А якщо перша леді хоче бути главою СБУ чи ще чогось (я заслужила на те сама)???

Чи є у цьому світі рівність? Доволі риторичне запитання, адже усі ми знаємо точну відповідь: рівності не існує.
Не існує її хоча б тому, що деякі люди додумуються не знімати маски у громадянському транспорті, тоді як інші - навпроти - провокативно знімають їх, «протестуючи» проти коронавірусу.
Я не буду оцінювати розумові здібності останніх (хай це залишиться на їхній совісті), проте, цей маленький приклад з буденності вже чітко демонструє, що люди - не рівні, і це... Цілком нормальний процес.
Ще у Платонівській «Державі» зауважено, що люди не народжуються рівними, бо може ж народитися і той, хто має менш міцне здоров‘я або й зовсім хворе немовля, що очевидно і з чого й походить гасло «різні, але рівні».
Природа сама нас робить нерівними. Це незворотній процес, колесо долі, що веде невпинно усю людську історію.
Не варто казати, що це є фаталістичне бачення. Як зазначав Юліус Евола (а до нього ще й древні індійці та античні філософи, та й у християнській традиції Трійця «Бог – отець, Бог – син і Бог – Дух») є три складові людини: саме людське тіло, душа та дух. І саме дух є тією складовою, що може відобразити та прокласти людині дорогу у життя.
Не просто так, с покон віків, існує сталий вираз «сильний духом» - що відображає повагу наших предків саме до духу, як головної і вищої складової людини, а не душі й тіла, як нижчих, що й відносять її до тваринного світу. Саме дух і робить нас тими, ким ми є.
Сильний духом ніколи не погодиться зі своїм становищем - він завжди буде добиватися місця під сонцем. Сильніший - поведе ща собою таких же самих. Іншим ж не потрібно це, вони будуть і задовольняються тим, що у них є.
Сильний духом ніколи не буде ставити матеріальне, тобто таке, щоб задовільнило виключно його фізичну оболонку, у абсолют. Навпроти, фізичне для нього є виключно інструментом досягнення вищої мети.
У цих матеріях ми можемо спостерігати вищу міру нерівності між тими, хто ставить матеріальне вище за духовне (тобто тих, хто звертається до свого тваринного єства виставляючи його у абсолют) та сильних духом, тих самих аристократів, що прагнуть вищого блага.
Але що ж модна сказати про реальне буття? Звісно, у багатьох нормативних і міжнародних актах чітко прописано, що «усі люди народжуються рівними», але з причин природних - описаних вище - ми вже можемо дійти висновку, що це не так.
Але поставимо наше питання чіткіше: «чому егалітаризм неможливий»? На справді, це питання на стільки ж банальне, як питання на кшталт: «чому один спився, а інший став доктором наук», «чому один творить, а інший - лише руйнує», «чому один увійшов історію, а інший - спить на смітнику?» та інші питання (яких, насправді, незліченна кількість), що оточують нас у цьому світі. Справа в тому, що перші, навідміну від других, банально , сильніші духом і, через це, змогли добитися більш визначного місця, завдяки своїй постійній діяльності на користь людства.
Саме до них ви підете за порадою. Саме від них ви б хотіли, щоб вони зробили «щось на стільки суспільно корисне і важливе...». Саме вони є рушіями людської історії. Пасіонарії, аристократи духу... Як не називай - правда залишається одна - це кращі представники людства, що й повинні стояти на вершині ієрархії.
Кращі у всьому. Спеціалісти своєї справи. Ті, хто може принести користь суспільству і державі. Ті, хто зможуть рознесли вщент какістократичну, дегенеративну та загниваючу систему та повести за собою людство у майбутнє.
Чи може бути їхній голос рівний люмпенізоване у елементу? А може, представнику мальовничої фауни? Питання залишається відкритим...

