Масала крутиться, лавеха мутиться.

Якщо серйозно, то це окремий вид любові серед осінньо-зимніх напоїв.

Смачніше за какао але набагато тяжче в приготуванні.

Рецепт для лінивих (відповідає відео): молоко і вода 1:1, я зазвичай ставлю молоко, паралельно грію воду в чайнику, по готовності додаю їі в молоко. Газ в підлогу (😉), 3 ложки чаю і 5 хв варю. Відлік часу з моменту додавання, а не кипіння. Далі помішуємо, не даємо збігти молоку, для чого регулюємо газ. За вичерпанням часу, через сито зливаємо в іншу тару. Даємо охолонути до 40 градусів після чого даємо 2 столові ложки меду і перемішуємо до його повного «зникнення». Опісля заливаємо в термос і кайфуємо впродовж дня.
Якщо ж ви не такий чайний задрот як я, і у вас нема термометра для води, то просто додавайте мед в чашку, коли вода буде теплою, а не гарячою за відчуттями. Провернути таке поза домом буде проблемно, тому все ж рекомендую купити градусник і насолоджуватись, не втрачаючи бодай якусь користь від меду.

Щодо рецепту не для лінивих, то його викладу, коли дозрію закупити все для приготування масали з нуля. Без екскурсів в історію — масала то індійський чай зі спеціями. Пряний, мʼякий, солодкий, fwb relationship у світі гарячих напоїв — не зобовʼязує, зігріває, просто щороку чекає свого часу.

І скоро я таки не лінуватимусь і приготую з нуля. З відеогайдом.

Всіх вітаю. Маю трохи часу. На каналі відкриті повідомлення, відповідно якщо вас щось цікавить — буддизм та релігії загалом, війна, тренування, фінанси, економіка, йога, шось в чому я трошечки відсікаю, одним словом, то пишіть. Концерт по заявкам зроблю😁

Отаке питання прилетіло.
Перш за за все, варто було б погодити, що маємо на увазі під «сакральним». Виходитимемо з того, що сакральне є чимось особливо важливим для мене в релігійному контексті. Не плутатимемо з надприродним, перш за все.

Не можу похвалитись якимись визначними речами чи переживаннями загального характеру. Сакральне для мене завжди є особистим, дуже рідко вдається розділити це з кимось, бо мова про бачення й переживання, роботу з внутрішнім.

Усю війну мене супроводжує мантра. Для мене мантра = довіра. В буддизмі ми маємо корінних вчителів, захисників, будд, бодгісатв, котрі є медитативними обʼєктами. Так чи інакше, на своєму відносному рівні, одні форми я сприймаю й переживаю «ближче» за інші. Хоча Ум є всепроникаючим і всеохоплюючим але, не забуваємо про відносний рівень напротивагу абсолютному. То ж
мої особисті переживання звʼязку повʼязані з Гуру Рінпоче та Зеленою Тарою.

Їхні мантри та візуалізації перебувають зі мною на війні стільки, скільки я можу дозволити собі підтримувати їх сприйняття. Коли це вдається достатньо регулярно, виникає комплекс переживань. Іноді вони виражаються в помітних оку образах але частіше це суто внутрішнє відчуття спокою і теплоти, довіри.

Ці відчуття є наслідком медитації і навпаки — медитація часто починається з краплі довіри до конкретної «сутності». Якщо ж говорити про дещо інший контекст, то перше, що кидається на думку — смерть. Кожна втрата повертає мене до Вчення. Кожен момент усвідомлення власного страху та мінливості життя невідворотне тягне до Дхарми. Починаєш сприймати усе серйозніше і старатись діяти з «суті». Відпадає зайве. Ще більше хочеться жити і менше…ненавидіти. Кожен «привіт» від смерті в тій чи іншій формі веде до того, що менше переймаєшся дрібницями. Часто через це тебе перестають розуміти близькі, що не мають подібного досвіду. Бо їх проблеми здаються тобі дрібницями, буденщиною, чимось, що тобі вже не цікаво дослухати до кінця.

