей погибших и для раненых.
Банку создала Хотенкова Анастасия, жительница нашего города. Доверие к ней есть.
Ссылка на банку и номер карты 👇
https://send.monobank.ua/jar/7xU9GdinPY
5375 4112 0883 8438Нам нужно составить список для оказания помощи. Обязательно присылайте информацию! Пишите если пострадали вы, ваши родственники или знакомые.
Народ, планка в банке стоит высокая. 300 000 грн. Пострадавших много. Если мы захотим то сможем и больше собрать.
Сбор будет максимум три дня! Мы не можем мариновать его! Давайте нажмём! Репост тоже помощь!
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Долучаємося до привітань воєнної розвідки України з професійним святом🇺🇦
👍2
Forwarded from Кирило Буданов
🦉 Шановні колеги, бойові побратими!
🎂 Сьогодні, всупереч злочинно-вбивчій, терористично-руйнівній агресії росії, ми відзначаємо День воєнної розвідки України!
▫️ Сама сутність професії воєнного розвідника ніколи не передбачала суспільної оцінки нашої діяльності, адже розвідники – люди мовчазного подвигу. Та широкомасштабна загарбницька війна й динамічні геополітичні зміни в безпековому середовищі внесли значні корективи в роботу розвідки. Нині весь світ спостерігає за нашими досягненнями та довіряє нам і наданій інформації. Попереджений – значить озброєний!
▫️ Успішні виконання бойових завдань у тилу ворога, проведення спеціальних операцій, звільнення заручників і полонених зробили безцінним внесок розвідників у боротьбу за суверенітет, територіальну цілісність держави та свободу мільйонів українців.
▫️ Дякую кожному з вас за службу, за все, що ви робите заради нашої спільної Перемоги, за професіоналізм, стійкість, мужність і жертовність, бо розвідка – це не тільки героїчні вчинки й подвиги, це, передусім – напружена, важка щоденна праця, яка вимагає великих зусиль, постійної витримки, волі, грунтовних знань і майстерності заради загальнодержавних і національних інтересів.
▫️ Вічна слава і шана бойовим побратимам, які віддали своє життя за рідну країну, за незалежність. Вони назавжди залишаться в наших серцях!
▫️ Ми помстимося рашистській нечисті за наших бійців, за вбитих і покалічених дітей, за сиріт і батьків, за українські міста і села, за наше небо, нашу землю й наше море!
Хай буде світло! Знищимо пітьму!
🇺🇦 Слава Україні!
🫡 Слава воєнній розвідці України!
Начальник Головного управління розвідки
Міністерства оборони України
генерал-майор Кирило БУДАНОВ
@ChiefUkrDIU
🎂 Сьогодні, всупереч злочинно-вбивчій, терористично-руйнівній агресії росії, ми відзначаємо День воєнної розвідки України!
▫️ Сама сутність професії воєнного розвідника ніколи не передбачала суспільної оцінки нашої діяльності, адже розвідники – люди мовчазного подвигу. Та широкомасштабна загарбницька війна й динамічні геополітичні зміни в безпековому середовищі внесли значні корективи в роботу розвідки. Нині весь світ спостерігає за нашими досягненнями та довіряє нам і наданій інформації. Попереджений – значить озброєний!
▫️ Успішні виконання бойових завдань у тилу ворога, проведення спеціальних операцій, звільнення заручників і полонених зробили безцінним внесок розвідників у боротьбу за суверенітет, територіальну цілісність держави та свободу мільйонів українців.
▫️ Дякую кожному з вас за службу, за все, що ви робите заради нашої спільної Перемоги, за професіоналізм, стійкість, мужність і жертовність, бо розвідка – це не тільки героїчні вчинки й подвиги, це, передусім – напружена, важка щоденна праця, яка вимагає великих зусиль, постійної витримки, волі, грунтовних знань і майстерності заради загальнодержавних і національних інтересів.
▫️ Вічна слава і шана бойовим побратимам, які віддали своє життя за рідну країну, за незалежність. Вони назавжди залишаться в наших серцях!
▫️ Ми помстимося рашистській нечисті за наших бійців, за вбитих і покалічених дітей, за сиріт і батьків, за українські міста і села, за наше небо, нашу землю й наше море!
Хай буде світло! Знищимо пітьму!
🇺🇦 Слава Україні!
🫡 Слава воєнній розвідці України!
Начальник Головного управління розвідки
Міністерства оборони України
генерал-майор Кирило БУДАНОВ
@ChiefUkrDIU
👍2
Ми вже почитали про дві проблеми в розумінні і теоретичній реалізаці меритократії:
1. Проблему індикаторів (відсутність чітких ознак, окрім результату)
2. Проблему оцінки особистісних характеристик людей
Наступне, що ми будемо розбирати – це нестабільність самого поняття раціональності в часі та просторі.
