До речі, є і протилежні заяви. Там Ллойд Остін (міністр оборони США) прокоментував потреби України заявивши , що США готові надати це і вже надало вже значну кількість гаубиць та інших видів озброєння і продовжать поставляти, а також робити все що можуть для підтримки того, щоб Україна була успішною та перемогла .
Звісно, конференція лише частково зачіпляє цифри і не каже про конкретику, проте, будемо сподіватися, що наша дипломатія та розважливість другої сторони - дадуть позитивний результат і дозволить отримати необхідну для перемоги зброю.

Можливо, світ не надто допомагає нам. Можливо, світ знову не вірить в нашу перемогу й не бажає її. Чому перемога мордору була вигіднішою для деяких, ми вже писали.

Але це нічого не повинно значити для нас і нашої жаги до перемоги. Майже до кінця 2013 року ми жили під наглядом і в тіні росії, яка не давала нам розвиватися і глушила самостійність на міжнародній арені.

Після першого нападу ми поступилися, заморозили конфлікт. Не будемо повертатися до дискусій, чия це була вина і чи мало бути інакше. Це вже не більш ніж тема для срача диванних експертів.

Однак, це додало росії впевненості у своїх силах та своїй безкарності. Після першої поступки в нас залишалося багато територій, людей, можливостей. Після першої поступки ми стали злі.

Друга поступка – неприпустима, вона посіє в серцях людей безсилу ненависть, розчарування світом й відчуття власної приреченості (оскільки подальша війна буде).
Не вірте в песимістичні прогнози. Допускаючи думку про поразку, ви перестаєте робити все для перемоги, натомість додаєте у раціон свого мозку "запасний план на випадок поразки". Якщо цей запасний варіант не полягає в продовженні боротьби будь-якими методами, ви будете як мінімум берегти на нього сили і фінанси, які могли б витратити на допомогу Україні вже зараз.

Одного разу, нагадаємо, ми вже змусили світ змінити ставки. Звісно, росія робить все, щоб повернути нас в стійло, у тому числі через "експертів", "розвідників" та "чиновників", завдання яких подавити волю до боротьби (бо саме ця риса спонукала нас дати відсіч більшому противнику).

Втративши волю до боротьби, ми втратимо все. Починаючи від територій, людей і завершуючи свободою та майбутнім. Знову дозволимо комусь вирішувати хто ми й на що здатні. А на це можуть дуже розраховувати, знаючи комплекс меншовартості.

Та нізащо такого бути не повинно! Ми вже зробили свій крок, обрали свою стратегію - перемогти. Не можна давати вибір стратегії в руки інших гравців. Тим більше, не можна скакати з однієї стратегії на другу.

Яка б ця, обрана нами, стратегія була "нереальна", ми доведемо її до кінця.

До речі, неочікуваний плюс від демократії. Якби ми мали нашу владу такою, як вона є, тільки без дослухання до волі народу - мали б здачу інтересів. Саме налаштованість широких верств на боротьбу до перемоги - є ключовою рушійною силою чи пак, як би сказала руснява пропаганда "заградотрядом" для влади. З одного боку здійснюється тиск з боку частини світових "лідерів", з іншого боку розуміння, що народ роздере на шматки при спробі піддатися й буде просто різня.

Ми маємо великий людський ресурс, який можна мотивувати і надихати, а далі він впорається без надмірного контролю, адже громадяни України надзвичайно розумні (навіть в закордонних ВНЗ це визнавали ще в 90-х).

Останнім часом в мережі багато новин, які можуть свідчити про очікування від України територіальних поступок. Відверто, адміни не належать ні до чиновників, ні до політиків, ні не є загальновизнаними експертами, проте, вважаємо, що влада не може самочинно здати інтереси й не надто намагається це зробити (скоріш випадково, через невміння висловитися). Не спостерігаємо намагань блокувати інформацію, яка наполягає на продовженні боротьби, дипломати продовжують просити перш за все - озброєння, та й президент щовечора у зверненні нагадує про необхідність боротися й підтримувати зв'язок з тимчасово окупованими територіями.

