Про страх

Зовсім скоро буду вдома. Майбутнє моє потрохи окреслюється і його риси мені до вподоби.
Коли я був років на 5-10 молодше, будь-які незаплановані зміни викликали в мене стрес. Джерелом його був страх невідомого, а наслідком злість, аби той страх заглушити і якось діяти. Це працювало.

Дещо пізніше моїм очам, більш точно — внутрішньому оку — стало видно, що значно ефективніше самостійно рухатись в бік своїх страхів, без усякої злості. Холодніший підхід виявися в рази результативнішим.

Регулярний стрес, який ми можемо витримати, дозволяє нашій психіці звикнути до певного рівня болю.
Поступове зростання стресових факторів сприяє збільшенню порогу витривалості.
Механізм приблизно такий самий, як відновлення мʼязової тканини після тренування.

Є такий розумний дядько — Насім Талеб, чиї книги вже давно очолюють мій топ «сучасної практичної філософії» (моя думка, моє ж визначення, натура я східна і ці ваші вилизані дефініції залиште для лохів, які вірять, що словами можна відобразити істину, а ми ж розумні люди зібрались).

Так от, цей хитрий чоловік висвітлив і закинув масам ідею «Чорного лебедя» та «Антикрихкості». Перший ви швидше за все інтуїтивно розумієте, то ж облишу пояснення.
А другий концепт трохи розжуємо.

Одна з якостей антикрихкої системи це її здатність протистояти різного роду тиску, викликам, загрозам, тригерам… Будь-чому, що здатне зашкодити чи знищити її.

Занадто тверді системи ламаються, занадто мʼякі втрачають свою суть (першочергову ідею).
Антикрихка система здатна пристосовуватись, видозмінюватись і відповідно виживати.

Проте в усьому цьому важлива поступовість. Дай мʼязам занадто велике навантаження і отримаєш суттєву травму. Перестань їх використовувати і вони здеградують, також втративши свою функціональність.

З нашим внутрішнім станом, на моєму субʼєктивному досвіді, відбувається те саме.
Завеликий стрес і ти вже зламаний. Недостатній стрес і ти перетворюєшся на безвольну желейну масу, а твої емоції та думки вже женуть тебе до вигрібноі ями, з котрої не скоро вилізеш.

Перемагає золота середина (привіт, буддисти, наш Вчитель, як завжди, пояснив усе більш ніж 2.500 років тому 🌝).

То що ж з тим робити? Де шукати середину? В нас війна і стреси ми маємо надзвичайні.
Відповідь буде монотонна, нецікава, але ефективна. Як і багато інших корисних речей в нашому світі.

Їбашити🗿😁 Монотонно, нецікаво, ефективно. Бо регулярно)
І звісно рухатись до свого страху та болю. Аж доти, поки те, що було неможливою задачею, сповненою страждань, не стане робочою рутиною, маленька перемога над якою, зробить вас щасливішим за десятирічного власника колекції наклейок «Мортал Комбат» в далекому 2007.

Це цікаво. Один і той же фактор здатен як ощасливити вас, так і втопити в морі страждань.

Та будь-яка аналогія має свої межі. І якщо поріг страждань, які здатне витримати наше тіло є наочним (зламана рука не є цілою і сперечатись з цим було б тупо),
то структура і характеристики нашого внутрішнього змісту є складнішими і дослідженню піддаються важко. Проте психологи та інші витончених справ і вправ майстри, дуже стараються.

Я до вищеописаних спеціалістів стосунку не маю, проте самоаналіз та експерименти над собою моє хоббі і стиль життя. Я маю, що вам сказати, ваша справа вирішити, що робити зі сказаним, якщо ви все ж дочитали аж сюди:)

Сидячи біля розпеченої буржуйки, посеред відсирілої палатки, в оточенні переважно сплячих побратимів, я відчуваю себе цілком щасливим. І це не порада йти в армію.

Армія, котру я бачу, дуже різноманітна. І кидає вона мене поміж титанами, котрі часто й самі не розуміють, як багато в них божественного та брудними потворами. Дякую Д.К. за смачні Образи. Чи обрАзи?)

