Республіка взяла курс на забезпечення найбільшої свободи для своїх громадян, бо саме у ній перший Консул бачив запоруку успіху. Ці люди боролися за свободу, немало з них поклали за неї свої голови, тому дати їм очікуване було святим обов’язком нової влади.
З того часу так само багато було втрачено. Можливо, навіть більше ніж набуто. Свобода не виправдала себе так, як очікувалося, вона породила близнюків: роздробленість суспільства та маргіналізацію. Вочевидь, люди не були готові прийняти дар, до якого так самовпевнено тяжіли: вони пили його жадібно, надмірно, їх очі розбігалися від нескінченного вибору, доки врешті вони не оп’яніли і не почали захлинатися у водоспаді тієї прекрасної святої свободи. А вона все текла і текла, і люди, жадаючи її ще більше, почали ламати камені, розширювати русло, не помічаючи, як прозора вода темніє, як у ній починають тонути їх діти, а плесо підходить до хат. Тоді вони побачили, що хтось стоїть там, де свобода тече єдиним потоком, а хтось – там, де вона розбивається об виступи скелі і лиш окроплює обличчя. Гнів справедливості охопив їх душі, вони почали кричати кудись до неба: «Гляньте! Он-ті, що там стоять, чому їм перепадає більше?! Чому вони насолоджуються, чому ця більшість повинна впиватися вдосталь, доки ми задовільняємося малим?! Дайте нам ще!»
Проте відповіді не було, лиш звуки грому. І тоді знедолені зібралися, аби вчинити над щасливими самосуд, однак лиш кому вдавалося вибороти собі місце – зчинявся шум, бійка, а ті, що лишилися охрестили свою участь сакральною. Бо ті, хто задовільняється малим, хто не може протистояти тій проклятій більшості – саме вони заслуговують кращого! Вони зібралися і продовжили кричати до неба, просячи, аби ті потоки пересохли, а виникли нові, що впали б саме до них, пригноблених. А згори на них дивилися інші люди: вони були сильні, вони рухали ті потоки, вони намагалися ощасливити всіх, але щойно траплялися зміни – з’являлися нові купки невдоволених… І ніхто не виходив з вільної води до тих людей, які стояли, прикуті золотими кайданками і черпали собі її великими ковшами, скільки їм забажається. Не виходили, тому, що боялися: це ж потрібно покинути свій потік, хоч яким би малим він не був, треба дертися скелею, треба побороти тих, хто вже нагорі, вдягнути на себе кайданки і слідкувати, щоб тебе самого не скинули. Та й невідомо, чи зможуть вони повернутися на своє колишнє місце після падіння, а чи загинуть, чи може впадуть туди, де воду свободи треба злизувати з каміння? Інші ж боялися, що комусь із сусідів вдасться, що їм доведеться побачити знайоме, але безпристрасне обличчя там, куди вони самі побоялися піти, тому кожен вважав за краще відмовити сусіда, налякати його, аби він навіть не намагався думати про підйом.
А раптом там – каскади? Все ж, свобода не тече нізвідки. Все ж, має бути десь те джерело, з якого те все тече, якісь греблі, що регулюють потік…?
І ось на камені коло того витоку сидів зараз Вольдемар. Він був тимчасовим наглядачем, скоро його місце посяде хтось інший, а поки, Консул дивився на воду, часом підчерпував собі трохи і дивився на греблю попереду, де поралися близько п’ятисот схожих людей, що визначали, яким шляхом тепер піде річище.

#поезіяНАBundD

Суспільство гине мимоволі
Брат бачить брата у крові
І кожен пожаліється з недолі,
Повторюючи помилки у мольбі

Сансари коло йде невпинно
Рік йде за роком, століття все мина
Природа на все дивиться невинно,
Чекає все коли закінчиться доба

Невпинна ця романтика баталій,
Із тихим вітром перемін...
Нажаль, життя це завмирає
І знов ми - в круговерть подій

Хіба не має буть навпаки
Бо всі ж ми хочемо пожить
Ніхто ж із нас не схожий на альпаку
Що прагне лише травку сторожить

Не хтіли-б ви пожити разом в мирі?
Хіба найкращого не можна досягнуть,
Коли не будемо поводитись, як звірі,
А разом зрозуміти суть?

