​​Пішов з життя Олег Черевко, позивний «Смерть». Азовець, який пройшов війну, але зустрів смерть у мирному Запоріжжі.

Він заступився за дівчину на вулиці і був жорстоко побитий напівкримінальними покидьками. З тяжкою травмою голови Олег лежав в комі, а нацгвардійське командування заборонило азовцям виїжджати з бази для здачі крові побратиму. А суд взагалі випустив вбивцю за символічні 40 тисяч гривень.

Ми не будемо нити, як ниє вата за своїми побитими фітнес-тренерами. Ми зробимо все, щоб покидьок, який вбив нашого побратима, поніс заслужене покарання. І в'язниця для нього в цій ситуації буде порятунком.

Білецький.

Орден ініціює створення петиції про надання сержанту ЗСУ, Журавлю Ярославу Сергійовичу, звання «Герой України» (посмертно).

Ярослав Журавель з групою розвідки пішов шукати тіло загиблого побратима. І штаб ООС, і 35-а бригада стверджують, що «режим тиші» на період пошукової операції був гарантований через ОБСЄ.

Журавель йшов першим. І першим прийняв на себе удар ворога. Ось чого варті «гарантії» ОБСЄ. Група намагалась надати допомогу сержанту, який відповзав убік. Але шквальний вогонь ворога не дав це зробити.

Ярослава «бачили» з дрона розвідки, тоді він був ще живий. Потім зник з поля зору – ймовірно, впав у балку. Але ворогу не здався.

4 дні він помирав, так і не зрадивши державі, яка кинула його на призволяще.

Імпотентна зелена влада має хоч якось реабілітуватись після цієї ганебної ситуації. І присвоїти Ярославу звання «Герой України». Тим паче, що його вчинок в останні дні та години життя заслуговує на це.

Підписати петицію та поділитись посиланням з друзями – лише дві хвилини вашого часу. Але це моральний обов‘язок всіх свідомих громадян.

Ярослав на це заслуговує.

https://petition.president.gov.ua/petition/102944

Ми живемо в епоху «пост-патріотизму». Вже не чути, коли звичайні люди вітаються словами «Слава Україні». Вже не модно носити на рюкзаку жовтоблакитну стрічку. Вже не цікаво, що відбувається там на фронті.

Справжній «не модний» патріотизм залишився прерогативою пасіонарної ланки населення. Так у 2014-му всі ЗМІ країни трубили б про загибель сержанта ЗСУ Ярослава Журавля. У 2020 його смерть ледь-ледь прорвалась у інфопростір. Хоча Ярослав заслуговує на значно більше.

Ярослав шукав тіло загиблого побратима. Командування гарантувало йому, що вогню від ворога не буде, бо є «домовленість» та «гарантії» ОБСЄ. Це було не так. Ворог завдав удар.

Ярослав помирав чотири дні. З дрону бачили, як він сам надавав собі допомогу. Він міг здатися ворогу та, скоріш за все, залишитися живим, та він не зрадив державі, яка зрадила його.

Ярослава ніхто не забрав. Він помер у балці, куди він упав після початку ворожого вогню.

Якщо ця петиція була б опублікована у 2014 – вона зібрала б потрібну кількість підписів за декілька днів. Сьогодні це значно складніше та за свій чин Ярослав заслуговує на звання «Герой України», на жаль вже посмертно.

Витратьте хвилину свого часу. Підпишіть петицію. Окрім вас це ніхто не зробить.

https://petition.president.gov.ua/petition/102944

День, коли прийшов Лідер

Сьогодні — один з тих небагатьох днів, коли я можу вилити свою душу та поділитись тими найпотаємнішими переживаннями, що їх не прийнято висловлювати у суспільстві. Зазвичай зі сторони це сприймається, як ідолопоклоництво, юнацький фанатизм, творення кумира. І мені неодноразово дорікали за це, мол, юний і фанатичний.

Так. Я саме такий. І поки летять роки моєї юності, поки горить вогонь у моєму серці, поки я здатен бути фанатиком — я хочу ним бути. Бо саме ці відчуття дарують найбільше відчуття... життя. Саме в такі миті ти живеш на повні груди, коли в очах світ грає усіма барвами.