Що це означає?
Є така штука, що те, що здається раціональним в один момент, здаватиметься нісенітницею в інший. І дещо з цього ми не можемо контролювати і передбачати. Ви вступаєте до університету за спеціальністю, яка зараз актуальна та популярна. Добре вчитеся і вам навіть подобається. Однак пізніше настають певні обставини, які всі ваші бажання й досягнення перекреслюють. Це може бути і відпадання потреби в професії (надлишок представників спеціальності, розвиток технологій), можуть бути зміни на ринку, можуть бути, як ми бачимо, і війни (які заберуть у вас все й потрібно буде виживати працюючи не за спеціальністю), може бути й раптова інвалідність, несумісна зі сферою роботи. І через 5-10-15 років людина жалкує, що витратила стільки часу на навчання професії, яка ніколи не знадобиться. Це ж не робить її гіршою, дурнішою чи ще щось.
Якщо брати більш публічний приклад, то зверніть увагу, як ми критикуємо «попередників». Абсолютно будь-яке їх рішення можна якось розкритикувати. Неочікуваний феномен: глобальні рішення рідко є хорошими. Відтак ми можемо наочно бачити негативні наслідки рішення (при тому навіть не помічаючи позитивних) і критикувати їх, але не можемо оцінити й відчути наслідки іншого рішення. По-факту, оце «я б на його місці зробив ось так» - не означає, що результат був би очікуваний. Однак ані підтвердити, ані спростувати це вже неможливо.
Ну або чисто історичний приклад. Колись люди думали, що лікувати сифіліс ртуттю і фарбувати все радіоактивною фарбою – норм ідея. Список прикладів уже можете доповнити самі.
Це динамічність раціональності в часі.
Тепер заходимо в будь-який живий тг чат. Обираємо якусь тему. Висловлюємося щодо неї. Підкріплюємо аргументами, пояснюємо причини і наслідки. Чудово, ви поставили приманку. Тепер чекаємо: найближчим часом туди прийде хтось, кому ваша думка не сподобається і він почне висловлювати протилежну. Наскільки б добре ви не аргументували свою пропозицію – з нею не погодяться всі.
Нагадаю: попри те, що існують досить чіткі закони фізики, все ще є люди, які в них не вірять і намагаються спростувати. Не в образу експериментаторству. Я не люблю сліпу віру в будь-яку дичину, але коли людина намагається вивчати свою тему, то це як мінімум цікаво, адже раптом вдасться спростувати помилкові теорії минулих десятиліть чи навіть століть.
Те, що з вами не всі згодні – це динамічність раціональності в просторі.
Обидва ці фактори ускладнюють ідентифікацію того, що справді заслуговує уваги. І тим більше їх дуже складно уникнути при збільшенні масштабу (коли оцінює не маленька комісія, а великий натовп). І якщо про минуле ми ще можемо хоч якось судити, то точно визначити, на що була б здатна конкретна людина, якби їй дали шанс – майже нереально. Саме тому ми обираємо серед «уже вибраних», тобто тих, хто хоча б потрапив у поле зору і якось виділився (роботодавець не обирає з 8 млрд людей у світі, а з представників конкретної професії з конкретними навичками у конкретному місці).
Це саме по собі нівелює будь-яку рівність можливостей та рівність результату. Однак, обережно, зверніть увагу, що так УЖЕ Є, попри декларативне: «кожна дієздатна людина відповідного віку може обирати та бути обрана».
1. Проблему індикаторів (відсутність чітких ознак, окрім результату)
2. Проблему оцінки особистісних характеристик людей
Наступне, що ми будемо розбирати – це нестабільність самого поняття раціональності в часі та просторі.
Що це означає?
Є така штука, що те, що здається раціональним в один момент, здаватиметься нісенітницею в інший. І дещо з цього ми не можемо контролювати і передбачати. Ви вступаєте до університету за спеціальністю, яка зараз актуальна та популярна. Добре вчитеся і вам навіть подобається. Однак пізніше настають певні обставини, які всі ваші бажання й досягнення перекреслюють. Це може бути і відпадання потреби в професії (надлишок представників спеціальності, розвиток технологій), можуть бути зміни на ринку, можуть бути, як ми бачимо, і війни (які заберуть у вас все й потрібно буде виживати працюючи не за спеціальністю), може бути й раптова інвалідність, несумісна зі сферою роботи. І через 5-10-15 років людина жалкує, що витратила стільки часу на навчання професії, яка ніколи не знадобиться. Це ж не робить її гіршою, дурнішою чи ще щось.
