Починається марафон. Доєднуйтесь.

Шось настрій з собаками гуляти, на конях їздити і чай в горах пити — вже точно передосінній синдром. Важко звикнути до того, що всі відповідні до цієї пори запахи, тепер відчуваєш в неприємних обставинах і дисонуєш.

Оскільки всі вони асоціюються з хорошими спогадами, то підсвідомо чекаєш чогось хорошого. Я згадую, як я годину в лісі гуляв і чай пив перед тим як прийти і сісти за роботу. Можна було гарно налаштуватись і розслабитись в ті моменти. І от зараз вдихаєш той самий запах, а відпочинку вже нема. І зайвий раз носа не сунеш з бліндажу аби не змалювали. Відчувається ніби тебе десь люто кинули, бо яка війна, коли я в цей час мав би життям насолоджуватись?

Звісно що і в таких умовах знаходиш приємнощі. І все ж обмеженість власної свободи в такі моменти переживається гостріше. Втім заради свободи великої доводиться поступатися малою. В періоди відпочинку (чи скоріше підготовки) моменти спокою і радості переживаєш інтенсивніше ніж до війни, це багато чого компенсує і тримає на плаву.

Проте кожен раз усе одного відчуваєш ностальгію по мирному простору довкола і сумуєш через неможливість повернути відчуття впевненості в переважній безпеці. Поступово усвідомлення цих речей і спостереження за їх проживанням у собі, роблять спокійнішим, більш радісним, впевненішим.

Але це «дорослішання Духу» або ж «дозрівання» солодкого плоду прийняття таковості усе одно трохи з присмаком гіркоти. Адже відчуття сталого миру і безпеки, що асоціюються з дитинством — тепер лише приємний спогад.

Це ти — дорослий. І ти сам вже є джерелом чиєїсь безпеки і миру. Їх реальність залежить від тебе, безвідносно того чи розуміють вони це. Ніби те Сонце, що однаково світить усім. Принаймні доки здатне світити.

Кожен з нас тут несе цей невеликий вогонь волі всупереч суцільній темряві довкола. Всі ми поєднані причинно-наслідковими звʼязками, усвідомленими або ні.

Іноді я втомлююсь горіти. І спогади про мир завдають болю, бо це ніби благо, яке в тебе забрали супроти волі.
Але розуміючи, що той стан миру і безтурботності також суттєво забезпечувався кимось більш зрілим, сильним і люблячим, приймаєш невідворотність і необхідність продовжувати палати.

Можливо в того тепла за яким ти сумуєш був зовсім інший адресат (точно так само як я зараз воюю виключно заради близьких і тих, хто поряд — небайдужих), проте ти теж ходив під тим Сонцем. І якби воно занадто переймалось, що зігріває тих, хто йому огидний чи невдячний, то позбавити їх тепла довелось би разом із найріднішими.

Співчуття, співрадість і співстраждання є променями безумовної любові і вона зігріватиме усіх. Така її природа. Хто розуміє це, перейде на Той берег.

Тільки на війні зрозумів що таке втома. Я хлопець здоровий і спосіб життя в мене дисциплінований. Але коли півмісяця ти проводиш під землею, з паршивим сном, їжею і на нервах, запас витривалості тане.

Від втоми — де приліг там і заснув. Іноді немає сил навіть стелити ліжко. Фізичний стан - найважливіше. Де жирний схудне, там худий здохне. Це метафорично. А буквально — не маючи запасу здоровʼя і дисципліни підтримувати тіло, ви зітретесь. Це лише питання часу.

Осінь. Миші або дохлі або нахабні (настільки, що кусають). В бліндажі жодного запаху окрім їхнього. Підари все ефективніші. Що це значить? Значить, що ми теж вмираємо, нажаль.

Занадто багато на війні за останній час. Почав їсти оливки, гороховий суп, буряк. Це називається старість. І голод. Війна взагалі про контрасти. Іноді запихаєшся суші, іноді голодуєш, бо не можеш вже дивитись на ту ковбасу.

Порівняно з війною усе легко. Важко сприймати проблеми звичайних людей, навіть близьких. Просто важко

Мовчання заховане в чорне листя,
В обіймах долонь розквітає спокій.
Надія не знає, що значить «пізно»
Бажання не чує ніяких «потім».

Ці заходи Сонця солодкі завжди…
Ковток за ковтком і немає «після».
Ніхто не казав, що в нас буде «завтра»,
Ми гонору приспів посеред пісні;

Нехай і сумної, жалю немає,
На дні — гіркота, ніби правди посмак.
Ти вільний, свобода ж — відбиток раю,
І скільки не випий, не буде вдосталь.