Це не сприяє формуванню в населення єдиної думки "треба заморозити конфлікт, ми не переможемо". Якщо вже вам складно позбутися нав'язливих думок закордонних ЗМІ - можете чисто дозволити взяти себе " слабо", тобто: "ага, ви кажете, що в нас не вийде, ви думаєте, що ми ні на що не здатні? А ми вам доведемо, що ви вже раз помилилися і тепер помилитеся знову!"

Більш того, населення має не лише чекати мотивації від влади, але й взамін надавати владі мотивацію, бо як народ без певного центру - натовп, так і центр без народу - лиш цятка. Якщо населення піддасться чужим навіюванням про поразку, то влада його не врятує, їй тільки доведеться визнати, що люди виснажилися і це кінець. Напротивагу, маючи живий, цілеспрямований людський ресурс, влада почуватиметься впевненіше у своїх діях й не наважиться на зраду.

І ми вважаємо, що дати фору любителям віддати росії частину іншої країни й не допустити здачі інтересів політиками, для українців - посильна задача.

Також сьогодні НАТО вирішило готувати план переведення України на озброєння альянсу й передати нам важке озброєння. Не знаємо ані кількості, ані строків поставок, але чи було б це можливо, якби ми опустили руки? Ні. Чи будуть поставки, якщо ми піддамося руснявій пропаганді? Теж ні.

Панове, воля до боротьби творить дива. Негативні новини не мають заганяти в апатію, позитивні - не мають спричиняти ейфорію, єдине що треба - розуміти, що лише від нас залежить наша подальша доля й ми її творимо. Рішення інших зараз засновуються на діях українців.

Є віра в перемогу і спротив - буде задоволення наших потреб. Нема віри в перемогу - не буде нічого.

Сьогодні Президенти Франції, Італії, Румунії, а також федеральний канцлер ФРН відвідали Україну, заявили про підтримку набуття Україною статусу кандидата на вступ до ЄС, запевнили, що Україна сама визначатиме умови миру і ніхто не буде наполягати на здачі територій.

Макрон пообіцяв поставки 6-ти самохідних гаубиць Сeaser. Ну, принаймні, в найближчі тижні пообіцяв ухвалити таке рішення. Натомість, Шольц сказав про підтримку зброєю, але, як завжди, жодної конкретики.

Звучить круто, але це більше про заяви, а не про конкретику та справи. Уже є досвід "підтримки". Як мінімум, що там з націоналізацією колишнього підрозділу "Газпрому"? Чи, знову таки, конкретики щодо того, що ви збираєтесь зі зброї надіслати? Ну, і, звичайно, що там по розумних і чітких строках?

Ловимо офіційних осіб на слові. Вони не можуть одноосібно за все відповідати, але в їх силах заблокувати, розблокувати, сприяти чи перешкоджати ухваленню рішень. Якби не боротьба українців на всіх фронтах - цього візиту ніколи б не було.

Тепер до наших завдань додалося ще стежити, щоб заяви не залишилися порожнім звуком чи, що гірше - замилюванням очей з імітацією діяльності перші пару днів.

Очевидно, що і з цим завданням ми впораємося

Єврокомісія рекомендувала надати Україні статус кандидата на членство в ЄС

Непогано) Список пунктів, які треба виконати для початку процедури вступу - теж цілком прийнятний і корисний для самих же українців (хіба що пізніше ті чи інші країни вирішать вказувати як саме ми маємо щось робити, бо отак їм не подобається).

На такий випадок... Та на будь-який випадок, пам'ятаймо, що ми боремося не за те, щоб яка-небудь провідна країна чи організація сказала: "Україна - це Європа", - а за наше майбутнє. Україна та українці цінні самі по собі, незалежно від того, що хто скаже й до кого припише.
Водночас, ми стали на крок ближче до того, щоб поконкурувати й повзаємодіяти з гегемонами в самому ЄС.

ЯК САМОСТІЙНИЙ СУБ'ЄКТ!
Визнання Єврокомісією чи будь-ким іншим, аж ніяк не повинно схилити нас назад до заслуговування похвали від інших країн. Щоб не було знову як у вірші Шевченка: "- добре, брате, що ж ти такеє? - Нехай скаже Німець. Ми не знаєм". Ми вже таке спостерігали. Можливо, тому й були другорядною державою.