Маленькі люди, маленькі гвинтики від яких нічого не залежить, маленькі байдужі сірі чоловічки, які настільки сповнилися у своїй вбогості, що замість акту творіння, боротьби і розвитку, шукають тепле й вологе місце для свого паразитичного комфорту.

Нажаль таке місце це завжди чиясь голова. Гниди не здатні стати метеликами.

Чи можу я їх в цьому звинувачувати або злитись за це? Ні, хоча коли вони мене кусають, мені досить неприємно.

Будь-яка аналогія має свої межі. Всратий офіцер, що потрапив на своє місце через те, що колись косив від армії, вступаючи на воєнну кафедру, має значно більші розумові здатності аніж малоприємні істоти, котрих я згадав вище.

І очікування від людей все ж більші. Проте тут до мого обличчя прикладається долоня болючого досвіду невиправданих очікувань. Бо ж єдиний від кого ми можемо чогось більш-менш справедливо
очікувати це ми самі.

То що ж з тим робити?
Монотонно і системно боротись 🌝
Нажаль та на щастя, у тіні дерева, котре ми посадимо за життя, будуть ніжитись зовсім інші люди.
Це не причина не саджати дерев.

Особисто для мене армія і стала найбільш мерзенним викликом і варіантом розвитку подій. Гіршим ніж колись була юриспруденція. Відразливіше за тупорилого прокурора тільки командир довбойоб.

То чому я щасливий і як це допоможе вам?

Бо не всі люди гниди. І навіть менша за масою проте вмотивована і цілеспрямована публіка рухає цей світ. Повільно але невпинно. Частіше задля інших ніж заради себе. Це стосується будь-яких сфер і площин.

І я це бачу. Бачив серед юридичної системи, бачу й серед військової. Бачу як те добро над яким сміялись і котрого боялись 10 років тому, перетворилось на системно діючу силу з якою доводиться рахуватись (привіт, націоналісти).

Навряд чи ми створимо утопію, і кожен з нас стане уособленням древньо-грецьких чи християнських чеснот. Проте вибудовувати ефективні системи і бути професіоналами, а не мудаками на своєму рівні, ми абсолютно здатні.

Коли я був молодим і дещо загубленим серед життєвих шляхів, мені вбачалось простішим покинути гру, котра мені не до вподоби. Обрати інший покерний стіл, або ж перейти в велоспорт, так би мовити:)
І це частково працювало.
Проте на зовсім інший рівень я виходив коли ліз туди, куди раніше боявся й помислити.

Чи зміню я цей світ чи хоча б крихітну його частину? Не знаю, можливо я через місяць забаранюсь на боячках:)
Проте мотивація моя чиста, а руки якось роблять те, чого очі бояться. Можливо мені вдасться.
Та й усе вже зроблене виглядає досить цікавою композицією.

В будь-якому випадку, тепер я міняю стіл, бо мені цікаво, а не тому що я боюсь програти.
Та й за столом цим виявляється дуже весело. І не лише різні паразити бігають його поверхнею та сидять за ним… Самі розумієте.

Можна слухати своє серце і старатись робити тільки те, що легко, природньо. Мало кому вдається навіть це. Але набагато більшого ви сягнете на дорозі своїх страхів. Вони така ж частина вашого серця. То ж я бажаю вам приймати виклики і шукати випробування. Тоді на візерунок вашого життя дійсно приємно буде глянути. Добраніч. 🫶

І на останок. Фото з глибоким філософським сенсом.
Композиція розкриває натуру автора, як таку, що не створена для війни.
Ці руки не знали нічого окрім красивих жінок та клавіатури. І не мали б знати.
Але тепер вони змушені будуть нести смерть ворогам, носити дивне й важке залізячча та постійно копирсатись в землі й багнюці.
І все ж автор пішов назустріч своєму страху (бо не балабол🤓)

PS/ Гірше не стало😉

Серйозний чоловік потребує ваших донатів аби виконати роботу по утилізації загарбників.

