Минулої осені, коли ми мали переводитись з 78 десантно-штурмового полку через заміну там командування, я звернувся по допомогу одночасно до двох підрозділів: до НГУ Азову та до 3 штурмової. Я особисто, і декілька моїх побратимів, були готові воювати взагалі під чорним прапором, аби в нормальному підрозділі.

Командир НГУ Азову відмовив через якісь формальні причини, а до того ж, окрім активної реакції та спроби допомогти з боку декількох бійців підрозділу, яких я особисто знаю, ми зіштовхнулися з ігноруванням нашої проблеми.

Командир 3 штурмової бригади, Андрій Білецький, в свою чергу, майже одразу, як вийшов на зв'язок, погодив наш перехід до підрозділу. Після чого друг Фока, попередній командир 1 штурмового батальйону, ледве дізнався про наш перевод, вийшов на мене та запросив в свій підрозділ, і вже за декілька місяців я з моїми побратимами знаходився на позиціях в складі 1 штурмової роти. Командування 3 ОШБр доклало особистих зусиль тоді, аби допомогти нам перейти до них.

Та подія для мене визначила чисто організаційне питання - хто готовий допомагати у скрутній ситуації.

Вдруге я зустрів дивні метаморфози, що сталися керівництвом НГУ Азову, коли в квітні сталась відмова керівництва Могилянки у проведенні нашої лекції про воїнський героїзм. Тоді усі праві країни долучилися до бойкоту керівництва Могилянки: на нашу підтримку висловився Дмитро Корчинський, Карась, Залізняк, взагалі усі. Майже.

І от Владислав Дутчак та азовське керівництво тоді ж вирішує відкрито співпрацювати з НаУКМА та проводить там декілька лекцій. Незважаючи на те, що до нього зверталися люди з інших націоналістичних підрозділів, не тільки з 3 ОШБр, з приводу загального бойкоту та неприпустимості легітимізації дій Сергія Квіта та ліваків.

Окрім цього, дивні речі відбулися з публічною позицією керівництва НГУ Азову. По-перше, ще давно я звернув увагу, що Богдан Кротевич в інтерв'ю соромився (?) на питання про політичні погляди просто сказати що він націоналіст, і замість цього почав казати щось невиразне. Інші - те саме: в чому проблема хоча б не відмежовуватися так явно від Правиці?

По-друге - навіщо переписувати історію підрозділу так, аби не було "гострих кутів"? Це для кого взагалі такі речі - спадкоємність від Патріоту України, попереднє командування, ідеологія - гострі кути?

Я завжди проти розбрату. Але головна проблема - насправді не в організаційних непорозуміннях: людська натура така, що люди завжди мають суперечки, сваряться та миряться.

Головна проблема - в тому, що хтось хоче зробити з Азову зручних героїв.

Не можна відступатися від платонівського примату Духу над Матерією - тобто від Правиці, від її нинішнього вияву у формі Націоналізму - єдиного можливого життєдайного світогляду для сучасної України. Нація може справді мобілізувати свої сили аби відродитись лише якщо її веде такий світогляд. Я не можу підтримувати того, хто відступається від нього, та ще й у ненависті лівих проти Правиці та нації підтримує своїм авторитетом лівих, аби здаватися комусь зручнішим.

В Азові дуже багато правих бійців, я впевнений що він загалом досі на них і тримається. Та не дайте зробити його зручним для ліберального комсомолу і втравити підрозділ у чвари з правими побратимами.

Красиво

Зайдеш в інстаграм, тредс чи в будь-які коментарі з простору соцмереж і розумієш наскільки ментально хворі і збіднілі люди у своїй масовості.

Стільки отрути, заздрощів, жадоби, злості. Кожен другий шукає ворога, знає як і кому жити, більшість не показують обличчя, просто патякають аби патякати — дорослі і вбогі діти.

Знаєте, я щасливий. Завжди оточував себе правильними людьми. Ніколи з мене не вийде ні лівого ні правого, буддисту личить бути посередині за самою доктриною.

