Коли справа стосується машин на війні, мені просто сука хочеться ридати. Більш всратішої організації будь-якої іншої справи я в житті не бачив. Якщо ви все ще дивуєтесь чому військові постійно збирають на машини і ремонт, не дивуйтесь. Навіть коли в тебе є гроші, то не буде людей, навіть коли будуть люди, не буде часу, навіть коли буде час, люди все переплутають: куплять не те, зроблять не те, чи швидше не зроблять. І ще сімдесят сім разів по сімдесят сім змінять свою думку з приводу того, що ремонтувати, а що ні.

Якщо ви водій або просто розбираєтесь у внутрянці машини, ви кадр номер один в армії.
Окрім машини в мене ще й ноут зламався. Хех. Ну, нічого, пофікситься.

Бажаю усім терпіння❤️‍🔥

Якщо в нас з вами ще непогана карма, або як кажуть «є Бог на світі», то ви знаєте за кого голосувати в майбутньому. Легко не буде. Добре і ефективно буде. Трійка це сімʼя. Колись я приймав рішення куди ж піти (привіт всім, хто чекає на бусифікацію) і досі радію, що мені таки вдається приймати вдалі рішення по життю.

♟️⚡️💣⚔️♣️

А ось посилання на свіжий та хрумкий журналістський новотвір від Юрка Бутусова.

Змістовна розмова з комкором Трійки, а головне — посутній та математично точний фактаж про війну, без купюр та рожевих окулярів.

Рекомендую до перегляду.

https://youtu.be/TCTDn2XwPfI?si=ulyLUReDyjvULjgx

Іноді аби зібрати раму/віддатись рефлексії/поринути у океанічну товщу роздумів, треба просто прилягти в машині. Не човен за течією звісно, але не менш дзенський інструмент.
Сумно мені та не по-шевченківськи, скоріше по-стусівськи.

«Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи…»

Наснаги вам.

Генерал Черешня — чудові дрони, між іншим.

Звернув увагу, що думаю про те, що колись мої ессеї можуть прочитати мої діти, а я нажаль багато матюкався. Далі подумав, що я хуйово вчиняю.

Є в мене один друг — абсолютна моя протилежність. Сходимось ми на філософських розмовах і гуморі переважно. І звісно ж на любові до китайського чаю, зимового плавання та індіки раз в три роки (принаймні в моєму випадку).

Він вдало ухилився, майнувши за кордон, я вдало влився в Третю штурмову. Він майже все життя як лайно за течією, а я півжиття як той карп, шо цілить в дракони.

Коли думаю про цю людину, то відчуваю абсолютну віру в карму. Інакше нашу «спорідненість» пояснити було б важко. До чого я це пишу? Не знаю, цей опецьок давненько не на звʼязку і має звичку зникати на кілька місяців, а то й півроку з мого поля зору, а потім набрати з якогось невідомого номера і видати мені філософське полотно в дусі…хмм. в дусі кого?

…Мабуть в дусі того, хто розповідає як гарно бути Сенекою.
Тільки шкода ж, що він Діоген…ага.
Чи Діоніс.

Сподіваюсь життя ще зведе мене з цією прекрасною людиною, хоча б з кількох причин.. По-перше, в ході наших диспутів/полемік/попезденьок, ми завжди приходимо до важливої життєствердної думки про те, що робити загалом нічого й не треба, бо все і так гранично зрозуміло і прекрасно. Священне Дао незмінне. По-друге, мені б вистачило і «по-перше».

Що ж. Сподіваюсь тобі гикається, Назарію. Сподіваюсь ти ще віднайдеш своє кочове щастя, коли безповоротно приймеш свою природу. Хай береже тебе Ренар.

Коли самопрезентація превалює над реальною якістю.

Я робив кількамісячну паузу в користуванні інстаграмом аби покращити свою увагу та зменшити емоційну «завʼязаність» на спожитому контенті. Допомогло але є нюанси.

Після повернення в інстаграм задля відкриття збору (розкажу пізніше), я встиг подивитись на усе те, що бачив, як ззовні, так і зсередини маркетингу, дещо гострішим поглядом.

З появою і вкоріненням соцмереж у наших життях, в чималої кількості людей ніби зʼявляються кілька страшних ілюзій.

Перша — ототожнення себе і своєї соціальної маски. Акаунту, образу, рольової моделі. Все це певною мірою репрезентує нас, але лише частково і зі значними викривленнями на догоду читачу, ба навіть платформі, в межах якої ти свій цифровий портрет викладаєш.

Загалом, взаємодіючи з соціумом, ми також оперуємо наборами масок, покликаних бути адекватною реакцією на певні зовнішні стимуляції/тригери/обставини/ умови одним словом. І це жонглювання образами зазвичай не є усвідомленим.

Коли ми щось усвідомимо про себе, то обовʼязково накинемо на це бірку «добре» чи «погано», згідно з внутрішнім відчуттям правильного, і підганятимемо майбутню поведінку вже під цей новий образ. Уроборос.

