Які часи, такі і Бодхісатви

Не так давно я вирішив приєднатись до військової спільноти 3 ОШБр.
Це рішення здивувало 90% моїх близьких і знайомих але не мене.
Хто я і що я, з моєї власної точки зору, ви зможете дізнатись тут.

Назва і стилістика каналу не випадково натякає на буддійський присмак усього, що тут відбуватиметься.
То ж користайтесь випадком дізнатись більше не тільки про війну, але й буддизм, філософію, йогу та міріади інших, не менш важливих і цікавих (мені) речей.
Все це розпочнеться щоденником, а далі як карма ляже.

Мабуть варто окреслити кількома словами моє самовизначення.
Нехай це буде: буддист, йогін, воїн, військовий (майбутній) та просто допитлива людина, яка намагається пізнати цей світ і спроектувати життя за власними переконаннями.
На благо усіх істот. Цією мотивацією керуються мабуть усі послідовники Дхарми.

То ж з якої радості я беру до рук зброю і йду нищити когось з цих живих істот?
А от про це і піде мова в подальшому.
Рафінованих текстів та уникання гострих питань ви тут не зустрінете.
Істинне Вчення актуальне завжди.
Якщо ваші переконання працюють тільки в умовах відлагодженої екосистеми акваріуму, то це такі собі переконання.

Наперед повідомляю, що ваші уявлення про левову долю речей, які тут обговорюватимуться, та й про мене самого, можуть перетинатись з реальністю приблизно на рівні паралельних прямих.

Можливо вам буде боляче це читати.
Можливо ваші погляди не збігаються з моїми.
Більш того, можливо таке, що в вас і поглядів жодних немає.
Попереджені — озброєні.

Як би не було, ви вже тут, то ж постарайтесь отримати максимальне задоволення і користь від поїздки.
Ом Мані Пеме Хунг

Човен нашого вчення —універсальний.

Перші три тижні становлення воїном майже догоріли.
Якщо відкинути поїздки пов'язані з проходженням усілякої бюрократичної мішанини, вийде, що на попередніх навчаннях я пробув усього 11 днів.
Це надзвичайно мало.
Трансформація потребує часу, особливо настільки радикальна.

Обвівши поглядом власне минуле, трохи впадаю в ностальгічний сум, раніше не помічав за собою таких поривів але очевидно усе міняється.
Мені практично немає про що жалкувати. З тієї пори, як я закинув юриспруденцію та пірнув в нестримні води невідомого, життя поступово ставало все більш схожим на ідеальну картину, вимальовану моєю уявою.
Лишалось зовсім трохи. Але прийшла війна.

Війна, котра вирвала мене зі звичного контексту мого існування.
Війна, котра розділила мене з моїми близькими.
Війна, котра змусила мене в черговий раз починати заново. Усе.

Юрист, бариста, арбітражник, медіабайер…
Таргетолог, трейдер, йогін, масажист.
Вбережи мене, Будда, задихнутися в цій куряві рольових і втратити свободу просто БУТИ замість того аби бути КИМОСЬ.

І ось ми тут. Я майбутній віськовий.
Добровільно поставивший на кін власну свободу задля свободи тих, хто не може себе захистити.
Черговий стрибок в невідоме.
Чергове рішення навіяне внутрішнім голосом, а не логікою, котрою я завжди стараюсь послуговуватись.

Скільки себе памʼятаю, завжди шукав універсальну формулу.
Систему принципів, котра була б простою, інтуїтивно зрозумілою та всеохоплюючою.
Слова котрі дозволяли б легко визначити потрібні дії серед будь-якої життєвої бурі.

І таки знайшов. Дхарма. Буддизм, Вчення. Називайте на свій смак але не втрачайте суті. Буддизм укорінився в більшості людських голів як втілення пацифізму.
За все хороше проти усього поганого.

Проте як буддист з більш ніж десятирічним стажем, скажу, що вищезгадана думка є хибною.
Дійсно, одним з центральних принципів Дхарми є відмова від нанесення шкоди живим істотами. В особливості відмова від вбивства.

Проте, озираючись на історію та й на сучасність, побачимо, що традиційно буддійські країни мають армії, вели війни, і віднімати чиєсь життя це не щось із виміру надзвичайного.

Life is life because people are people. It is what it is.
Так любить казати один з найважливіших моїх вчителів.
Колись ми, сподіваюсь, змінимось, як і усе наше життя. Але, судячи з того до чого я отримав нагоду дожити, раніше за прихід Майтреї, Ісуса, Махді чи Мошеаха, на зміну нашої свідомості чекати не варто.