Знаю особисто, то ж окрема вдячність за вашу небайдужість 🫶🫶🫶

Дім, милий дім.
Тут непогано б виглядав розумний пост але мені надто добре аби його писати. То ж пізніше🙃

Тут мій Майстер має на меті знову зібрати мільйон і трохи більше) Звісно ж на хороший підрозділ. Буду радий, якщо ви цьому посприяєте 🫶😊

Друзі, тут знову #йогаманіпуляція )))

🔘 Хто зробить репост мого допису, тому скидаю безоплатно тренування в особисті)

🔘 Хто долучиться до командного збору, скидаю вам 3 тренування)

Нам дуже потрібно максимально поширити наш марафон, щоб закрити дуже важливий збір і щоб більше людей долучалось до нашого дійства. Тим самим ви собі зможете сильно допомогти практикою і ми зможемо з вами закрити великий збір і знову підтвердити те, що ми перші в йога спільноті України, хто робить такі речі...

‼️Я ВЖЕ зробив загальну банку для нашого збору. Участь в марафоні 500 гривень за 1 тиждень. Марафон буде 2 тижні.

‼️Хто буде робити командний збір (читай допис вище), той робить свою банку! Чи я можу зробити за вас, якщо у вас не моно)

Збір на Falcon Force

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/9nxZC2N4JR

💳Номер картки банки
5375 4112 1586 1639

‼️‼️‼️прошу про репост!!

https://www.instagram.com/p/C5BSUiZhjPO/?igsh=eDZ0N3pkbjcyd2Mx

В мені визріває серйозний текст. Але поки що…простір вимагає зовсім інших речей. Наприклад, посміхнутись.

Так, тепер в мене є новий будильник, судячи з усього.
Хвала Буддам.

Всі обставини вигадані, усі співпадіння випадкові.

А чоловіки це завжди трохи діти.

А це про наболіле. Буддистський привіт.

Омммм… Омммм.
Прийми себе з усім гімном.

Давно мав би щось написати.
Про зашкарублу тупість людей, про глибинного хохла в душі нашого народу, про націоналізм та традиціоналізм в їх нинішніх і майбутніх іпостасях, чи хоча б про те, як мало не лишився похованим міною в паршивому бліндажі посеред безіменної посадки.

Але сідаючи за кожен текст, я себе питаю, чи змінить він хоч щось? Для мене самого все, що відбувається, подібно до джерельної води, котра тече кришталевими трубами — настільки все зрозуміло, спокійно і тихо, що достатньо просто всістися й насолодитись.

Проте де ви бачили аби джерельна вода текла якимись трубами, не втрачаючи своєї джерельності?
Там же де й кришталеві труби напевне.

При усій очевидності нашої реальності, практично неможливо передати комусь власне бачення. Погляд кожного обмежується його особистими затьмареннями; якщо довіритись Дхармі, дізнаємось, що вони виражені поетичним числом вісімдесят чотири тисячі.

Вісімдесят чотири тисячі неправильних станів ума.
Й вісімдесят чотири тисячі майстерних засобів подолання цих недугів.
Лише один правильний стан, світопроживання, насильно передати котре, абсолютно неможливо. Воно подібне шляху, який не можна пройти за когось.

Усе, що я згадав у першому абзаці має досить туманне значення. Мені завжди хотілося говорити про те, що важко виражається словесними нагромадженнями. Або з кимось мовчати про це.
Можливо це просте бажання бути зрозумілим та прийнятим, не розмикаючи вуст, серед тих, кого я сам мовчки приймаю.

Але окрім цього, чим більше я говорю, тим більше впираюсь у кволість мови, і стіни її абсолютної непридатності, як засобу передачі істинних сенсів.
Всі ці «ізми» та «атії», «пост», «мета», усілякі сертифіковані «ологи»… Просто бруд на лобовому склі реальності.
Просто завіса, що заважає споглядати світанок.

Нажаль, невербальне пізнання світу, доступне менш ніж одному відсотку з нас. Інтуїтивне розуміння. Проживання стану.
Ті, хто його реалізували, ходять по Землі, кидаючи співчутливі погляди на суєтне шархання бентежного натовпу, й подекуди намагаючись порятувати цю
юрбу.

