Вчора загинув мій близький друг і я знову хочу поговорити про втрати та як воно все відчувається і через день, і через багато років.

Це завжди біль, до якого неможливо звикнути. Люди смертні, а під час війни вони смертні раптово.
Біль втрати не кричить — він тихо сидить поруч, коли всі сміються.
Він не минає з часом, ти просто вчишся жити разом із ним.

Ми живемо далі, бо маємо стати їхнім продовженням.
Жартуємо тими самими жартами, тільки тепер у них зʼявилося сумне відлуння.
Дивимось на захід сонця й ніби чуємо, як хтось із них каже: «Гарний сьогодні день, правда? Я розфарбував небо для вас»
Тільки вже мовчки, десь там, за обрієм.

Війна забирає тих, із ким планували перемогу або хоча б побачити логічний кінець всьому цьому лайну.
Тих, хто знав, як звучить твій голос у окопі, чому ти плачеш і чому смієшся, якою була твоя улюблена пісня і чому ти не любиш карликів.
Вона забирає друзів, але не може забрати пам’ять.
Бо вони залишаються в кожній пісні, в кожному «пам’ятаєш, як тоді…»

Найбільша несправедливість — це жити без них, дивлячись на інших і подумки питаючи «чому вони, а не хтось інший?»
Але й найбільша шана для них — це жити так, щоб вони пишалися.
Бо поки ми пам’ятаємо — вони поруч.
І завжди тепер будуть. Що б не трапилося.

Все це про тих, кого вже ніколи не обійняти, але вони назавжди в серці і в строю.
Вічна пам’ять, брати і сестри.
Ми йдемо далі — і за себе, і за вас!