Вже ллються по небу холодні барви.
За обрій стікає багрянець млосний.
І це чаювання у бурі карми —
Мій тихий і теплий безлюдний острів.

14.09.2025

Подивився сьогодні бій Кроуфорда і Альвареса. Красивий бокс.

Та ще цікавіше завжди дивитись на перші ряди.
Джейсон Стейтем, котрий виглядає так, наче намагається розвести Шейха на новий фільм, Дана Вайт, котрий увесь бій в голові зводить дебет з кредитом і думає як нагнути Закон Алі.

Та й загалом увесь цей Неорим, де вільні громадяни прийшли подивитись як гладіатори вибивають одне з одного лайно.

Ми граємо у війну і все це здається таким далеким. А все ж усе це суцільна неподільна гра. Сьогодні ти великий дядько, чиї фінанси спонукають і забезпечують війну, а завтра твоєю головою зіграє у футбол нестримний натовп злиденних (привіт, Муамар).

А потім хтось з них дійде до влади і різатимуть вже одне одного все за ті ж фінанси.

Хто б міг подумати колись, що втече Якуновіч? Що розвалиться совочок?

Вся ваша аналітика переламується об коліно чорного лебедя. І потім армія диванних аналітиків стає в чергу аби сказати, що все і так було ясно. Якщо всім усе ясно, то чого такі бідні? Якщо всім усе ясно, то чого такі мертві? Навіть якщо багаті.

Майбутнє не є визначеним; якщо вам щось цілковито ясно, ви швидше за все себе обманюєте, або ж зовсім не славитесь розумом.

Світ рухають ті, хто готовий гнути своє, навіть коли іншим давно ясно, що з того руху нічого не вийде. А потім вони сидять і кліпають очима у вже іншому світі, повторюючи по колу ту ж саму мантру про те, що їм все було ясно, аби їх психіка не репнула по шву.

Не втрачайте здатність дивуватись
Ясно?

Не так давно в бліндажі обговорювали смерть класичного пригодницького жанру.

Інтернет, супутники й загальний обмін інформацією призвели до того, що ховатись вже просто нікуди.

Звісно це відносно. Найкращий спосіб сховатись — це бути нікому не потрібним і не цікавим. Лізти за таким в якусь клоаку мало кому захочеться, навіть, якщо технології дозволяють розгледіти їі з космосу до мікродеталього рівня.

Світ все більше нагадує вʼязницю. Згадується Скайрім, в якому можна було накоїти злочинів, добратись до іншого міста і бути в ньому чистеньким.
А до міжнародного права, Інтерполу та інших благ цивілізації, усе приблизно так і було.

Все надзвичайно прискорюється. Навіть всі ці дрони. Знову усюдисущість та прискорення війни. Воно ніби зістаріває, адже за короткий проміжок часу психіка переживає більше аніж вона в середньому могла бачити за останні 10 тисяч років (не знаю що було давніше, не цікавився).

І нам ще намагаються продати лоу лайф - 80 на 20. Утопія.
Я особисто відчуваю ненависть до будь-якої роботи, що триває більше 6 годин на день, якщо звісно я не в потоці, коли можу не спати кілька днів і ночей, бо мені цікаво. Але це виняток.

Не знаю скільки голова здатна витримувати таке, при тому що в майбутньому світу глобально не бачу нічого окрім війни. Те що ми вже переварили, ще тільки доведеться ковтати нашим віддаленим і не дуже сусідам.

Добре це чи погано? Я б сказав, що це як є. Особисто мені воно не дуже приємно відчувається, мій внутрішний палеолітянин протестує проти усіх складних систем та ієрархій. Дивлячись на всю цю вакханалію, мрію лише про те, що Спаситель таки прийде, як би його не звали. Бо інакше… Ми одне одного безсумнівно повбиваємо. Нуль альтернатив. Чим далі, тим веселіше.

Чому мені при всьому цьому хочеться жити? Бо за усією цією кривавою істерикою настане черговий «Мир». Може рочків 30 вдасться насолодитись опісля та зробити щось приємніше і конструктивніше, ніж усе що зараз робиться. Хочеться створювати, а не нищити, хоча жодних сумнівів в потребі знищувати зло я не маю. Якщо від зла не відвертатись, взагалі мало сумнівів, просто не так багато тих, хто здатний це потягнути.

Я і сам не знаю скільки зможу. Тим цікавіше, що там буде в кінці. І аби мій кінець не настав раніше за більш-менш всезагальний.