Сьогодні — день народження Андрія Білецького. Лідера, Провідника, Вождя, Цезаря. Людини, якій я безкінечно довіряю та за якою готовий йти до кінця, яким би він не виявився для мене та всієї України. Людина, яка стала для мене прикладом, сакральним Батьком, яка спрямувала мене на правильний шлях.
Сьогодні не буде святкувань. Не буде парадів. До цього ще рано, до цього ще дійдемо. Якщо ви мене спитаєте, у чому я в своєму житті певен без найменших сумнівів, то я відповім: я вірю в Ідею, вірю в Націю та вірю в Лідера.

Пам'ятаю, коли вперше мав нагоду з Ним привітатись, вживу. Тоді кожне Його слово лунало для мене як пророцтво, заклик до дії. Друзі потім жартували, що я руку не буду мити ще тиждень, бо її потиснув сам Білецький. Але з того дня я вперше відчув, що певен у своєму виборі, як ніколи до цього.

Звісно. Я знаю, що ніхто не ідеальний. Навіть Лідер. Але мені це і не потрібно. На подобу того, як християни вірять у свого Бога, так і я вірю у сакральну місію Андрія Білецького. В історії не буває випадковостей, і якщо людина такого масштабу з'явилася саме в цей час — значить так мало статись.
Андрій Білецький ще проявить себе у майбутньому. І я гордий з того, що буду йти за ним у ту мить.

Сьогодні я промовляю ці слова, знаючи, що завтра всього цього може не стати. Але я вірю. І хай віра моя буде міцна.

З Днем народження, Лідере.

Аналіз реформи розвідки 🇺🇦
3⃣ законопроекти
3⃣ напрямки
1⃣ реформа

Багато літер #Стаття Радковського

https://bdis.org.ua/articles/2020/08/reforma-rozvidky-2020/

Підписатись

​​Довго не хотів висловлювати свою думку щодо подій в Білорусі, але оскільки писати поки все одно нічого, то ж ловіть мої роздуми, складені з синхронізації кількох статей та моніторингу загальної ситуації.

📲Читати за посиланням

@WikipedUa🇺🇦

​Офіс президента надав відповідь на звернення «Ордену» з вимогою еадати звання «герой України» сержанту Ярославу Журавлю.

Ми, звісно, очікували на «відписку», але це перевищило всі наші очікування. Основна суть «відповіді» в тому, що за процедурою подавати на присвоєння Героя України повинно Міністерство оборони.
Отже, треба звертатись до нього.

Тобто президент, який надає це звання, не може зорганізувати його присвоєння без міністертства?
Ми чудово знаємо процедуру. Тому й прийшли напряму до президента, щоб ініціатива не потонула в бюрократичному болоті. Ми прийшли одразу в найвищу інстанцію через виключний характер ситуації. Ми прийшли розраховуючи, якщо не на сумління, то принаймні на інстинкт самозбереження влади.

Але вона виправдала найгірші наші очікування.
Така відповідь – це натуральне нахабство.
І ми не збираємось зупинятися. Ми продовжимо тиск на владу доки справедливість не буде відновлено, а влада адекватно вшанує героя якого зрадила.

Ви можете допомогти нам у цьому, підписавши петицію, якщо цього ще не зробили:

https://petition.president.gov.ua/petition/102944

Прочитав статтю заступника керівника Фрайкору про Демсокиру (або Гомосокиру — кому як зручніше). Мимоволі посміхнувся сам собі: і після того ще хтось вірить, що патріотичні сили можуть об'єднатись навколо "спільних цінностей". Угу, можуть)

Пам'ятаєте, я раніше вже писав, що об'єднання поміркованих і радикальних (від слова "корінь" з латини) неможливе, бо у нас різні цінності та різні підходи? Отут ми можемо бачити чергове підтвердження цієї тези.
І так, хтось може сказати, мол, це люди в чатах, в Інеті багато пурги несеться, це ж не офіційна позиція партії. Але саме актив партії складає враження про неї, про її цілі та погляди. І дивлячись на те, як мислять члени Демсокири (а там же багато не рядових)... Щоб не "сквєрнословить", промовчу.