В той же час сакральні речі, що стосуються сенсів, вчинків, смерті, вони лишаються недоступними для більшості. Бо це не щось повсякденне. До війни я мав більше практики проте інтенсивність переживань була значно меншою. То ж загалом війна це найбільш жорстке і «дороге» поле для розвитку, в тому числі духовного.

Проте не варто зациклюватись на інтенсивності і «особливості» цього досвіду. Які б форми ви не сприймали під час медитації, головне просто продовжувати. Не чіплятись за щось позитивне, не тікати від негативного. Не оцінювати зайвий раз. Одним словом, не варто сакральне чи ще «якесь» шукати. Достатньо помічати. Обставини міняються, війни починаються і закінчуються, а жити треба. Таке моє ставлення і такі мої переживання.

Загально назву це «призмою» крізь яку я бачу світ. Дивитись на все з такого боку іноді значно цікавіше. Більш того — саме такий погляд на війні мені допомагає, повертає до суті, пояснює, що я тут взагалі роблю. А проте ним усе не вичерпується. Я не можу постійного його підтримувати. Втома, емоції, тиск в тій чи іншій формі. Все це може вибивати і заземляти і це нормально. Більшість свого часу я мабуть сприймаю усе крізь логічно-аналітичний фільтр. Така моя природа. Все це просто різні інструменти. А я не більше ніж дитина, що ними грається і робить якісь висновки.

Наразі я б сказав, що досить мені сакральних переживань в контексті війни. Я не хочу за все це чіплятись і якось звеличувати війну. Просто це контекст з якого я вимушений діяти. Я маю стійке бажання і навіть намір з війною справи не мати але не все залежить від мене. Закінчиться цей контекст, я траплю в інший. І там теж буде сакральне, в інших пропорціях, формах, але все те ж саме за суттю.

Проте важливо розуміти… що досвід або є або його нема. І якщо його нема, то все це лише умоглядні речі, які не дають повної картини. Ти або воював або ні, медитував або ні, дещо переживав або ні. Хтось почувається краще за одних обставин, хтось за інших. І це дуже різні градації.

Серед тих хто воював також досить різні погляди і сприйняття реальності та «сакральності».

Все це дуже особисте. Хтось подібними категоріями можливо і зовсім не мислить. І це окей.
Сподіваюсь зрозуміло відповів і комусь це буде корисним.

GM. Перший кулінарний на звʼязку, всім вдалого дня.

Чим довше живу, тим витонченіше мої філософські погляди. Наразі вони зконвертувались до двох слів. «Глобально похуй».

Коли довго думаєш, приходиш лише до пустоти. Осягнувши пустоту, перестаєш довго думати.

Втім на прикладному рівні життя таки демонструє деякі цікаві і неочевидні речі.

Мене бісить самоцензура. Більшість навіть не уявляє який це тиск. Коли тобі за характером огидна нечесність перед собою, перебувати у військовому побуті та ще й в цифрову епоху, досить дискомфортно.

От я вам розповідаю неймовірно мало з усього, що відбувається і що я роздумую. Чому так? Ну, бо я цілком розумію як легко слова приводять до смерті. Як там Конфуцій писав? В хуйовій державі будь сильним у вчинках але поменше пізділінькай? Десь щось якось так.

Але, щоб трохи поділитись з вами осяяннями, котрі я не буду сильно аргументувати аж до кінця війни чи моєї в ній участі (якщо помру, то теж вже не аргументую хехе), то наведу тут їх тезово.

