Останні дні сучасного світу

➖➖➖➖➖➖➖➖➖➖
Обговорення у нашому чаті🛋

Сьогодні 100 день чергового повномасштабного вторгнення війни, що триває вже багато століть.

Ніхто від нас такого опору не очікував, всі думали, що ми впадемо, проте ми гордо підняли свої голови, об’єдналися та встали на захист своєї держави. Хто взявши зброю до рук, хто допомагаючи як волонтер, хто на економічному чи іншому фронті.

Перемога кується сильними людьми. Україна - нація воїнів та борців, а наша земля родюча не тільки на гарний врожай, але й на прекрасних людей. Нас, українців.

Нема сумніву, що Україна переможе - це наша доля. Навіть якщо іноді вас гризтимуть сумніви. Навіть коли якась країна дуже крутитиме носом аби не давати нам зброю. Не має значення. Переможемо.

Ворог після нашої перемоги ще довго не зможе сунутися кудись, а ціле поколіня орків стане знищеним поколіням.

Проте саме така доля кожного, хто зайде на нашу землю зі зброєю в руках.

А ми вічно будемо пам’ятати усіх героїв. Ті, що повернулися з перемогою, і тих хто віддав своє життя за Україну.

Не тільки на день перемоги, а кожного дня. Бо ціною власних життів виборювали Україну.

Слава героям України! Слава Україні!

Трохи на наочних прикладах, про те, чому слід спершу розібратися в питанні, а тоді якось діяти.

Навіть якщо у вас добрі наміри. Навіть якщо ви думаєте, що так і треба.
Ще в лютому, до повномасштабного вторгнення, ми дізналися про те, що з одним з військових, яким зараз возимо волонтерку, сталася біда. Подивилися симптоми, поговорили з людьми і дійшли висновку що треба допомогти, бо командування не давало добро на належну госпіталізацію. Всі спільно дуже сердилися на командирів, які стверджували, що просто стрес.

Щиро хотіли допомогти і переживали.

Зараз вивчали військову психологію й проходимо курси. І розуміємо, що своїм бажанням допомогти, насправді, лише шкодили, а симптоми дійсно були реакцією організму на стрес, якого той раніше не зазнавав. Командир у своїх діях був цілком правий, коли як група необізнаних цивільних – помилялися.

Ситуація, на щастя, вирішилася нормально. А вам, на всяк випадок, один з підручників з військової психології, щоб не задавати шикарне питання: «ну шо там?»

Мабуть вже всі встигли сказати про (майже)надання громадянства Нєвзорову.

Чи правильне було рішення надавати йому громадянство? Ні. Дружба з, народами Балтики, а особливо Литви, для нас, України і самих українців, значить набагато більше, ніж “нєтакой рузкій”, що вчасно перестрибнув на палубу нашого корабля.

Розберемося що там і як з законодавством?

Зараз нас цікавить дві речі (до міжнародних актів потім перейдемо) - це Конституція України (а саме ст.-ст. 4, 25) та профільний закон ЗУ «Про громадянство України».

Власне, Конституція передбачає, що Україна визнає виключно одне громадянство (тобто, якщо особа бі- або поліпатрид - в усіх правовідносинах з державою Україна така особа буде визнаватися виключно як громадянин України). Профільний Закон регулює далі більш конкретні питання. Одночасно з тим, громадянин України не може бути позбавлений громадянства.

Йдемо далі?

Нєвзоров ще не громадянин. Згідно опису Президента, як особі, що отримує громадянство за особливі заслуги перед Україною, процедура надання цій особі громадянства України підпадає під пп. г) п. 2 ст. 9 Закону України “Про громадянство”, а відповідно й вимогу відмови від попереднього громадянства, а також заповнення спеціальної декларації.

Просто нагадаємо, що поки від нього лунала заява про те, що він хотів би, щоб це громадянство у нього забрали. Ну, тобто, якщо людською, то Нєвзоров ще не зробив нічого з того, що треба для того, щоб набути громадянства.

А чи потрібно надавати?

На наш погляд громадянство йому давати непотрібно. Це й за причини, що, якби громадянства позбавити не можна (Так, за каденції ПОПа таке практикувалося, але це - антиконституційна дія), а також й наших зовнішьополітичних інтересів та зв’язків з братнім литовським народом.

