І ще один пост для завершення цього прекрасного дня.
Серед найкращих.

Вже стільки разів писав і стирав написане… Мабуть все, що можу зараз сказати — я заїбався хворіти. Мої найкращі друзі це морально-вольові і кілька таблеток. А ще ж навіть не на війні.

Не дивлячись на це, мене сповнює любов. До людей, моментів, простих речей. Ніде ви так не смакуватимете буденні радощі, як у війську. Сон, їжа, пара цікавих розмов, чашка чаю.
В цивільному житті ми вважаємо це за належне, якесь невідʼємне право та нажаль помиляємось.

Вроджені права — гарний винахід аби ми не повбивали одне одного.
Але не захищені силою примусу та без корелюючих їм обовʼязків, права не живіші за темні плями міражів на розпеченому асфальті.

Згадалась одна з початкових лекцій з кримінального права в моєму житті. «Первое, что вы должны понять о преступлениях — преступлений не существует. Концепция преступления не больше чем дефиниция, со вложенным в неё нами же смыслом».
Аналогічно з правами та багатьма іншими речами в нашому надшвидкісному житті.

Та повернемось до щастя, бажань і комфорту. Моя планка вдоволеності стала настільки заниженою, що коли я знову обійму когось з дівчат в Україні, мене мабуть поплавить. А за неквапливу китайську чайну церемонію в ладній компанії, я готовий буду битися.

Ось наскільки сильно, спираючись на контекст, може змінюватись сприйняття одних і тих же внутрішніх та зовнішніх сигналів для нашого мозку.
Все відносно і мінливо, в цьому стабільність життя і полягає.

То що я там писав? Любов. Мене переповнює любов до тих, кому не байдуже. Коли потрапляєш в коло людей, котрі або не встигли зіпсуватись від впливу навколишнього блядства через свій вік, або котрим вдалось той вплив пересилити, то все більше перебираєш думку щодо прямої кореляції між людською слабкістю та злом як результатом.

Слабкість - байдужість - зло. Щось таке вбачається мені у світі. І якщо ми програємо, то перш за все своїй байдужості, а вже потім загарбникам. Та є й інший бік ситуації. Ми тримаємось завдяки силі нашого Духу і Співчуття. Все інше наслідок.
Не було б співчуття, щезла б і причина боротись. Не було б сили, не стали б до боротьби.

То ж я хотів би просто відправити подяку від самого свого нутра до космічної далечіні і сердечок тих надлюдей, які достатньо сильні аби продовжувати робити добро в ці хворі часи. Люблю вас з усією потужністю моєї Бодхічіти.

А тим хто все ще не знає як боротись з навколишнім і внутрішнім колапсом, щиро бажаю віднайти мотивацію допомагати іншим, забуваючи про себе. Ви здивуєтесь результатам. І можете ви значно більше за те, що самі думаєте.

Люблю вас

Небо

Останнім часом я спокійно і довго роздивлявся небосхил.
Без комендантської години, без переживань про тривогу чи прильоти.

Десятки гасових слідів, що розтікаються на синьому тлі дня та невпинне блимання червоних вогників на чорно-зоряних полотнах ночі — всі атрибути мирного неба, які ми втратили два роки тому.

Неба, котре ми відчайдушно благали закрити від ракет. Тоді, коли я вперше відчув себе частиною українства, частиною нації.

Відлуння того стану розсипається в моїй голові, доки коліно боляче впирається в землю, а руки стискають автомат, що здається іграшкою на фоні звичного АК.
І це хибне відчуття. Як і відчуття того, що навчання на яких я знаходжусь, не більше за цікаву гру, освітлену молодим місяцем.
Все через це мирне небо. Через відсутність смерті і будь-якої справжньої небезпеки, загрози.
І звісно через магію сутінків.

Ніч завжди була моїм прихистком: час ніби зупинявся, люди засинали, а я міг споглядати зірки, доки всі проблеми чи переживання знаходились в далекому завтра. Це була моя особиста пауза, котру я міг взяти скільки завгодно разів, просто дочекавшись доки край сонячного диску повністю сховається, забравши останні промені світла — кордони дня.

