Найбільшою проблемою вважаю передбачуваність та планомірність реалізації. І зараз поясню чому

Більшість обрали проблему визначення критеріїв, хто умовно «достойний» у розумінні меритократії, а хто – ні. Однак, критерії визначаються з конкретною метою. Це означає, що хтось – а саме – мериткратична влада, має забезпечити, що виконання критеріїв та дотримання певних правил дасть вам «успішний успіх». Визначити критерії для тих людей, що уже є і вже щось досягли – не аж так складно. Завжди можна сказати «маєте диплом з відзнакою? Ось вам такі і такі додаткові права» або «маєте убд – ось вам доступ до цього і цього, котрого ніхто не має».

Водночас, критерії слугують для визначеності. Якщо їх встановити, то люди, які ще не підпадають під ці критерії намагатимуться їх виконати. У тому числі і діти. Вони будуть дивитись, що треба зробити аби облаштувати своє життя, а це передбачає, що влада мусить гарантувати, що через 5-10-15 років ці критерії будуть незмінними і даватимуть ті самі права/привілеї.

А ще це означає, що ті, хто критерії не виконують – не матимуть того ж становища. І тут не можна буде вдаватись до винятків, адже винятки продемонструють, що критерії не абсолютні. Деякі дуже-дуже перспективні діти, для яких система була «на їх боці» у результаті не змогли досягти успіху і це навіть не завжди була їх власна провина. Наприклад, такі ментальні перешкоди як вигорання/депресія, як виявилось, далеко не завжди є ознакою слабкості. Особисто у мене цього не було, але я знаю дуже сильних людей, які мають досягнення значно більші і все одно перечепились через це вигорання/депресію, котрі викинули їх з конкуренції на деякий час. А тепер уявляємо: людина демонструвала великі перспективи, тоді на деякий час «випала» і тепер, навіть якщо повернеться у конкуренцію – муситиме докласти більше зусиль ніж усі інші (а якщо в цьому періоді психічної вразливості були ще якісь додаткові негативні події – може взагалі втратити перспективу реабілітації суспільному становищі). Чи буде у людини узагалі бажання працювати і якось вилазити з її стану, якщо вона буде впевнена, що ніякі дії більше не матимуть успіху? Скоріш у неї виникне ненависть до системи і бажання протистояти.

Коли ми з адміном ще вчились в універі і нічого не вказувало на наближення кінця світу (тобто ще до ковіду) в нашій уяві все було доволі зрозуміло: спершу вчишся відмінно у школі (хоча ми передбачали потребу реформування освіти на всіх рівнях), потім в універі на бакалавраті, тоді на магістратурі, тоді на аспірантурі, тоді стаєш доктором (і отримуєш грамоту «єбать ти молодець»). Якщо обираєш військову справу – просуваєшся там. Це вимагає передбачуваності та лінійності, котра в Україні поки недоступна. Ми знаємо, що меритократія передбачалась у КНР та в Сінгапурі. КНР може її собі дозволити в плані стабільності, економіки та власних розмірів, може чекати і спостерігати за світом. Сінгапур – будучи містом-державою теж може собі це дозволити, бо він компактний, населення перебуває в одній екосистемі і немає охочих фізично його знищити. Плюс для культур Азії притаманна структурованість та колективізм, це має також історичні передумови, про які можна почитати отут.

Для динамічного Західного Світу, де дуже багато політичної полеміки, потрібна інша модель меритократії з більшою варіативністю та свободою в реалізації.

О, прекол (позитивно оцінюю таймлайн внесення цього проекту постанови)

Викладу сьогодні ще філософських роздумів, які стосуються як просто меритократії, так і будь-якого ладу. Є момент з точки зору науки. Люди часто розглядають концепцію державного ладу як щось еволюційне. Тобто ми вигадуємо певний державний устрій для того, щоб зробити життя кращим, збільшити шанси на виживання групи людей та людства загалом як виду.