1. Хороша мобілізація це не та що з людським обличчям і гарними манерами але та, де за протидію ТЦК вам прострелять коліна.
2. Хороший командир не ваш друг. З вашої точки зору він швидше за все уйобок і мʼясник, або «затягнутий». Якщо ж він ваш друг і ви ще не здохли, то вам поки везе. І це стосується усієї армії.
3. Люди — ліниві безініціативні уйобки в 80% часу. Найкращих це теж стосується, тому топовий армійський інструмент це муштра і пиздюліни.
4. Держава вам ніхуя не винна, як і ви їй. Все впирається в боротьбу воль. Ти вважаєш, що ми звісно молодці але все ж дебіли, тому звалив. Ми вважаємо, що ми ще ті дебіли але ти взагалі — лох і прах. Частина з нас загине, інша частина доживатиме в ступорі сприйняття, а ще маленька частина суто випадково прострелить тобі коліна після війни і відіжме в тебе все, бо ти втік, а тому людиною не вважаєшся. І не те що б ти був зовсім не правий у своїх рішеннях, просто в нас протилежна воля і твоя на дистанції виявиться слабенькою.
5. Вся мораль — відносна, імперативні норми ж використовуються для того аби ти зайвий раз не вийобувався. І якщо тобі хтось затирає за цінності, то це для того аби ти чинив так, як треба йому, а не тобі.
6. Ти швидше за все не знаєш, що тобі треба і взагалі лінивий довбойоб, то ж особливо не радій. Автор от пише і зовсім не сумнівається, що такий самий (інакше сидів би тут з вами, ага).
7. Що там ще? Ну, в вас насправді немає нічого стабільного, ви просто все життя стараєтесь того не помічати, бо дуже страшно виявити, що «ти» це набір якихось бажань, звичок, устремлінь… Жодна окрема річ з того списку не робить тебе тобою, то чому ж усі разом вони раптом мають це зробити? Тебе тут нема і єдине важливе питання лише в тому як цю данність прийняти: поплакати від екзистенційного жаху і жалю чи ліпити з життя усе, що тобі до вподоби? А в тебе достатньо волі аби ліпити?

Нагнав вам мороку на ніч. Нехай для балансу буде паста ля «шо під руку трапило».

Хороше нагадування, що я чудовий кухар і коханець. І взагалі не створений для війни.

Заїхав в Харків за зброєю. Скуштував грузинської кухні. Відчув себе «на свободі». Не відпустка звісно, а все ж ковток волі.

Було б цікаво тут пожити кілька місяців, в місті своя атмосфера, є де розвернутись. Втім сумую за Києвом з сильною йога-тусовкою, тонною різноманітної активності на Дніпрі та й просто домом.

Хоча відвідати свій отчий дім я б теж був радий. З Десною, лісами й обмеженою кількістю людей довкола.

Ідилічна мрія… макбук, пара моніторів, старлінк і дім в їбенях біля річки. І єдиний ідіот в оточенні визиратиме на тебе хіба з дзеркала. Пару котиків, собаку…

Є куди йти, можна жити. Будьмо

Осінь. Важко працювати. Погода і рельєф рулитимуть війною завжди. Просто зовсім інший характер.

Цікаво як дронова війна виглядатиме в пустелі чи густих лісах посеред гір. Абсолютно не усюди вони стануть гейм ченджером.

Загалом географія може убезпечити вас від війни краще за будь-яку політику. Правда в нас от навпаки.

Нічого нового під сонцем, окрім того, що сонця зараз замало.

Панство за те, щоб лупити дронами якихось пустельних ісламістів в капцях. От тобі і дрони серед пісків.

А я за те, щоб в капцях курсувати островами на відпочинку. З коктейлями і сигарами. І теж щоб трохи піску. На узбережжі.

Працювати аби жити мені значно ближче за жити аби працювати.

Знаєте, бути релігійним набагато веселіше, як мінімум.
Грубо матеріалістичний світогляд носить в собі досить передбачуваний масив бажань і вчинків. А також реакцій.

А от релігійні мотивації породжують епічні та романтичні вчинки й абсолютно непередбачувані реакції та їх наслідки.

Жити одним днем з вірою у Христа і перебуваючи в щасті, навіть знаючи, що тебе й самого розіпнуть абощо (згадаймо апостолів) або ж вести десятиліттями війну в імʼя Аллага з ворогом, що переважає тебе в усьому окрім віри — це багато коштує.

Буддійський шлях самообмеження і медитації з вірою в Три Дорогоцінності теж не для слабеньких. Чи я б сказав не для сіреньких. Погугліть як тибетці здійснюють паломництва простираннями. Подивіться в їх усміхнені обличчя, на їх обшарпаний і зношений практикою і подорожжю одяг.