Той, хто прагне абсолюту - впаде у пітьму власного невігластва, той же, хто зможе добути баланс - завжди крокуватиме у світлі за ідеалом.
Ми живемо, як кажуть: в епоху постправди та підміни понять. Той, хто був нічим і ніким (або, інакше кажучи, девіантом) здобув не лише матеріальну підтримку, а й духовну. Той, хто виставляє свої пороки на світло, видаючи їх за заслуги - нині у фаворі.
Ба більше, такий індивід , наразі, у середовищі дегенеративних ідеологій набув не просто підтримки, а й поклоніння.
Культура, замість того, щоб спрямовувати молоді уми на пошуки прекрасного та великого, чогось сокровенного, звертає їх на пошуки власних пороків... Якби ж цей пошук мав на меті виключно їх виправлення!
Ні! Абсолютне ні! Це каже нам сучасний світ, який в огидній істерії вимагає нас видавати свої пороки за заслуги. Кожен порок буде зустрінений бурхливими оплесками та підтримкою. Підтримкою пороку. Сучасний світ вимагає (навіть не благає, а прямо нав‘язує), щоб ми виставляли на показ найогидніші риси нашої сутності, замість розвитку найкращих.
Серед молоді стало виставляти на показ ментальні хвороби та інші відхилення, які не тільки популяризуються, а й стають нав‘язливою нормою.
Хоча, що ще чекати від людей, що не хочуть планувати власного майбутнього? Від людей втративши з власну расу духу? Від людей, що відкидають традиції предків, ставлячи на меті лише власне задоволення?
Сучасному світу не потрібні герої, йому не потрібні мислителі. Йому потрібні рівні, але повністю здеградовані люди, які не прагнуть нічого окрім задоволення своєї жаги до гедонізму!
Проте, головна проблема полягає не в цьому. Виродків можна сприймати, або, навпаки, боротися (я маю на увазі не проти людей з певними відхиленнями, а, тих, хто це популяризує), проте, постала проблема в іншому - воїни та мислителі залишилися по різні боки барикад.
Ліві, як не дивно, попри всі зворотні дії, приписують таке поняття як «прогрес» самим собі. Але чи можна назвати потакання капризам дитини - прогресом? Виключно, якщо дитина під впливом отриманого почала робити щось корисне. Інакше - вона почне вимагати все більше і більше, поки не втратить змогу себе контролювати і здатність отримати певну річ власними силами.
Потурання власним тваринним бажанням веде виключно до деградації особистості, а як глобальний наслідок, і деградації усього суспільства.
Усім відомо, що така ідея краще продається, чим і користуються завзяті торгаші на ринку. Хіба велика мета може базуватися виключно на отриманні матеріального?
Проте, повертаючись до поставленої проблеми, ти, мій вірний читачу, питаєш себе: «А яка саме проблема виникла?», - на що я відповім просто: воїни не люблять мислителів, мислителі воїнів.
Як Спарта не любила Афіни, так і Афіни не любили Спарту - це правда життя, якого нас навчила історія. Проте, давайте не забувати й про те, що врешті-решт перемогу здобула держава, що об‘єднала в собі як мислителів, так і воїнів - Македонія.
Ми можемо скільки завгодно шукати відповідь на питання: «чи руйнують вчені світ?», - але, знову ж таки, воно не несе у собі нічого, окрім банальної темряви невігластва.
Суспільство, де нема мислителів, вчених - приречене на деградацію. Суспільство, де нема воїнів - приречене на загибель. Лише в ідеальному балансі ми можемо побудувати гармонійне суспільство, яке буде, справді, прогресувати як в матеріальному, так і в духовному аспектах.

Ліс або тваринка? Людина або держава? Читайте статті від Splendoris Apparent у більш зручному форматі