Співчуття. Світ кричить від болю. Кожна, на перший погляд, ненависна потвора кричить від болю і хоче вкусити лише тому, що їй і самій болить.

Найважче те, що нікого не можна врятувати…Максимум — вказати шлях.

Дякую вчителям, буддам і бодгісатвам. Дякую батькам, родичам і друзям. Дякую суперникам і ворогам.

Нехай кожен сягне щастя і причин щастя, нехай кожен позбавиться страждань і причин страждань. Нехай усі перебувають у співрадісному блаженстві. Нехай усі перебувають у рівностності, вільній від упередженості, привʼязаності і гніву.

ОМ МАНІ ПЕМЕ ХУНГ!

Друг Авжеж. Надзвичайно розумний чоловік. Бачимось ми тепер не часто але кожного разу отримую задоволення від спілкування з людиною, обдарованою здатністю до глибокого і конкретного мислення.
Почитайте, гарний матеріал.

Я закінчив з Бгаґавадґітою від Пломеня.

Чтиво гарне але вкотре переконуюсь, що подібний «жанр» набагато краще сприймається в поетичному вимірі — віршовано чи пісенно. Є в цьому певна магія, що пригортає до Писань.

Цікаво, що колись прослухавши віршований варіант цієї книги, я ніби вловив набагато більше суттєвого. Але після прочитання прозового варіанту народилось бажання уважно ознайомитись з Магабгаратою, що я одного разу і зроблю.

Війна триває. Вона осідає ніби літня засмага на спині косаря. Памʼятаю, дід вмів гарно косити —навіть коли робив це, стоячи на колінах, бо ноги більше не тримали. Мене ж навчити не встиг. Благо напоумив рубати дрова — це все ще одна з кращих медитацій серед дій. Багато чого з дитинства можна з приємністю пригадати.

Я тут все більше зростаюсь з кораблем: моя рота абсолютно без перебільшення і пафосу вже стала мені сімʼєю. Ще трохи і я повністю прийму цю
екзистенцію. Мабуть тоді тут зʼявиться більше текстів, і вони будуть гостріші. Але це не настільки й важливо.

В мене залишилось небагато контактів з суто цивільним світом. Дивлюсь соцмережі і більшість їх користувачів нагадують npc в іграх двотисячних. Люди так переймаються грошима, думкою інших, своїм комфортом. Але не переймаються тим, що їм немає за кого померти. І в них нема тих, хто помре за них. Цивільний світ все ж від мене віддаляється. Найкращих людей я зустрічав на війні і в різних релігійних общинах.

Загалом я зараз починаю розуміти важкість всіх цих подій суто з точки зору уроку. Аби проявляти певні якості, потрібні умови. Найкращі люди зростають в тяжкі часи… Але ці ж часи знімають маски з сірих потвор, і ти починаєш бачити наскільки ж їх багато. Як буддист я маю відчувати співчуття до всіх істот, і знаєте — відчуваю.

Але жодній істоті не до вподоби коли її шваркають в обличчя власними недоліками. А дітям не подобається коли їм щось забороняють або ж змушують робити необхідне але неприємне.
Чи варто зупинятись лише тому що вони не задоволені? Аж ніяк.

Війна остаточно навчила мене цінувати вчинки. Зараз я частенько думаю, що буде після неї. Слабким чоловікам станеться не солодко. В цій країні досить довго нічого не цінувалось більше за гроші. Хоробрість, мужність, вміння застосувати силу…Все це пішло в маргінез. Цього бояться. Сірість боїться світла, що оголить її бридке обличчя. То ж як я маю сірості співчувати? Приблизно так, як лікар співчуває хворому, відрізаючи йому руку, задля порятунку життя.

Співчуття в конкретиці може дуже відрізнятись від того, що ви собі натеоретизували. Або ви змінитесь і проживете справжнє життя, а потім помрете…Або ж ви просто помрете. В тривожності, вирії думок та емоцій, не маючи жодного контролю над собою. То ж подякуйте цим часам, у вас є шанс стати кращими, роблячи вчинки.