Єдина наша ціль - це прагнути на ліпше
Меретократія хай розірве то невпинне колесо
Какістократія, нарешті, промине
І встромиться у неї іскристе правди лезо

#довгопост
Іноді нам здається , що шлях - один. Ми проживаємо одне життя не задумуючись ні про те, що було до нас і буде після... Одне життя , що промене... Одне життя, що ти проживеш для когось «бо так треба», навіть не задумуючись чому ти так прожив. Мало кому в голову лізуть такі думки.
Ми не живем для себе. Ми живем для когось, спрямовуючи свої сили на задоволення когось, проте не самих себе.
Ми не робимо це раціонально , ми не думаємо про це. Ми робимо, бо комусь це треба.
Якщо зробити державу антропоморфною, то теж саме можна сказати і про неї. Її ведуть лише одним шляхом, не показуючи, часом, банальні, а то і логічні та раціональні речі в задоволення комусь чи чомусь, бо «так треба».
Одні, що ведуть її першим шляхом, показують мальовничі краї свободи як і духовної так і матеріальної, приховуючи за ширмою лицемірство, пусту демагогію, крайню нераціональність у прийнятті рішень, прославлення людей, котрі абсолютно не заслуговують цього та тотальну диктатуру ображених , що перетворюють хоч якісь лад на галас, руїну, анархію та какістократію. Вона не побачать шалений тиск на працівників та роботодавців. Вона не побачить, як людям банально не дають працювати. Вона не побачить, як одні, щоб позбавитися своїх конкурентів, будуть наганяти борців за «соціальну справедливість» на своїх конкурентів і не побачить те лицемірство, з яким вони будуть ставитися як і до людей, так і до самої держави. Вона не побачить це...
Другі - ведуть шляхом у світле майбутнє соціальної рівності, перемоги трудового люду, егалітаризму... Проте, вони ніколи не покажуть мільйони, що вірили в це і вмерли, здобуваючи ці мертвонароджені ідеї, а також ще більше тих, хто боровся проти... Іноді не проти самої дороги, шляху... Іноді, просто, за право жити, за право їсти і забезпечувати ці права своїм рідним... Вона не побачить, як замість обіцяної рівності, одні - ставатимуть рівнішими за інших... Вона не побачить цього...
Треті - поведуть славетним шляхом перемоги національної ідеї і ідеї боротьби за місце під сонцем для обраних. Проте, вона не побачить долю усіх інших, тих, хто під цей опис не підпадає... Вона не побачить...
Але у всіх випадках вона не побачить і того, що могла б побачити на усіх трьох шляхах. Вона не побачить, як брехня заміняє правду. Як найкращих серед нас опускають униз через те, що порушують догми та установки , що «відповідають часу», але не відповідають дійсності. Вона не побачить, як сусід здає сусіда. Вона нічого цього побачить, бо інакше... Інакше вона просто зверне з шляху, піде геть. А чи потрібно це тому, хто її веде?
Чи можемо ми, маючи свою волю, обмежуватися лише одним шляхом? Хіба обмеження наших можливостей не ведуть до стагнації нашої особистості?
Отак і держава, що йде одним шляхом наражена на це, бо замість того, щоб увібрати усе найкраще, вона лише мусить або йти одним шляхом або брати усе найгірше.
Але прийде час, коли ми, як і держава, для здобуття більшого зможемо самі обирати для себе шлях і брати для себе найкраще. Нашими керівниками стануть найкраші з найкращих. Не в матеріальному сенсі, чи в сенсі своєї вродженої унікальності. Ні.
Це будуть звичайні люди, що досягнули величезних висот , як і моральних, так і духовних і матеріальних.
Усі ми прагнемо кращого...

Кожна створена людиною річ має свою функцію. Коли ця річ втрачає свою функцію - людина від неї позбавляється або створює чи отримує нову.