Якщо брати більш публічний приклад, то зверніть увагу, як ми критикуємо «попередників». Абсолютно будь-яке їх рішення можна якось розкритикувати. Неочікуваний феномен: глобальні рішення рідко є хорошими. Відтак ми можемо наочно бачити негативні наслідки рішення (при тому навіть не помічаючи позитивних) і критикувати їх, але не можемо оцінити й відчути наслідки іншого рішення. По-факту, оце «я б на його місці зробив ось так» - не означає, що результат був би очікуваний. Однак ані підтвердити, ані спростувати це вже неможливо.
Ну або чисто історичний приклад. Колись люди думали, що лікувати сифіліс ртуттю і фарбувати все радіоактивною фарбою – норм ідея. Список прикладів уже можете доповнити самі.
Це динамічність раціональності в часі.
Тепер заходимо в будь-який живий тг чат. Обираємо якусь тему. Висловлюємося щодо неї. Підкріплюємо аргументами, пояснюємо причини і наслідки. Чудово, ви поставили приманку. Тепер чекаємо: найближчим часом туди прийде хтось, кому ваша думка не сподобається і він почне висловлювати протилежну. Наскільки б добре ви не аргументували свою пропозицію – з нею не погодяться всі.
Нагадаю: попри те, що існують досить чіткі закони фізики, все ще є люди, які в них не вірять і намагаються спростувати. Не в образу експериментаторству. Я не люблю сліпу віру в будь-яку дичину, але коли людина намагається вивчати свою тему, то це як мінімум цікаво, адже раптом вдасться спростувати помилкові теорії минулих десятиліть чи навіть століть.
Те, що з вами не всі згодні – це динамічність раціональності в просторі.
Обидва ці фактори ускладнюють ідентифікацію того, що справді заслуговує уваги. І тим більше їх дуже складно уникнути при збільшенні масштабу (коли оцінює не маленька комісія, а великий натовп). І якщо про минуле ми ще можемо хоч якось судити, то точно визначити, на що була б здатна конкретна людина, якби їй дали шанс – майже нереально. Саме тому ми обираємо серед «уже вибраних», тобто тих, хто хоча б потрапив у поле зору і якось виділився (роботодавець не обирає з 8 млрд людей у світі, а з представників конкретної професії з конкретними навичками у конкретному місці).
Це саме по собі нівелює будь-яку рівність можливостей та рівність результату. Однак, обережно, зверніть увагу, що так УЖЕ Є, попри декларативне: «кожна дієздатна людина відповідного віку може обирати та бути обрана».
👍4
Як думаєте, наскільки поєднувана меритократія і націоналізм?
Anonymous Poll
33%
Не поєднувана. Розум і моральні принципи не мають національності
27%
Частково поєднувана. (Можете уточнити як саме в коментарях)
40%
Невіддільні одне від одного. Інтелектуальна та моральна конкуренція тільки в межах своєї нації
👍1
А як щодо поєднання меритократії і статевої рівності?
Anonymous Poll
17%
Не поєднувані. Навпаки, меритократія передбачає посилення статевої сегрегації
24%
Частково поєднувані (можна уточнити в коментарях)
59%
Невіддільні одне від одного. Люди можуть бути компетентними незалежно від статі
👍1
Невеликий натяк на теми наступних статей, які вимагають трохи більше часу та вивчення матчастини, ніж попередні, які є завідомо очевидними і які можна перевірити просто проаналізувавши щоденне життя
👍1
Я от багато думала про зобов'язання жінок медиків і фармацевтів стати на військовий облік. Спершу сказали, що їм теж буде обмежено виїзд з України. Потім сказали, що це незаконно і обмеження буде поширюватися лише на тих жінок, яких мобілізували. Так от, мене не покидає думка, що жінки медики і фармацевти, яких не мобілізують, почнуть виїжджати з країни або йти з галузі. Жінки складають у медицині ~82% і на мою скромну думку, для галузі і для держави в цілому було б не дуже добре, якби вони втікли🤔
👍3
Спробуємо розібрати проблематику взаємин меритократії і націоналізму. Тут буде кілька частин. Одразу дисклеймер - вони складні. Більш складні, ніж інші, але сподіваюся, що суть буде зрозумілою.
Не буду тішити прихильників ідеї, що розумність і моральність є привілеями якоїсь конкретної нації.
Одразу проясню: тут «нація» вживатиметься в юридичному значенні – тобто спільнота людей, об’єднана спільним громадянством. Фактично – синонім слова держава.
Чому так?