Просто згадаймо, що визнали нас якраз через те, що Україна вчинила неочікувану дію й продовжуймо дивувати світ)

ВРУ підтримала ратифікацію Стамбульської конвенції.

Навряд чи це що-небудь означає, крім створення посад, пов’язаних з реалізацією тексту.
По-перше, у нас уже є відповідальність за насильство (стаття 126-1 КК). По-друге, у конвенції купа дивної фігні, наприклад терміни «гендерна стратегія», значення якої невідоме, та виведення всіх бід і конфліктів з того, що чоловіки мають щось проти жінок за гендерною ознакою. По Фрейду тобто: все виходить з сексуальності.

По-третє, ВРУ вказала у проекті закону, що ратифікація конвенції не тягне за собою змін до Конституції, Сімейного кодексу (до КУпАП та КК, звісно що тягне, як мінімум роз’яснення). Півроку тому ми б сказали, що це означає черговий акт, на який всі забили на довгі роки (там такий перелік органів, що було б лінь і не по бюджету його реалізовувати), зараз же, напевно, реалізують, але власним способом.

Повномасштабна війна об’єднала суспільство, й питання конфлікту статей всередині українського суспільства не стоїть так гостро. Безпричинне знущання одне над одним більш радянський пережиток. А ще ми стали більш психологічно зрілими, як відносно минулого, так і відносно людей, які не переживали того ж, що пережили українці.

Апріорі Україна буде реалізовувати конвенцію по-своєму, як ми вважаємо, краще, ніж це зробили в багатьох країнах.

Україна може в геополітику

Вперше за всі роки незалежності у нас з'являється саме наша адекватна зовнішня політика. Про це свідчить і виявлена цікавість до ініціативи Трьох Морів, і стратегія розвитку взаємовідносин з країнами на всіх континентах, й інші проекти. Варто згадати про доручення Зеленського для усіх дипломатичних представництв України, зокрема їх керівників, розробити політику взаємодії та представництва інтересів України, поширення правдивої інформації про російське вторгнення.

Сьогодні відбулася цікава штука - Президент заявив, що з’явиться посада спеціального представника України з Африки, а також анонсував турне голови ВРУ та міністра закордонних справ країнами Африки. Що це значить і чому це добре?

Мабуть уже всі чули про те, що на Африку насувається голод через відсутність поставок нашого зерна? Водночас, всі прекрасно чули про те, що рашка намагається активно цим маніпулювати, намагаючись як торгувати краденим зерном і за рахунок цього схиляти африканські країни на свій бік. Додатково нав’язуючи наратив, що це Україна винна.

Здавалось би, не треба пояснювати чому за таких умов необхідно налагодити контакт з країнами, що потребують українського зерна, але для уточнення, все ж, пройдемося.

Щонайменше, це ставить Україну на зовсім інше місце у системі світової геополітики, оскільки ми тепер беремо участь у глобальних процесах. Згадаємо, що до того Україна переймалася і мала активні відносини не більш ніж з її найближчими сусідами та основними гравцями. Фактично, це не було зовнішньою політикою - виключно симуляцією її наявності або, якщо менш грубо, примітивною зовнішньою політикою.

В цьому росія теж була зацікавлена (щоб ми не стали важливими), і це зіграло проти нас, коли росія поширювала думку про нікчемність України.

Натомість сучасні процеси і тенденції вказують на початок переходу нашої зовнішньої політики у стадію не просто реального існування, а й глобального поширення й зацікавленості. Відповідно до цього маємо поширення сфери інтересів, нові ринки для експорту українською продукції та можливості отримання якісною менш дороговартісної сировини з раніше невідомих ринків країн з якими ми, фактично, не мали жодного дипломатичного сполучення.

По-друге, там де нема нас є рашка. Що погано для нас, оскільки наразі нам потрібна підтримка. Щонайменше - нові ринки збуту (як ми вже вказували раніше), щонайбільше - нові лобісти наших інтересів у різних куточках Землі. Якщо хочемо якось впливати на світові процеси (а ми просто не маємо права цього не робити) - повинні мати не тільки представництво, але й постійний діалог і розроблену стратегію взаємодії.