Здавалось, така аксіома є не лише елементарною, а й широко застосованою. Проте, багато хто так і чіпляється за такі речі, не замінюючи її. Вона стає непотрібним без функціональним сміттям, яке просто шкода викинути чи замінити.
Справа погіршується, якщо від функціоналу залежить людське життя. Це стає просто груда мотлоху, яка може призвести до тяжких, а то й до фатальних наслідків.
А що ж до речі, від якої залежить... Світ? Світовий порядок? Безпека людей?
В сьогоденні ми зіткнулися з цим. Організація Об‘єднаних Націй, замість того, щоб підтримувати мир - допускає війни, не може реально ніяк вплинути на конфлікти, а також займається усім, крім того, для чого вона була призначена.
Організація Об‘єднаних Націй перетворилася в безглузду говорильну. Так, у світі і досі йдуть війни, хоч ООН і був створений для того, щоб їх вирішувати. Замість того - нав‘язує незрозумілу квазімову, яка, нібито ,повинна встановити толерантність.
З іншого боку у нас є інша структура, яка не тільки реально нічим не допомагає, так ще й покриває тих, хто нагло бреше про реальний стан речей. Так, це ВООЗ.
При об’єктивних зворотних данних, і, навіть, при тому, що головним його донором є Сполучені Штати - він нагло замовчує данні захворівши з коронавірусом у Китаї.
Реальну оцінку робити вже нам...

А якщо перша леді хоче бути главою СБУ чи ще чогось (я заслужила на те сама)???

Чи є у цьому світі рівність? Доволі риторичне запитання, адже усі ми знаємо точну відповідь: рівності не існує.
Не існує її хоча б тому, що деякі люди додумуються не знімати маски у громадянському транспорті, тоді як інші - навпроти - провокативно знімають їх, «протестуючи» проти коронавірусу.
Я не буду оцінювати розумові здібності останніх (хай це залишиться на їхній совісті), проте, цей маленький приклад з буденності вже чітко демонструє, що люди - не рівні, і це... Цілком нормальний процес.
Ще у Платонівській «Державі» зауважено, що люди не народжуються рівними, бо може ж народитися і той, хто має менш міцне здоров‘я або й зовсім хворе немовля, що очевидно і з чого й походить гасло «різні, але рівні».
Природа сама нас робить нерівними. Це незворотній процес, колесо долі, що веде невпинно усю людську історію.
Не варто казати, що це є фаталістичне бачення. Як зазначав Юліус Евола (а до нього ще й древні індійці та античні філософи, та й у християнській традиції Трійця «Бог – отець, Бог – син і Бог – Дух») є три складові людини: саме людське тіло, душа та дух. І саме дух є тією складовою, що може відобразити та прокласти людині дорогу у життя.
Не просто так, с покон віків, існує сталий вираз «сильний духом» - що відображає повагу наших предків саме до духу, як головної і вищої складової людини, а не душі й тіла, як нижчих, що й відносять її до тваринного світу. Саме дух і робить нас тими, ким ми є.
Сильний духом ніколи не погодиться зі своїм становищем - він завжди буде добиватися місця під сонцем. Сильніший - поведе ща собою таких же самих. Іншим ж не потрібно це, вони будуть і задовольняються тим, що у них є.
Сильний духом ніколи не буде ставити матеріальне, тобто таке, щоб задовільнило виключно його фізичну оболонку, у абсолют. Навпроти, фізичне для нього є виключно інструментом досягнення вищої мети.
У цих матеріях ми можемо спостерігати вищу міру нерівності між тими, хто ставить матеріальне вище за духовне (тобто тих, хто звертається до свого тваринного єства виставляючи його у абсолют) та сильних духом, тих самих аристократів, що прагнуть вищого блага.
Але що ж модна сказати про реальне буття? Звісно, у багатьох нормативних і міжнародних актах чітко прописано, що «усі люди народжуються рівними», але з причин природних - описаних вище - ми вже можемо дійти висновку, що це не так.
Але поставимо наше питання чіткіше: «чому егалітаризм неможливий»? На справді, це питання на стільки ж банальне, як питання на кшталт: «чому один спився, а інший став доктором наук», «чому один творить, а інший - лише руйнує», «чому один увійшов історію, а інший - спить на смітнику?» та інші питання (яких, насправді, незліченна кількість), що оточують нас у цьому світі. Справа в тому, що перші, навідміну від других, банально , сильніші духом і, через це, змогли добитися більш визначного місця, завдяки своїй постійній діяльності на користь людства.
Саме до них ви підете за порадою. Саме від них ви б хотіли, щоб вони зробили «щось на стільки суспільно корисне і важливе...». Саме вони є рушіями людської історії. Пасіонарії, аристократи духу... Як не називай - правда залишається одна - це кращі представники людства, що й повинні стояти на вершині ієрархії.
Кращі у всьому. Спеціалісти своєї справи. Ті, хто може принести користь суспільству і державі. Ті, хто зможуть рознесли вщент какістократичну, дегенеративну та загниваючу систему та повести за собою людство у майбутнє.
Чи може бути їхній голос рівний люмпенізоване у елементу? А може, представнику мальовничої фауни? Питання залишається відкритим...