Мені здавалось, що це відчуття спокою залишилось десь позаду, разом з теплом і безпекою, котрі проживаєш в дитинстві, до того як прилетить перший чорний лебідь,
і на друзки розтрощить те, що наївна психіка сприймала, як невколупну норму життя, незмінну реальність.

Проте я знову переживаю цей стан, ще й з добрячою регулярністю. Дивно знаходитись в не воюючій країні, бачити цей стандартний плин життя, усмішки безтурботності на засмаглих лицях та й загалом не відчувати якогось внутрішнього тягаря.

Ніби й нема ніякої війни. Ніби твої побратими не помирають в боях на випаленій вибухами землі.

Життя відносне і швидкоплинне.
Доки хтось сідлає солоні хвилі у вирі відпустки, інші вмирають від нестачі води чи доступу до медицини.

І навіть на не такому й великому відрізку світу як наша країна, одномоменто відбуваються бомбардування, розстріли, катування…свята, танці та сміх.

Людські реальності надзвичайно відрізняються, іноді здається, що й не перетинаються. Але це ілюзія. Підігнати танки чи арту під саме ваше українське місто абсолютно не важко, просто мало кому хочеться перейматись такими імовірностями.

Якби не тонкий прошарок людей, котрі готові змішувати кволі мізки росіян з чорноземом, можна було б давно забути про категорію «цивільного».
І знову тисячі тонн мʼясного переляку вирушили б у напрямку Карпат, щоб вивалити котлету за шлях в один кінець.

Іноді мені просто огидно. Я далеко не свята людина за своєю біографією. Проте до страху і ницості в мене завжди виникала спонтанна відраза. Особливо з боку чоловіків.

До речі, знаєте хто несамовито їбашитиметься в посадках, забезпечуючи спокій економічного фронту? Пацани від 18 до 25 років в середньому. І дівчата того ж віку. Добровольці. Студенти блять. Нормальні мужики й діди потихеньку але системно стираються на передку вже третій рік.

В той же час в нас купа, як молодих пацанів, так і мужиків середнього віку, котрі цілком собі комфортно живуть, роблять роботу чи навчаються, ходять в зали, квасять по пʼятницям, загалом і не задумуючись яка тонка лінія відділяє їх щасливу бульбашку від розриву.

Я можу зрозуміти усе але не байдужість. Вона нас і вбʼє. Світ ніби поділився на тих, хто бачить війну, бореться, готується, і тих, для кого все це лише серіал, що зрідка гукається дискомфортом під час обстрілів.

Іноді мені хочеться завити від того наскільки комфортно людям відвертатись від чужої біди. І наскільки окремо вони себе відчувають в цілому.

Проте у всьому цьому є жорстока іронія. Якщо ті, хто ще розрізняє добро і зло та готові воювати, все ж падуть, орди розлючених орків надзвичайно швидко ринуть у домівки ненароджених для війни. І просто все спаплюжать і знищать.

В такі миті роздумів хочеться вже горлати. Люди, ви ідіоти? Вас нищити прийшли. Чому ви курва не боретесь? Якщо вам настільки плювати, то чому це має турбувати інших? Чому чекаєте, що все зроблять за вас?

Багацько індивідів тішаться думкою, що солдати воюють саме за них і що це так і має бути. Я вас розчарую - у кожного своя війна. Мені, прямо кажучи, похуй на більшість з тих, хто живе своє щасливе життя на чужій крові і не може чи не хоче дві звивини скласти до купи задля адекватних висновків, відповідно й дій.

Я прийшов на війну задля невеликої меншості, котра розуміє, що відбувається і за тих, хто не може себе захистити.
За теперішнє і майбутнє. І звісно за себе.
Бо дуже мені хочеться бачити в небі сліди від літаків, а на лицях безтурботні посмішки.
Я пам’ятаю їхню ціну.

Місто гарне, величне й чисте. Курортно-пенсіонерський флер розгортається зсередини сам собою, як тільки ступаєш на цю землю.
Записав у список своїх справ повернутись сюди після війни.
Я з тих оптимістів, котрі ще вірять у «Після».
Тут гарно все. Все окрім жінок. До українок їм не дострибнути.