На цьому мабуть все.
Хіба ще одне.
Доєднуйтесь до Трійки, ставайте кращими. Діліться своїми цивільними навичками, застосовуйте свій мозок у найнеобхіднішій справі. Все це потребуватиме від вас жертви. Можливо найвищої. Та воно того вартує. Обіймаю.

В 3 АК терміново потрібно посилення ІТ-команди.

Шукаємо мотивованих спеціалістів, готових працювати на результат і підтримувати бойовий фронт технологій.

🔹 Розробники (Middle/Senior) — JavaScript / TypeScript / Node.js / React / PostgreSQL / Docker / AWS
🔹 QA інженери:
— Automation QA (Cypress, Playwright, Jest, API, GitLab CI)
— Manual QA (5+ років досвіду, TestRail, API, SQL, логіка, документація)
🔹 Спеціаліст з безпеки — 3–5 років досвіду в кібербезпеці
🔹 DevOps — Docker, Kubernetes, Linux, CI/CD, моніторинг
🔹 Інженери підтримки (3 особи) — основи мереж, Linux, базова англійська, досвід із системами типу Кропива / Дельта

🤝 Нам потрібні:
– ініціативні,
– врівноважені,
– комунікабельні,
– вмотивовані.

Пишіть мені в інсту.

Останнім часом український інфопростір настільки сходить з розуму, що звичайний українець вже втратив взагалі розуміння, що відбувається. Руками наших же нерозумних людей складається враження, що в Україні немає вже ніяких перспектив.

Найгірше те, що найбільш «радикальні» заяви зазвичай вилітають від тих, хто ані сам не воює, ані його діти чи родичі не воюють. Таким в принципі краще було б завалити і не розповідати, кому й скільки тут ще воювати.

Нам треба не накручувати людей, не готувати їх помирати, а повністю перебудовувати державу у відповідності до реальності. Тобто орієнтувати людей на системну роботу й на перспективу (а вона є). Ми маємо приклад того, що все можливо здобути - навіть в найнесприятливіших умовах. Єднайтесь навколо сильних.

@MaksymZhorin 👊🏻

Хотів написати як проходить моя відпустка.. так от вона — проходить.

Але є дещо важливіше. філософське. глибоке. на фото.

трамп, путін, путін трамп. пустопорожнє.

За крайній наш виїзд ваш сон і наш поступ покращився на чотири іван-бали. хоча вони швидше за все були Оглимами або Саянами. і та ж невесела участь чекає Миколу, Дмитра чи Арама, якщо ми в довгостроковій перспективі програємо. що може бути іронічніше ніж забаранитись в чужій армії, тікаючи від своєї?

Господь, якщо є, то має почуття гумору і Господь є безсумнівно Старозаповітний за своїм настроєм.

можна було б сказати, що вписана вище фантастична четвірка по-тупому здохла але я завертаю проектор вашої уваги до іншого.

Народ, що не хоче за себе боротись, не заслуговує ні своєї країни, ні взагалі будь-чого, що згідно староюридичних байок називається «невідʼємними правами» і тому подібним. і це нажаль про нас.

У відпустці я бачив неймовірну кількість цілком здорових і красивих чоловіків на хороших машинах. Прямо як я (військова бричка теж рахується, ще й додає балів, мої сонечки), Бережи Боже всіх тих добродіїв.
Але я не бачив черг до ТЦК.

Підготовка до війни і забезпечення наразі краще ніж будь коли за війну. І тенденція теж на зростання.
але ні це ні будь що інше не замотивує людей, котрі просто не хочуть. але вони і не мали б. мобілізація це коли ти не хочеш, але зобовʼязаний. і по мені, то вона недостатньо ефективна, в тому числі за своєю жорсткістю.

Пропав настрій роздумувати і писати вам довгочитанки; останнім часом я в ресурсі і в потоці, як кажуть інфодуховні пастори святої Мамони. Тому особливо нічого тут не пишу.

Обʼєм часу настільки заряджений подіями та переживаннями (і звісно завданнями), що не завжди є час віддзеркалити усе на папері чи по чорній розтрісканій прямокутній мордочці в моїх долонях.