Власне, за це я терпіти не можу "поміркованих правих". За їх двуликість, лицемірство і непослідовність. Вони ніби патріоти, але доброї думки про Сороса; ніби за військових, але називають Білецького "псом авакова"; ніби за Україну, але і за гей-паради та іншу ліво-ліберальну єресь. ЄС, Демсокира, Голос — всі вони дискредитують Ідею Нації, намагаючись гратись у політику так, що порушують принципи, які не мали б порушувати.
Ну і тут діє електоральна пропорція: чим більше ти центрист-ліберал — тим більше в тебе популізму (за все хороше, проти всього поганого) — тим більше в тебе електорату. Але Демсокира намагається ще гратись у вуличну політику. І як видно з прикладу харківських подій, іноді досить брудно.

І з такою картиною нам доведеться миритись. Останнім часом з нашого боку проявляється все більша тенденція на кооперацію з Демсокирою. Не знаю, яка буде позиція Лідера з цього приводу після маршу 24 серпня, і я не та людина, що може критикувати Його дії.
Одне знаю напевне: після цього ніхто не зможе дорікнути НК в тому, що ми не хотіли домовлятись чи в тому, що ми розкольники.
Нагадую:
Лідер перший запропонував підписати Національний Маніфест у 2017-ому;
Лідер був локомотивом єднання націоналістів на виборах до парламенту у фракції "Свобода", хоч для НК це мало катастрофічні наслідки;
Лідер перший запропонував створювати єдиний Штаб спротиву капітуляції, у Мінську почались розмови за імплементацію "формули Штайнмаєра";
Лідер ЗАВЖДИ заявляв, що єдина націоналістична партія — це його мрія, і заради цього він готовий жертвувати власними амбіціями;
саме Свобода, а не Лідер, почали срач, коли на марші Покрови 14 жовтня 2018 року, всупереч домовленостям, висунули свого кандидата в президенти, хоча домовленості між націоналістами тоді не було досягнуто.

Що б там не казали, ми дуууже лояльно ставимось до різного роду "ліберальних правих". І як прийнято у політиканів і людей без честі та гідності, вони цим активно користуємось.
Що ж, потім не кажіть, що ми не попереджали. Політика політикою, а принципи важливіше. Для нас.

А чи важливі вони для керівництва Демсокири — побачимо вже завтра. Бо позиція активу — то красномовна картинка РЕАЛЬНОЇ ідеології партії. І вона аж ніяк не відповідає поняттю "патріотизм" — про це красномовно писав американський націоналіст Уільям Пірс, почитайте.
Але у тому перевага Азовського Руху над всіма цима ліберальними зборищами. У нас є авторитарна ієрархія та чітка ідеологічна модель. А чи проявить керівництво Сокири хоча б умовно послідовність в діях — побачимо. Бо "правий лібералізм" — така ж міфічна купа теорем, як і "націонал-більшовизм". І набагато тяжче бути послідовним, будучи прихильником міфічної ідеології.

Поясню тут один момент. Я ж пишу сюди, так би мовити, у вільний час. Весь основний продукт моєї творчості ви можете читати на каналі київського осередку НК.
Тому якщо я не реагую на актуальну повістку – не бійтесь, реагую, просто не тут :)

Ну і буду репостити час від часу найважливіші пости. Як, наприклад, оцей.

Зі святом, камради! 🇺🇦

​​День Державного Прапора 🇺🇦

В усі часи усі народи позначали свої території спеціальними символами, щоб маркувати місця свого правління. Це могли були руни, сторожові застави, але найбільш поширеними були прапори. З прапорами війська з покон віків виступали у похід, і на них зображували священні символи, важливі для кожного вояка.

📆23 серпня, напередодні Дня Незалежності, Україна святкує День Державного Прапора. 18 вересня 1991 року Верховна Рада закріпила за синьо-жовтим біколором статус Державного Прапора, який став одним з чотирьох головних символів України — разом з Гербом, Гімном та Мовою.

Але історія цього стягу сягає у глиб віків. Вже у XIV сторіччі король Русі Данило Галицький використовував жовто-блакитні кольори на своїх стягах. На відомій картині Рєпіна ми бачимо синьо-жовті хоругви, і були доволі популярні. Саме під жовто-блакитними знаменами правив ясновельможний Гетьман Павло Скоропадський.