Етнічна приналежність є важливою і часто впливає на рішення людей (обирати слободжанську вишиванку замість гуцульської, підтримувати на виборах кандидата зі своєї громади, одружуватися з представником галицького етносу чи поліщуком і т.д.), однак держава накладає на етнічні особливості власний відбиток. Ми керуємося законодавством своєї держави, наші діти йдуть в школу, де викладаються програми, затверджені державою, ми дотримуємося певних вимог, диктованих саме належністю до громадянства, а не етносу (сплата загальнодержавних податків, використання української мови у діловодстві, повага до загальнодержавних символів, інші варіанти участі у житті держави). Наявність держави та юридичного зв’язку з нею робить будь-яку ідею неуніверсальною навіть якщо на рівні етносів є якась спільна філософія (гляньте на релігії, в їх основі теж лежить спільна філософія, але через розбіжності у вираженні після тисяч років до цеї філософії майже неможливо докопатися).
Крім того, якби ми зараз взялися за обговорення етносів та їх прав на самовизначення – це було б нерозумно з огляду на велику кількість регіональних, організаційних та еволюційних нюансів. От як ми проти автономії Криму, але за незалежність Якутії, Бурятії, Ічкерії і т.д. і це не про лицемірство, а про певні безпекові умови, спрямовані на виживання нашої держави. І більш того, політика ніяк не може бути направлена на шкоду власній нації, ми не можемо собі дозволити відмовитися від певних дій, бо вони можуть зашкодити іншій нації.
Тому ми, звісно, визнаємо, що в будь-якій державі може народитися геній, навіть при тому, що в різних регіонах - різний середній рівень IQ ( великою вірогідністю, досить розумних людей в окремій країні буде достатньо, щоб нормально її організувати). Однак ми не можемо визнавати їх пріоритету над аналогічними представниками нашої нації. В умовах миру чи навіть співробітництва може діяти принцип відмови від завдання шкоди або навіть створення взаємної вигоди, однак в умовах такої війни, в якій зараз перебуває Україна (і може перебувати інша держава) – неможливо нехтувати потребами своєї держави просто з жалості до іншої.
На жаль або на щастя, на сучасному етапі розвитку людства така ситуація, що національні інтереси одної країни прямо суперечать інтересам іншої. Те ж і з моральними якостями, тільки ще складніше. Ми знаємо, що в різних народів є власні формальні і неформальні правила, однак тут національна приналежність теж багато значить.
За прикладами не треба далеко йти. У нас є сусід країна-гній. Начебто, коли зайдеш у чатіки русні, то вони на якісь відсторонені теми між собою говорять, духовні практики пропагують, розказують щось про моральний спосіб життя і подібне, але коли справа доходить до геополітики, то рускій самий умний/культурний/богатий/пабєждающій і загалом достойний править світом будь-якими методами. Національна свідомість рускага така, що він буде нагліти поки не отримає по писку. Або просто буде «апалітічєн» і робитиме вигляд шо він не при ділах і не винен в тому що робить його держава.
І прикол у тому, що поки їх колективна свідомість така і їх це влаштовує, то очевидно що ніяких змін не буде. Система освіти і пропаганди направлена на збереження думки про всемогутність і вседозволеність руского чєловєка.
Не буду тішити прихильників ідеї, що розумність і моральність є привілеями якоїсь конкретної нації.
Одразу проясню: тут «нація» вживатиметься в юридичному значенні – тобто спільнота людей, об’єднана спільним громадянством. Фактично – синонім слова держава.
Чому так?
Етнічна приналежність є важливою і часто впливає на рішення людей (обирати слободжанську вишиванку замість гуцульської, підтримувати на виборах кандидата зі своєї громади, одружуватися з представником галицького етносу чи поліщуком і т.д.), однак держава накладає на етнічні особливості власний відбиток. Ми керуємося законодавством своєї держави, наші діти йдуть в школу, де викладаються програми, затверджені державою, ми дотримуємося певних вимог, диктованих саме належністю до громадянства, а не етносу (сплата загальнодержавних податків, використання української мови у діловодстві, повага до загальнодержавних символів, інші варіанти участі у житті держави). Наявність держави та юридичного зв’язку з нею робить будь-яку ідею неуніверсальною навіть якщо на рівні етносів є якась спільна філософія (гляньте на релігії, в їх основі теж лежить спільна філософія, але через розбіжності у вираженні після тисяч років до цеї філософії майже неможливо докопатися).
Крім того, якби ми зараз взялися за обговорення етносів та їх прав на самовизначення – це було б нерозумно з огляду на велику кількість регіональних, організаційних та еволюційних нюансів. От як ми проти автономії Криму, але за незалежність Якутії, Бурятії, Ічкерії і т.д. і це не про лицемірство, а про певні безпекові умови, спрямовані на виживання нашої держави. І більш того, політика ніяк не може бути направлена на шкоду власній нації, ми не можемо собі дозволити відмовитися від певних дій, бо вони можуть зашкодити іншій нації.