Той, хто прагне абсолюту - впаде у пітьму власного невігластва, той же, хто зможе добути баланс - завжди крокуватиме у світлі за ідеалом.
Ми живемо, як кажуть: в епоху постправди та підміни понять. Той, хто був нічим і ніким (або, інакше кажучи, девіантом) здобув не лише матеріальну підтримку, а й духовну. Той, хто виставляє свої пороки на світло, видаючи їх за заслуги - нині у фаворі.
Ба більше, такий індивід , наразі, у середовищі дегенеративних ідеологій набув не просто підтримки, а й поклоніння.
Культура, замість того, щоб спрямовувати молоді уми на пошуки прекрасного та великого, чогось сокровенного, звертає їх на пошуки власних пороків... Якби ж цей пошук мав на меті виключно їх виправлення!
Ні! Абсолютне ні! Це каже нам сучасний світ, який в огидній істерії вимагає нас видавати свої пороки за заслуги. Кожен порок буде зустрінений бурхливими оплесками та підтримкою. Підтримкою пороку. Сучасний світ вимагає (навіть не благає, а прямо нав‘язує), щоб ми виставляли на показ найогидніші риси нашої сутності, замість розвитку найкращих.
Серед молоді стало виставляти на показ ментальні хвороби та інші відхилення, які не тільки популяризуються, а й стають нав‘язливою нормою.
Хоча, що ще чекати від людей, що не хочуть планувати власного майбутнього? Від людей втративши з власну расу духу? Від людей, що відкидають традиції предків, ставлячи на меті лише власне задоволення?
Сучасному світу не потрібні герої, йому не потрібні мислителі. Йому потрібні рівні, але повністю здеградовані люди, які не прагнуть нічого окрім задоволення своєї жаги до гедонізму!
Проте, головна проблема полягає не в цьому. Виродків можна сприймати, або, навпаки, боротися (я маю на увазі не проти людей з певними відхиленнями, а, тих, хто це популяризує), проте, постала проблема в іншому - воїни та мислителі залишилися по різні боки барикад.
Ліві, як не дивно, попри всі зворотні дії, приписують таке поняття як «прогрес» самим собі. Але чи можна назвати потакання капризам дитини - прогресом? Виключно, якщо дитина під впливом отриманого почала робити щось корисне. Інакше - вона почне вимагати все більше і більше, поки не втратить змогу себе контролювати і здатність отримати певну річ власними силами.
Потурання власним тваринним бажанням веде виключно до деградації особистості, а як глобальний наслідок, і деградації усього суспільства.
Усім відомо, що така ідея краще продається, чим і користуються завзяті торгаші на ринку. Хіба велика мета може базуватися виключно на отриманні матеріального?
Проте, повертаючись до поставленої проблеми, ти, мій вірний читачу, питаєш себе: «А яка саме проблема виникла?», - на що я відповім просто: воїни не люблять мислителів, мислителі воїнів.
Як Спарта не любила Афіни, так і Афіни не любили Спарту - це правда життя, якого нас навчила історія. Проте, давайте не забувати й про те, що врешті-решт перемогу здобула держава, що об‘єднала в собі як мислителів, так і воїнів - Македонія.
Ми можемо скільки завгодно шукати відповідь на питання: «чи руйнують вчені світ?», - але, знову ж таки, воно не несе у собі нічого, окрім банальної темряви невігластва.
Суспільство, де нема мислителів, вчених - приречене на деградацію. Суспільство, де нема воїнів - приречене на загибель. Лише в ідеальному балансі ми можемо побудувати гармонійне суспільство, яке буде, справді, прогресувати як в матеріальному, так і в духовному аспектах.