🇺🇦Сьогодні український прапор також символізує собою кордон: саме він розмежовує дикий Схід від цивілізованого Заходу. Українці на початку ХХІ сторіччя постали брамою Європи, як зробили це сотні років тому перед монгольською навалою.
Ми змагаємось не за прапор. Ми змагаємось за мирне українське небо та родючу українську землю, що зображена на нім. І тому з нами Бог і з нами перемога.

@national_corp_kyiv🇺🇦

Про побратимство

(останній раз про Демсокиру)

У легкому шоці від того, які страсті розгорілись після проведення Маршу захисників України. Так, я вже писав, що в принципі не вірю у можливість спокійного об'єднання всіх патріотів у єдину силу. Тим не менш, марш, організований ветеранами і для ветеранів мав одну характерну особливість — він був без партійних прапорів, що максимально нівелювало можливість всіх учасників пересваритись через свої політичні вподобання.
АЛЕ не могло не бути без проблем. І у цієї проблеми є одне ім'я — Петро Олексійович.

Щоб багато не писати про цю ситуацію, просто залишу посилання на післямову очільника Ветеранського Братерства — він куди більш яскраво описав ці події.
Натомість, мені хотілося звернути увагу на "вишеньку на торті", як пише Дмитро — на ситуацію, що розгорілася навколо Колумбета.

Якщо в двух словах:
На марші Пороха не мало бути від слова взагалі. Його партія від самого початку погано йшла на перемовини і не давала чітких гарантій, хоча вже перед самим маршем ніби все вдалося владнати.
Зрештою виявилось, що "сивочолий гетьман" повністю проігнорував прохання ветеранів та виконав все на свій лад у форматі піару на місцеві вибори. Детальніше — у дописі Дмитра Шатровського.
На цей інцидент відреагував гнівним дописом ветеран російсько-української війни та член партії Демсокира Антон Колумбет. І його допис ботоферма закидала гнівними коментарями, погрозами тощо...

І тут сталося найцікавіше... Демсокира і особисто очільник Юрій Гудименко випускають заяву, у якій засуджують дію Колумбета, називають його позицію тією, "що не відображає позицію партії" та готують голосування серед активу партії за можливість вигнання Колумбета з її рядів.
Нагадаю, цей скандал почався через те, що Антон просто написав, що Порох вчинив, як лицемір та дегенерат (не дословно, свій допис він видалив).

А тепер задайте собі питання:
Чи хотіли б ви знаходитись у колективі, віддавати йому свій час та ресурси — і при цьому знати, що в будь-який момент цей колектив може вас зректись ЧЕРЕЗ ВИСЛОВЛЕННЯ ДУМКИ?
Думку висловив ветеран, і думка його не суперечила національним інтересам. І тим не менш.

Здається, саме час змінити лозунг Демсокири:
«Роздуми породжують єресь. Єресь породжує відплату.»
Вони там великі фанати Warhammer 40к, то ж якщо будуть читати — мають зрозуміти, про що мова.

Тут мова йде не про Демсокиру — не хочу зайвий раз критикувати тих, хто сам себе дискредитував більше, ніж намагався. І я не захищаю Колумбета.
Ця історія вражає своєю мізерністю, побутовістю, і водночас показова. Ніби скандал дружини і свекрухи на кухні, і дружину через малу провину вже хочуть виганяти з хати.
А тепер порівняйте з Азовським Рухом. За весь час його існування рідко бували випадки, коли його учасників відкрито зрікались або подібні чвари виносились на загальне обговорення — остання ситуація сталась через Сергія Філімонова і то тільки тому, що спочатку він і команда обрехали Лідера та весь Рух, мол, ніби їх катували через підтримку Стерненка.

