Я закінчив з Бгаґавадґітою від Пломеня.

Чтиво гарне але вкотре переконуюсь, що подібний «жанр» набагато краще сприймається в поетичному вимірі — віршовано чи пісенно. Є в цьому певна магія, що пригортає до Писань.

Цікаво, що колись прослухавши віршований варіант цієї книги, я ніби вловив набагато більше суттєвого. Але після прочитання прозового варіанту народилось бажання уважно ознайомитись з Магабгаратою, що я одного разу і зроблю.

Війна триває. Вона осідає ніби літня засмага на спині косаря. Памʼятаю, дід вмів гарно косити —навіть коли робив це, стоячи на колінах, бо ноги більше не тримали. Мене ж навчити не встиг. Благо напоумив рубати дрова — це все ще одна з кращих медитацій серед дій. Багато чого з дитинства можна з приємністю пригадати.

Я тут все більше зростаюсь з кораблем: моя рота абсолютно без перебільшення і пафосу вже стала мені сімʼєю. Ще трохи і я повністю прийму цю
екзистенцію. Мабуть тоді тут зʼявиться більше текстів, і вони будуть гостріші. Але це не настільки й важливо.

В мене залишилось небагато контактів з суто цивільним світом. Дивлюсь соцмережі і більшість їх користувачів нагадують npc в іграх двотисячних. Люди так переймаються грошима, думкою інших, своїм комфортом. Але не переймаються тим, що їм немає за кого померти. І в них нема тих, хто помре за них. Цивільний світ все ж від мене віддаляється. Найкращих людей я зустрічав на війні і в різних релігійних общинах.

Загалом я зараз починаю розуміти важкість всіх цих подій суто з точки зору уроку. Аби проявляти певні якості, потрібні умови. Найкращі люди зростають в тяжкі часи… Але ці ж часи знімають маски з сірих потвор, і ти починаєш бачити наскільки ж їх багато. Як буддист я маю відчувати співчуття до всіх істот, і знаєте — відчуваю.

Але жодній істоті не до вподоби коли її шваркають в обличчя власними недоліками. А дітям не подобається коли їм щось забороняють або ж змушують робити необхідне але неприємне.
Чи варто зупинятись лише тому що вони не задоволені? Аж ніяк.

Війна остаточно навчила мене цінувати вчинки. Зараз я частенько думаю, що буде після неї. Слабким чоловікам станеться не солодко. В цій країні досить довго нічого не цінувалось більше за гроші. Хоробрість, мужність, вміння застосувати силу…Все це пішло в маргінез. Цього бояться. Сірість боїться світла, що оголить її бридке обличчя. То ж як я маю сірості співчувати? Приблизно так, як лікар співчуває хворому, відрізаючи йому руку, задля порятунку життя.

Співчуття в конкретиці може дуже відрізнятись від того, що ви собі натеоретизували. Або ви змінитесь і проживете справжнє життя, а потім помрете…Або ж ви просто помрете. В тривожності, вирії думок та емоцій, не маючи жодного контролю над собою. То ж подякуйте цим часам, у вас є шанс стати кращими, роблячи вчинки.

На цьому мабуть все.
Хіба ще одне.
Доєднуйтесь до Трійки, ставайте кращими. Діліться своїми цивільними навичками, застосовуйте свій мозок у найнеобхіднішій справі. Все це потребуватиме від вас жертви. Можливо найвищої. Та воно того вартує. Обіймаю.

В 3 АК терміново потрібно посилення ІТ-команди.

Шукаємо мотивованих спеціалістів, готових працювати на результат і підтримувати бойовий фронт технологій.

🔹 Розробники (Middle/Senior) — JavaScript / TypeScript / Node.js / React / PostgreSQL / Docker / AWS
🔹 QA інженери:
— Automation QA (Cypress, Playwright, Jest, API, GitLab CI)
— Manual QA (5+ років досвіду, TestRail, API, SQL, логіка, документація)
🔹 Спеціаліст з безпеки — 3–5 років досвіду в кібербезпеці
🔹 DevOps — Docker, Kubernetes, Linux, CI/CD, моніторинг
🔹 Інженери підтримки (3 особи) — основи мереж, Linux, базова англійська, досвід із системами типу Кропива / Дельта

🤝 Нам потрібні:
– ініціативні,
– врівноважені,
– комунікабельні,
– вмотивовані.