Життя завжди сповенене виборами, проте їх наслідки можуть настільки нас лякати, що деякі дають слабину і впадають до стану сприйняття себе як жертви обставин.
Це спроба втечі. А втечі бувають не тільки через Тису, але й через ріки ваших мисленнєвих потоків.

Саме тому більшості легше черпати по верхам, а не лізти на саме дно в гущу розуміння причин.
Саме тому вас швидше навчать дихати маткою, стояти на цвяхах та бути аполітичним аніж прямо скажуть, що ситуація срака і найбільш правильне рішення, це взяти зброю та зробити те, що вам зовсім не сподобається.

Всі можуть лишитись при своїй думці, а реальність розставить усе по місцям.
Мені знадобилось майже два роки аби осмислити і прийняти частину своєї суті.
Я воїн. Ще одна роль. Ще один сценарій.
Я був воїном в кожній з обраних мною діяльностей, на кожному шляху.
А тепер я буквально стану воїном.

З усього що я планував, це було мабуть найбільш небажаним для мене розвитком подій.
Я знаю ціну життю. Знаю ціну праці, постійному розвитку, досягненню цілей.
І все це доводиться класти на ваги в ім'я чогось більшого за мене. Чогось важливого але і страшного.

Як же тупо можна збаранитись, просто не доїхавши до штурму. Як легко плід мільйонів років еволюції, може бути знищений шматком металу, придуманим менше ста років тому і начиненим вибухівкою. Як швидко тебе може вбити те, що не мало б бути чимось більшим за весільний дрон. Розуміючи всі ці імовірності, залишається тільки посміхнутись. Або розпрощатись зі здоровим глуздом.

Здається, колись я читав чи-то Хагакуре чи ще якийсь східний мастрід (привіт, Ірино Дмитрівно), і там було сказано, що смерть самурая це собача смерть, і немає нічого прекраснішого. Усе єдине. Головне перемогти свій страх, зробити все залежне від тебе та прийняти результат, не втративши достоїнство.

Навіть якщо результат це твої стерті до попелу кістки після пострілу танка.
Хоча які там кісти, ти неметафорично розлетишся на атоми.
Я боюсь війни, смерті, переживань близьких, недороблених справ, не виказаних думок і почуттів.
Проте ще більше я боюся боятися.
Жити думкою про те, що не доклав достатньо зусиль, не допоміг, просто втік.

Жити, переймаючись тим, що війна наздожене мене та небайдужих мені людей в будь-якій країні.
Жити, знаючи, що я не здолав свій страх.
За своєю природою я хоч і воїн проте зовсім не військовий.

Менше за все мені хочеться брехати собі і намагатись стати тим, ким мені не хотілося б. Я ціную свій розум, своє здоров'я, свої плани. Я, курва, люблю це життя та себе в ньому.

Мені хочеться продовжувати розвиток у якості йога та масажиста аби бути здоровим та покращувати стан інших.
Мені життєво необхідно сидіти за графіками перед монітором, розуміючи, що я взявся за одну з найважчих професій у світі і мені вона вдається (привіт, трейдери).

Мені неймовірно подобається моя свобода, відсутність начальника, неймовірна самодисципліна, котра приносила мені усе бажане у житті.
Та я бляха просто хочу знову знайомитись з жінками, водити їх ресторанами, танцювати, сміятись, бути собою. Просто жити.

Я хочу знову гуляти з друзями, плавити в Дніпрі посеред зими і потім пити чай на травах, як я робив це роками.
Я хочу їздити в лазні та на скеледроми, сидіти в чайних, не переймаючись тим, що в мене немає завтра і просто дихати на повні груди, гуляючи в лісі.

Я хочу. Цей світ є світом бажань, відповідно до буддійських поглядів. Усе що нами тут рухає, це наше хочу — різне і всепереможне. Ми тягнемось до бажаного та відштовхуємо неприємне. Дилема, двоїстість, дуальність, діалектика, уся ця біляфілософська дичина.

Я вірю в те, що знову матиму своє квітучо-щасливе життя. Після Перемоги, повноправною частиною якої я стану. Але є й дещо інше.