А щодо того, яким ми бачимо інститут громадянства взагалі - поговоримо іншого разу.

Кожна людина в Україні має пройти курс тактмеду. Іноземці теж як заїжджають – хай проходять. От прям на кордоні викладати.

Дуже багато історій в мережі про людей, котрі, на жаль, загинули, намагаючись врятувати інших. Часто в результаті ніхто не був врятований.

Основне правило надання допомоги – переконатися у безпечності дій. Ні, не чекати поки все припиниться і буде тихо-спокійно, але банально оцінювати свої сили.

Якщо ви маєте хорошу снарягу, вишколені, знаєте як діяти – це один рівень. Якщо ви сьогодні перший раз прильот побачили і подумали: «жесть, треба щось зробити» - це інший рівень.

Вам важливо допомогти, а не нашкодити. Щонайменше, для цього треба знати, як цю допомогу надавати, в якому порядку і що ви взагалі самотужки можете зробити.

Звісно, ви все ще можете покластися на фортуну, вибігти в одній футболці під обстріл, добігти до сусіднього будинку (а це вже досягнення, бо так вибігаючи ви ризикуєте навіть дорогу не перебігти), знайти там людину й постаратися не добити.

На жаль, відчайдушні, але непродумані дії можуть вартувати життя. Ні в кого нема гарантії, що наступний прильот не зруйнує ваше укриття, або що випадково не наступить на міну. Та якщо ви не знаєте, як найкраще діяти – краще сидіти у своєму укритті, турбуватися про свою безпеку і допомагати тим, що вас не доведеться рятувати й зашивати. Не додавайте медикам і патологоанатомам роботи.

Загалом не робіть того – що може поставити під удар вас. Той, кого ви рятуєте – невідомо чи виживе, а ви, раз думаєте про те аби рватися на допомогу – ще маєте шанс залишитися неушкодженими.

Тут можна влучно пред’явити: то що, сидіти як боягузи й ігнорувати як сусід спливає кров’ю? Чи дивитися, як будинок з людьми палає? Це ж цинічно!

Поки ви не знаєте, що з цим зробити так, аби самим не вмерти до того, як допоможете – сидіть тихо.

Якщо не хочете – ознайомлюйтеся. Маєте змогу – знайдіть вишкіл, потренуйтеся, зберіть необхідні речі в аптечку про всяк випадок. Потренуйтеся також фізично, бо тягнути когось – не так просто, як може здатися, коли як переміщення потерпілого в безпечне місце, де до нього зможуть дістатися фахівці – надважлива штука. Сам тільки джгут чи турнікет не залікує людину.

Не маєте змоги ходити на вишкіл – можете переглянути відео чи прочитайте якийсь матеріал.
Важливо: це не замінить вам роботи з фахівцем і ви мусите це врахувати. Це буде лише теорією, яку ви мусите закріпити практикою з людиною, яка знається на справі. Завдяки отриманій теоретичній базі вам просто буде простіше орієнтуватися під час практичних занять.

Зробіть так, щоб за необхідності ви ЗНАЛИ що робити і ЗНАЛИ, що з цього ви реально МОЖЕТЕ. Щоб сміливість була ВИПРАВДАНОЮ. І щоб ви не стали черговою трагічною історією про загибель рятівника при намаганні когось врятувати.

До речі, є і протилежні заяви. Там Ллойд Остін (міністр оборони США) прокоментував потреби України заявивши , що США готові надати це і вже надало вже значну кількість гаубиць та інших видів озброєння і продовжать поставляти, а також робити все що можуть для підтримки того, щоб Україна була успішною та перемогла .
Звісно, конференція лише частково зачіпляє цифри і не каже про конкретику, проте, будемо сподіватися, що наша дипломатія та розважливість другої сторони - дадуть позитивний результат і дозволить отримати необхідну для перемоги зброю.

Можливо, світ не надто допомагає нам. Можливо, світ знову не вірить в нашу перемогу й не бажає її. Чому перемога мордору була вигіднішою для деяких, ми вже писали.

Але це нічого не повинно значити для нас і нашої жаги до перемоги. Майже до кінця 2013 року ми жили під наглядом і в тіні росії, яка не давала нам розвиватися і глушила самостійність на міжнародній арені.