Ще раз.
Цей допис — не про Демсокиру, не про Азовський Рух, не про Колумбета і не про Пороха. Він про почуття побратимства. Один з тих небагатьох видів зв'язків, які продовжують об'єднувати людей, попри їх політичні, релігійні та інші види вподобань.
Єдність крові, загартована боєм — вища від всіх політичних суперечок. Це довів Марш, де люди з усіх партій на день позабули про свої амбіції і претензії та марширували в одній колоні. Це довів Дмитро Шатровський, який вступився за Антона, хоч вони з різних політичних рухів.
І цей тест на єдність провалив Гудименко&Со, які мало того, що "винесли сварку з хати", так ще й, по факту, публічно зріклись свого однопартійця.

Як на мене, це повною мірою демонструє принципи, які сповідує їх команда. І особисто в мене після цього все менше виникає бажання з ними співпрацювати. Бо якщо вони так легко зрікаються свого побратима — як "тяжко" їм буде вдарити в спину політичним союзникам?

​​Це не стільки реакція на події на трасі Київ-Харків, скільки ревізія соціального ставлення до ситуації. Без глибинного аналізу з джерелами, як би то могло бути — скоріше просто загальний огляд ситуації. Якщо хтось захоче — можу зробити детальний розбір.

Менше з тим. Сьогодні — про те, чому те, що сталося, мало статись, і як це треба пояснювати, щоб люди позитивно оцінили ситуацію.

Антибіотик для Держави

ВАЖЛИВО-АКТУАЛЬНО

У чужому оці побачив соринку, а в своєму...

Дуже легко критикувати когось, не несучи за свої слова жодної відповідальності. Часто люди, які різко змінюють свій статус, не встигають ментально вирости до того положення (а дехто і не здатен на це), і вже на новому положенні продовжують себе вести, як у минулому житті. Звісно, це призводить лише до фатальних наслідків.

Я — український націоналіст, і прагну того, щоб щодня самовдосконалюватись та краще служити своїй Нації. Покладаючи на себе таке велике право, я відповідно беру на себе титанічну відповідальність та обов'язок, про який не маю права забувати. Я несу відповідальність за свої слова та вчинки набагато більшу, ніж середньостатистичний житель країни.

Нещодавно під час дискусії в чаті мною було зроблено необережну заяву у сторону військових підрозділів "Айдар" і "Торнадо". Ця переписка потрапила у поле зору широкої громади, що призвело до дискредитації Азовського Руху в очах ветеранів цих підрозділів.

Після цього випадку я мав нагоду поспілкуватись з ветеранами, які воювали разом з цими підрозділами. Після цього я зробив висновки, то ж зараз готовий принести офіційні вибачення.
Визнаю, що помилявся у судженні щодо добровольчих підрозділів "Айдар" та "Торнадо", оскільки раніше був дезінформований. Тим більше, я, не будучи ветераном російсько-української війни, не мав жодного морального права судити про цілі підрозділили, які захищали в тому числі і мене супроти російського агресора — адже завдяки ним я сьогодні можу називати себе українським націоналістом.

Мені щиро прикро за свої слова. Готовий нести відповідальність перед Рухом, ветеранською спільнотою та всією Нацією.

Сегодня миллионы родителей в Украине и во всем мире совершили очередную колоссальную ошибку, которую они совершают каждый год — повели детей в школу. Как всегда, пытаясь преследовать самые благие цели: выучить, вырастить достойного человека, социализировать в конце-концов.

Вот только школа для реализации всех этих задач едва ли не худшее место.

Почему и как так получилось, читайте в моем новом тексте.

#ГіркийДіарій

​​Він був вільним, навіть будучи в неволі: пам'яті Василя Стуса 🔥

Існує багато шляхів увіковічити себе у пам'яті нащадків. Можна бути героєм, який зважується на героїчний чин, можна бути мучнем, що загинув за праведне діло. Василь Стус був і тим, і другим: у великій тюрмі народів треба було мати героїм, щоб говорити вільно, і за ту правду, що він говорив, він став мучнем української Нації.

📆Сьогодні, в роковини загибелі Василя Стуса, ми вшановуємо пам'ять українського митця. Сьогодні йому мало б бути 82 роки. Тяжко уявити, скільки геніальних творів письма не народилося в голові нашого майстра слова через його передчасну загибель.