#філософія #держава #людина #меритократія
➖➖➖➖➖➖➖➖➖➖
Обговорення у нашому чаті

По світу йде шопот. Українець, чи не чуєш ти їх? Це молвлять ліберальні журналюги! Українець, чи не чуєш ти це?! Це проти тебе говорить голос лібералізму! Проти тебе говорять глобалісти! Цей голос доноситься з відусіль! Ліберальні медіа оголосили війну українській ідеї!
Як не дивно, саме «Тривожний Марш» наших політичних опонентів прийшов мені на думку після того, як я побачив усю ницисть і підлість, справжнє обличчя лібералізму!
Він більш не ховається під «дружньою «маскою», явивши нам свої зуби. Він готовий нищити й нищити все українське не гірше ніж руський мір.
Забавно, але зараз, можна підмітити, що ці дві всесвітні зарази говорять в унісон і прагнуть одного й того ж самого.
Звичайно, можливо, й цілі різні, але методи одні. І цей пекельний синтез пішов війною на українську ідею, нашу історію та героїв...
Чи дозволимо ми це зробити з собою?! Чи дозволимо їм нищити себе та те, що нам дорого?! Чи дозволимо називати наших пращурів - ворогами людства?! Чи візьмемо ми меч, чи падемо , відмовившись від бою?!
Все залежить від нас і виключно від нас.
Вони призивають і надалі нападати на могили визволителів нашої держави. Чи ми будемо терпіти?!
Чи скажемо відверто банальну істину (яку ми повинні донести до кожного)?!
Напевно ти, мій вірний читачу, задався питанням: «а що саме за істина»? Ця істина - сна як день: ліволібералізм - це ворог України, такий же самий, як і руський мір. Глобаліст - це такий же сами ворог України як Дугін, Лімонов, Путін...
Вони хочуть винищити задля того, щоб уніфікувати нас з потворною масою homo novo. Без ідентичності, без батьківщини, без віри та традицій. Вони хочуть зробити з нас, і з тебе, мій вірний читачу, своїх вірнопідданим і покірних рабів, що з задоволенням будуть їсти одну єдину політкоректну «істину».
Це лише тривожний дзвіночок... Але він заставляє нас задуматися. Задуматися над тим, чи вірно те, що ми приймаємо цінності тих, хто нас потаємно (а вже починає відкрито) ненавидить і прагне асимілювати з потворним монстром Франкінштейна, з цим «новим суспільством».
Наступні їх кроки будуть агресивніші. І тільки наша доля в наших руках. Слава Україні!

Людство пішло не в той бік, коли ототожнило щастя індивідуума з благом для нього і для суспільства загалом. Щастя ж у кожного своє. Щастя може бути шкідливим. Щастя наркомана ніяким чином не може корелювати ані з благом для нього, ані з благом для суспільства. Заявивши про рівну роль усіх людей ми не змінили їх самих, хоч і проголосили всіх і кожного унікальним і неповторним, але при цьому рівним іншим (схоже на оксиморон?) Так, особистості правлять балом і змінюють світ, але чи кожна особа - це особистість?

Про комплекс власної меншовартості у двох актах
От ви колись помічали, що як частина «прогресивного» соціуму ви дотримуєтеся певних негласних догм? І тут не лише про владу грошей, їх першість перед будь-якими моральними настановами і т.д. Справді, гроші в сучасному світі відкривають шлях і до хороших речей, а не лише є ключем зла.
Власне, варто згадати про психологічні соціальні норми. На власному досвіді можу сказати щодо цікавих особливостей поведінки людей в різних ситуаціях.
Уявіть: молода приємна людина, явно сучасна і прогресивна, можна помітити, що небайдужа до соціальних проблем, заходить до модерної кав’ярні. Ви вже чекаєте. Про що вона почне говорити? Можливо, про гроші чи вигідні вкладення? Про навчання за кордоном? Чи, може, про ЛГБТ? Або ж про проблеми чинної влади? А якщо вона раптом почне розмову про архаїчну культуру українського народу, пісенне багатство, особливості вбрання та побуту певного етнічного регіону чи групи, необхідність реінтеграції цеї культури в сучасне життя українців та оформлення правильної національної свідомості? Якщо Ви не ревний поціновувач культури, то будете, щонайменш, спантеличені. Дивно, але таке захоплення не лише рідко знаходить відгук у серці «прогресивної» людини, що не дає дискусії зародитися, а й перетворює співрозмовника на «селюка, далекого від сучасності».
Чомусь ми не вважаємо дивним вільно говорити про інтимні пригоди, набуте майно, п’яні збоченства, але, почувши, як хтось співає «Ой на горі Два Дубки», «Чорна гора», «Білий камінь» тощо, - ми сміємося або відчуваємо сором. Сором за що? Сором за те, хто ми є? За різноманіття національного культурного спадку?
Ми вивели людське «щастя» в абсолют. Ми ототожнили його з благом, до якого воно не має жодного стосунку. Але ми соромимося надягти вишиванку просто так, не на свято. Відомим є й те, що з більшою вірогідністю україномовна людина у розмові перейде на російську, аніж навпаки. Трапляються навіть цікаві прецеденти булінгу за націоналізм у школі. Чому, як не через батьківську недбалість, діти вважають смішною проукраїнську позицію та захоплення народними ремеслами і культурою?
Чому, коли хтось пропонує для постановки сценки одягнути народне вбрання – діти засоромлено відмовляються, аби не здаватися ненормальними? Чому замість того, аби на уроках літератури вивчити і заспівати пісню – вони намагаються декламувати її як вірш або взагалі не декламувати? Чому люди соромляться висловити незвичайну позицію, заговорити про «неактуальне» і «давно померле». І тоді доводиться висловити думку про констатацію смерті української культури, бо вона викликає хіба сміх представників «прогресу».
Чому потім ці люди дивуються, що культура помирає, а представники націоналістичних угрупувань радикалізуються і відверто виступають проти сучасного світу? А він і заслуговує лише на протиставлення.