Хочеться повернутись з виїзду, відкиснути в ванній, виспатись і наїстись смаженої картопельки з сирим салом. Під чорний хлібчик все це діло. ммм.

До речі, читаю тут цікаву книгу. «Шамбала: Священний шлях воїна».
Нажаль лише російською кілька перекладів знайшов. Цікавий вчитель її писав. І книга доволі цікава і суттєва.

Шо ж. Живенькі були. Є і будемо, сподіваюсь.
Здається цей виїзд я спав більше за минулий. Але самопочуття гірше. Приїхав і пробіг сімку замість десятки.
Приготував, гарненько поїв і тепер питиму чай та їхатиму на річку.

Аби не зʼїхати клепкою на війні (та й загалом) варто ритуалізувати буденність та сакралізувати сприйняття.

Більш просто говорячи, спробуйте дивитись глибше і бачити більше у повсякденних речах, перебувайте увагою в процесах і в нинішньому моменті. Чай замість енергетика (все ще не пив жодного за війну, загалом і в цивільному житті не пив їх), готування замість фастфуду, справи замість прокрастинації.

Мотивація це правда гарна річ і не слід нею нехтувати, проте дисципліна — це мама всіх серйозних чоловіків.

Часто я ненавиджу йогу, спорт, війну, і навіть всі свої згадані ритуали. Бо негатив має звичку накопичуватись і тиснути зсередини.

Ні, я не люблю недосипати і кожні півмісяця життя проводити під землею, дивлячись в монітор.

Ні, я не люблю приїжджати звідти і змушувати себе займатись спортом чи робити іншу рутинну підготовку до наступного виїзду. Тим паче мені не хочеться проводити більш ніж половину своїх вільних днів за монітором, аналізуючи графіки. В мене болять очі.

Але я все це роблю. Бо те, що буде на дистанції внаслідок моєї можливої бездіяльності, мені вже не просто не миле…але огидне та нестерпне. Не дивлячись на настрій. Оце і є мама-дисципліна.

В той же час, важливо памʼятати про правильний погляд і мотивацію. Але це вже для буддистів. Безвідносно ж ваших світоглядних вподобань, я з великою любовʼю бажаю вам спробувати віддавати цьому світу більше аніж здається він дає вам.

Через затьмарення Ума ми майже не помічаємо наскільки багаті і що взагалі таке справжнє багатство. Працюйте над цим.

А щодо ритуалів і корисних життєвих дрібниць по роботі з тілом і умом…подумайте про запахи і смаки. Це дуже сильні стимули.

Сьогодні після сніданку, я готував чай аби насолодитись ним після купання. В процесі приготування я зробив те, чого усвідомлено уникав багато років. Просто додав лимон. Ох скільки спогадів повиринало з-під вод памʼяті. І скільки…спокою.

Асоціації і памʼять це дуже сильна штука. І якийсь якір (чи називайте це позитивним тригером) може дуже сильно поправити ваш ментальний, відповідно і фізичний стан. Користайтесь тим.

А я вже рушаю далі, і потрохи пригадую рецепт добрячої Масали. І тонну приємностей, що супроводжували його розпиття в минулому. Що ж, гарного дня🌝

Я оживаю після алергії. Хоча укол і допоміг але загальний хворобливий стан, особливо на війні, взагалі був поганецьким досвідом. Нині ж відновлююсь, то ж може народжу кілька цікавих (сподіваюсь) ессе і допишу пару оглядів на книги, що давно прочитані.

Також тут мабуть зʼявиться йога та інші практики з деякими ремарками. Маю надію це буде корисним.

Я вангував похолодання води через тиждень-два але насправді вже сьогодні пробути в ній 15 хвилин виявилось більш складним завданням аніж учора. Якщо перебувати в воді короткий проміжок часу, то різниця навряд чи буде помітною, а от більш довгі дистанції і в особливості їх крайні хвилини — вже зовсім інше питання.

Вчора віддраяв квартиру і повикидав зайве. Чистий простір — чистий Ум, вже не раз помічав цю закономірність.

Після купання насолодився нарешті правильно звареною масалою. Мед є мед. Сьогодні чекаю ще кілька цікавих активностей, думаю поділюсь ними пізніше.
А поки — красивого вам дня.

Простой дає про себе знати. Таким перекособоченим і нестабільним я давно не був. Але практика на те і практика аби все це поступово виправляти.
Тут прискорено майже двогодинне заняття.