Я хочу аби жодна дитина не була змушена втекти з рідної хати чи розлучитись зі своїми батьками або ж навіть їх втратити.
Я хочу аби ми більше не бачили другої Бучі чи будь-якої іншої місцини з наслідками окупації. Я хочу говорити так як мені хочеться, а не так як мене змусять або так як буде зручно і вигідніше, під страхом втратити ще щось.

Я хочу аби мені не було соромно. Навіть якщо я і ми всі програємо цю боротьбу.
Я хочу послати свій страх нахуй разом зі смертю. І я роблю це. І якщо для цього треба бути військовим, підкорятись наказам і робити те, що мені не подобається так добре аби це мені починало подобатись...я зроблю це.

Дхарма всеохоплююча. За багато років практики я відібрав для себе чимало інструментів, котрі можуть бути корисними в найстрашніших ситуаціях.

Пацифізму не буде. Буде холодна ефективність та співчуття до того, які страждання завдають собі люди через свої ж затьмарення.
Своє незнання. Мені не шкода московитів. І я не маю ненависті. Іноді гнів, так. Проте розуміння того як усе влаштовано, не дає мені їх ненавидіти.

Човен доправить мене на той берег. І буде спокій.
Я просто робитиму свою роботу. Якнайкраще. Стільки, скільки зможу. Аби мати змогу жити й надалі своє прекрасне життя і дати такий шанс іншим. Цього ж бажаю і тим, хто це колись можливо прочитає.

Будьте самі собі світлом

З тієї пори, як потрапив в армію, помічаю в багатьох побратимів інтерес до буддизму. Хтось цікавиться здалеку, інші запитують напряму. Я звісно розповідаю, приємно коли люди хочуть подивитись хоч трохи далі власної тарілки, ще приємніше, що це дійсно Люди з тієї самої великої літери. Але не все так променисто і радісно, як я бажав би (в буддизмі). Цим і поділюсь.

Колись давно я прийшов до Дхарми, розчарувавшись переважною більшістю представників християнства. А тепер життя грає зі мною в іронію і розчаровуюсь я в «колективному буддисті».

Хто такий цей буддист? А такий от прекрасний, просунутий, творчий, татуйований індивід , як правило, не здатний поговорити про щось окрім власної буддистської шизи, яка є нічим не кращою втечею від реальності, ніж будь-яка інша.

Дефіцит сенсу, дефіцит наповнення, дефіцит відповідності. Тигри з качалки, мамині тємщики, духовні провідники в астрал і насрал за низький прайс. Всі в одній площині, яким соусом не полий.

Різниця між демонстрацією своєї лухурі лайф або ж майндфулнесс лайф в інстаграмі, в той час коли в країні горить пекельна війна, близька до різниці між різновидами калу - вона звісно є, але не треба бути доктором наук аби сказати, що все це лайно.

Я бачу тонни курсів, ретритів, навчань, марафонів, направлених куди? В спокій. В минуле. Пройди курсик, помарафонься, перестань читати новини
і ось все ніби нормально, брате, ти вже в 2021 році, а може й в 2013, а краще в 2007 — все в тебе прекрасно, ти просто дурний, а тому нещасний, ми тебе навчимо в щастя, ось номер картки.

Не подумайте, що я противник навчань, я ж бо їх поборник і перший ентузіаст серед шукаючих знань. Але диявол криється чи то в деталях, чи то в сраці, котру ми так вперто намагаємось ігнорувати.

Навіть війну перетворили на частину маркетингової стратегії, і кожен громадянин ледве дихаючого полісу, має змогу відчути себе економічним штурмовиком, гордо поклавши 10 грн на вівтар соціально відповідального бізнесу. І за ці 10 грн я йому навіть дякую. Але… Але при чому тут буддизм?

В цьому і печаль, що купа подібного лайна подається під високодуховним соусом, часто буддистським. Я бачу одиниці навчань, направлених на допомогу людям, постраждалим від війни.

В той же час ретритами в дусі «заспокой свою нажахану душу і попивай мойот з чистою совістю» завалені усі інста-вітрини.

Прикольно те, що більшість таких заходів шукають свою цільову не серед тих кого війна розʼїбала вздовж і впоперек, але серед нашого «креативного класу» - втомленого від війни, тримаючого нейтралітет і взагалі позаполітичного — скоріше б воно все закінчилось, і звісно перемогою, але докладатись тієї перемоги я рот їбав, тільки в сраку не їбіть, а можете і їбати, аби не в армію іти 🤷‍♂️
А чому так? Бо цей клас платоспроможний 😉🙃

Цьому класу не потрібно транслювати війну - охоплення падають. Цьому класу не потрібно навіть слова цього казати. Краще додати щось накшталт «шляху до себе», чисел життя, матриці долі, підняття кундаліні до рівня залупіні та відкриття усіх чакр, особливо грошових.
Вибери тригер, а цільова знайдеться, з першої секунди лишень зачепи.