Усьому живому потрібен страх.
Страх завжди був, є і буде реверсом будь якого успіху, та й загалом - життя.
Що є життя без страху, любий мій читачу? Блаженство? Щастя? Ні! Життя без страху є прийняття власного положення, а, подекуди, й своєї нікчемності.
Ти не зможеш здобути нічого, якщо в тебе не буде страху не досягнути цього. Ти не зможеш бути особистістю, якшо в тебе не буде страху втратити й це.
Людина без страху - це або людина без моралі (той самий «вибулий» або «занепалий» елемент суспільства, а, подекуди, який вже не є його частиною (словами К. Маркса «люмпен»)) або людина мертва, яка, апріорі вже боятися нічого не може.
Страх завжди був і повинен залишатися головним рушієм розвитку цивілізації. Саме він, колись допоміг нашим пращурам робити відкриття та творити винаходи, які і привели нас до того, що ми маємо зараз. Бо не може людина, та й будь яка інша істота прогресувати у комфорті.
Тільки в середовищі виживання з‘являються гострі зуби, холодний (так й такий самий як і зуби) розум, натреновані м‘язи та багато інших атрибутів, яких людина у тепличних умовах позбувається.
Люди готові боротися і об’єднуватися (в принципі, як і будь які інші істоти) тільки перебуваючи у страху та дискомфорті.
Страх є дзеркалом або лакмусовим папером. Тільки перед його обличчям людина здатна показати себе такою, якою вона насправді є. Страх випробовує і загартовує. Він або знищить або чомусь навчить. От тільки не всі готові приймати його уроки і сприймати як належить.
Страх є наша мораль. Саме через страх втратити себе, своє моральне обличчя, ми відмовляємося вчининяти або не вчиняти певну дію, говорити або не говорити певні слова. Тут присутній страх зробити щось таке, що змусить інших мати про вас «погану думку, що дія може набути неприємних наслідків для того, хто її вчинив.
Страз повинен бути вашою зброєю та стимулятором. Ви повинні боятися! Боятися не стати, тим ким ви хочете! Боятися втратити себе! Боятися не втілити свою мрію! Боятися настільки, щоб не задовольнятися половиною бажаного.
Приборкайте свій страх, проте не позбувайтеся його! Хай буде вам він вчителем та ворогом про якого можна тільки мріяти.