Після першого нападу ми поступилися, заморозили конфлікт. Не будемо повертатися до дискусій, чия це була вина і чи мало бути інакше. Це вже не більш ніж тема для срача диванних експертів.

Однак, це додало росії впевненості у своїх силах та своїй безкарності. Після першої поступки в нас залишалося багато територій, людей, можливостей. Після першої поступки ми стали злі.

Друга поступка – неприпустима, вона посіє в серцях людей безсилу ненависть, розчарування світом й відчуття власної приреченості (оскільки подальша війна буде).
Не вірте в песимістичні прогнози. Допускаючи думку про поразку, ви перестаєте робити все для перемоги, натомість додаєте у раціон свого мозку "запасний план на випадок поразки". Якщо цей запасний варіант не полягає в продовженні боротьби будь-якими методами, ви будете як мінімум берегти на нього сили і фінанси, які могли б витратити на допомогу Україні вже зараз.

Одного разу, нагадаємо, ми вже змусили світ змінити ставки. Звісно, росія робить все, щоб повернути нас в стійло, у тому числі через "експертів", "розвідників" та "чиновників", завдання яких подавити волю до боротьби (бо саме ця риса спонукала нас дати відсіч більшому противнику).

Втративши волю до боротьби, ми втратимо все. Починаючи від територій, людей і завершуючи свободою та майбутнім. Знову дозволимо комусь вирішувати хто ми й на що здатні. А на це можуть дуже розраховувати, знаючи комплекс меншовартості.

Та нізащо такого бути не повинно! Ми вже зробили свій крок, обрали свою стратегію - перемогти. Не можна давати вибір стратегії в руки інших гравців. Тим більше, не можна скакати з однієї стратегії на другу.

Яка б ця, обрана нами, стратегія була "нереальна", ми доведемо її до кінця.

До речі, неочікуваний плюс від демократії. Якби ми мали нашу владу такою, як вона є, тільки без дослухання до волі народу - мали б здачу інтересів. Саме налаштованість широких верств на боротьбу до перемоги - є ключовою рушійною силою чи пак, як би сказала руснява пропаганда "заградотрядом" для влади. З одного боку здійснюється тиск з боку частини світових "лідерів", з іншого боку розуміння, що народ роздере на шматки при спробі піддатися й буде просто різня.

Ми маємо великий людський ресурс, який можна мотивувати і надихати, а далі він впорається без надмірного контролю, адже громадяни України надзвичайно розумні (навіть в закордонних ВНЗ це визнавали ще в 90-х).

Останнім часом в мережі багато новин, які можуть свідчити про очікування від України територіальних поступок. Відверто, адміни не належать ні до чиновників, ні до політиків, ні не є загальновизнаними експертами, проте, вважаємо, що влада не може самочинно здати інтереси й не надто намагається це зробити (скоріш випадково, через невміння висловитися). Не спостерігаємо намагань блокувати інформацію, яка наполягає на продовженні боротьби, дипломати продовжують просити перш за все - озброєння, та й президент щовечора у зверненні нагадує про необхідність боротися й підтримувати зв'язок з тимчасово окупованими територіями.

Це не сприяє формуванню в населення єдиної думки "треба заморозити конфлікт, ми не переможемо". Якщо вже вам складно позбутися нав'язливих думок закордонних ЗМІ - можете чисто дозволити взяти себе " слабо", тобто: "ага, ви кажете, що в нас не вийде, ви думаєте, що ми ні на що не здатні? А ми вам доведемо, що ви вже раз помилилися і тепер помилитеся знову!"

Більш того, населення має не лише чекати мотивації від влади, але й взамін надавати владі мотивацію, бо як народ без певного центру - натовп, так і центр без народу - лиш цятка. Якщо населення піддасться чужим навіюванням про поразку, то влада його не врятує, їй тільки доведеться визнати, що люди виснажилися і це кінець. Напротивагу, маючи живий, цілеспрямований людський ресурс, влада почуватиметься впевненіше у своїх діях й не наважиться на зраду.

І ми вважаємо, що дати фору любителям віддати росії частину іншої країни й не допустити здачі інтересів політиками, для українців - посильна задача.

Також сьогодні НАТО вирішило готувати план переведення України на озброєння альянсу й передати нам важке озброєння. Не знаємо ані кількості, ані строків поставок, але чи було б це можливо, якби ми опустили руки? Ні. Чи будуть поставки, якщо ми піддамося руснявій пропаганді? Теж ні.