Приємний парадокс хорошої йоги полягає в тому, що чим ви кривіший і проблемніший, тим сильніше на вас діють абсолютно елементарні речі.

Тому навіть зробивши все зі скрипом і тертям, як я на відео, ефект на менталку і тіло все одно отримаєте колосальний.

Minimalism

Маю за звичку останнім часом читати декілька книжок паралельно. Також нарешті навчився не читати погано написане (якщо говорити за художнє).

Так от. Прочитав це діло з великим інтересом. Не занудно зроблено, цікаві люди, важливі події.

Зараз, як і тоді, світу не вистачає згуртованості проти зла. А український народ мабуть уособлення слова «розбіжність».
В порівнянні з нашими минулими ітераціями державності, ми в найбільш вигідній позиції за усю нашу історію, я гадаю.

А от світ ніби навпаки в дещо гірших кондиціях. Все настільки ліве, що хочеться блювати. Мені особливо сумно, що вся ця лівизна по факту створює картинку згідно якої, вони репрезентують більшість українців, ба навіть військових.

Мені самому не близькі амплуа класичних героїв, в літературі і житті завжди більше симпатизував авантюрним антигероям. Важко мені стерпіти пафос і пропаганду, навіть якщо вона з правого боку.

Та наразі маятник настільки глибоко завис в просторі лівизни, що протележний порух просто невідворотний.

За часів наших визвольних змагань, ми не змогли домовитись між собою і в результаті переміг найбільш всратий радикально лівий проект. Можна зробити поблажку на те, що тоді в ідеї світлого комунізму чи соціалізму ще можна було вірити, адже ніхто цих ідей не бачив втіленими і на дистанції.

А ми бачили. І ось зараз бачимо. Я, чесно кажучи, дуже сумніваюсь, що наш народ зробить хороший політичний вибір, коли знову отримає таку змогу. Більше сподіваюсь на те, що цей вибір зроблять за нього ті, хто зараз не вилазять з війни, і не можуть говорити про своє бачення майбутнього, стоячи з магічними сувоями в місцях політичної сили.

Нас чекає цікаве майбутнє, ба навіть цікавіше за теперішнє. Сподіваюсь помилок минулого ми все ж не повторимо і переможе націоналістичний проект. Достатньо прогресивний (в питаннях економіки і технологій), мілітарний і системний. Тоді в цілому шанси в нації і держави є.

А книжку раджу почитати. Якраз «на подумати» з приводу того як політична наївність та відсутність єдиної національної волі може привести кілька поколінь до заборони мови, голодоморів, меншовартості, деградації і загалом хохловізації.

Більше за перевантаженість на війні я злюсь лиш на протилежне — відсутність роботи. Гірше, коли ти вже прочитав всі книжки, що брав, зʼїв усю їжу, що брав і передумав усі думки, що брати не хотілось, але вони тутоньки.

Загалом бутність пілотом це таки унікальний досвід: поєднання результативності і достатності часу на роздуми та рефлексію. Я жадібний до життя. В передчутті більш розгорнутої WW3 (я прихильник думки, що вона вже йде), хочеться знов насолодитись авантюрами, романами й декадансом. Нутро просить балансу, а я не можу його дати в повній мірі, аскет аскетом. Деякі мої частини вже підвивають через нереалізованість, так само як колись підвивало бажання маніфестувати через себе воїна.

Що ж, трансформація таки відбулась. А втім я все ще тут, і це означає, що не усе пройдено і вивчено. То ж варто тягнути далі, доки відповідна карма не вичерпається, а нова не напрацюється.

Виїздочок звісно такий собі. Вдало б звідси відкланятись ще. Можливо аби я взяв на дві книги більше, і не забув чай, то було б цілком собі комфортно. Та цього не сталось і я роздумую про те скільки всього хочу зробити і як мало з того можу через свій нинішній статус. Але усе це лягає в фундамент реальності, котру я хочу побудувати, а отже треба приймати необхідність жертв. Очікування і незнання — з ними варто вміти працювати.

І звісно ж усе отримує сенс лише в порівнянні. Маючи розуміння і прийняття цього, я загалом більш ніж вдоволений тим, у що вималювалось життя.


То ж посміхаємось.

Доїхали з вогником. Хоча трохи виходить не доїхали. Воюєм не з довбойобами нажаль, привітали нас з Днем захисника🔥

Ну, що ж, панство, на збір сподіваюсь готові?🫠

Людина, яка бачила 20 років китайських тюрем, і окупацію своєї країни. Ні, буддизм, то не про пацифізм та ненасилля, Вчення Всепереможного значно глибше.