Живемо ми Великої Години, що доля нам принесла незалежність у далекому 1991-му році і, наразі, ми маємо свою свою незалежну та суверенну державу. Але…
Хотілось би привітати усіх причетних. Тих, хто проливав кров, стояв за Україну і ніс дух її. Для усіх же інших скажу одне: це не ваше свято. Для тих, хто перетворює цей сакральний день на привід «випити» - скажу так само: це не ваше свято.
Вам все одно. Ви не вважаєте душевним святом той день, коли Україна відновила свою незалежність від московського ярма.
Ви не асоціюєте себе з цією державою – вашою мрією є покинути її. Але не тому, що ви сильно любите ту країну, а виключно для задоволення своїх матеріальних потреб. Повір, мій любий читачу, так само ця інертна маса буде ставитися і до свого нового помешкання. Вам золотом блистять ті 30 срібняків і рідний дім здаватись буде пеклом.
Ви будете сидіти і дивитися «кумедні» телепередачі, коли достойний син буде відстоювати незалежність. За що він вас захищає?
Вони скажуть, що приносять гроші? А я кажу, мій любий читачу, що вони є виключно ресурсом (І хай тільки скажуть, що ресурси не можуть приносити гроші).Ресурси такі ж самі інертні, байдужі, мертві як і ця маса. Деякі більш живі, але ж є і живий ресурс. З якого часу худоба перестала бути ресурсом?
Яка від вас, о людська худобо, може бути інша допомога та користь? Здобувай же ти тоді матеріальне на благо Держави – так ти і можеш відплатити за її захист. Але не лізь же ти у сакральне, о людиноподібний ресурсе, - у те, що не можеш збагнути і зрозуміти. Відчувай повагу до нього, намагайся збагнути, але не перетворюй на свято споживацтва і сумнівних втіх.
Задумайся, о любий мій читачу, хотів би ти давати їм право, хоча і формальне, вирішувати долю суспільства і держави? Чи не завелика відповідальність для того, кому байдужа вона?
Лиш хто борець, той здобуває світ!
Усіх причетних вітаю зі святом Незалежності! Борімось ж за її долю!

29 серпня стало для кожного з нас страшною датою, а вуста наші у шепоті промовляють «Іловайськ»…
6 років тому наші герої полягли внаслідок лихих і клятвопреступних дій, що, під виглядом недолюдей з недореспублік, вчиняла Московська сторона. Наші герої попали під обстріл і багато хто з них більш ніколи не повернувся до своєї родини.
Ми повинні пам’ятати про це. Ні, ми не повинні сумувати. Ми повинні пам`ятати чим є наш ворог і на що він здатний.
В очах на могильному камені ми повинні бачити волю та жагу до перемоги, бажання відстояти свою незалежність та національну ідентичність.
І кожного року ми маємо радіти. Так, саме радіти за те, що Українська земля дає світу таких героїв, лицарів, справжніх аристократів духу.
Пам`ятаємо і не забуваємо.

Вона була хвора власним самолюбством та егоїзмом. Вона сказала: «альтруїзм – вища ступінь егоїзму». Проте вона не знала, що аби щось дати – потрібно мати щось справді універсально цінне. Вона не знала, що давати потрібно не що завгодно, а лиш те, що від неї потрібно і що несе обдарованому користь, про що вона рівними літерами зазначала у багатотомних кодексах відносно самої себе.
Вона вважала себе святою і прагнула показати це всім. Вона вирішила, що вона – найрозумніша, а з розумом «приходить покірність». Вона розуміла, що не має тих зубів і кігтів, що у її суперників. Вона відмовилася від них сама. І озброїлася правом. Широким правом. Правом, яке було покликане обеззброїти противників, але яке перетрималося у тілі, наче перестиглий плід, і почало вбивати її. Ті, хто мав зуби, навчилися користуватися її зброєю. Вона була змушена дати їм притулок під своєю спідницею, часом годуючи кращими своїми дітьми, аби тільки їй не кусали ноги.
Зрештою, вона почала пити веселкові таблетки, демонструючи самій собі, що усе гаразд, переконуючи себе, що це вітаміни, у той час, як це була отрута. Вона стала маленькою і беззахисною, мирилася з будь-якими знущаннями, запевняючи, що так для неї краще, що їй все ж більше користі від цього, аніж шкоди, а тоді міцно зав’язувала це новим законом. Дітей, котрі бачили її страждання і бажали допомогти, вона замикала за гратами, проганяла, вважала останніми покидьками, возвеличуючи своїх убивць.
Вона називала це рівність і гуманізм. І смерть її була виправдана.
Звали її Європа.