Пишіть мені в інсту.

Останнім часом український інфопростір настільки сходить з розуму, що звичайний українець вже втратив взагалі розуміння, що відбувається. Руками наших же нерозумних людей складається враження, що в Україні немає вже ніяких перспектив.

Найгірше те, що найбільш «радикальні» заяви зазвичай вилітають від тих, хто ані сам не воює, ані його діти чи родичі не воюють. Таким в принципі краще було б завалити і не розповідати, кому й скільки тут ще воювати.

Нам треба не накручувати людей, не готувати їх помирати, а повністю перебудовувати державу у відповідності до реальності. Тобто орієнтувати людей на системну роботу й на перспективу (а вона є). Ми маємо приклад того, що все можливо здобути - навіть в найнесприятливіших умовах. Єднайтесь навколо сильних.

@MaksymZhorin 👊🏻

Хотів написати як проходить моя відпустка.. так от вона — проходить.

Але є дещо важливіше. філософське. глибоке. на фото.

трамп, путін, путін трамп. пустопорожнє.

За крайній наш виїзд ваш сон і наш поступ покращився на чотири іван-бали. хоча вони швидше за все були Оглимами або Саянами. і та ж невесела участь чекає Миколу, Дмитра чи Арама, якщо ми в довгостроковій перспективі програємо. що може бути іронічніше ніж забаранитись в чужій армії, тікаючи від своєї?

Господь, якщо є, то має почуття гумору і Господь є безсумнівно Старозаповітний за своїм настроєм.

можна було б сказати, що вписана вище фантастична четвірка по-тупому здохла але я завертаю проектор вашої уваги до іншого.

Народ, що не хоче за себе боротись, не заслуговує ні своєї країни, ні взагалі будь-чого, що згідно староюридичних байок називається «невідʼємними правами» і тому подібним. і це нажаль про нас.

У відпустці я бачив неймовірну кількість цілком здорових і красивих чоловіків на хороших машинах. Прямо як я (військова бричка теж рахується, ще й додає балів, мої сонечки), Бережи Боже всіх тих добродіїв.
Але я не бачив черг до ТЦК.

Підготовка до війни і забезпечення наразі краще ніж будь коли за війну. І тенденція теж на зростання.
але ні це ні будь що інше не замотивує людей, котрі просто не хочуть. але вони і не мали б. мобілізація це коли ти не хочеш, але зобовʼязаний. і по мені, то вона недостатньо ефективна, в тому числі за своєю жорсткістю.

Пропав настрій роздумувати і писати вам довгочитанки; останнім часом я в ресурсі і в потоці, як кажуть інфодуховні пастори святої Мамони. Тому особливо нічого тут не пишу.

Обʼєм часу настільки заряджений подіями та переживаннями (і звісно завданнями), що не завжди є час віддзеркалити усе на папері чи по чорній розтрісканій прямокутній мордочці в моїх долонях.

вчіться, приходьте в Трійку, знову вчіться і знищуйте зло. продовжуючи вчитись. завжди. отакий шлях, іншого переможного нам не намалювали. то ж допоможіть нарешті зійти тому українському сонцю, в променях котрого московія і згорить.

Гарного вам вечора

Туц туц туц. Загалом в світі окрім музики мало що доставляє задоволення чи має значення.

Третя чашка Тегуанінь Цинсян йде в хід — збираю свою раму на виїзд, їжовик не дуже смачний на відміну від мухомора, до речі.

Марновіри переймаються переговорами, очікуючи якогось конкретного результату. Що нам сьогодні підкине ринок, панство? Важко приймати рішення в просторі невідомих змінних і наслідків. Та чим і я не марновір? Війна річ протиприродна (та це стосується лише моєї природи), тому кожна безпідставна новина про можливу зупинку цього мʼясного піру апріорно сприймається як щось хороше.