Невже все так погано? Ні, мій безцінний друже, все, як і завжди, відносно. Нам доступно значно більше за пустотність слова.
Чим більше ти говориш про кохання, тим менше важать твої слова. Чим більше розказуєш про майбутнє, тим менше зробиш аби його побудувати.
Чим легше обіцяєш, тим менше виконаєш.

— Друже, але ж спочатку було Слово?
— Так. А до усіх початків була любов. Всепереможна і мовчазна.
Така сильна, що не потребувала назви.

Чи варто через це назавжди стулити рота? Аж ніяк.
Проте помічайте, споглядайте, дійте. Навіть якщо ви не той один відсоток, що відмовився заради істини від будь-яких благ і самого протиставлення благого й худого, дещо ви все ж можете.

У ваших обіймах більше кохання, ніж у самому «кохаю».
Ваші квіти і поцілунки, ваша увага й готовність пожертвувати собою, говорять більше за ваше «люблю».
Простягнута рука серед відвернутих поглядів, розкриті вуха серед байдужих зітхань, світло посмішки серед викривлених гнівом лиць.

Я на війні тому що чаша моєї волі, повниться вином любові і співчуття, силою і бажанням захистити те прекрасне, що є в цьому світі.
Це вино не піниться сліпою ненавистю, хоча іноді й гарчить від нестримного гніву.
Коли смерть прийде за мною, я буду достатньо спʼянілим істиною, аби востаннє засміятись разом зі світом.
Чи проживаєш ти щось подібне? Чи усвідомлюєш?

І чи варто говорити про якісь націоналізми та націократії, традицію і революцію, копирсатися тисячолітніми звалищами філософії, коли твої очі не здатні кохати та все ще відвертаються від зла?

Так, мій друже, варто. Тому що це Ми.
Така наша природа — будувати зі слів храми мегаполісів, аби блукати ними, не помічаючи за неоновим сяйвом відблиску істини на місячному диску.
Можливо, коли ти вдосталь зітреш ноги і впадеш у води втоми, вони таки донесуть тебе на тихий берег розуміння.

Твої слова важать тоді, коли їх важко говорити, коли в тебе не вистачає часу та сил. Тоді вони знову набираються значенням.
Твої слова важливі, коли поперед ними крокують вчинки.

Дхарма говорить про три брами через які наша воля взаємодіє зі світом. Брама думок. Брама мовлення. Брама тіла.Від найтоншої до найгрубішої
Насправді ці брами єдині, бо ведуть в одне і те ж місце, бо кожна з них є однаково пустою посередині і тому може пропускати через себе ріки сенсів і вчинків.

Ти сам вирішуєш, який з потоків, вириватиметься крізь тебе — брудні отруйні помиї чи води святості.
Вчись, слухай і читай, мовчи і роби.
Говори і роби.

Читай Сціборського, Міхновського, Платона, Аврелія, Талеба, Гессе, Толкіна, Аберкромбі та кого завгодно.

Тоді ти зможеш радувати недурних дівчат грайливими вогниками власної ерудиції і принаймні не здаватимешся ідіотом, навіть будучи ним.
Можливо тексти і роздуми зростять тебе до вчинків і справжнього життя. Можливо ти будеш успішним.

Про що цей текст? Це вже абсолютно неважливо, адже тут немає нічого окрім хаотичних візерунків моєї любові і співчуття, спрямованих у всесвітню порожнечу. Я не хочу аби ти розумів, я не хочу аби ти просто відчував.

Я хочу аби ти проживав. Усією своєю увагою. Кожен сонячний промінь, що цілує тебе в обличчя, кожну мить щирого сміху, що стелиться вулицями, перемішуючись з запахом розквітлого бузку й різнотравʼя.
Кожен приліт міни чи кулі, що може позбавити тебе подиху.

Я просто хочу аби ти пережив сенс, на тлі якого вимальовувався увесь цей текст. Можливо тобі вдасться.