Як же мені це блять знайомо 🫠Допоможіть донатом будь ласка

Via Yaroslav Lytovchenko:

Друзі,
мені дещо прикро і незручно звертатися знову по допомогу. Тим не менше я не маю іншого виходу. Це знову стосується "Лося", записаного на мене бойового авта мого загону особливого призначення Міжнародного Легіону ГУР.

Ремонтуючи Лося, розкривши його "нутрощі", мої друзі механіки побачили інші проблеми, які були частиною комплекснішої, аніж вони думали, поломки Лося. Дві з тих проблем які потребують хірургічного і недешевого втручання, містяться в езотеричному та незбагненному для мого хлопського розуму посланні від механіків, дослівно: "Ремонт головки блока циліндрів клапана направляючі прокладка гбц распредвал". Ціна цього додаткового ремонту, за запчастини і роботу по мінімалці є 30,000 гривень.

Перепрошую що доводиться просити про ці додаткові кошти, але такі реалії цієї війни. Прошу допомоги в цьому, аби повноцінно виконувати роботу нашого підрозділу на фронті.

укрексімбанк
4402 7111 1424 4823
Yaroslav Litovchenko

Paypal
zhuravkat@gmail.com

Трошки звітів

Сьогодні я хотів закинути сюди нарис про витоки економічної міці США і трохи порозмислити чи ми дурні, бо бідні, або ж таки бідні, бо дурні. Але потім я пробіг десяточку, зустрів кішку і тому викладаю вам ось це. А США і економіка… та ну його нахуй. Просто не сьогодні.

Не подобається мені цей ваш Легіонерський канон від слова зовсім. Є гарні організаційні моменти, яким варто повчитись (деякі вже навчились), але на тому все. Кожен раз як читаю ідеологічно заряджену книгу, задаюсь питанням чи хотів би я жити в такому світі. В більшості випадків відповідь досить проста — а ну його к хуям. Питання лише в тому, наскільки світ дає обирати, аби не йти врозріз зі своїм внутрішнім відчуттям красивого.

Всяке зібрання мені тяжке, особливо якщо воно передбачає колони чи шеренги. І споглядання для мене ближче за всяку зайву дію. Може здатись дивним, адже я знаходжусь в епіцентрі діянь. Та на все є свої причини, крім того деякі уроки варто усвідомити і завчити. Один раз.

Після війни, якщо станеться дожити, я буду танцювати й писати романи, споглядатиму Сонце не з посадки й навіть не з цього краю світу. Я пускатимусь за течію, лежачи на дні човна, як в тій притчі. Це буде абсолютний буквалізм відчуття і ніяких філософій.

Тандава це не лише танець руйнування. І хто нехтує одним аспектом світу, заради іншого, приречений втратити цілісність та згоріти у вогні абсолютизації власної ілюзії. Після війни (якщо буде після), я блукатиму між гірською тишею і напругою рейвів. Після війни треба одне одного не повбивати.

То ж, згадуючи класика... "Коли в державі панує порядок, будь сміливим у словах і вчинках; коли ж у державі безлад, будь сміливим у вчинках, але обережним у словах"

Авангард з нами, Залізний Тато з нами. Відчуття, що скоро Корпус збереться в Мегатрона аби вийти на апокаліптичну битву🌝😁

Білий китайський чай пахне миром. Він був зі мною під час вранішніх прогулянок перед роботою, та кожної нервової ночі, коли потрібно було не спати.

Кілька ковтків, запах і смак найбільше нагадує інжир…і чомусь стиглі колосся. Коли я востаннє їх бачив так близько? Років з сімнадцять назад.

Безкінечне майже безхмарне небо та безпощадне до мене Сонце, чия долоня погладжує поля та поодинокі посадки.
Сумщина, спека, час заготовляти сіно. Орудувати граблями аби рівномірно просушити його; зараз цей процес перегукується з приготуваннями відбивних, але тоді я ще жодного за життя разу не влаштував якоїсь страви.

Кілька однакових днів під все тим же небом. Сіно достигне, й ціла вулиця людей по сусідству прийдуть допомогти його збирати. На возі виросте величезна копиця, на вершині якої так приємно їздити, головне не звалитись, але тоді про це ще зовсім не думаєш.

Чорнявий кінь неквапливо виконує свою тяглову роботу, а я сиджу вгорі, схопившись за мотузку, що стягує копицю, та дивлюсь як погойдування хомута перегукується з ударами копит об асфальт.