Але логіка і спостереження говорять зовсім інше. Болотяни тиснуть, ми ж розвиваємось у відповідь. І це запекло, і це надовго. То ж надії і зайві роздуми про мир краще обділити увагою.

Протиалергічний укол оживив мене через добу. Цікаві відчуття. Нормально — це вже так багато. Достатньо прибрати проблему і ти вже щасливий. Два виїзди почувався ніби мене висушують зсередини. Іронічно, що тебе може вбити не уламок, а власна імунна система.

Перемирʼя. Ох ці перемирʼя. Ох ця надія. Кожен раз коли хохол зʼїдає надію з кацапської ложки, ми отримуємо голодомор, розстріли, соловки, заборону української мови. Нажаль разом з хохлом страждає і українець. Нажаль провести межу між двома означеними архетипами не завжди просто навіть у собі.

Взагалі, сподіваюсь ми таки зможемо виростити українців. Кращих за нас. Успіх настане тоді, коли на чоловіка, що не воював і не підтримував армію, будуть дивитись з презирством. Успіх настане тоді, коли за російську мову зноситимуть кабіну, говорячи лівобережною.

І настане він не скоро. Та й не факт, що настане. Я думаю, що мені вже запізно стати еталонним українцем. І чесно скажу, я вже й не збираюсь. Чим більше росте вірогідність розлетітись на шмаття (а вона росте), тим більше мені плювати на сприйняття себе іншими або ж на ідеологічний базис.

Я ой як хочу жити. А жити добре мені хочеться ще більше. І все ж просте виживання це не цікаво, інакше хіба я був би тут? В нас зашито співчуття і бажання рятувати та допомагати. І коли ти це розумієш, то більше не можеш повернутись до швидкого інфантильного кайфу.

То про що я? Мабуть про те, що роблячи правильні речі, в принципі можна й трохи побути далеким від ідеалів мудаком.

Благородний муж, бодгісатва, праведник, інсан-аль-каміль чи український націоналіст? Скільки ще буде ідеальних образів? Чому одні їх шукають, а інші ні?
Не знаю, сприймаю як данність — разом з тим, що я усім цим не є і більше не хочу бути.

Ай ем е чіл гай — я просто хочу вбити достатньо московитів, рівно стільки, скільки треба аби вони не вбили мене першим.

А вже після цього я хочу лежати в гамаку, всотуючи дим від сигари змішаний з запахом океану і дивитись як сонце, граючись, стікає краплями зі стегон коханої.

«Ребенок что-то хочет и ребенок это получает».

Хочу щоб кожен, хто хейтить Розового, закинув сьогодні по 2 гривні на збір на Трійку. Хто лайкає, хай кидає 3. А нейтральні по 5 звісно.

Цікавий факт. На сьогоднішній момент я щасливіший ніж будь-коли за життя. Нотую аби раптом не забути.

В повітря вже трохи проривається осінь, починаєш підмерзати в бліндажі. Погода деінде вже заважає, а не сприяє роботі, до цього нам довгенько щастило.
Пора переходити на Масалу і Вату на молоці та на темні улуни звичайно. Люблю осінь. Десь там і амброзія закінчиться.

Починається марафон. Доєднуйтесь.

Шось настрій з собаками гуляти, на конях їздити і чай в горах пити — вже точно передосінній синдром. Важко звикнути до того, що всі відповідні до цієї пори запахи, тепер відчуваєш в неприємних обставинах і дисонуєш.

Оскільки всі вони асоціюються з хорошими спогадами, то підсвідомо чекаєш чогось хорошого. Я згадую, як я годину в лісі гуляв і чай пив перед тим як прийти і сісти за роботу. Можна було гарно налаштуватись і розслабитись в ті моменти. І от зараз вдихаєш той самий запах, а відпочинку вже нема. І зайвий раз носа не сунеш з бліндажу аби не змалювали. Відчувається ніби тебе десь люто кинули, бо яка війна, коли я в цей час мав би життям насолоджуватись?