Про страх

Зовсім скоро буду вдома. Майбутнє моє потрохи окреслюється і його риси мені до вподоби.
Коли я був років на 5-10 молодше, будь-які незаплановані зміни викликали в мене стрес. Джерелом його був страх невідомого, а наслідком злість, аби той страх заглушити і якось діяти. Це працювало.

Дещо пізніше моїм очам, більш точно — внутрішньому оку — стало видно, що значно ефективніше самостійно рухатись в бік своїх страхів, без усякої злості. Холодніший підхід виявися в рази результативнішим.

Регулярний стрес, який ми можемо витримати, дозволяє нашій психіці звикнути до певного рівня болю.
Поступове зростання стресових факторів сприяє збільшенню порогу витривалості.
Механізм приблизно такий самий, як відновлення мʼязової тканини після тренування.

Є такий розумний дядько — Насім Талеб, чиї книги вже давно очолюють мій топ «сучасної практичної філософії» (моя думка, моє ж визначення, натура я східна і ці ваші вилизані дефініції залиште для лохів, які вірять, що словами можна відобразити істину, а ми ж розумні люди зібрались).

Так от, цей хитрий чоловік висвітлив і закинув масам ідею «Чорного лебедя» та «Антикрихкості». Перший ви швидше за все інтуїтивно розумієте, то ж облишу пояснення.
А другий концепт трохи розжуємо.

Одна з якостей антикрихкої системи це її здатність протистояти різного роду тиску, викликам, загрозам, тригерам… Будь-чому, що здатне зашкодити чи знищити її.

Занадто тверді системи ламаються, занадто мʼякі втрачають свою суть (першочергову ідею).
Антикрихка система здатна пристосовуватись, видозмінюватись і відповідно виживати.

Проте в усьому цьому важлива поступовість. Дай мʼязам занадто велике навантаження і отримаєш суттєву травму. Перестань їх використовувати і вони здеградують, також втративши свою функціональність.

З нашим внутрішнім станом, на моєму субʼєктивному досвіді, відбувається те саме.
Завеликий стрес і ти вже зламаний. Недостатній стрес і ти перетворюєшся на безвольну желейну масу, а твої емоції та думки вже женуть тебе до вигрібноі ями, з котрої не скоро вилізеш.

Перемагає золота середина (привіт, буддисти, наш Вчитель, як завжди, пояснив усе більш ніж 2.500 років тому 🌝).

То що ж з тим робити? Де шукати середину? В нас війна і стреси ми маємо надзвичайні.
Відповідь буде монотонна, нецікава, але ефективна. Як і багато інших корисних речей в нашому світі.

Їбашити🗿😁 Монотонно, нецікаво, ефективно. Бо регулярно)
І звісно рухатись до свого страху та болю. Аж доти, поки те, що було неможливою задачею, сповненою страждань, не стане робочою рутиною, маленька перемога над якою, зробить вас щасливішим за десятирічного власника колекції наклейок «Мортал Комбат» в далекому 2007.

Це цікаво. Один і той же фактор здатен як ощасливити вас, так і втопити в морі страждань.

Та будь-яка аналогія має свої межі. І якщо поріг страждань, які здатне витримати наше тіло є наочним (зламана рука не є цілою і сперечатись з цим було б тупо),
то структура і характеристики нашого внутрішнього змісту є складнішими і дослідженню піддаються важко. Проте психологи та інші витончених справ і вправ майстри, дуже стараються.

Я до вищеописаних спеціалістів стосунку не маю, проте самоаналіз та експерименти над собою моє хоббі і стиль життя. Я маю, що вам сказати, ваша справа вирішити, що робити зі сказаним, якщо ви все ж дочитали аж сюди:)

Сидячи біля розпеченої буржуйки, посеред відсирілої палатки, в оточенні переважно сплячих побратимів, я відчуваю себе цілком щасливим. І це не порада йти в армію.

Армія, котру я бачу, дуже різноманітна. І кидає вона мене поміж титанами, котрі часто й самі не розуміють, як багато в них божественного та брудними потворами. Дякую Д.К. за смачні Образи. Чи обрАзи?)

Маленькі люди, маленькі гвинтики від яких нічого не залежить, маленькі байдужі сірі чоловічки, які настільки сповнилися у своїй вбогості, що замість акту творіння, боротьби і розвитку, шукають тепле й вологе місце для свого паразитичного комфорту.