Ось така сумна в нас духовність.
А колись була інакша? Була. Ба навіть є. Давайте і про це поговоримо.
Який він мій ідеальний буддист? Що це за ідеал і втілення бодхісатви?

Все дуже просто. Буддист, чиї вчинки мені хотілося б наслідувати, думає, перш за все про інших — тих, хто не здатен себе захистити. Він лізе в найбільш блядське пекло, бо саме там Вчення перевіряється практикою і він матиме змогу зробити Вчинок. Чи багато вчинків можна зробити, не підіймаючи свої сідничні мʼязи з-за робочого столу чи дивану?

Звісно, тут можна було б винести за дужки представників професій, котрі направлені на безпосередню допомогу іншим - лікарі, рятувальники, etc. Проте я б цього не робив. Тому що для мене ці люди більші буддисти аніж усі ті носії псевдопросвітленого блядства, котрі розкажуть вам про калі-югу, внутрішній спокій і ненасилля (котре не більш ніж демонстрація їхнього безсилля і безвідповідальності).

Боїтеся не встигнути попрощатись зі своїм солодким життям, котики? А шо ж так? Недостатньо вірите в переродження чи у власні медитації, направлені на те, аби ви переродились у вимірі Будди-Амітабхи, до прикладу?

А де ж непривʼязаність, котру маємо плекати? А куди вивітрюється буддистський ідеал самопожертви?
А де ж та сама «захисна діяльність», притаманна чоловічій енергії, про яку пишуть в текстах Ваджраяни?

В якій касті народився Будда не забули? Чи джаттаку про те, як Будда вбив людину аби врятувати більшу кількість людей?
Так, вбив бляха. І сказав, що це важкий вчинок з точки зору карми, але необхідний. І це називається відповідальність.

А чому за правилами Вінаї перед тим як стати монахом, перевіряють чи не тікає людина таким чином від служби? Чому на питання полководця про те чи варто йому покидати службу і йти в монахи, Будда відповів заперечно?

Тому що Будда був адекватним і сильним. Людиною без рожевих окулярів. Я б ще зрозумів, якби наші просвітленці могли постояти за свою ідею. Були б готові відсидіти за свою позицію, або померти за неї. Але ж ні, ми беремо два речення закону, а інші три речення шлемо нахуй, бо так, курва, зручніше, бо в нас буддизм-лайт.

Все це стосується не лише буддистів. Але як представник цієї скромної за числом в Україні спільноти, я можу лише про нашу спільноту і говорити. Не від імені спільноти, а про неї.

Благо, я знаю багато прикладів достойних людей, котрі воюють, волонтерять, створюють і підтримують проекти по допомозі постраждалим від війни — цивільним та військовим.

Вони і є моя опора, моя сангха.
І знаєте, що ще важливо? Вони не мовчать. Не бояться назвати війну війною, безвідносно того знаходяться вони за кордоном чи в Україні. Вони не бояться підтримувати військових. Без розмов про нейтралітет і утримання від насилля. Вони не ховаються за своєю релігією від простягнутих рук відповідальності.

Саме за цих людей я готовий здохнути в Авдіївці чи на будь-якому клаптику української землі, найбеззславнішою і тупою смертю — адже сансара і нірвана єдині, і якщо ти взявся за військову справу з чистою мотивацією, вже не важливо помреш ти через три роки від осколків або ж не доїдеш до першої боячки через приліт міни.

Ось що для мене Дхарма. Мотивація і відповідальність, обґрунтована вірою. Готовність вчиняти правильно, навіть якщо на цьому закінчиться твоя поточна інкарнація.

Ось такі справи. То ж бажаю нікому не обманюватись райдужним сяйвом східного містицизму — за цими променями може ховатись та сама запашна субстанція, якою сповнені й усі інші вчення.

Я бажаю вам бути щасливими і створювати причини для щастя.
Читайте, вивчайте, перевіряйте на практиці. З нами Будда🗿😉

ОМ ТАРЕ ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА.