Тому ми, звісно, визнаємо, що в будь-якій державі може народитися геній, навіть при тому, що в різних регіонах - різний середній рівень IQ ( великою вірогідністю, досить розумних людей в окремій країні буде достатньо, щоб нормально її організувати). Однак ми не можемо визнавати їх пріоритету над аналогічними представниками нашої нації. В умовах миру чи навіть співробітництва може діяти принцип відмови від завдання шкоди або навіть створення взаємної вигоди, однак в умовах такої війни, в якій зараз перебуває Україна (і може перебувати інша держава) – неможливо нехтувати потребами своєї держави просто з жалості до іншої.
На жаль або на щастя, на сучасному етапі розвитку людства така ситуація, що національні інтереси одної країни прямо суперечать інтересам іншої. Те ж і з моральними якостями, тільки ще складніше. Ми знаємо, що в різних народів є власні формальні і неформальні правила, однак тут національна приналежність теж багато значить.
За прикладами не треба далеко йти. У нас є сусід країна-гній. Начебто, коли зайдеш у чатіки русні, то вони на якісь відсторонені теми між собою говорять, духовні практики пропагують, розказують щось про моральний спосіб життя і подібне, але коли справа доходить до геополітики, то рускій самий умний/культурний/богатий/пабєждающій і загалом достойний править світом будь-якими методами. Національна свідомість рускага така, що він буде нагліти поки не отримає по писку. Або просто буде «апалітічєн» і робитиме вигляд шо він не при ділах і не винен в тому що робить його держава.
І прикол у тому, що поки їх колективна свідомість така і їх це влаштовує, то очевидно що ніяких змін не буде. Система освіти і пропаганди направлена на збереження думки про всемогутність і вседозволеність руского чєловєка.
👍3😁1
Насправді, та чи інша колективна свідомість прививається в усіх країнах.
Це є необхідним для їх самозбереження, а також для ефективного управління. Дивимося на наші сварки Схід проти Заходу (до речі, їх створив совок, щоб перешкодити об’єднанню українців у єдину націю), вони дуже довго отруювали і досі отруюють державу. Західняки називали східняків «данєцкім бидлом», східняки західняків «рагулями» і «тунеядцями». Туди ж конфлікт міста і села з міфами про відсутність української міської культури, село як колиску українського націоналізму. Держава не може нормально існувати за таких умов і мусить використовувати певні інструменти для згладжування конфліктів.
Однак результат – тобто сформована колективна свідомість є унікальною для кожної держави. І, звісно, вона насправді походить з більш ніж умовних 20-50-100 років. Скоріш навпаки, та державна система що сформувалась і зберігає колективну свідомість є наслідком того, як вона виникала на неформальному рівні і що в результаті вирішили внести в закони, шкільні програми і т.д. Система, що не відповідає неформальній свідомості народу - не буде працювати і викликатиме радше обхід правил, ніж їх дотримання.
Якось я писала курсову на тему правових систем різних частин світу та уявлень про справедливість у них. Так от, Китайська правова система багато в чому формувалася на Конфуціанстві і впевненості великих мас народу, що право – це необхідне зло, а відносини між людьми мають формуватися за рахунок моралі. Сучасна система Китаю формувалася протягом тривалого часу на рівні суспільства і зараз навіть попри певні її недоліки є більш відповідною до менталітету китайців, ніж європейська або американська система (романо-германська та англосаксонська). Водночас країни, що розвивалися на базі античних держав та формували освіту латиною з використанням знань греків і римлян – у результаті дійшли до зовсім інших систем. На них неможливо перенести китайську, японську, сингапурську чи ще якусь систему.
От зараз читаю книжку про меритократію на основі китайської і сингапурської системи. Вона дуже складно читається, або бодай складно, якщо намагатися зрозуміти, а не читати заради галочки. З деякими речима просто не погоджуєшся і розумієш, що їх виправдовування для країн з демократичною системою насправді залишається дивною і незрозумілою казкою. Розумієш, що набір правил, прийнятний для цих суспільств не працюватиме так само в інших (хоча книжка цікава).
Також вважаю, що для деяких держав, залишені у спадок колоніальні системи просто не підходять. Україні, зокрема, бо в нас одночасно є тяжіння до розвиненої інституційності і хаотичної особистої свободи. Це не робить нас неправильними, гіршими за китайців, німців або американців, але демонструє, що нам скоріш потрібно формувати щось власне. Досвід інших пострадянських країн теж не накладається на нас.