В кожній світовій релігії віднайдемо праведників, мучеників, святих, самопожертву, якісь чудеса або ж навпаки — чудовиськ, маловірів, зрадників тощо.

Навіть рулити капіталами цікавіше, присвячуючи це діло чомусь вищому. Ба й ложку до рота підносити з присвятою, це ж зовсім інше проживання моменту. Сакрального, якщо бажаєте. Причому віднайденого будь-де… в «будь-деньщині».

Тут не буде ні висновків ні аргументації. Просто задумався, що це досить цікаво.

Я звісно звик до відсутності світла, коли приїжджаю.. Але мінус по воді після стількох діб на позиції це неприємно. Шо ж. Значить сьогодні їдемо митись, а не моржувати

Так, зимні купання то імба. Найгарніша людина на нараді був😁🌝 А от світла тепер теж нема в додачу до води. Втім війна не зупиняється, долаємо.

Страчені світанки. Усім раджу подивитись.

І… Нагадаю мабуть зайвий раз — у випадку програшу, замирювання, повернення мокшанських орієнтацій або ж відсутності ціннісної проукраїнської спрямованості загалом, нас переважно чекають зради, ненависть, катування і смерть.

Нас — військових. В особливості тих, кого можна записати в націоналісти. Так вже склалось, що найкращі умови в армії в націоналістичних підрозділах. А добровольці завжди мають більше свободи і можливостей порівняно з бусифікованими. Втім готуватимуть вас однаково, питання лише у вашій мотивації.

Ситуація надзвичайно складна і оптимізму я не маю. Проте ми знаходимось в набагато кращих умовах аніж наші ідейні попередники. Війна не є підпільною, ми маємо підтримку, державність, повноцінну армію.

Коли я говорю про перемогу, то маю на увазі здебільшого збереження кількох ключових речей, котрі дозволяють існувати нації — цілісна ефективна армія, державність, міжнародне визнання.

До чого це? До фільму, який радив і того, що відбувається з нами зараз. Вороги все ті ж, як зовнішні, так і внутрішні. Нажаль бачу чимало проблем, що згубили нас ще тоді.

Знаєте, мені легше ніж багатьом. У мене навіть завтра немає, про що переживати? Більш того, я з небагатьох хто розуміє, що цього завтра ні в кого нема.

І до важливого… Завтра прощання з Ірландцем.

Не певен, що нормально вивіз би це зараз, тому поїду трохи пізніше один.
Памʼятайте, що ця боротьба дається нам найвищою ціною з можливих. Честь, брате.

Закиньте брату будь ласка. І почитайте про реалії. Як я вже колись писав, якщо ми і програємо то власній байдужості.

Дуже хочеться пролити чи-то сльозу, чи-то отруту, зважаючи на втрату чоловіками не те що мужності але й людськості, що є очевидним, адже всезагальне небажання долучатись армії у фактичної більшості відповідного населення, не є прихованим.

Втім хіба ж я чекав інакшого?

У своєму плануванні я виходжу з того, що в довгостроковій перспективі ми програємо. Всі так не люблять це слово. Навіть уявляти боляче.

Але чого ми чекаємо? Випустити 100к студентів (найбільш резонний мобілізаційний запас) і грати в демократію з тими, хто не готовий брати до рук зброю аби захистити себе? Це не казка, а реальне життя — в ньому немає заздалегідь погодженого щасливого фіналу.

Мене програш звісно не порадує. Хоча воюю я і не за тих ідіотів, що поки мають змогу пересидіти негоду вдома, і котрих московія за усіх сценаріїв пустить на фарш, а за побратимів. І для них програш стане великою втратою, котру я з ними розділятиму.

Максима моєї волі завжди простягалась далі за Україну. Але раптом найкращі трансформаційні можливості виникли саме тут. Втрата держави не стане для мене втратою себе, хоча й буде гіркою. Чому?