Коли все позлітає під три чорти
І цей світ мене врешті спише,
Я згадаю, що зможу тебе знайти
Серед спокою, щастя й тиші.
Серед галасу, сміху, хрустких обійм,
Серед пауз посеред розмови.
І якщо це помилка в сто життів —
Я зроблю її, знову й знову.

…Якби я відчув сьогодні, що можу без страху рубати турків, то сьогодні привʼязав би я гусарську шаблю і, одягши ківер, пішов би служити у військо.
Г.С. Сковорода

Савич точно розумів, що каже.
Правда не тих рубати думав.

І ще один пост для завершення цього прекрасного дня.
Серед найкращих.

Вже стільки разів писав і стирав написане… Мабуть все, що можу зараз сказати — я заїбався хворіти. Мої найкращі друзі це морально-вольові і кілька таблеток. А ще ж навіть не на війні.

Не дивлячись на це, мене сповнює любов. До людей, моментів, простих речей. Ніде ви так не смакуватимете буденні радощі, як у війську. Сон, їжа, пара цікавих розмов, чашка чаю.
В цивільному житті ми вважаємо це за належне, якесь невідʼємне право та нажаль помиляємось.

Вроджені права — гарний винахід аби ми не повбивали одне одного.
Але не захищені силою примусу та без корелюючих їм обовʼязків, права не живіші за темні плями міражів на розпеченому асфальті.

Згадалась одна з початкових лекцій з кримінального права в моєму житті. «Первое, что вы должны понять о преступлениях — преступлений не существует. Концепция преступления не больше чем дефиниция, со вложенным в неё нами же смыслом».
Аналогічно з правами та багатьма іншими речами в нашому надшвидкісному житті.

Та повернемось до щастя, бажань і комфорту. Моя планка вдоволеності стала настільки заниженою, що коли я знову обійму когось з дівчат в Україні, мене мабуть поплавить. А за неквапливу китайську чайну церемонію в ладній компанії, я готовий буду битися.

Ось наскільки сильно, спираючись на контекст, може змінюватись сприйняття одних і тих же внутрішніх та зовнішніх сигналів для нашого мозку.
Все відносно і мінливо, в цьому стабільність життя і полягає.

То що я там писав? Любов. Мене переповнює любов до тих, кому не байдуже. Коли потрапляєш в коло людей, котрі або не встигли зіпсуватись від впливу навколишнього блядства через свій вік, або котрим вдалось той вплив пересилити, то все більше перебираєш думку щодо прямої кореляції між людською слабкістю та злом як результатом.

Слабкість - байдужість - зло. Щось таке вбачається мені у світі. І якщо ми програємо, то перш за все своїй байдужості, а вже потім загарбникам. Та є й інший бік ситуації. Ми тримаємось завдяки силі нашого Духу і Співчуття. Все інше наслідок.
Не було б співчуття, щезла б і причина боротись. Не було б сили, не стали б до боротьби.

То ж я хотів би просто відправити подяку від самого свого нутра до космічної далечіні і сердечок тих надлюдей, які достатньо сильні аби продовжувати робити добро в ці хворі часи. Люблю вас з усією потужністю моєї Бодхічіти.

А тим хто все ще не знає як боротись з навколишнім і внутрішнім колапсом, щиро бажаю віднайти мотивацію допомагати іншим, забуваючи про себе. Ви здивуєтесь результатам. І можете ви значно більше за те, що самі думаєте.

Люблю вас

Небо

Останнім часом я спокійно і довго роздивлявся небосхил.
Без комендантської години, без переживань про тривогу чи прильоти.

Десятки гасових слідів, що розтікаються на синьому тлі дня та невпинне блимання червоних вогників на чорно-зоряних полотнах ночі — всі атрибути мирного неба, які ми втратили два роки тому.

Неба, котре ми відчайдушно благали закрити від ракет. Тоді, коли я вперше відчув себе частиною українства, частиною нації.

Відлуння того стану розсипається в моїй голові, доки коліно боляче впирається в землю, а руки стискають автомат, що здається іграшкою на фоні звичного АК.
І це хибне відчуття. Як і відчуття того, що навчання на яких я знаходжусь, не більше за цікаву гру, освітлену молодим місяцем.
Все через це мирне небо. Через відсутність смерті і будь-якої справжньої небезпеки, загрози.
І звісно через магію сутінків.