Те, що ми мали в у тій же Африці ринок збуту, але не спроможні були налагодити ефективне представництво наших інтересів, вказує лише на грандіозні провали попередніх років. Економіка, як і будь-що зараз - зброя, яку активно необхідно використовувати для здобуття місця під сонцем.

Відповідно, якщо хтось залежний від нашого експорту, то і ми повинні мати хоч якусь політику щодо цього суб’єкта міжнародних правовідносин.

Не зовсім зрозуміло, чому раніше цим ніхто не цікавився й країнами, залежними від наших ресурсів завідувала русня та актори, що взагалі до того стосунку не мають, але тепер нарешті у нас є міжнародна політика.

Хто ще не долучився до збору на сім'ю виводок байрактарів: https://prytulafoundation.org/uk/home/support_page

Це буде мама-байрактар, тато-байрактар і маленьке байрактаренятко чи виводок молодняка байрактарів?

Ну що ж, вчора ввечері Україна набула статусу кандидата на членство ЄС. Можна було-б привітати, але, як казав президент: це тільки початок великої роботи, але, водночас кінець епохи невизначеності у стосунках ЄС та України.

Звичайно, ми неоднократно критикували ЄС, як і визнавали, що там є і багато хорошого, можливостей, якими не кожен вміє скористатися, і від своїх слів не відмовляємося. Але про це згодом.

І так, що далі? Набагато більше старань, ніж було. Чому? Банально тому, що нам вже надали офіційний статус і підтвердили, що колись ми точно увійдем до складу (якщо на те буде наша воля), і чітко вказали що потрібно зробити.

Але ж і до того було щось подібне! Насправді, ні. Були деякі рекомендації та зобов’язання по угоді про Асоціацію. І, насправді, у більшості випадків, це були просто скопійовані і перекладені європейські нормативні акти, директиви, принципи, при чому переважно економічного змісту, щоб з нами було вигідно торгувати. Тобто, питання про узгодженість з уже наявним законодавством - майже не стояло або стояло не так гостро. Стосунки з ЄС були, скоріше, експериментальними, ніж дійсно направленими на інтеграційні процеси. Згадаймо, хоча б, скільки було євро-проектів та й, загалом, те, що вони хотіли принести - не завжди було у самому ЄС.

Оскільки зараз офіційно визнали, що Україна колись буде частиною ЄС - їм потрібно, щоб ми імплементували інтеграційні норми ЄС, при тому зробивши це так, щоб воно у нас працювало, могло працювати впродовж тривалого часу, а також не суперечило іншим нормам національного законодавства, а стало його гармонійним доповненням.

Всього нам дали список по 35-ти галузям які ми маємо адаптувати до вимог ЄС. Банально, щоб могти з ними адекватно співпрацювати. Тут варто підмітити, що і самі країни-члени знаходяться на різних рівнях розвитку, не секрет, що одні держави мають більше впливу, ніж інші. Якщо хтось не в змозі «тримати планку» - перетворюється на формально рівного партнера (звучить несправедливо, але реально - цілком природна ситуація).

Україна вже побувала в ролі об’єкта міжнародних відносин і навряд чи хтось хотів би повернутися до цього стану. Зараз нам треба буде орієнтуватися на себе і свої потреби при гармонізації правових систем. Не на чиїсь-там, а саме на наші, бо мета України – стати фактично рівноправним (а бажано – провідним) членом міжнародної спільноти. Нав’язані чи скопійовані норми чи дії, нехай і близьких країн - як от Польщі – не будуть діяти, такі норми - як маріонетковий уряд – не працюють самі, потребують постійного патронату.