Водночас, все, що пов’язане з державою та її устроєм з біологічної точки зору радше революція, а не еволюція. Еволюція займає значно більше часу. Крім того, біологічна еволюція – неумисна. Тварини не ходять з думкою «от нам би зараз довші кігті або крила шоб літати». Рослини не думають про нарощування отрути в плодах чи листі. Вони просто виживають або ні. Люди ж пішли далі у зв’язку зі своїм розвитком і до певної міри мають змогу керувати долею виду. Ми проводимо певну оцінку загроз і намагаємось шукати оптимальний варіант, який би дозволив нам вижити у довгостроковій перспективі. Від цього розуму, щоправда, виникли і проблеми, бо ми бачимо себе, бачимо інших людей, можемо порівнювати, бачимо як виживають ті, хто за логікою не мав шансів вижити і як гинуть ті, кому наче нічого не загрожувало. Через це – важко визначити, яке рішення узагалі можна назвати «оптимальним». Людство як вид визначає оптимальне рішення шляхом досліджень, зважування варіантів і з метою «вижити» (так, навіть країни-агресори думають, що знищення інших – шлях до кращого виживання, але через уніфікацію погляду на «кращий шлях» і знищення всіх, хто з ним не згоден). Водночас, ніхто не може гарантувати, що будь-яке з усталених рішень дійсно приведе до виживання в перспективі сотень років (включно з розселенням на інші планети).

Людина загалом дуже любить думати про вічне життя. Переважно у контексті конкретної людини з думкою про саму себе. Однак з точки зору філософії, з котрої, своєю чергою і виходять витоки меритократії – життя як таке - сенсу не має. І ОДНОЧАСНО сенс має усе. З цього ще й випливає проблема носійства меритократії в принципі, вона складна як концепт навіть без переходу у політичну площину.

Можливо, до неї приходять не так, як передбачав Платон (шляхом визначення філософів як правлячого стану), а шляхом поступового переходу з іншого ладу.

У 20-21 році здавалось що ми знаємо все. Зараз здається, що не так то багато ми і знаємо. І тут виявляється ще одна проблема з опитувалки – перфекціонізм. Меритократія передбачає, що якщо уже щось робиш, то треба робити це добре, але як визначити «добре»: вказати, що усе відносно і пожертвувати визначеністю, чи застосовувати те, що називають «політичною волею», але пожертвувати гнучкістю та фактичною об’єктивністю? Бтв, це легше робити, коли знаєш не так багато усього.

Дослідження меритократії як такої – продовжується, бо мені цікаво, куди воно приведе. Якщо є проблеми, то, певно, є і їх рішення.

Сьогодні відзначаємо День захисників та захисниць України.

Дякуємо всім причетним за те що ви справжні, за те, що не ховаючись боретесь за можливість українців жити на своїй землі. За те, що продовжуєте тисячоліття традиції звитяги українського воїнства. Ви – приклад та натхнення для мільйонів українців.

Дякуємо вам за все. Дякуємо живим. Згадуємо про полеглих. Допомагаємо війську. Готуємось щоб могти заступити новими силами. Ворог не відступить і ми маємо бути згуртовані, стояти один за одного як істині побратими й посестри.

Слава українському воїнству!

P.S. Пан адмін вже прийняв присягу на вірність українському народові і отримав військове звання молодший лейтенант, сподівається вже найближчим часом підписати контракт та вступити на службу до ЗСУ.

Думаю над тим, що створення системи пропозицій та можливостей – насправді можна трактувати як меритократичний інструмент.

У такому випадку є елемент конкуренції + винагорода + потреба постаратись. Якщо брати дитину з ясел і супроводжувати її протягом усього шляху просто вказуючи, що вона має робити аби отримати успішний успіх – може здаватись стабільним, але задача – отримати фактичний розвиток і прогрес, а не дати посаду/гроші/авторитет. Відсутність гнучкості може призвести саме до зменшення рівня ініціативності та здатності до нестандартних рішень, яка зберігається у разі, якщо людині пропонують поборотись за право реалізувати свій проект. До того ж, передбачуваність може бути як позитивною рисою системи, так і вадою.

Наприклад:

От у мене є момент по слуху і мені треба, щоб технології розвивались інакше розрив між тим, що доступно мені та тим, що доступно здоровим людям – буде невпинно зростати. Можливо, це в майбутньому зміниться, але зараз пристосування для слуху – не дуже пріоритетний напрямок, на відміну від протезування кінцівок. Якщо форсовано розвивати просто цю галузь – потрібні спонсорські кошти, благодійність або брати великі суми з тих, у кого є потреби у слухопротезуванні.