Добравшись дому, ми скинемо цю величезну гору сіна і розкидаємо її по всьому двору. Мене, як найменшого відправлять на горище сараю, куди все це добро треба домудритися скласти. І тільки там я дізнаюсь наскільки ж ця бісова трава колеться у замкнутому просторі, і як швидко її землистий присмак осідає всередині тебе.

Та воно того варте. Адже в кінці завжди можна повалятись на тому сіні на горищі. Крім того, саме там з часом має окотитися кішка, і так весело буде спостерігати як вона залазить до малечі старою драбиною.

Коли робота завершиться, усі повсідаються за столом, що в саду під яблунею. Їжі, як і завжди, буде забагато. Кожне застілля. Так ніби бояться, що колись може не вистачити. А далі буде багато розмов. Більшістю по-сусідськи беззмістовних.

Та де-не-де проскочить і щось важливе. Про те, що УПА робили добру справу, про те, що ми Чумаки, бо колись сіль возили; ну і як прадід поїхав по радянським таборам і не повернувся. Бо швидше за все створив нову сімʼю, звільнившись. Також говорили про німців. Які давали їжу і лікували. Отака окупація. І це дуже відрізнялось від того, що розповідали в школі. І це зовсім не те, що ми бачимо зараз. Кацапів в селі більшою мірою ненавиділи, говорили що вони брудні, пʼяні і не хочуть працювати. Я тоді ще не знав про кого мова.

Згадуючи все це, усміхаюсь тому як складається життя. В дитинстві воно пахло миром — тільки мені цього не пояснили. А тепер миром пахне лише білий китайський чай на моєму столі та мої спогади.

В моніторі я бачу неймовірну красу нашої землі та брудних потвор, що стрибають по ній як та сарана.
В дитинстві я сарани небагато бачив. Але мені гарно пригадується як воно було вперше. Велика комаха застрибнула на бабину спину доки та працювала в городі. Помітивши наволоч, вона схопила її, притисла до землі і відрубала їй голову лопатою. Малому мені було смішно і дивно, що замість того аби її розчавити, вона вдалась до такої несподіваної форми страти. А зараз, дивлячись на московитів, я їі розумію.

Коли справа стосується машин на війні, мені просто сука хочеться ридати. Більш всратішої організації будь-якої іншої справи я в житті не бачив. Якщо ви все ще дивуєтесь чому військові постійно збирають на машини і ремонт, не дивуйтесь. Навіть коли в тебе є гроші, то не буде людей, навіть коли будуть люди, не буде часу, навіть коли буде час, люди все переплутають: куплять не те, зроблять не те, чи швидше не зроблять. І ще сімдесят сім разів по сімдесят сім змінять свою думку з приводу того, що ремонтувати, а що ні.

Якщо ви водій або просто розбираєтесь у внутрянці машини, ви кадр номер один в армії.
Окрім машини в мене ще й ноут зламався. Хех. Ну, нічого, пофікситься.

Бажаю усім терпіння❤️‍🔥

Якщо в нас з вами ще непогана карма, або як кажуть «є Бог на світі», то ви знаєте за кого голосувати в майбутньому. Легко не буде. Добре і ефективно буде. Трійка це сімʼя. Колись я приймав рішення куди ж піти (привіт всім, хто чекає на бусифікацію) і досі радію, що мені таки вдається приймати вдалі рішення по життю.

♟️⚡️💣⚔️♣️

А ось посилання на свіжий та хрумкий журналістський новотвір від Юрка Бутусова.

Змістовна розмова з комкором Трійки, а головне — посутній та математично точний фактаж про війну, без купюр та рожевих окулярів.

Рекомендую до перегляду.

https://youtu.be/TCTDn2XwPfI?si=ulyLUReDyjvULjgx

Іноді аби зібрати раму/віддатись рефлексії/поринути у океанічну товщу роздумів, треба просто прилягти в машині. Не човен за течією звісно, але не менш дзенський інструмент.
Сумно мені та не по-шевченківськи, скоріше по-стусівськи.

«Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи…»

Наснаги вам.

Генерал Черешня — чудові дрони, між іншим.

Звернув увагу, що думаю про те, що колись мої ессеї можуть прочитати мої діти, а я нажаль багато матюкався. Далі подумав, що я хуйово вчиняю.