Тож дійсно, роботи в нас надзвичайно багато. Не для ЄС. Для України майбутнього. І робота ця йде вже, можливості є вже, долучайтеся до цього процесу)

Білоруси, до речі, вчора на українців образилися, що ми їм не вдячні, що вони повідомляють про пуск ракет, які вбивають українських дітей, замість того, щоб запуску цих самих ракет протидіяти. І звернення президента України їм не подобається.
Цікаво, як представники, так званого, “пасивного спротиву” щось вякають на тему того, що вони нічого не повинні, оскільки ми їх юридично ніяк не визнали. Кажуть, що, немов би, нічого не можуть зробити, бо живуть під окупацією. У доказ наводять наших людей на окупованих територіях, які, немовби теж нічого не можуть зробити.
От тільки, знаєте, щось не складається. Чому у нас існує партизанський спротив на тимчасово окупованих територіях, а у них, чомусь таки, ні? Чому, скажіть нам, будь ласка, нема хоч спроб вбити представників окупаційної адміністрації, якщо вже вони називають своє існування «під окупацією»?
Не визнали ми Тихановську… А що з неї толк? Вона реально потрібна Білорусі? Як і москворотий Харитонов? Це ж реально такі самі “нєтакіє рускіє”. Сенсу від них стільки ж, як і від президента Афганістану, який звалив зі своєї країни, при цьому не підтримуючи жодний спротив в екзилі.
Реально можна погодитись з однією тезою: єдині люди, що реально хочуть врятувати Білорусь - це бійці полку імені Кастуся Калиновского. Це люди які реально є символом жаги білоруського народу бути чимось самобутнім та таким, що хоче мати свою державу. Напевно, слід сюди додати людей, яких ми, можливо, з тих чи інших причин, не знаємо, але які справді діють (діяльність без кіпішу теж заслуговує поваги).
Україна та українці шанують тих, хто справді діє. Українці це цінують і визнають, до речі, нещодавнє перейменування вулиць Києва, тому приклад. Ще, згадаймо, як офіційні джерела дякували тим, хто в березні колії пошкоджував, щоб русняві ешелони не їздили.
Очевидно ж, що держава не отримується з випрошеним ярликом, держава здобувається, будується й зберігається титанічною працею та кров’ю.
Але ж ні, пропаганда у нас не така, от горе, рекомендацій не потребують… Звичайно, що пропаганда в Україні, наскільки вона існує, визначає своєю цільовою аудиторією українця, але цікава суть образи. В Україні на байрактари збирають, щодня волонтери завозять купу снаряги, коли як північні сусіди кажуть, що нічого не можуть зробити і не підуть же з голими руками щось робити заради українців. Класно, а заради себе, свого народу, дітей? Чи окупацію варто у спадок передати?
Якщо людину щось критично не влаштовує, то вона бореться з усіх сил, готова пожертвувати власним життям.
Боротьба проти окупаційної влади в Білорусі вже і зараз – не егоїстичний інтерес України. Нам то все одно, зробимо в разі чого деруни та й по всьому. А от панове великі борці за демократію мирними способами в результаті стануть співучасниками, особливо, зважаючи на свою образу, та як наслідок – відмову від діяльності, що їх оцінили не такими героями, як вони самі себе бачать – будуть так само страждати від санкцій, ізоляції й тягаря репарацій. Малої крові їм шкода для своєї свободи, але втягування своєї країни у війну терпіти готові.
В телеграмчик писати не будуть.
Добре. Дякуємо. Не треба.

Можуть йти вслід за руснявими лібералами , якими по-факту є, якщо «а што ми можем сделоть». А краще хай звільнять місця для тих , хто цього заслуговує.

Про трагедію в Кременчуці писати багато не будемо.

Вся країна затамувала подих від жаху.
Співчуваємо рідним загиблих і молимося за здоров'я поранених. Хто в Кременчуці - є потреба в донорській крові, адреса Івана Мазепи, 8. Також мер міста Віталій Малецький повідомляє, що якщо не можете знайти рідних, які могли бути в ТЦ - звертатися у готель "Дніпровські зорі".

Ми також нагадуємо: русня повинна бути винищена.

Ми вже давно невтомно пишемо про те, що українське право – не ідеальне. Зрештою, якби ми вважали, що все чудово – можна було б сміливо сказати, що на юридичному ми займалися чим завгодно, тільки не навчалися.