Держава. Що ми уявляємо під цим словом? Насправді, всюди кажуть по-різному. Хтось уявляє сильні владні структури, бюрократію котра давить на людину, поліцейську жорстокість, ієрархію і за це ненавидить такий інститут. Хтось мислить інакше та уявляє певний суверенний конструкт, з територією, людьми, законами і, звісно, тими, хто керує.
Взагалі, держава так чи інакше була створена для того, аби надавати особі певні гарантії, неважливо, чи ми розглядаємо теорію осілого бандита, чи насилля, чи договору, чи будь-яку іншу. Навіть у рабовласницьких державах тим же рабам надавалися певні гарантії, хоч і приписувалися вони вільній особі (наприклад обмеження на жорстоке поводження, шляхи переходу до касти вільних і т.д.). Тобто життя особи завжди відігравало певну роль на законодавчому рівні.
Де-факто, держава – екосистема людини. Екосистема територіальна, от як певна кліматична зона для тварин, котра у свою чергу ділиться на області, райони, локальні екосистеми (міста/села з певними общинами та локальними особливостями побуту). Екосистема ця регулюється самими людьми, просто замість різних видів ми маємо різних за віковою групою, фахом, поглядами і т.д. людей, які конкурують між собою, а державний апарат повинен виступати регулятором між цими групами, щоб когось не стало надто мало чи надто багато і екосистема не загинула. Це не означає вказування людині, що їй робити, а сприяння її природному потягу до чогось, щоб, наприклад, ті, хто хоче займатися математикою, не мусили ставати юристами, бо треба заробляти гроші.
Екосистема, у якій стає надто багато чогось – занепадає, адже для неї важлива гармонія, тобто лише та держава, яка надає рівну увагу і підтримку різним галузям і структурам всередині себе, може претендувати на добробут і розвиток. В іншому випадку вона втрачає автономність, адже потребує зовнішньої підтримки (майнової, кадрової), не може себе забезпечити і втрачає ще більше. Не варто плутати автономність держави з автаркією, бо вона не здатна забезпечити себе ресурсами, яких у неї немає (викопати золото, де його нема), але вона може забезпечити існування і розвиток галузей, які б могли отримати і використати імпортовані ресурси.

Отже, якщо це – екосистема, яка не дає нам одне одного повбивати, то логічно, ми не мали б виступати проти неї, адже яка лисиця буде топити за знищення свого лісу, бо вона хоче жити в морі? Ми можемо бути незгодні з ладом, законодавством, але головне, ми завжди незгодні з людьми, які очолюють державу, а не сам конструкт. Ми ненавидимо її за те, що вона не виконує своїх головних функцій із захисту, забезпечення добробуту і свободи особистості. Однак проблема тут саме в людському факторі.
Людина не повинна боятися держави, вона не повинна сприймати її як загрозу. Правничі тексти часто містять вельми цікаву фразу: «захист особи від держави». Проблема в тім, що це радше проблеми комунікації людей, а не напад структури на людину. Структурі це не непотрібно. Структура неупереджена і справедлива, але нежива. Їй навпаки необхідно, щоб все було правильно та гармонійно, вона потребує розвитку особистості, бо те, що не еволюціонує якісно - помирає. Власне, дискримінація ж вигідна лише окремим особам, котрі хочуть отримати вигоду.
Це певний аргумент проти знищення структури: усі ці люди, які хочуть отримати вигоду з дискримінації нікуди не зникнуть і не розчиняться від сорому і людського осуду, а радше реорганізуються в куди більш некеровану силу. Як то кажуть, хто хоче – завжди знайде спосіб…
Але проблема… Ті, хто керує, не довіряють людям, народ не довіряє владі… Якщо ми спитаємо службовця, хто має право приховувати, а хто ні – він скаже, що держава має право мовчати. Якщо ми спитаємо представника громади – він скаже, що хоче сховатися сам. І це неправильно. Річ у тім, що ви не сховаєтеся, але державі на це все одно, поки ви не робите нічого незаконного. Держава має право вам казати не все. Безперечно у межах справедливості і лише для того, щоб гарантувати вам ваш законний захист.
Отже, найкращим вибором, напевно, було б відійти від егалітаризму. Визнаймо, у нас критерії відбору на рядову посаду в компанії більш суворі, ніж на ключові посади в управлінському апараті. Фактично, головне – тобі виповнилася визначена кількість років і ти популярніший за інших. Чому ти популярніший? Ну прост…
І це дико дискредитує державу. Абсолютно. Ми більше поважаємо корпорацію, у якій крутяться гроші, ніж парламент, при тому, що як раз таки парламент дав можливість цій корпорації діяти і спрямував її діяльність, а сама по собі корпорація експлуатувала б кого завгодно і як завгодно аби забезпечити клієнтуру.