Якщо вам здалося, що ви читаєте щось дуже складне, то вам не здається. Ми отримали мішанину з культурного бекграунду, соціальних уявлень, державної пропаганди і приправляємо це геополітикою, адже те, що найкраще для однієї країни з її ситуацією – не значить найкраще для іншої.
Це є необхідним для їх самозбереження, а також для ефективного управління. Дивимося на наші сварки Схід проти Заходу (до речі, їх створив совок, щоб перешкодити об’єднанню українців у єдину націю), вони дуже довго отруювали і досі отруюють державу. Західняки називали східняків «данєцкім бидлом», східняки західняків «рагулями» і «тунеядцями». Туди ж конфлікт міста і села з міфами про відсутність української міської культури, село як колиску українського націоналізму. Держава не може нормально існувати за таких умов і мусить використовувати певні інструменти для згладжування конфліктів.
Однак результат – тобто сформована колективна свідомість є унікальною для кожної держави. І, звісно, вона насправді походить з більш ніж умовних 20-50-100 років. Скоріш навпаки, та державна система що сформувалась і зберігає колективну свідомість є наслідком того, як вона виникала на неформальному рівні і що в результаті вирішили внести в закони, шкільні програми і т.д. Система, що не відповідає неформальній свідомості народу - не буде працювати і викликатиме радше обхід правил, ніж їх дотримання.
Якось я писала курсову на тему правових систем різних частин світу та уявлень про справедливість у них. Так от, Китайська правова система багато в чому формувалася на Конфуціанстві і впевненості великих мас народу, що право – це необхідне зло, а відносини між людьми мають формуватися за рахунок моралі. Сучасна система Китаю формувалася протягом тривалого часу на рівні суспільства і зараз навіть попри певні її недоліки є більш відповідною до менталітету китайців, ніж європейська або американська система (романо-германська та англосаксонська). Водночас країни, що розвивалися на базі античних держав та формували освіту латиною з використанням знань греків і римлян – у результаті дійшли до зовсім інших систем. На них неможливо перенести китайську, японську, сингапурську чи ще якусь систему.
От зараз читаю книжку про меритократію на основі китайської і сингапурської системи. Вона дуже складно читається, або бодай складно, якщо намагатися зрозуміти, а не читати заради галочки. З деякими речима просто не погоджуєшся і розумієш, що їх виправдовування для країн з демократичною системою насправді залишається дивною і незрозумілою казкою. Розумієш, що набір правил, прийнятний для цих суспільств не працюватиме так само в інших (хоча книжка цікава).
Також вважаю, що для деяких держав, залишені у спадок колоніальні системи просто не підходять. Україні, зокрема, бо в нас одночасно є тяжіння до розвиненої інституційності і хаотичної особистої свободи. Це не робить нас неправильними, гіршими за китайців, німців або американців, але демонструє, що нам скоріш потрібно формувати щось власне. Досвід інших пострадянських країн теж не накладається на нас.
Якщо вам здалося, що ви читаєте щось дуже складне, то вам не здається. Ми отримали мішанину з культурного бекграунду, соціальних уявлень, державної пропаганди і приправляємо це геополітикою, адже те, що найкраще для однієї країни з її ситуацією – не значить найкраще для іншої.
👍4😁1
Про оголошення конкурсу.pdf
150.7 KB
❗️Панове, маємо до вас справу❗️
Що саме?
Конкурс на здобуття всеукраїнської стипендії імені Олександра Поліводського.
Хто це?
Науковець, адвокат, людина, яка викладала земельне право. Дуже потужно викладала. Це був дійсно знавець своєї справи, який окрім власне знань, володів дуже високими моральними якостями. Завжди виступав за професіоналізм і ставив дуже високі стандарти у навчанні. Він хотів, щоб майбутні знавці земельного та/або аграрного права розумілися на справі. Після початку повномасштабного вторгнення вступив до лав ЗСУ і 19 квітня 2023 року загинув на Бахмутському напрямку.
Для чого ця стипендія?
Для стимуляції цікавості студентів-юристів до вивчення земельного/аграрного права України, виявлення цінних кадрів, збільшення кількості професіоналів у сфері земельного/аграрного права України.
Хто може взяти участь?
Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які не перебувають під санкціями і проводять дослідження в Україні у сфері аграрного та/або земельного права України.
- аспіранти будь-якого року навчання, які здійснюють дослідження на здобуття наукового ступеня доктора філософії;
- студенти будь-якого року навчання вищого навчального закладу ІІІ-IV рівня акредитації,
У період з 01 вересня по 31 серпня року, що передує врученню стипендії, опублікували монографію, розділ у монографії, статтю чи низку статей, або тези у сфері аграрного та/або земельного права.