Панове, воля до боротьби творить дива. Негативні новини не мають заганяти в апатію, позитивні - не мають спричиняти ейфорію, єдине що треба - розуміти, що лише від нас залежить наша подальша доля й ми її творимо. Рішення інших зараз засновуються на діях українців.

Є віра в перемогу і спротив - буде задоволення наших потреб. Нема віри в перемогу - не буде нічого.

Сьогодні Президенти Франції, Італії, Румунії, а також федеральний канцлер ФРН відвідали Україну, заявили про підтримку набуття Україною статусу кандидата на вступ до ЄС, запевнили, що Україна сама визначатиме умови миру і ніхто не буде наполягати на здачі територій.

Макрон пообіцяв поставки 6-ти самохідних гаубиць Сeaser. Ну, принаймні, в найближчі тижні пообіцяв ухвалити таке рішення. Натомість, Шольц сказав про підтримку зброєю, але, як завжди, жодної конкретики.

Звучить круто, але це більше про заяви, а не про конкретику та справи. Уже є досвід "підтримки". Як мінімум, що там з націоналізацією колишнього підрозділу "Газпрому"? Чи, знову таки, конкретики щодо того, що ви збираєтесь зі зброї надіслати? Ну, і, звичайно, що там по розумних і чітких строках?

Ловимо офіційних осіб на слові. Вони не можуть одноосібно за все відповідати, але в їх силах заблокувати, розблокувати, сприяти чи перешкоджати ухваленню рішень. Якби не боротьба українців на всіх фронтах - цього візиту ніколи б не було.

Тепер до наших завдань додалося ще стежити, щоб заяви не залишилися порожнім звуком чи, що гірше - замилюванням очей з імітацією діяльності перші пару днів.

Очевидно, що і з цим завданням ми впораємося

Єврокомісія рекомендувала надати Україні статус кандидата на членство в ЄС

Непогано) Список пунктів, які треба виконати для початку процедури вступу - теж цілком прийнятний і корисний для самих же українців (хіба що пізніше ті чи інші країни вирішать вказувати як саме ми маємо щось робити, бо отак їм не подобається).

На такий випадок... Та на будь-який випадок, пам'ятаймо, що ми боремося не за те, щоб яка-небудь провідна країна чи організація сказала: "Україна - це Європа", - а за наше майбутнє. Україна та українці цінні самі по собі, незалежно від того, що хто скаже й до кого припише.
Водночас, ми стали на крок ближче до того, щоб поконкурувати й повзаємодіяти з гегемонами в самому ЄС.

ЯК САМОСТІЙНИЙ СУБ'ЄКТ!
Визнання Єврокомісією чи будь-ким іншим, аж ніяк не повинно схилити нас назад до заслуговування похвали від інших країн. Щоб не було знову як у вірші Шевченка: "- добре, брате, що ж ти такеє? - Нехай скаже Німець. Ми не знаєм". Ми вже таке спостерігали. Можливо, тому й були другорядною державою.

Просто згадаймо, що визнали нас якраз через те, що Україна вчинила неочікувану дію й продовжуймо дивувати світ)

ВРУ підтримала ратифікацію Стамбульської конвенції.

Навряд чи це що-небудь означає, крім створення посад, пов’язаних з реалізацією тексту.
По-перше, у нас уже є відповідальність за насильство (стаття 126-1 КК). По-друге, у конвенції купа дивної фігні, наприклад терміни «гендерна стратегія», значення якої невідоме, та виведення всіх бід і конфліктів з того, що чоловіки мають щось проти жінок за гендерною ознакою. По Фрейду тобто: все виходить з сексуальності.

По-третє, ВРУ вказала у проекті закону, що ратифікація конвенції не тягне за собою змін до Конституції, Сімейного кодексу (до КУпАП та КК, звісно що тягне, як мінімум роз’яснення). Півроку тому ми б сказали, що це означає черговий акт, на який всі забили на довгі роки (там такий перелік органів, що було б лінь і не по бюджету його реалізовувати), зараз же, напевно, реалізують, але власним способом.

Повномасштабна війна об’єднала суспільство, й питання конфлікту статей всередині українського суспільства не стоїть так гостро. Безпричинне знущання одне над одним більш радянський пережиток. А ще ми стали більш психологічно зрілими, як відносно минулого, так і відносно людей, які не переживали того ж, що пережили українці.