Звісно що і в таких умовах знаходиш приємнощі. І все ж обмеженість власної свободи в такі моменти переживається гостріше. Втім заради свободи великої доводиться поступатися малою. В періоди відпочинку (чи скоріше підготовки) моменти спокою і радості переживаєш інтенсивніше ніж до війни, це багато чого компенсує і тримає на плаву.

Проте кожен раз усе одного відчуваєш ностальгію по мирному простору довкола і сумуєш через неможливість повернути відчуття впевненості в переважній безпеці. Поступово усвідомлення цих речей і спостереження за їх проживанням у собі, роблять спокійнішим, більш радісним, впевненішим.

Але це «дорослішання Духу» або ж «дозрівання» солодкого плоду прийняття таковості усе одно трохи з присмаком гіркоти. Адже відчуття сталого миру і безпеки, що асоціюються з дитинством — тепер лише приємний спогад.

Це ти — дорослий. І ти сам вже є джерелом чиєїсь безпеки і миру. Їх реальність залежить від тебе, безвідносно того чи розуміють вони це. Ніби те Сонце, що однаково світить усім. Принаймні доки здатне світити.

Кожен з нас тут несе цей невеликий вогонь волі всупереч суцільній темряві довкола. Всі ми поєднані причинно-наслідковими звʼязками, усвідомленими або ні.

Іноді я втомлююсь горіти. І спогади про мир завдають болю, бо це ніби благо, яке в тебе забрали супроти волі.
Але розуміючи, що той стан миру і безтурботності також суттєво забезпечувався кимось більш зрілим, сильним і люблячим, приймаєш невідворотність і необхідність продовжувати палати.

Можливо в того тепла за яким ти сумуєш був зовсім інший адресат (точно так само як я зараз воюю виключно заради близьких і тих, хто поряд — небайдужих), проте ти теж ходив під тим Сонцем. І якби воно занадто переймалось, що зігріває тих, хто йому огидний чи невдячний, то позбавити їх тепла довелось би разом із найріднішими.

Співчуття, співрадість і співстраждання є променями безумовної любові і вона зігріватиме усіх. Така її природа. Хто розуміє це, перейде на Той берег.

Тільки на війні зрозумів що таке втома. Я хлопець здоровий і спосіб життя в мене дисциплінований. Але коли півмісяця ти проводиш під землею, з паршивим сном, їжею і на нервах, запас витривалості тане.

Від втоми — де приліг там і заснув. Іноді немає сил навіть стелити ліжко. Фізичний стан - найважливіше. Де жирний схудне, там худий здохне. Це метафорично. А буквально — не маючи запасу здоровʼя і дисципліни підтримувати тіло, ви зітретесь. Це лише питання часу.

Осінь. Миші або дохлі або нахабні (настільки, що кусають). В бліндажі жодного запаху окрім їхнього. Підари все ефективніші. Що це значить? Значить, що ми теж вмираємо, нажаль.

Занадто багато на війні за останній час. Почав їсти оливки, гороховий суп, буряк. Це називається старість. І голод. Війна взагалі про контрасти. Іноді запихаєшся суші, іноді голодуєш, бо не можеш вже дивитись на ту ковбасу.

Порівняно з війною усе легко. Важко сприймати проблеми звичайних людей, навіть близьких. Просто важко

Мовчання заховане в чорне листя,
В обіймах долонь розквітає спокій.
Надія не знає, що значить «пізно»
Бажання не чує ніяких «потім».

Ці заходи Сонця солодкі завжди…
Ковток за ковтком і немає «після».
Ніхто не казав, що в нас буде «завтра»,
Ми гонору приспів посеред пісні;

Нехай і сумної, жалю немає,
На дні — гіркота, ніби правди посмак.
Ти вільний, свобода ж — відбиток раю,
І скільки не випий, не буде вдосталь.

Вже ллються по небу холодні барви.
За обрій стікає багрянець млосний.
І це чаювання у бурі карми —
Мій тихий і теплий безлюдний острів.

14.09.2025

Подивився сьогодні бій Кроуфорда і Альвареса. Красивий бокс.