вчіться, приходьте в Трійку, знову вчіться і знищуйте зло. продовжуючи вчитись. завжди. отакий шлях, іншого переможного нам не намалювали. то ж допоможіть нарешті зійти тому українському сонцю, в променях котрого московія і згорить.

Гарного вам вечора

Туц туц туц. Загалом в світі окрім музики мало що доставляє задоволення чи має значення.

Третя чашка Тегуанінь Цинсян йде в хід — збираю свою раму на виїзд, їжовик не дуже смачний на відміну від мухомора, до речі.

Марновіри переймаються переговорами, очікуючи якогось конкретного результату. Що нам сьогодні підкине ринок, панство? Важко приймати рішення в просторі невідомих змінних і наслідків. Та чим і я не марновір? Війна річ протиприродна (та це стосується лише моєї природи), тому кожна безпідставна новина про можливу зупинку цього мʼясного піру апріорно сприймається як щось хороше.

Але логіка і спостереження говорять зовсім інше. Болотяни тиснуть, ми ж розвиваємось у відповідь. І це запекло, і це надовго. То ж надії і зайві роздуми про мир краще обділити увагою.

Протиалергічний укол оживив мене через добу. Цікаві відчуття. Нормально — це вже так багато. Достатньо прибрати проблему і ти вже щасливий. Два виїзди почувався ніби мене висушують зсередини. Іронічно, що тебе може вбити не уламок, а власна імунна система.

Перемирʼя. Ох ці перемирʼя. Ох ця надія. Кожен раз коли хохол зʼїдає надію з кацапської ложки, ми отримуємо голодомор, розстріли, соловки, заборону української мови. Нажаль разом з хохлом страждає і українець. Нажаль провести межу між двома означеними архетипами не завжди просто навіть у собі.

Взагалі, сподіваюсь ми таки зможемо виростити українців. Кращих за нас. Успіх настане тоді, коли на чоловіка, що не воював і не підтримував армію, будуть дивитись з презирством. Успіх настане тоді, коли за російську мову зноситимуть кабіну, говорячи лівобережною.

І настане він не скоро. Та й не факт, що настане. Я думаю, що мені вже запізно стати еталонним українцем. І чесно скажу, я вже й не збираюсь. Чим більше росте вірогідність розлетітись на шмаття (а вона росте), тим більше мені плювати на сприйняття себе іншими або ж на ідеологічний базис.

Я ой як хочу жити. А жити добре мені хочеться ще більше. І все ж просте виживання це не цікаво, інакше хіба я був би тут? В нас зашито співчуття і бажання рятувати та допомагати. І коли ти це розумієш, то більше не можеш повернутись до швидкого інфантильного кайфу.

То про що я? Мабуть про те, що роблячи правильні речі, в принципі можна й трохи побути далеким від ідеалів мудаком.

Благородний муж, бодгісатва, праведник, інсан-аль-каміль чи український націоналіст? Скільки ще буде ідеальних образів? Чому одні їх шукають, а інші ні?
Не знаю, сприймаю як данність — разом з тим, що я усім цим не є і більше не хочу бути.

Ай ем е чіл гай — я просто хочу вбити достатньо московитів, рівно стільки, скільки треба аби вони не вбили мене першим.

А вже після цього я хочу лежати в гамаку, всотуючи дим від сигари змішаний з запахом океану і дивитись як сонце, граючись, стікає краплями зі стегон коханої.

«Ребенок что-то хочет и ребенок это получает».

Хочу щоб кожен, хто хейтить Розового, закинув сьогодні по 2 гривні на збір на Трійку. Хто лайкає, хай кидає 3. А нейтральні по 5 звісно.

Цікавий факт. На сьогоднішній момент я щасливіший ніж будь-коли за життя. Нотую аби раптом не забути.

В повітря вже трохи проривається осінь, починаєш підмерзати в бліндажі. Погода деінде вже заважає, а не сприяє роботі, до цього нам довгенько щастило.
Пора переходити на Масалу і Вату на молоці та на темні улуни звичайно. Люблю осінь. Десь там і амброзія закінчиться.

Починається марафон. Доєднуйтесь.