Апріорі Україна буде реалізовувати конвенцію по-своєму, як ми вважаємо, краще, ніж це зробили в багатьох країнах.

Україна може в геополітику

Вперше за всі роки незалежності у нас з'являється саме наша адекватна зовнішня політика. Про це свідчить і виявлена цікавість до ініціативи Трьох Морів, і стратегія розвитку взаємовідносин з країнами на всіх континентах, й інші проекти. Варто згадати про доручення Зеленського для усіх дипломатичних представництв України, зокрема їх керівників, розробити політику взаємодії та представництва інтересів України, поширення правдивої інформації про російське вторгнення.

Сьогодні відбулася цікава штука - Президент заявив, що з’явиться посада спеціального представника України з Африки, а також анонсував турне голови ВРУ та міністра закордонних справ країнами Африки. Що це значить і чому це добре?

Мабуть уже всі чули про те, що на Африку насувається голод через відсутність поставок нашого зерна? Водночас, всі прекрасно чули про те, що рашка намагається активно цим маніпулювати, намагаючись як торгувати краденим зерном і за рахунок цього схиляти африканські країни на свій бік. Додатково нав’язуючи наратив, що це Україна винна.

Здавалось би, не треба пояснювати чому за таких умов необхідно налагодити контакт з країнами, що потребують українського зерна, але для уточнення, все ж, пройдемося.

Щонайменше, це ставить Україну на зовсім інше місце у системі світової геополітики, оскільки ми тепер беремо участь у глобальних процесах. Згадаємо, що до того Україна переймалася і мала активні відносини не більш ніж з її найближчими сусідами та основними гравцями. Фактично, це не було зовнішньою політикою - виключно симуляцією її наявності або, якщо менш грубо, примітивною зовнішньою політикою.

В цьому росія теж була зацікавлена (щоб ми не стали важливими), і це зіграло проти нас, коли росія поширювала думку про нікчемність України.

Натомість сучасні процеси і тенденції вказують на початок переходу нашої зовнішньої політики у стадію не просто реального існування, а й глобального поширення й зацікавленості. Відповідно до цього маємо поширення сфери інтересів, нові ринки для експорту українською продукції та можливості отримання якісною менш дороговартісної сировини з раніше невідомих ринків країн з якими ми, фактично, не мали жодного дипломатичного сполучення.

По-друге, там де нема нас є рашка. Що погано для нас, оскільки наразі нам потрібна підтримка. Щонайменше - нові ринки збуту (як ми вже вказували раніше), щонайбільше - нові лобісти наших інтересів у різних куточках Землі. Якщо хочемо якось впливати на світові процеси (а ми просто не маємо права цього не робити) - повинні мати не тільки представництво, але й постійний діалог і розроблену стратегію взаємодії.

Те, що ми мали в у тій же Африці ринок збуту, але не спроможні були налагодити ефективне представництво наших інтересів, вказує лише на грандіозні провали попередніх років. Економіка, як і будь-що зараз - зброя, яку активно необхідно використовувати для здобуття місця під сонцем.

Відповідно, якщо хтось залежний від нашого експорту, то і ми повинні мати хоч якусь політику щодо цього суб’єкта міжнародних правовідносин.

Не зовсім зрозуміло, чому раніше цим ніхто не цікавився й країнами, залежними від наших ресурсів завідувала русня та актори, що взагалі до того стосунку не мають, але тепер нарешті у нас є міжнародна політика.

Хто ще не долучився до збору на сім'ю виводок байрактарів: https://prytulafoundation.org/uk/home/support_page

Це буде мама-байрактар, тато-байрактар і маленьке байрактаренятко чи виводок молодняка байрактарів?

Ну що ж, вчора ввечері Україна набула статусу кандидата на членство ЄС. Можна було-б привітати, але, як казав президент: це тільки початок великої роботи, але, водночас кінець епохи невизначеності у стосунках ЄС та України.

Звичайно, ми неоднократно критикували ЄС, як і визнавали, що там є і багато хорошого, можливостей, якими не кожен вміє скористатися, і від своїх слів не відмовляємося. Але про це згодом.