Нажаль таке місце це завжди чиясь голова. Гниди не здатні стати метеликами.

Чи можу я їх в цьому звинувачувати або злитись за це? Ні, хоча коли вони мене кусають, мені досить неприємно.

Будь-яка аналогія має свої межі. Всратий офіцер, що потрапив на своє місце через те, що колись косив від армії, вступаючи на воєнну кафедру, має значно більші розумові здатності аніж малоприємні істоти, котрих я згадав вище.

І очікування від людей все ж більші. Проте тут до мого обличчя прикладається долоня болючого досвіду невиправданих очікувань. Бо ж єдиний від кого ми можемо чогось більш-менш справедливо
очікувати це ми самі.

То що ж з тим робити?
Монотонно і системно боротись 🌝
Нажаль та на щастя, у тіні дерева, котре ми посадимо за життя, будуть ніжитись зовсім інші люди.
Це не причина не саджати дерев.

Особисто для мене армія і стала найбільш мерзенним викликом і варіантом розвитку подій. Гіршим ніж колись була юриспруденція. Відразливіше за тупорилого прокурора тільки командир довбойоб.

То чому я щасливий і як це допоможе вам?

Бо не всі люди гниди. І навіть менша за масою проте вмотивована і цілеспрямована публіка рухає цей світ. Повільно але невпинно. Частіше задля інших ніж заради себе. Це стосується будь-яких сфер і площин.

І я це бачу. Бачив серед юридичної системи, бачу й серед військової. Бачу як те добро над яким сміялись і котрого боялись 10 років тому, перетворилось на системно діючу силу з якою доводиться рахуватись (привіт, націоналісти).

Навряд чи ми створимо утопію, і кожен з нас стане уособленням древньо-грецьких чи християнських чеснот. Проте вибудовувати ефективні системи і бути професіоналами, а не мудаками на своєму рівні, ми абсолютно здатні.

Коли я був молодим і дещо загубленим серед життєвих шляхів, мені вбачалось простішим покинути гру, котра мені не до вподоби. Обрати інший покерний стіл, або ж перейти в велоспорт, так би мовити:)
І це частково працювало.
Проте на зовсім інший рівень я виходив коли ліз туди, куди раніше боявся й помислити.

Чи зміню я цей світ чи хоча б крихітну його частину? Не знаю, можливо я через місяць забаранюсь на боячках:)
Проте мотивація моя чиста, а руки якось роблять те, чого очі бояться. Можливо мені вдасться.
Та й усе вже зроблене виглядає досить цікавою композицією.

В будь-якому випадку, тепер я міняю стіл, бо мені цікаво, а не тому що я боюсь програти.
Та й за столом цим виявляється дуже весело. І не лише різні паразити бігають його поверхнею та сидять за ним… Самі розумієте.

Можна слухати своє серце і старатись робити тільки те, що легко, природньо. Мало кому вдається навіть це. Але набагато більшого ви сягнете на дорозі своїх страхів. Вони така ж частина вашого серця. То ж я бажаю вам приймати виклики і шукати випробування. Тоді на візерунок вашого життя дійсно приємно буде глянути. Добраніч. 🫶

І на останок. Фото з глибоким філософським сенсом.
Композиція розкриває натуру автора, як таку, що не створена для війни.
Ці руки не знали нічого окрім красивих жінок та клавіатури. І не мали б знати.
Але тепер вони змушені будуть нести смерть ворогам, носити дивне й важке залізячча та постійно копирсатись в землі й багнюці.
І все ж автор пішов назустріч своєму страху (бо не балабол🤓)

PS/ Гірше не стало😉

Серйозний чоловік потребує ваших донатів аби виконати роботу по утилізації загарбників.

Знаю особисто, то ж окрема вдячність за вашу небайдужість 🫶🫶🫶

Дім, милий дім.
Тут непогано б виглядав розумний пост але мені надто добре аби його писати. То ж пізніше🙃

Тут мій Майстер має на меті знову зібрати мільйон і трохи більше) Звісно ж на хороший підрозділ. Буду радий, якщо ви цьому посприяєте 🫶😊