Звичайно, в українському праві було багато що намішано, нашаровано: купа нескасованих радянських норм, купа закосів на радянські норми у часи, коли юристів без радянського досвіду не було, трошки локального права, а тоді ще купка експериментально-європейського. Дика мішанина, яка часто створює колізії, а щоб знати як правильно застосовувати ту, чи іншу норму – нам обов`язково треба знати офіційне тлумачення та правозастосування цієї норми українськими судами.

Втім, українське право не ідеальне, бо досі перебуває в процесі свого формування.

Що ж до Конституції? Вона писалася нашвидкоруч, багато правових-конституційних норм запозичувалися як із західного, так і з радянського права. Такий собі мікс, який, по-факту, всюди є у вітчизняній нормативній базі 90-х- 00-вих.

Можливо краще було замість одного нормативного основного ату ухвалювати свої конституційні (органічні) закони, які б сформували конституційне правило на тих умовах, що закладало тогочасне суспільство? Щоправда, така система теж була б запозиченням, хоча б за своєю формою.
Для свого часу Конституція була дуже проривним для України та українського права документом. Щонайменше тому, що ми позбулися конституції Української РСР, як основного закону, натомість, замінивши на Документ написаний в незалежній Україні.

Наша Конституція справді є нашим «кодом». У ній записано й помітно наші успіхи та хиби у формуванні державності. Звісно, и могли б сказати, що Основний Закон держави міг бути набагато краще написаний, але ми це кажемо у 20-х роках 21 століття, а на дату прийняття Конституції – навіть не народилися, тому, можливо, тодішні законодавці зробили краще на що були спроможні.

Чи сформувалося та чи стало більш розвинуте українське право? Так, оскільки нарешті доросло до того , що настав час формування саме української нормативної бази, а отже і повноцінної правової школи України.
Чи потрібна нова Конституція? Мабуть що так.

Але поки що ми керуємося тією, що у нас є. І будьмо раді та вдячні за те, що взагалі зараз можемо керуватися Конституцією України.

Тому і вітаємо всіх.

Адміни живі, з адмінами все добре. Тепер ми можемо бути юристами, а не параюристами, зможемо застосовувати свої вміння краще)

Це потребувало трохи зусиль.

Дякуємо ЗСУ! Дякуємо волонтерам! Дякуємо тим, хто підтримує економіку України й будь-яким чином долучається до наближення перемоги!

Завдяки вам всім, ми отримали змогу взагалі завершити навчання, зробити це в Україні і за українською програмою.

Рухаємося вперед й обов'язково переможемо)

Напевно, варто сказати кілька слів на тему заяви Генштабу.

Ця заява стосується не лише ВПО, а всіх, хто між областями/ з Києва-в Київ їздить. Поки що ще нічого не розібралися з цими довідками. Поки що нічого не відбувається, лише заява.

Маловірогідно, що щось відбудеться, оскільки заява вже викликала фурор. В країні купа людей, а військовий облік зараз не лише для чоловіків, але й для окремих категорій жінок, що спричинило б дикий DDoS на військомати (або треба було б придумувати таку фічу в Дії).

Міністерства взагалі мають право займатися створенням нормативно-правових актів на виконання Законів України. Ніби як заява цьому і слугувала. Проте є така штука, що акти не повинні суперечити меті. Зайняття всіх воєнкоматів видачею довідок волонтерам і тим, хто перетинає кордони областей з робочою метою - суперечить, на наш погляд, законній меті оборони держави як через зупинку адекватної роботи органів, так і зупинку адекватного переміщення людей.

Поки що бачимо, що кіпіш піднявся знатний, гадаємо, що Генштаб потім роз'яснить суть заяви, і, ймовірно, дасть назад.

Ввечері точно скажемо хто, що і як. Бо тут вже з'явилися коментар Залужного та пояснення координатора руху адвокатів Збройних Сил України Євгенії Рябеки.

Тому чекаємо ще коментарів і тоді точно скажемо. В будь якому разі, у найближчі дні поки нічого не буде.