Ліс або тваринка? Людина або держава? Читайте статті від Splendoris Apparent у більш зручному форматі

#філософія #держава #людина #меритократія
➖➖➖➖➖➖➖➖➖➖
Обговорення у нашому чаті

По світу йде шопот. Українець, чи не чуєш ти їх? Це молвлять ліберальні журналюги! Українець, чи не чуєш ти це?! Це проти тебе говорить голос лібералізму! Проти тебе говорять глобалісти! Цей голос доноситься з відусіль! Ліберальні медіа оголосили війну українській ідеї!
Як не дивно, саме «Тривожний Марш» наших політичних опонентів прийшов мені на думку після того, як я побачив усю ницисть і підлість, справжнє обличчя лібералізму!
Він більш не ховається під «дружньою «маскою», явивши нам свої зуби. Він готовий нищити й нищити все українське не гірше ніж руський мір.
Забавно, але зараз, можна підмітити, що ці дві всесвітні зарази говорять в унісон і прагнуть одного й того ж самого.
Звичайно, можливо, й цілі різні, але методи одні. І цей пекельний синтез пішов війною на українську ідею, нашу історію та героїв...
Чи дозволимо ми це зробити з собою?! Чи дозволимо їм нищити себе та те, що нам дорого?! Чи дозволимо називати наших пращурів - ворогами людства?! Чи візьмемо ми меч, чи падемо , відмовившись від бою?!
Все залежить від нас і виключно від нас.
Вони призивають і надалі нападати на могили визволителів нашої держави. Чи ми будемо терпіти?!
Чи скажемо відверто банальну істину (яку ми повинні донести до кожного)?!
Напевно ти, мій вірний читачу, задався питанням: «а що саме за істина»? Ця істина - сна як день: ліволібералізм - це ворог України, такий же самий, як і руський мір. Глобаліст - це такий же сами ворог України як Дугін, Лімонов, Путін...
Вони хочуть винищити задля того, щоб уніфікувати нас з потворною масою homo novo. Без ідентичності, без батьківщини, без віри та традицій. Вони хочуть зробити з нас, і з тебе, мій вірний читачу, своїх вірнопідданим і покірних рабів, що з задоволенням будуть їсти одну єдину політкоректну «істину».
Це лише тривожний дзвіночок... Але він заставляє нас задуматися. Задуматися над тим, чи вірно те, що ми приймаємо цінності тих, хто нас потаємно (а вже починає відкрито) ненавидить і прагне асимілювати з потворним монстром Франкінштейна, з цим «новим суспільством».
Наступні їх кроки будуть агресивніші. І тільки наша доля в наших руках. Слава Україні!

Людство пішло не в той бік, коли ототожнило щастя індивідуума з благом для нього і для суспільства загалом. Щастя ж у кожного своє. Щастя може бути шкідливим. Щастя наркомана ніяким чином не може корелювати ані з благом для нього, ані з благом для суспільства. Заявивши про рівну роль усіх людей ми не змінили їх самих, хоч і проголосили всіх і кожного унікальним і неповторним, але при цьому рівним іншим (схоже на оксиморон?) Так, особистості правлять балом і змінюють світ, але чи кожна особа - це особистість?