Приймаються на конкурс також монографії, статті чи низка статей, або тези в сфері аграрного та/або земельного права написані у співавторстві з іншими особами, за умови, що такі співавтори відповідають вимогам до кандидатів на отримання стипендії. У такому випадку уся сума стипендії ділиться на усіх співавторів у рівних частинах або пропорційно внеску, який підтверджується заявою співавторів.
Детальніше про правила та умови конкурсу - у прикріпленому файлі.
За поширення серед студентів-юристів різних університетів ІІІ-ІV рівня акредитації – окрема подяка❤️
Що саме?
Конкурс на здобуття всеукраїнської стипендії імені Олександра Поліводського.
Хто це?
Науковець, адвокат, людина, яка викладала земельне право. Дуже потужно викладала. Це був дійсно знавець своєї справи, який окрім власне знань, володів дуже високими моральними якостями. Завжди виступав за професіоналізм і ставив дуже високі стандарти у навчанні. Він хотів, щоб майбутні знавці земельного та/або аграрного права розумілися на справі. Після початку повномасштабного вторгнення вступив до лав ЗСУ і 19 квітня 2023 року загинув на Бахмутському напрямку.
Для чого ця стипендія?
Для стимуляції цікавості студентів-юристів до вивчення земельного/аграрного права України, виявлення цінних кадрів, збільшення кількості професіоналів у сфері земельного/аграрного права України.
Хто може взяти участь?
Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які не перебувають під санкціями і проводять дослідження в Україні у сфері аграрного та/або земельного права України.
- аспіранти будь-якого року навчання, які здійснюють дослідження на здобуття наукового ступеня доктора філософії;
- студенти будь-якого року навчання вищого навчального закладу ІІІ-IV рівня акредитації,
У період з 01 вересня по 31 серпня року, що передує врученню стипендії, опублікували монографію, розділ у монографії, статтю чи низку статей, або тези у сфері аграрного та/або земельного права.
Приймаються на конкурс також монографії, статті чи низка статей, або тези в сфері аграрного та/або земельного права написані у співавторстві з іншими особами, за умови, що такі співавтори відповідають вимогам до кандидатів на отримання стипендії. У такому випадку уся сума стипендії ділиться на усіх співавторів у рівних частинах або пропорційно внеску, який підтверджується заявою співавторів.
Детальніше про правила та умови конкурсу - у прикріпленому файлі.
За поширення серед студентів-юристів різних університетів ІІІ-ІV рівня акредитації – окрема подяка❤️
👍2
Вчора було дві перших частини, хто відписався, той наступні не побачить. Хто не бачив попередні, то вони там трошки вище на каналі.
Так от, чудово розумію тезу про несумісність меритократії та існування націй. Політичні нації конкурують, політичні нації тяжіють до агресії, за нашими уявленнями гідні та розумні індивіди мали б уникати несправедливості, кровопролиття і топити за мир у всьому світі. Однак, давайте не годувати себе казками. На сучасному етапі розвитку людства – це неможливо. Можна було б сказати про «коли-небудь», але воно майже з нульовою вірогідністю настане протягом нашого з вами життя.
Обрання умовних найкращих з найкращих без огляду на їх стать, вік, національність буде реально можливим лише при об’єднанні усього світу в одну державу. Станом на зараз така ціль може бути поставлена хіба перед міжнародними організаціями, щоб стимулювати хоч якусь роботу з їх боку.
На національному рівні ми дуже ревно захищаємо своє. І це не прерогатива консерваторів, яким часто приписують замкнутість і територіальність. Ліберали різних країн теж погано ставляться до зовнішніх втручань у те, що вони вважають «своїм». Зверніть увагу як агресивно виборці захищають недоторканність виборів від зовнішнього впливу. Викриття втручання однієї країни у виборчий процес іншої спричиняє шквал критики, агресії, перевибори або навіть доходить до революцій. Хіба виборці погодяться, щоб якась інша країна втручалася в процес прикриваючись альтруїстичними цілями?
Те ж і з кандидатами різного походження. У нас, наприклад, є вимога осілості. Тобто проживання в Україні протягом певної кількості років. Очевидно, чисто з моральних причин українець погано поставився б до того, що приїхав громадянин рандомної країни, отримав громадянство, вступив у партію й одразу взявся подаватись на вибори. Часто це не через якусь нетерпимість, а просто тому що іноземець не в курсі наших реалій і виборець вважає, що той не впорається або діятиме в особистих інтересах чи навіть інтересах своєї попередньої батьківщини.