Як бачимо, вирішилося поки що на користь довідок. Якщо потім їх можна буде отримати через Дію, то, може, не буде так погано, але як мінімум неприємно. Нам теж треба іноді переміщатися, зокрема, з волонтеркою. Потреба отримання довідок зручності точно не додає.

Відчуваємо у заяві Генштабу натяк на потребу в мобілізації більшої кількості людей (там де обгрунтування рішення потребою оцінити мобілізаційний ресурс). Та й тому, що в найбільш критичний час такого обмеження не було.

Втрати на фронті є, ми не русня, щоб це заперечувати й нівелювати внесок загиблих у нашу з вами незалежність. Можливо, втрати у нас менші, але й українців кількісно менше. 40 млн українців і 140 млн русаків передбачає, що рівні втрати – це приблизно 1:4/1:5. На жаль. Тому нам потрібна зброя, щоб берегти людей, а русаків влаштовує м’ясо.

Втім, спосіб мобілізації «з зацепкою» - точно не найкращий варіант. Тут навіть відвертість була б краще. Всі ми відчуваємо, що нас пробують десь намахати, відповідно, держава втрачає підтримку й довіру. Втрата такого важливого ресурсу може нівелювати навіть хороші рішення.

Слід відмітити важливу річ.

Втрати, як загиблими, так і пораненими були, є і будуть до кінця війни. На початку повномасштабного вторгнення в центрах комплектації був просто нереальний натовп, потрапити без досвіду подекуди було дуже складно, та й не всіх брали. Бюрократична робота все ще продовжується, але людей поменшало.

Накачати армію 100к солдат і чекати, що ці 100к закриють потреби в кадрах аж до перемоги – не варіант. Потрібен постійний притік людського ресурсу.

Незалежно від довідок – кожному, хто має фізичну змогу, треба бути готовим рано чи пізно замінити на полі бою пораненого або загиблого співвітчизника. На 5 місяць війни відмазка «я нічого не вмію і ні до чого не готовий» - дивна. Навчайтеся, ходіть на вишколи, наскільки можете, якщо працюєте – є одно/дводенні вишколи на вихідні.

Так, на вихідних та після роботи/навчання може бути ліньки, але від цього залежать ваші шанси на виживання у разі мобілізації, користь від вас + адміншею перевірено, що вишкіл може навпаки додати сил та впевненості) камон, організм людини позитивно реагує на досягнення навіть на гормональному рівні, це піде на користь.

До того ж, отримати мінімальну необхідну підготовку в тилу, у зручному адекватному темпі, який дозволяє графік – чудове поєднання комфортного з корисним. Навіть тим, хто з острахом дивиться в бік армії, варто пройти підготовку. Дізнавшись більше й встановивши хороші стосунки з людьми навколо – не будете так боятися, станете більш впевненими (до того ж, багато посад не пов’язані з біганням по полю з калашом).

Обов’язковість тактмеду в принципі не повинна обговорюватися, бо це, зокрема, і самодопомога.

Армія потребує стабільного надходження якісних кадрів. В армії України нікого не використовують як м’ясо, там воюють професіонали. Тож не бійтеся, а готуйтеся!

Сьогоднішнє рішення ГенШтабу - взагалі цікава штука. Про неї не знав сам Верховний Головнокомандувач. Про це він сказав у сьогоднішньому звернені, також, сказавши, що для надання пояснень задіяні у прийняті цього рішення пред ставкою Верховного Головнокомандувача. Хоча міг знати, але не надати уваги чи повважати, що все добре буде (це ще не зрада, всі ми трохи задовбані роботою).

Хоча справді, це серйозний геп, який викриває проблеми комунікації, проте, ми щиро сподіваємося на те, що подібне сталося ненавмисне. Повторення ситуації столітньої давності - нам, от взагалі, зараз ні до чорта.

Тепер до наступного.

п. 4 ст. 37 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” наголошує на тому, що УСІ призовники, військовозобов’язані та резервісти мають отримувати такий дозвіл. Ну, тобто, і військовозобов’язані жінки.

Що з того буде? Ну, побачимо як і що, бо рішення явно перекочувало з юридичної площини в політичну, але сподіваємося, що перевезення волонтерки це не сильно обтяжить…