Бо «Жить нада інтєрєсна» — ось що насправді мною завжди рухало. Та порятунок чи проста допомога ближньому якось природньо заводить тебе в найцікавіші з можливих зон екзистенції.

І я все ще тут. Попри втому, небажання щось робити, жарти про списання та СЗЧ. І попри те, що ми навіть можемо програти.
Зважаючи на таку імовірність, я продовжую діяти так ніби її загалом не існує. Усе аби мати змогу насолоджуватись життям та якісно виконувати роботу.

То ж мийте руки, очищайте серце і ставайте до зброї. Це те, що дасть нам шанс переломити скули обличчю небажаної реальності.
Чим нас більше, тим легше кожному окремо. А гуртом завжди значно легше, як перемагати, так і переживати втрати.

Трохи «спойлерів». Згодом мобілізація усе одно ставатиме все більш жорсткою, і це закінчиться тим, що обрати якість свого оточення ви вже не зможете. Ще гірший варіант — вас мобнуть до лав мокшан, а ми в свою чергу вас вбʼємо. Отакі от пироги.

Характер війни говорить про досить очевидну (та чомусь не для всіх) річ. Або ми, або вони. Ці дві державності не можуть існувати мирно. Або війна або постійна підготовка до неї. А щоб побачити довгострокові наслідки програшу, почитайте будь-яку сучасну книгу з історії України. Те, що вас очікує, буде значно гіршим за те, що бентежить вас уже зараз.

Шо ж. Як я вже зважив — все це лише вистріл в пустоту. Обрані прийдуть, інші ж не почують, навіть якщо кричати в обидва вуха. Війна триває і ми на диво гарно її живемо.
А ви подумайте зайвий раз над своїм майбутнім і покладіть ще шекелів на збір Лиса. Гарно дня😉

Немає абсолютно ніякого сенсу жертвувати собою заради групи, яка сама не бажає жертвувати заради вас (с).

Це от дослухав «Племʼя» Себастьяна Юнґера. І ця фраза зачепила, оскільки, вона описує той стан, в якому ми нині перебуваємо. В ній же й висновок.

Радив би прочитати цю книгу усім — як військовим, так і цивільним. Я б швидше назвав це статтею на тему, аніж книгою. Вона коротка, а суть її зводиться до демонстрації і пояснення деяких важливих закономірностей людської психіки.

Цікаво написано з приводу трайбалізму, як природного для людини стану, ПТСР і з чим його їдять та й загалом про людську взаємодію в період катастроф та воєн.

А для мене головне, що вона пояснює важливий механізм дії людського щастя. Якщо ви переживали втрати, надзвичайний страх, війну зблизька тощо, то маєте зрозуміти про що я. Щиро раджу.

А от щодо іншого чтива… Продовжую Націократію 2.0. Її теж поки повноцінною книгою важко назвати, це за структурою збірник статей ніціоналістичного ґатунку.

Позаду майже 400 сторінок, а мені все ще важко знайти в цьому цілісність. Втім задача поставлена, то ж продовжую.

Аби не перенавантажувати психіку чимось складно-перетравлюваним, читаю на паралелі Філософію Смути Корчинського… Відмінно.

Якщо я колись підірву колю катлєту, виступатиму за відвоювання Кубанської України, ратуватиму за повноцінний Київський патріархат замість Томосу, і підтримуватиму хрестові походи як єдиновірний богоугодний шлях — ви знаєте хто винен кому дякувати.

Пуер в мандарині.
Вже настільки очистився, що до Венеції повернулись дельфіни нарешті помічаю різницю зі звичайним.

Диявол в деталях, як люблять казати деякі. Втім ми буддисти не поважаємо чортів, аж доки вони не починають працювати на нас, то ж ніяких рогатих метафор — скажу лише, що суттєве завжди ховається в півтонах.

Боротьба триває. Наснаги, друзі.

Ну що ж. Осінь просочується до Зими. І це про факти, а не дати. Ласкаво просимо у найвсратіший військовий сезон. Бережіть авто, техніку і одне одного, перш за все.