І так, що далі? Набагато більше старань, ніж було. Чому? Банально тому, що нам вже надали офіційний статус і підтвердили, що колись ми точно увійдем до складу (якщо на те буде наша воля), і чітко вказали що потрібно зробити.

Але ж і до того було щось подібне! Насправді, ні. Були деякі рекомендації та зобов’язання по угоді про Асоціацію. І, насправді, у більшості випадків, це були просто скопійовані і перекладені європейські нормативні акти, директиви, принципи, при чому переважно економічного змісту, щоб з нами було вигідно торгувати. Тобто, питання про узгодженість з уже наявним законодавством - майже не стояло або стояло не так гостро. Стосунки з ЄС були, скоріше, експериментальними, ніж дійсно направленими на інтеграційні процеси. Згадаймо, хоча б, скільки було євро-проектів та й, загалом, те, що вони хотіли принести - не завжди було у самому ЄС.

Оскільки зараз офіційно визнали, що Україна колись буде частиною ЄС - їм потрібно, щоб ми імплементували інтеграційні норми ЄС, при тому зробивши це так, щоб воно у нас працювало, могло працювати впродовж тривалого часу, а також не суперечило іншим нормам національного законодавства, а стало його гармонійним доповненням.

Всього нам дали список по 35-ти галузям які ми маємо адаптувати до вимог ЄС. Банально, щоб могти з ними адекватно співпрацювати. Тут варто підмітити, що і самі країни-члени знаходяться на різних рівнях розвитку, не секрет, що одні держави мають більше впливу, ніж інші. Якщо хтось не в змозі «тримати планку» - перетворюється на формально рівного партнера (звучить несправедливо, але реально - цілком природна ситуація).

Україна вже побувала в ролі об’єкта міжнародних відносин і навряд чи хтось хотів би повернутися до цього стану. Зараз нам треба буде орієнтуватися на себе і свої потреби при гармонізації правових систем. Не на чиїсь-там, а саме на наші, бо мета України – стати фактично рівноправним (а бажано – провідним) членом міжнародної спільноти. Нав’язані чи скопійовані норми чи дії, нехай і близьких країн - як от Польщі – не будуть діяти, такі норми - як маріонетковий уряд – не працюють самі, потребують постійного патронату.

Тож дійсно, роботи в нас надзвичайно багато. Не для ЄС. Для України майбутнього. І робота ця йде вже, можливості є вже, долучайтеся до цього процесу)

Білоруси, до речі, вчора на українців образилися, що ми їм не вдячні, що вони повідомляють про пуск ракет, які вбивають українських дітей, замість того, щоб запуску цих самих ракет протидіяти. І звернення президента України їм не подобається.
Цікаво, як представники, так званого, “пасивного спротиву” щось вякають на тему того, що вони нічого не повинні, оскільки ми їх юридично ніяк не визнали. Кажуть, що, немов би, нічого не можуть зробити, бо живуть під окупацією. У доказ наводять наших людей на окупованих територіях, які, немовби теж нічого не можуть зробити.
От тільки, знаєте, щось не складається. Чому у нас існує партизанський спротив на тимчасово окупованих територіях, а у них, чомусь таки, ні? Чому, скажіть нам, будь ласка, нема хоч спроб вбити представників окупаційної адміністрації, якщо вже вони називають своє існування «під окупацією»?
Не визнали ми Тихановську… А що з неї толк? Вона реально потрібна Білорусі? Як і москворотий Харитонов? Це ж реально такі самі “нєтакіє рускіє”. Сенсу від них стільки ж, як і від президента Афганістану, який звалив зі своєї країни, при цьому не підтримуючи жодний спротив в екзилі.
Реально можна погодитись з однією тезою: єдині люди, що реально хочуть врятувати Білорусь - це бійці полку імені Кастуся Калиновского. Це люди які реально є символом жаги білоруського народу бути чимось самобутнім та таким, що хоче мати свою державу. Напевно, слід сюди додати людей, яких ми, можливо, з тих чи інших причин, не знаємо, але які справді діють (діяльність без кіпішу теж заслуговує поваги).
Україна та українці шанують тих, хто справді діє. Українці це цінують і визнають, до речі, нещодавнє перейменування вулиць Києва, тому приклад. Ще, згадаймо, як офіційні джерела дякували тим, хто в березні колії пошкоджував, щоб русняві ешелони не їздили.
Очевидно ж, що держава не отримується з випрошеним ярликом, держава здобувається, будується й зберігається титанічною працею та кров’ю.
Але ж ні, пропаганда у нас не така, от горе, рекомендацій не потребують… Звичайно, що пропаганда в Україні, наскільки вона існує, визначає своєю цільовою аудиторією українця, але цікава суть образи. В Україні на байрактари збирають, щодня волонтери завозять купу снаряги, коли як північні сусіди кажуть, що нічого не можуть зробити і не підуть же з голими руками щось робити заради українців. Класно, а заради себе, свого народу, дітей? Чи окупацію варто у спадок передати?
Якщо людину щось критично не влаштовує, то вона бореться з усіх сил, готова пожертвувати власним життям.
Боротьба проти окупаційної влади в Білорусі вже і зараз – не егоїстичний інтерес України. Нам то все одно, зробимо в разі чого деруни та й по всьому. А от панове великі борці за демократію мирними способами в результаті стануть співучасниками, особливо, зважаючи на свою образу, та як наслідок – відмову від діяльності, що їх оцінили не такими героями, як вони самі себе бачать – будуть так само страждати від санкцій, ізоляції й тягаря репарацій. Малої крові їм шкода для своєї свободи, але втягування своєї країни у війну терпіти готові.
В телеграмчик писати не будуть.
Добре. Дякуємо. Не треба.