Та ще цікавіше завжди дивитись на перші ряди.
Джейсон Стейтем, котрий виглядає так, наче намагається розвести Шейха на новий фільм, Дана Вайт, котрий увесь бій в голові зводить дебет з кредитом і думає як нагнути Закон Алі.

Та й загалом увесь цей Неорим, де вільні громадяни прийшли подивитись як гладіатори вибивають одне з одного лайно.

Ми граємо у війну і все це здається таким далеким. А все ж усе це суцільна неподільна гра. Сьогодні ти великий дядько, чиї фінанси спонукають і забезпечують війну, а завтра твоєю головою зіграє у футбол нестримний натовп злиденних (привіт, Муамар).

А потім хтось з них дійде до влади і різатимуть вже одне одного все за ті ж фінанси.

Хто б міг подумати колись, що втече Якуновіч? Що розвалиться совочок?

Вся ваша аналітика переламується об коліно чорного лебедя. І потім армія диванних аналітиків стає в чергу аби сказати, що все і так було ясно. Якщо всім усе ясно, то чого такі бідні? Якщо всім усе ясно, то чого такі мертві? Навіть якщо багаті.

Майбутнє не є визначеним; якщо вам щось цілковито ясно, ви швидше за все себе обманюєте, або ж зовсім не славитесь розумом.

Світ рухають ті, хто готовий гнути своє, навіть коли іншим давно ясно, що з того руху нічого не вийде. А потім вони сидять і кліпають очима у вже іншому світі, повторюючи по колу ту ж саму мантру про те, що їм все було ясно, аби їх психіка не репнула по шву.

Не втрачайте здатність дивуватись
Ясно?

Не так давно в бліндажі обговорювали смерть класичного пригодницького жанру.

Інтернет, супутники й загальний обмін інформацією призвели до того, що ховатись вже просто нікуди.

Звісно це відносно. Найкращий спосіб сховатись — це бути нікому не потрібним і не цікавим. Лізти за таким в якусь клоаку мало кому захочеться, навіть, якщо технології дозволяють розгледіти їі з космосу до мікродеталього рівня.

Світ все більше нагадує вʼязницю. Згадується Скайрім, в якому можна було накоїти злочинів, добратись до іншого міста і бути в ньому чистеньким.
А до міжнародного права, Інтерполу та інших благ цивілізації, усе приблизно так і було.

Все надзвичайно прискорюється. Навіть всі ці дрони. Знову усюдисущість та прискорення війни. Воно ніби зістаріває, адже за короткий проміжок часу психіка переживає більше аніж вона в середньому могла бачити за останні 10 тисяч років (не знаю що було давніше, не цікавився).

І нам ще намагаються продати лоу лайф - 80 на 20. Утопія.
Я особисто відчуваю ненависть до будь-якої роботи, що триває більше 6 годин на день, якщо звісно я не в потоці, коли можу не спати кілька днів і ночей, бо мені цікаво. Але це виняток.

Не знаю скільки голова здатна витримувати таке, при тому що в майбутньому світу глобально не бачу нічого окрім війни. Те що ми вже переварили, ще тільки доведеться ковтати нашим віддаленим і не дуже сусідам.

Добре це чи погано? Я б сказав, що це як є. Особисто мені воно не дуже приємно відчувається, мій внутрішний палеолітянин протестує проти усіх складних систем та ієрархій. Дивлячись на всю цю вакханалію, мрію лише про те, що Спаситель таки прийде, як би його не звали. Бо інакше… Ми одне одного безсумнівно повбиваємо. Нуль альтернатив. Чим далі, тим веселіше.

Чому мені при всьому цьому хочеться жити? Бо за усією цією кривавою істерикою настане черговий «Мир». Може рочків 30 вдасться насолодитись опісля та зробити щось приємніше і конструктивніше, ніж усе що зараз робиться. Хочеться створювати, а не нищити, хоча жодних сумнівів в потребі знищувати зло я не маю. Якщо від зла не відвертатись, взагалі мало сумнівів, просто не так багато тих, хто здатний це потягнути.

Я і сам не знаю скільки зможу. Тим цікавіше, що там буде в кінці. І аби мій кінець не настав раніше за більш-менш всезагальний.