Про комплекс власної меншовартості у двох актах
От ви колись помічали, що як частина «прогресивного» соціуму ви дотримуєтеся певних негласних догм? І тут не лише про владу грошей, їх першість перед будь-якими моральними настановами і т.д. Справді, гроші в сучасному світі відкривають шлях і до хороших речей, а не лише є ключем зла.
Власне, варто згадати про психологічні соціальні норми. На власному досвіді можу сказати щодо цікавих особливостей поведінки людей в різних ситуаціях.
Уявіть: молода приємна людина, явно сучасна і прогресивна, можна помітити, що небайдужа до соціальних проблем, заходить до модерної кав’ярні. Ви вже чекаєте. Про що вона почне говорити? Можливо, про гроші чи вигідні вкладення? Про навчання за кордоном? Чи, може, про ЛГБТ? Або ж про проблеми чинної влади? А якщо вона раптом почне розмову про архаїчну культуру українського народу, пісенне багатство, особливості вбрання та побуту певного етнічного регіону чи групи, необхідність реінтеграції цеї культури в сучасне життя українців та оформлення правильної національної свідомості? Якщо Ви не ревний поціновувач культури, то будете, щонайменш, спантеличені. Дивно, але таке захоплення не лише рідко знаходить відгук у серці «прогресивної» людини, що не дає дискусії зародитися, а й перетворює співрозмовника на «селюка, далекого від сучасності».
Чомусь ми не вважаємо дивним вільно говорити про інтимні пригоди, набуте майно, п’яні збоченства, але, почувши, як хтось співає «Ой на горі Два Дубки», «Чорна гора», «Білий камінь» тощо, - ми сміємося або відчуваємо сором. Сором за що? Сором за те, хто ми є? За різноманіття національного культурного спадку?
Ми вивели людське «щастя» в абсолют. Ми ототожнили його з благом, до якого воно не має жодного стосунку. Але ми соромимося надягти вишиванку просто так, не на свято. Відомим є й те, що з більшою вірогідністю україномовна людина у розмові перейде на російську, аніж навпаки. Трапляються навіть цікаві прецеденти булінгу за націоналізм у школі. Чому, як не через батьківську недбалість, діти вважають смішною проукраїнську позицію та захоплення народними ремеслами і культурою?
Чому, коли хтось пропонує для постановки сценки одягнути народне вбрання – діти засоромлено відмовляються, аби не здаватися ненормальними? Чому замість того, аби на уроках літератури вивчити і заспівати пісню – вони намагаються декламувати її як вірш або взагалі не декламувати? Чому люди соромляться висловити незвичайну позицію, заговорити про «неактуальне» і «давно померле». І тоді доводиться висловити думку про констатацію смерті української культури, бо вона викликає хіба сміх представників «прогресу».
Чому потім ці люди дивуються, що культура помирає, а представники націоналістичних угрупувань радикалізуються і відверто виступають проти сучасного світу? А він і заслуговує лише на протиставлення.

Усьому живому потрібен страх.
Страх завжди був, є і буде реверсом будь якого успіху, та й загалом - життя.
Що є життя без страху, любий мій читачу? Блаженство? Щастя? Ні! Життя без страху є прийняття власного положення, а, подекуди, й своєї нікчемності.
Ти не зможеш здобути нічого, якщо в тебе не буде страху не досягнути цього. Ти не зможеш бути особистістю, якшо в тебе не буде страху втратити й це.
Людина без страху - це або людина без моралі (той самий «вибулий» або «занепалий» елемент суспільства, а, подекуди, який вже не є його частиною (словами К. Маркса «люмпен»)) або людина мертва, яка, апріорі вже боятися нічого не може.
Страх завжди був і повинен залишатися головним рушієм розвитку цивілізації. Саме він, колись допоміг нашим пращурам робити відкриття та творити винаходи, які і привели нас до того, що ми маємо зараз. Бо не може людина, та й будь яка інша істота прогресувати у комфорті.
Тільки в середовищі виживання з‘являються гострі зуби, холодний (так й такий самий як і зуби) розум, натреновані м‘язи та багато інших атрибутів, яких людина у тепличних умовах позбувається.
Люди готові боротися і об’єднуватися (в принципі, як і будь які інші істоти) тільки перебуваючи у страху та дискомфорті.
Страх є дзеркалом або лакмусовим папером. Тільки перед його обличчям людина здатна показати себе такою, якою вона насправді є. Страх випробовує і загартовує. Він або знищить або чомусь навчить. От тільки не всі готові приймати його уроки і сприймати як належить.
Страх є наша мораль. Саме через страх втратити себе, своє моральне обличчя, ми відмовляємося вчининяти або не вчиняти певну дію, говорити або не говорити певні слова. Тут присутній страх зробити щось таке, що змусить інших мати про вас «погану думку, що дія може набути неприємних наслідків для того, хто її вчинив.
Страз повинен бути вашою зброєю та стимулятором. Ви повинні боятися! Боятися не стати, тим ким ви хочете! Боятися втратити себе! Боятися не втілити свою мрію! Боятися настільки, щоб не задовольнятися половиною бажаного.
Приборкайте свій страх, проте не позбувайтеся його! Хай буде вам він вчителем та ворогом про якого можна тільки мріяти.