Можуть йти вслід за руснявими лібералами , якими по-факту є, якщо «а што ми можем сделоть». А краще хай звільнять місця для тих , хто цього заслуговує.

Про трагедію в Кременчуці писати багато не будемо.

Вся країна затамувала подих від жаху.
Співчуваємо рідним загиблих і молимося за здоров'я поранених. Хто в Кременчуці - є потреба в донорській крові, адреса Івана Мазепи, 8. Також мер міста Віталій Малецький повідомляє, що якщо не можете знайти рідних, які могли бути в ТЦ - звертатися у готель "Дніпровські зорі".

Ми також нагадуємо: русня повинна бути винищена.

Ми вже давно невтомно пишемо про те, що українське право – не ідеальне. Зрештою, якби ми вважали, що все чудово – можна було б сміливо сказати, що на юридичному ми займалися чим завгодно, тільки не навчалися.

Звичайно, в українському праві було багато що намішано, нашаровано: купа нескасованих радянських норм, купа закосів на радянські норми у часи, коли юристів без радянського досвіду не було, трошки локального права, а тоді ще купка експериментально-європейського. Дика мішанина, яка часто створює колізії, а щоб знати як правильно застосовувати ту, чи іншу норму – нам обов`язково треба знати офіційне тлумачення та правозастосування цієї норми українськими судами.

Втім, українське право не ідеальне, бо досі перебуває в процесі свого формування.

Що ж до Конституції? Вона писалася нашвидкоруч, багато правових-конституційних норм запозичувалися як із західного, так і з радянського права. Такий собі мікс, який, по-факту, всюди є у вітчизняній нормативній базі 90-х- 00-вих.

Можливо краще було замість одного нормативного основного ату ухвалювати свої конституційні (органічні) закони, які б сформували конституційне правило на тих умовах, що закладало тогочасне суспільство? Щоправда, така система теж була б запозиченням, хоча б за своєю формою.
Для свого часу Конституція була дуже проривним для України та українського права документом. Щонайменше тому, що ми позбулися конституції Української РСР, як основного закону, натомість, замінивши на Документ написаний в незалежній Україні.

Наша Конституція справді є нашим «кодом». У ній записано й помітно наші успіхи та хиби у формуванні державності. Звісно, и могли б сказати, що Основний Закон держави міг бути набагато краще написаний, але ми це кажемо у 20-х роках 21 століття, а на дату прийняття Конституції – навіть не народилися, тому, можливо, тодішні законодавці зробили краще на що були спроможні.

Чи сформувалося та чи стало більш розвинуте українське право? Так, оскільки нарешті доросло до того , що настав час формування саме української нормативної бази, а отже і повноцінної правової школи України.
Чи потрібна нова Конституція? Мабуть що так.

Але поки що ми керуємося тією, що у нас є. І будьмо раді та вдячні за те, що взагалі зараз можемо керуватися Конституцією України.

Тому і вітаємо всіх.