Але ми завжди вважали, що не варто поливати сльози за героями, що вершили свій чин свідомо та до кінця. Василь Стус не був звичайною людиною — він був Лицарем, таким, яким його тільки можна уявити: благородний, відважний, натхненний, вольовий. За своїми якостями він був набагато краще від всієї верхівки радянської системи — і вони цього боялись, тому і прирекли на страту.

 Зараз кат Стуса засідає у стінах Верховної Ради. Але навіть через 35 років Медведчук продовжує боятись лицаря духу, якого прирік на смерть. Тому він так запекло бориться проти історичної книги Вахтанга Кіпіяні "Справа Стуса".

Але правду не заборониш, і одного дня винуватці будуть покарані, а дух Стуса зможе здобути спокій.

🔥Найкраща пам'ять про героїв — це продовження їх чину та виконання їх заповіту. Як і Пророк Шевченко, Василь Стус лишив до нас своє послання:

Коли в юрбі шляхетності не губиш,
А бувши з королями - простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді, я певен: ти єси людина
і Землю всю своєю назовеш.

@national_corp_kyiv🇺🇦

Опять заглянул в книжный магазин. В Украине, по статистике, читает не так-то много людей, ну а судя по полкам - читают во вред мозгам.

Лучше б их это делать не учили, меньше креаклов было бы вокруг, простой люд в этом плане поприятнее - без запросов.

1) Любовь, везде любовь, больше любви - ну а если не любовь, то обязательно "трогательная история воссоединения", "выживания", страдания, сопереживания и прочих соплей. Влюбленные, дети, измены, короче - вокруг трепыхающееся мясо с чувственными вздохами. Одни бабьи эмоции.

2) Сопереживать нас заставляют обычно: калекам (как вам робинзонада о женщине с синдромом дауна?), дебилам, соплежуям, овцам с разбитым сердцем, ну и, конечно, евреям. Реже - цветным всех мастей. Больше не страдал никто, великий человек не страдает, и вообще - его не существует.

3) Из предыдущего пункта: я навскидку раскрыл 5-6 художественных романов - всё про ужасы Холокоста и чудом спасшихся от преследований. Почему? Зачем в Украине? В 20-м веке не было ни одной больше важной темы?

4) Конечно, в центре - роман-критика всяческого угнетения: там унижают женщин, там опять божий народ, там - кого-то ещё. Триумфаторам и героям в современном мире существовать не положено, всем ясно?

5) Ну и "классика", куда же без неё. Тут без комментариев - высранную французами гору говна ложками есть ещё не одному поколению школьников придется.

6) "Историческая" литература, типа нон-фикшн - в виде откровений прогрессистов: Юваль Ной Харари расскажет вам как мозг засунуть в колбу и наклеить чип на лбу.

7) Тут мы подошли самому интересному. Я пропустил фантастику, фэнтези и прочую макулатуру - спецом, чтобы заострить внимание на этом моменте.

Целая полка, даже шкаф, книг: "Как писать книги"; рай креаклов. Тут вопрос к этой братии: тебе зачем, собака, книги писать? Ты кто вообще такой? Где жил, чем жил, что прожил? Тебе есть что рассказать? Лучше помолчи.

Каждый мещанин хочет написать книгу. О чём? О своей блеклой судьбе? О слизи своих обывательских чувств? О своих "любвях", "дружбах", "путешествиях"? О, нет - вы хотите написать роман с закрученным детективным сюжетом, или какой-нибудь фантастический опус?

С такой литературой - идите нахуй! Писать и читать вам не положено, и надеюсь, что в будущем так всё и устроится.

(Ну а интеллектуальную деятельность антибуржуазно настроенных, сильных и смелых людей - приветствую)

Це було залізне покоління, якого ще довго не знатиме щедра українська земля.

Якими вони могли б стати в умовах нормального мирного життя після Перемоги, нам залишається лише здогадуватись, вдивляючись в пожовклі фотографії спокійних і певних у собі молодих чоловіків та жінок…

Вони були до всього ж надзвичайно вродливими - ті, чиї світлини уціліли в вогні епохи. Головінський, Маланюк, Зарицька, Теліга, Лятуринська, Білас, Габрусевич… Революційні соціал-націоналісти належали до особливої людської раси – найкращі у всьому.