І тут допомога приходить звідки не чекали. Від здорових людей, яким ліньки слухати голосові або не можна дивитись рілси зі звуком під час робочих зустрічей.

- Автоматичне транскрибування
- Автоматичний переклад
- Додатки з ШІ (єп, я живу на автотранскрибції від ШІ, тому для мене ШІ – не тупо і не робить дурніше)
- Окуляри з вмонтованим екраном (нещодавно презентували, і вони дають субтитри прямо на екран в режимі реального часу)
- Тактичні навушники (особисто мені уже не допомагають, але раніше мали сенс і, думаю, мають сенс для інших)

Сюди ж додаємо технології для любителів біоніки, які хочуть не просто чути/бачити, а чути/бачити в якості 4к з ультразвуком.

З технологічної точки зору я уже можу уявити нормальне життя навіть без імплантів чи слухових апаратів. І це без планового умисного форсування. Риночок порішав.

Можемо, звісно, обуритись, що здорові люди «тупіють» від такої купи технологій, але це радше питання до проінформованості та готовності середньостатистичного користувача (де також включається конкуренція). Водночас, питання тупості і розумності заслуговує цілої статті, тож про це окремо.

Жива конкуренція не дає нам прямої гарантії чогось, але вона допускає, що різні люди можуть спробувати добитись одного і того ж, а тоді побачити результат, порівнювати, відсіювати і т.д. Це створює умови для розвитку та мотивує до дії навіть за умови дефіциту ресурсів: по-типу клепати дешеві дрони, а не капітулювати, бо немає ракет за мільйон грошів.

Будьте бубоньками і привітайте своїх юристів. Хтозна, що вам може від них знадобитись (або їм від вас🌚)

Є одне дивне і непопулярне спостереження: люди не дурні. І це загалом цікавий парадокс як ми не звикли вважати дурними конкретно себе, але звикли казати «люди у своїй більшості дурні».

Можливо, ми маємо проблему з визначенням розуму. Найчастіше ми ідентифікуємо як «менш розумних» - тих, хто не поділяє наші погляди (зараз не будемо заглиблюватись у роздуми – наскільки це об’єктивно чи суб’єктивно у кожному конкретному випадку).

Водночас, розумність, у меритократичному визначенні, котре вважаю застосовним, складається з двох компонентів:

1. Біологічний. Тобто буквально те, що у цей конкретний момент людина жива.
2. Соціальний. Людина не втратила гідність.

При цьому, базова засада гідності – відсутність одностороннього бажання шкодити іншим. Це означає, що саме конкретно ви – не виступаєте ініціатором шкоди (самооборона, захист від несправедливості у цю категорію не входять). Людині не обов’язково завдавати шкоди комусь іншому, щоб самій чогось досягти.

Нам іноді може здаватись, що «поганці» досягають успіхів, а «порядні люди» завжди страждають. Є багато «поганців» які стали ідеальними прикладами для того, як робити не треба, як і багато людей доброї вдачі, що зуміли досягти успіху.
Просто щоб порядність могла вижити – їх потрібен колектив та фідбек, адже порядність – дуже соціальна риса, коли як зла мотивація може жити на егоїзмі.

Варто також зазначити, що розумність – категорія виключно живих людей. Ми не можемо належно оцінити розумність тих, хто уже або ще не живий (максимум - врахувати досвід).

Річ у тім, що «нерозумність» багатьох із нас часто ґрунтується або на нереалістичних очікуваннях (ми часто недооцінюємо багатогранність та складність світу, але переоцінюємо власну здатність його осягнути), або ми не вміємо правильно реалізувати уявлення про розумність. Наприклад, суспільні очікування часто підв’язують розум до складності (і це маніпуляція на наші емоції та інстинкти, бо ми не любимо бути прирівняними до тварин або здаватись надто примітивними). Може здатися, що чим складніше думка/дія – тим вона розумніше, чим важчий шлях – тим він «більш чистий».

Насправді ж, дуже багатьом із нас до снаги бути розумними. Більшість з нас справді знає, як забезпечити собі їжу, дах над головою, освіту, засоби для існування та навіть свої емоційні потреби, не вдаючись до відверто аморальних дій. Часто, однак бракує віри у це.