Живемо ми Великої Години, що доля нам принесла незалежність у далекому 1991-му році і, наразі, ми маємо свою свою незалежну та суверенну державу. Але…
Хотілось би привітати усіх причетних. Тих, хто проливав кров, стояв за Україну і ніс дух її. Для усіх же інших скажу одне: це не ваше свято. Для тих, хто перетворює цей сакральний день на привід «випити» - скажу так само: це не ваше свято.
Вам все одно. Ви не вважаєте душевним святом той день, коли Україна відновила свою незалежність від московського ярма.
Ви не асоціюєте себе з цією державою – вашою мрією є покинути її. Але не тому, що ви сильно любите ту країну, а виключно для задоволення своїх матеріальних потреб. Повір, мій любий читачу, так само ця інертна маса буде ставитися і до свого нового помешкання. Вам золотом блистять ті 30 срібняків і рідний дім здаватись буде пеклом.
Ви будете сидіти і дивитися «кумедні» телепередачі, коли достойний син буде відстоювати незалежність. За що він вас захищає?
Вони скажуть, що приносять гроші? А я кажу, мій любий читачу, що вони є виключно ресурсом (І хай тільки скажуть, що ресурси не можуть приносити гроші).Ресурси такі ж самі інертні, байдужі, мертві як і ця маса. Деякі більш живі, але ж є і живий ресурс. З якого часу худоба перестала бути ресурсом?
Яка від вас, о людська худобо, може бути інша допомога та користь? Здобувай же ти тоді матеріальне на благо Держави – так ти і можеш відплатити за її захист. Але не лізь же ти у сакральне, о людиноподібний ресурсе, - у те, що не можеш збагнути і зрозуміти. Відчувай повагу до нього, намагайся збагнути, але не перетворюй на свято споживацтва і сумнівних втіх.
Задумайся, о любий мій читачу, хотів би ти давати їм право, хоча і формальне, вирішувати долю суспільства і держави? Чи не завелика відповідальність для того, кому байдужа вона?
Лиш хто борець, той здобуває світ!
Усіх причетних вітаю зі святом Незалежності! Борімось ж за її долю!

29 серпня стало для кожного з нас страшною датою, а вуста наші у шепоті промовляють «Іловайськ»…
6 років тому наші герої полягли внаслідок лихих і клятвопреступних дій, що, під виглядом недолюдей з недореспублік, вчиняла Московська сторона. Наші герої попали під обстріл і багато хто з них більш ніколи не повернувся до своєї родини.
Ми повинні пам’ятати про це. Ні, ми не повинні сумувати. Ми повинні пам`ятати чим є наш ворог і на що він здатний.
В очах на могильному камені ми повинні бачити волю та жагу до перемоги, бажання відстояти свою незалежність та національну ідентичність.
І кожного року ми маємо радіти. Так, саме радіти за те, що Українська земля дає світу таких героїв, лицарів, справжніх аристократів духу.
Пам`ятаємо і не забуваємо.