Соцмережі лише дають цій мережі проявів і реакцій новий вимір і масштаб. Двадцять років тому важко було уявити аби пересічний Микола чи Олена з Вінниці, турбувалися про те, що думають про них такі ж буденні Оксани чи Романи з Тернополя. Тому що в них загалом було малувато шансів зустрітись і випадково завезти розмову з приводу колючих тем. Соцмережі дали таку змогу.

Дешевий лайковий дофамін, можливість миттєвої слави, популярності, збагачення, схвалення, ідеалізації…і звісно ж ненависть, тиск, порушення дорогоцінної приватності, спекуляції на паблісіті тощо. А також неминучість регуляції цієї сфери, становлення «цифрової етики» та наслідки, що за ними йдуть.

Загалом, можна було б вимкнути екран і на цьому всі проблеми закінчуються. Але ні. Все йде до того, що сказане й несказане, зроблене чи не зроблене вами в інтернеті (вимір публічний) тягнутиме наслідки аж до вашого приватного життя. І це також нормально. Адже відповідальність за свої слова і діяння це цілком логічна і необхідна річ. Але є але. Про це далі.

Друга ілюзія соцмереж виходить з першої. Ототожнення людини з її соціальною маскою роблять і споживачі контенту. Інші люди. Тільки для них це не просто контент, а ваше повноцінне віртуальне продовження. Інтернет дає можливість миттєвої реакції мас на будь-що. Наслідки часто також миттєві. Юридичні, фінансові, особисті.

І все це було б непогано аби не проблема номер три — накладена реальність. Маніпулятивна, неверифікована, сконструйована.
Інтернет і соцмережі в особливості, дають технічні можливості задля конструювання нової реальності в головах мешканців павутини. Якщо вчора ти не вкрав ковбасу в магазині, це ще не означає, що ШІ не згенерує подібне відео, а мережа ботів і кілька куплених інфлюенсерів не зтригерять інших до віри в те, що ти ковбасний злодій-рецедивіст.

Це смішний приклад в вакуумі. Більш серйозні приклади ми бачимо щодня в соцмережах — політики, артисти, блогери, стрімери, будь-хто з «медійно вагомих» персоналій впливають на наше сприйняття реальності.

Казкові трансформації політиків з перевзування в повітрі, носи-флюгери креативного класу, що завжди відчуває звідки і куди дме вітер змін. Обман на обмані. І в цьому вимірі ілюзій є величезна проблема як з ідентифікацією хорошого і поганого, так і з відповідальністю.
Все сказане досить сильно впливає на наше життя опосередковано та мені сьогодні хочеться поговорити про інше.

…
Все це, друзі, лише немаленький нарис, що мав би окреслити ситуацію в загальному, аби я міг нарешті перейти до повноцінного розгляду «Проблеми номер чотири» — високооплачуваної ілюзії експертності.

Загалом, не дивлячись, на песимістичний початок, інтернет та соцмережі приносять чимало користі. Але як і будь-яка річ, використаний він може бути абсолютно в різних цілях.

Ви можете знайти реальних фахівців своєї справи, спеціалістів у тій чи іншій сфері і тому подібне. Проте, швидше за все ви зіштовхнетесь з армією інфоциганства різної глибини мразотності.

Аналізувати це явище я буду, апелюючи до вже окреслених ілюзій, адже його відособлене існування було б неможливим без них.

Проте зроблю малу заувагу. Тут я хочу розказати не про те чому інфоцигани це рідкісні підараси і викидні капіталізму (а я люблю капіталізм, на хвилиночку, — нічого кращого поки не придумали; хоча в багатьох моїх побратимів від цієї фрази б згоріла срака хехе), а про те, чому саме ці додіки швидше за все заволодіють вашою увагою та фінансами, а не реальні експерти, що могли б закрити вашу потребу/надати потрібну послугу тощо…

Цікаво? Далі буде, але не сьогодні, бо в ході перечитування цього малюка, що вже довгенько лежав в шухляді (з кінця жовтня 2024), я прийшов до декількох речей, котрі вносять важливі правки у вже написане але не доопубліковане мною на цю тему… То ж… Сі ю лейтер, алігейтерс.

ps/ ви спитаєте мене, чому в тексті про кризу експертності використано фото Джейсона Стейтема, а не Олексія Арестовича? І я скажу вам… Бо ми тут боремось за правду. І Джейсон по правді знає, що за професією він їблоторговець. І за досягнення в цій професії іноді дають Оскар. У випадку кіно всі розуміють про деякий розрив між картинкою і реальністю, і приймають усе на віру. То ж Джейсон в цьому тексті заступає на чергування як символ правди. Ну, а Альоша — він просто піздабол їблоторговець, правди за ним нема. Ні бджоляра з нього не вийшло, ні перевізника, ні механіка, ні професіонала. Так от діалектика. Добраніч, малята.

Так довго не був на тій позиції, що вже й кішка вдруге народила. Ех. Найкраще, що там і було, то це звісно шерстяна торба😁

Ніщо так не надихає під вечір як загублене (сподіваюсь тимчасово) портмоне та відмінена відпустка.