Шось настрій з собаками гуляти, на конях їздити і чай в горах пити — вже точно передосінній синдром. Важко звикнути до того, що всі відповідні до цієї пори запахи, тепер відчуваєш в неприємних обставинах і дисонуєш.

Оскільки всі вони асоціюються з хорошими спогадами, то підсвідомо чекаєш чогось хорошого. Я згадую, як я годину в лісі гуляв і чай пив перед тим як прийти і сісти за роботу. Можна було гарно налаштуватись і розслабитись в ті моменти. І от зараз вдихаєш той самий запах, а відпочинку вже нема. І зайвий раз носа не сунеш з бліндажу аби не змалювали. Відчувається ніби тебе десь люто кинули, бо яка війна, коли я в цей час мав би життям насолоджуватись?

Звісно що і в таких умовах знаходиш приємнощі. І все ж обмеженість власної свободи в такі моменти переживається гостріше. Втім заради свободи великої доводиться поступатися малою. В періоди відпочинку (чи скоріше підготовки) моменти спокою і радості переживаєш інтенсивніше ніж до війни, це багато чого компенсує і тримає на плаву.

Проте кожен раз усе одного відчуваєш ностальгію по мирному простору довкола і сумуєш через неможливість повернути відчуття впевненості в переважній безпеці. Поступово усвідомлення цих речей і спостереження за їх проживанням у собі, роблять спокійнішим, більш радісним, впевненішим.

Але це «дорослішання Духу» або ж «дозрівання» солодкого плоду прийняття таковості усе одно трохи з присмаком гіркоти. Адже відчуття сталого миру і безпеки, що асоціюються з дитинством — тепер лише приємний спогад.

Це ти — дорослий. І ти сам вже є джерелом чиєїсь безпеки і миру. Їх реальність залежить від тебе, безвідносно того чи розуміють вони це. Ніби те Сонце, що однаково світить усім. Принаймні доки здатне світити.

Кожен з нас тут несе цей невеликий вогонь волі всупереч суцільній темряві довкола. Всі ми поєднані причинно-наслідковими звʼязками, усвідомленими або ні.

Іноді я втомлююсь горіти. І спогади про мир завдають болю, бо це ніби благо, яке в тебе забрали супроти волі.
Але розуміючи, що той стан миру і безтурботності також суттєво забезпечувався кимось більш зрілим, сильним і люблячим, приймаєш невідворотність і необхідність продовжувати палати.

Можливо в того тепла за яким ти сумуєш був зовсім інший адресат (точно так само як я зараз воюю виключно заради близьких і тих, хто поряд — небайдужих), проте ти теж ходив під тим Сонцем. І якби воно занадто переймалось, що зігріває тих, хто йому огидний чи невдячний, то позбавити їх тепла довелось би разом із найріднішими.

Співчуття, співрадість і співстраждання є променями безумовної любові і вона зігріватиме усіх. Така її природа. Хто розуміє це, перейде на Той берег.

Тільки на війні зрозумів що таке втома. Я хлопець здоровий і спосіб життя в мене дисциплінований. Але коли півмісяця ти проводиш під землею, з паршивим сном, їжею і на нервах, запас витривалості тане.

Від втоми — де приліг там і заснув. Іноді немає сил навіть стелити ліжко. Фізичний стан - найважливіше. Де жирний схудне, там худий здохне. Це метафорично. А буквально — не маючи запасу здоровʼя і дисципліни підтримувати тіло, ви зітретесь. Це лише питання часу.

Осінь. Миші або дохлі або нахабні (настільки, що кусають). В бліндажі жодного запаху окрім їхнього. Підари все ефективніші. Що це значить? Значить, що ми теж вмираємо, нажаль.

Занадто багато на війні за останній час. Почав їсти оливки, гороховий суп, буряк. Це називається старість. І голод. Війна взагалі про контрасти. Іноді запихаєшся суші, іноді голодуєш, бо не можеш вже дивитись на ту ковбасу.

Порівняно з війною усе легко. Важко сприймати проблеми звичайних людей, навіть близьких. Просто важко