Ніч завжди була моїм прихистком: час ніби зупинявся, люди засинали, а я міг споглядати зірки, доки всі проблеми чи переживання знаходились в далекому завтра. Це була моя особиста пауза, котру я міг взяти скільки завгодно разів, просто дочекавшись доки край сонячного диску повністю сховається, забравши останні промені світла — кордони дня.

Мені здавалось, що це відчуття спокою залишилось десь позаду, разом з теплом і безпекою, котрі проживаєш в дитинстві, до того як прилетить перший чорний лебідь,
і на друзки розтрощить те, що наївна психіка сприймала, як невколупну норму життя, незмінну реальність.

Проте я знову переживаю цей стан, ще й з добрячою регулярністю. Дивно знаходитись в не воюючій країні, бачити цей стандартний плин життя, усмішки безтурботності на засмаглих лицях та й загалом не відчувати якогось внутрішнього тягаря.

Ніби й нема ніякої війни. Ніби твої побратими не помирають в боях на випаленій вибухами землі.

Життя відносне і швидкоплинне.
Доки хтось сідлає солоні хвилі у вирі відпустки, інші вмирають від нестачі води чи доступу до медицини.

І навіть на не такому й великому відрізку світу як наша країна, одномоменто відбуваються бомбардування, розстріли, катування…свята, танці та сміх.

Людські реальності надзвичайно відрізняються, іноді здається, що й не перетинаються. Але це ілюзія. Підігнати танки чи арту під саме ваше українське місто абсолютно не важко, просто мало кому хочеться перейматись такими імовірностями.

Якби не тонкий прошарок людей, котрі готові змішувати кволі мізки росіян з чорноземом, можна було б давно забути про категорію «цивільного».
І знову тисячі тонн мʼясного переляку вирушили б у напрямку Карпат, щоб вивалити котлету за шлях в один кінець.

Іноді мені просто огидно. Я далеко не свята людина за своєю біографією. Проте до страху і ницості в мене завжди виникала спонтанна відраза. Особливо з боку чоловіків.

До речі, знаєте хто несамовито їбашитиметься в посадках, забезпечуючи спокій економічного фронту? Пацани від 18 до 25 років в середньому. І дівчата того ж віку. Добровольці. Студенти блять. Нормальні мужики й діди потихеньку але системно стираються на передку вже третій рік.

В той же час в нас купа, як молодих пацанів, так і мужиків середнього віку, котрі цілком собі комфортно живуть, роблять роботу чи навчаються, ходять в зали, квасять по пʼятницям, загалом і не задумуючись яка тонка лінія відділяє їх щасливу бульбашку від розриву.

Я можу зрозуміти усе але не байдужість. Вона нас і вбʼє. Світ ніби поділився на тих, хто бачить війну, бореться, готується, і тих, для кого все це лише серіал, що зрідка гукається дискомфортом під час обстрілів.

Іноді мені хочеться завити від того наскільки комфортно людям відвертатись від чужої біди. І наскільки окремо вони себе відчувають в цілому.

Проте у всьому цьому є жорстока іронія. Якщо ті, хто ще розрізняє добро і зло та готові воювати, все ж падуть, орди розлючених орків надзвичайно швидко ринуть у домівки ненароджених для війни. І просто все спаплюжать і знищать.

В такі миті роздумів хочеться вже горлати. Люди, ви ідіоти? Вас нищити прийшли. Чому ви курва не боретесь? Якщо вам настільки плювати, то чому це має турбувати інших? Чому чекаєте, що все зроблять за вас?

Багацько індивідів тішаться думкою, що солдати воюють саме за них і що це так і має бути. Я вас розчарую - у кожного своя війна. Мені, прямо кажучи, похуй на більшість з тих, хто живе своє щасливе життя на чужій крові і не може чи не хоче дві звивини скласти до купи задля адекватних висновків, відповідно й дій.

Я прийшов на війну задля невеликої меншості, котра розуміє, що відбувається і за тих, хто не може себе захистити.
За теперішнє і майбутнє. І звісно за себе.
Бо дуже мені хочеться бачити в небі сліди від літаків, а на лицях безтурботні посмішки.
Я пам’ятаю їхню ціну.

Місто гарне, величне й чисте. Курортно-пенсіонерський флер розгортається зсередини сам собою, як тільки ступаєш на цю землю.
Записав у список своїх справ повернутись сюди після війни.
Я з тих оптимістів, котрі ще вірять у «Після».
Тут гарно все. Все окрім жінок. До українок їм не дострибнути.