Річ у тім, що треба бути найбільш кваліфікованим. Кваліфікованим саме для цієї роботи. І не лише володіти знаннями, що і як має бути зроблено, але і моральним базисом, здатністю до самообмеження, розумінням, що і для чого ти робиш. Ну і звісно, відповідальністю за проступки, еквівалентною твоїй посаді. Якщо ти хочеш керувати чимось, а тим більше кимось, то логіка повинна бути не: «о, я можу це зробити, бо я недоторканний і нічого мені за це не буде» - себто здобуттям більшої свободи для себе. Це має бути «я не робитиму цього без крайньої необхідності, бо я маю бути прикладом для наслідування, а хто буде поважати того, хто користується своїми привілеями направо і наліво?».
Грамотний лідер повинен розуміти як потреби індивіда, так і потреби групи індивідів, за яку він особисто відповідає, і людства загалом, а також зважати на глобальні наслідки прийнятого рішення (для природи, наприклад). Чому ми нехтуємо ефектом метелика у політиці? На що ми сподіваємося? Ми надто часто впадаємо у крайнощі і робимо косметичні ремонти аби потішити око. Але найдовше слугують нам ті ремонти, на які ми не шкодували грошей, часу, терпіння і коли ми зрозуміли, що аби стало комфортно треба не змінити лампочку, а зірвати стелю і замінити проводку, щоб у вас люстра була над столом, а не над унітазом!
Як каже відома цитатка зі шкільного курсу: «Ми недостатньо багаті, аби купувати дешеві речі». Як шкода, що ми її імплементуємо лише в економіку (котра, до речі, розглядає людину як річ, залежно від користі, яку та може надати). Хіба ми достатньо багаті, щоб обирати будь-кого?

Негативні наслідки приховування від держави насправді існують. Якщо ви з чимось незгодні і мовчите – держава ніколи не знатиме про це і не вирішить проблему. Якщо ви незгодні, але надто ненавидите структуру, щоб з нею взаємодіяти – ви дискредитуєте самі себе власними діями. Якщо ви хочете приховати несплачені податки, таємно отримані кошти – то не лише порушуєте закон, але й погіршуєте становище чесних людей, адже їм доводиться закривати створені вами діри в бюджеті.
Ви кажете, що велике починається з малого, а суспільство залежить від індивіда. Тоді думайте про наслідки своїх дій. Чому ви хочете вивчитися, отримати корочку і поїхати працювати за кордон? Тому що на Батьківщині проблеми з роботою. Але ці проблеми не вирішаться від того, що ви виїхали, навіть навпаки, стане тільки гірше. Чому ж майже ніхто не хоче взяти на себе відповідальність зробити щось корисне для своїх співвітчизників? Людинолюби, як вам живеться? Працюєте за долари і євро, кричите, що ваш народ пригнічує держава. Звісно, пригнічує, бо їй потрібно жити і забезпечувати хоч якийсь рівень життя попри те, що ви, розумники, виїхали шукати кращого світу. А не хотіли б ви своїми силами змінити все, надати людям ті гарантії? Ви ж такі розумні, вчені, знаєте, як має бути, але ви надто лицемірні для самопожертви.
Ви думаєте, що прекрасне життя – це життя в достатку, багатше і різноманітніше, ніж більшість людей може досягти. Але хіба не було б прекрасніше забезпечити таке життя і собі, і іншим людям? Так вас принаймні будуть поважати і не доведеться будувати навколо будинку височезний паркан.
Між державою та індивідом мають бути довірливі стосунки. Індивід – знати, що він захищений. Держава – знати, що індивід відповідальний і бажає покращити її, тому він заслуговує свободи слова, інформації, бо він не передасть цю інформацію ворогові, а використає на користь вітчизни.
Будьте відповідальними, панове, і буде вам щастя

Пішли з життя курсанти. Вони могли бути майбутнім авіації для нашої Держави, проте, страшна авіакатастрофа забрала їх у нас.

Світла пам‘ять загиблим. Співчуття рідним.