Гляньмо ще дещо інакше. Як вже було сказано – у кожній країні формується певна система, а ця система формує колективну свідомість громадян. Крім того в них є індивідуальний досвід. Припустимо, людина живе в Україні більше 10 років, однак народилась, закінчувала школу та університет в іншій державі. Можливо, вона змогла добре вивчити і зрозуміти законодавчу основу освітньої сфери в Україні, однак щоб бачити і відчувати певні проблеми, а головне – знати їх причини та розуміти, чому реформи не працюють – треба мати досвід або навчання або роботи в українській освітній сфері.
У нас люблять накладати, порівнювати та зводити до спільного знаменника досвід різних країн, але я чесно вважаю, що причини, чому освіта в США стикається з кризою і чому кризу переживає українська освіта – різні. Відповідно і рішення – різні. Тому я також і вважаю, що вищі військові посади не можна отримати без військового досвіду, як це у нас, на жаль, відбувається. Навіть при тому, що найбільший внесок в роботу вищих посадових осіб все одно робить бюрократичний апарат – його не можна назвати повноцінним замінником некомпетентних осіб на політичних посадах, зокрема тому, що вони надихають (спрямовують) роботу, а також можуть накласти вето або іншим чином перешкодити процесам, які є ефективними та раціональними, але невигідними в політичному плані (для виборця або людей, які можуть добитися звільнення «неугодного» з посади).
Власне, досвід і бекграунд мають відповідати займаній посаді і бути корисними для виконання функцій.
Так от, чудово розумію тезу про несумісність меритократії та існування націй. Політичні нації конкурують, політичні нації тяжіють до агресії, за нашими уявленнями гідні та розумні індивіди мали б уникати несправедливості, кровопролиття і топити за мир у всьому світі. Однак, давайте не годувати себе казками. На сучасному етапі розвитку людства – це неможливо. Можна було б сказати про «коли-небудь», але воно майже з нульовою вірогідністю настане протягом нашого з вами життя.
Обрання умовних найкращих з найкращих без огляду на їх стать, вік, національність буде реально можливим лише при об’єднанні усього світу в одну державу. Станом на зараз така ціль може бути поставлена хіба перед міжнародними організаціями, щоб стимулювати хоч якусь роботу з їх боку.
На національному рівні ми дуже ревно захищаємо своє. І це не прерогатива консерваторів, яким часто приписують замкнутість і територіальність. Ліберали різних країн теж погано ставляться до зовнішніх втручань у те, що вони вважають «своїм». Зверніть увагу як агресивно виборці захищають недоторканність виборів від зовнішнього впливу. Викриття втручання однієї країни у виборчий процес іншої спричиняє шквал критики, агресії, перевибори або навіть доходить до революцій. Хіба виборці погодяться, щоб якась інша країна втручалася в процес прикриваючись альтруїстичними цілями?
Те ж і з кандидатами різного походження. У нас, наприклад, є вимога осілості. Тобто проживання в Україні протягом певної кількості років. Очевидно, чисто з моральних причин українець погано поставився б до того, що приїхав громадянин рандомної країни, отримав громадянство, вступив у партію й одразу взявся подаватись на вибори. Часто це не через якусь нетерпимість, а просто тому що іноземець не в курсі наших реалій і виборець вважає, що той не впорається або діятиме в особистих інтересах чи навіть інтересах своєї попередньої батьківщини.
Гляньмо ще дещо інакше. Як вже було сказано – у кожній країні формується певна система, а ця система формує колективну свідомість громадян. Крім того в них є індивідуальний досвід. Припустимо, людина живе в Україні більше 10 років, однак народилась, закінчувала школу та університет в іншій державі. Можливо, вона змогла добре вивчити і зрозуміти законодавчу основу освітньої сфери в Україні, однак щоб бачити і відчувати певні проблеми, а головне – знати їх причини та розуміти, чому реформи не працюють – треба мати досвід або навчання або роботи в українській освітній сфері.
У нас люблять накладати, порівнювати та зводити до спільного знаменника досвід різних країн, але я чесно вважаю, що причини, чому освіта в США стикається з кризою і чому кризу переживає українська освіта – різні. Відповідно і рішення – різні. Тому я також і вважаю, що вищі військові посади не можна отримати без військового досвіду, як це у нас, на жаль, відбувається. Навіть при тому, що найбільший внесок в роботу вищих посадових осіб все одно робить бюрократичний апарат – його не можна назвати повноцінним замінником некомпетентних осіб на політичних посадах, зокрема тому, що вони надихають (спрямовують) роботу, а також можуть накласти вето або іншим чином перешкодити процесам, які є ефективними та раціональними, але невигідними в політичному плані (для виборця або людей, які можуть добитися звільнення «неугодного» з посади).
Власне, досвід і бекграунд мають відповідати займаній посаді і бути корисними для виконання функцій.
👍3